Галицько-Волинський літопис

Ранні літописні пам'ятки вже з самого початку набули пев­ного класового забарвлення. Вони створювались у вищих осві­чених колах феодального суспільства — в монастирях або кня­зівських дворах і виражали ідеологію феодального класу. Цент­ральними діючими особами в них є князі та інші представники вищої феодальної ієрархії руських земель, об'єднаних під зверх­ністю великого князя київського.

В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, під­несення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розвинулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Півден­ній Русі видатну роль в XII—XIII століттях стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його головними політичними і культурними центрами Галичем та Вол од й миром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена головним чином Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи—«Повість временньіх лет» і Київ­ський літопис, який закінчується 1200р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим про­довженням раннього місцевого літописання та літописів Київ­ської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літопису.

Авторами літопису, як і раніше, в період Київської Русі, є високоосвічені особи, які добре обізнані з грецькими та за­хідноєвропейськими джерелами і твердо стоять на позиції істо­ричного обґрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків київського великого князя Володи­мира Мономаха.

В зв'язку з обмеженістю зразків літератури взагалі, а істо­ричної зокрема, кінця XII І ХІІІ століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду- В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського кня­зівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель Ця літописна збірка, складена з різних історич­них оповідань десь наприкінці 80-х років XIII ст., є продовжен­ням попереднього літописання і уривається, без всякого закін­чення, оповіданням про події часів литовського панування. Пізнішими в своєму роді наступниками Галицьке-Волинського літопису були так звані західноруські літописи.

Ще в XIX ст. дослідники давніх руських літописів підкрес­лювали, що Галицько-волинський літопис являє собою пооди­ноке і надзвичайно цікаве явище в нашій Історіографії'. Первісно він був складений без звичайної для літописних пам'яток інших політичних і культурних центрів хронології. Хронологія була складена пізніше редактором, що зводив літопис разом з цілим південноруським літописним зведенням XIV ст.,, але невірно. Роки розставлені так, щоб Галицько-волинський лі­топис являв собою пряме продовження цілого так званого Іпатіївського зведення.

Питання про дальший розвиток південноруського літопи­сання після появи останньої редакції «Повести временньїх лет» (1118), в тому числі про появу і розвиток літописання в Гали­чині, ще мало досліджене.

Найбільш ранні пам'ятки Історичних творів, що існували в XI—XII століттях в Галицько-Волинських землях, безпосе­редньо до наших днів в цілості не збереглися. Вони відомі лише як вставки у другій редакції «Повести временньїх лет» (1116 р.), а потім перенесені в третю редакцію «Повестей» (П18 р.). Значне число їх потрапило також до так званого Київського літопису XII ст. В «Повести временньїх лет», напри­клад, під 1097 р. вміщено оповідання галицького літописця про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського, а також про міжусобну боротьбу в Галицькій землі в дальші роки після Любенького з'їзду князів до 1100 р., до з'їзду у Ви-тичевІ- Оповідання про осліплення Василька, сповнене трагіч­ності, є неперевершеним зразком тогочасної історичної повісті, яку й тепер не можна читати без захоплення.

Ряд оповідань про події в Галичині і на Волині зустріча­ються уривками в Київському літопису ХІІ ст. — про міжусобні війни в Галичині, боротьбу з Польщею і Угорщиною, про деякі події культурного життя тощо³. Ці записи є свідченням того,що в Галицько-Волинській так само. як і в Переяславській на Дніпрі і Чернігівській землях, існувало поряд з Києвом і Новгородом та іншими давньоруськими центрами місцеве літопи­сання ще в часи єдності Київської Русі.

Всі оповідання і записи XIII ст. в Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-волинського князівства. Ці зведені літописні оповідання під перших років ХІІІ ст. до І292 р. давно прийнято в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не то Інше, як особливе літо­писне зведення історичних повістей, які належали різним авто­рам і зредаговані рядом їх складачів,

Над складанням Галицько-Волинського літопису між 1201 і 1292 рр. працювало в певній послідовності не менш п'яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 по 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 рр. включно; редакція включно до 1285 0.; редакція до 1289 р. включно і остаточна редакція до 1292 р.

До початку 60-х років ХІІІ ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків—Данилові Романовичу і його синам Отже, ця час­тина літопису належить освіченим Ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років ХІІІ ст.,, особ­ливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгор­тається на користь молодшої гілки Романовичів—князів во­линських: Василька та його сина Володимира Васильовича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце, замість Галичини. Волинь та звеличити політичну лінію її кня­зів, Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодаль­но-князівської орієнтації: він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду Про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непо­мітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об'єд­навчих тенденції!, прихильником перемігшої знову галицької" династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороб­рого, звитяжного і мудрого князя ^а. Літопис закінчується випад­ковою датою — короткою згадкою про смерть удільних князя—Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського.

За своїм змістом Галицько-Волинський літопис відобразив події XIII сі., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами — Галич, Теребовль, Перемишль. Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редак­тори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах віри князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, пули свідчення самовидців. Особливо це відчу­вається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия. в повідомленні про число по­мерлих від голоду в Угорщині тощо Самовидець виступає також у повістях про так звані «многи мятежи й великия бещнс-лення рати», про великі походи галицько-волинських дружин на половців — «Даиилови же гонящу «на половцех донележе конь его застрелен бьість гнедьій». Такі деталі про княжого коня міг свідчити лише самовидець, живий свідок цих подій.

Літопис починається з огляду полій від перших років об'єд­нання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р,

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є праг­нення обґрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародав­нього столицею землі Руської — Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереження величі Києва, обґрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису є ідейними виразниками інтересів князівської влади. виразниками об'єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших представників централізатор­ських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху серед­ньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові. Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує бояр­ську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець ви­правдовує тверду політику князів Романа Мстиславовича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію пред­ставників великого сеньйорального землеволодіння Історич­ними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську полі­тику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої не­безпеки. що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування—на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини — на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів про­низує основний текст літопису.

Автори літопису є яскравими виразниками Інтересні тих соціальних сил Галицько-волинської землі, на які спиралася князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригноблюваним народом, Під 12^1 р. (хронологія, як ми уже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данила Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було ро­зідрано за гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільнолюбного митця літописець виправдовує поси­ланням на притчу з святого писання'.

Разом з тим у Галицько-Волинському літопису багато опо­відань пронизані духом патріотизму, відданості своїй вітчизні. У військових повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, з монголо-татарами, німецькими ри­царями, литовськими і польськими загарбниками,

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким починається літопис В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відо­мим «Словом о Полку Игореве». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив волу золотим шоломом з Дону, звільнивши всю землю Руську. За хОбези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчян посилає свого «гудця», щоб співав ньому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повер­нув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сярчан, — «дай йому понюхати зілля, їло зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягти, аніж на чужій славному бути. і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народних переказів. Воно е свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи на те, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народ­ністю, він носить соціальний характер, відображає великокнязівську ідеологію.

З особливого симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя. Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він завжди користувався підтримкою народу у боротьбі з вічними ворогами і «безбожними боярами, воздвигаюших.: крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, пчелы к матце, яко жаждучи воду ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою—«Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 40 - 60-х роках XIII ст.. Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романовича, .літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовське-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю час­тину повістей ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів — нащадків Романа Мстиславовича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо підтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Прославлення князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повести временньїх лет». Це жанр сумного причитання над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича. Автор Волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжників XIII ст. її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

II. ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРІОД ЛІКВІДАЦІЇ ПІВДЕННИХ ФЕОДАЛЬНИХ КНЯЗІВСТВ ТА ЗА ЧАСІВ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКО-ШЛЯХЕТСЬКОГО ПАНУВАННЯ

(від XIV до 40-х років XVII ст.». Умови розвитку історіографії України ХІV—XVI століть

Розвиток української Історіографії XIV—XVI століть відбувається в тісному єднанні з історичними знаннями й істерично літературою братнього білоруського народу, при тісних зв'язках з великоруським літописанням. У силу незавершеності процесу утворення древньоруської народності до кінця XIII початку XIV століття чітко визначився історичний процес формування трьох самостійних братніх народів—російського, українського і білоруського. Кожен з цих народів успадкував у р4 ній мірі культурні надбання Київської Русі, в тому числі історичні знання, і створив власну своєрідну Історичну літературу. Про історичні знання України даного періоду ми можемо скласти уявлення лише па підставі тих історико-літературних пам'яток, які збереглися в невеликих залишках після тяжкої монголо-татарської навали та нападу інших завойовників, міжфеодальних усобиць, пожеж тощо. Найменше від татарських спустошень постраждали білоруські землі. В кінці XIII ст. Білорусія і Україна опинилися під владою литовським князів Несприятливі умови соціально-економічного, політичного і культурного життя України в часи литовсько-польського, феодально-кріпосницького і національного гніту затримали культурний розвиток, зокрема розвиток історичних знань, але не могли зовсім зупинити його.

Західноруські літописи

Літописні пам'ятки білоруського походження часів литов­ського панування, в яких відображено найважливіші події історичного житія білоруського і українського народів, прийнято називати західноруськими літописами. Іноді умовно ні письмові пам'ятки називають литовськими, тому що попи створені в межах Литовського князівства і відображають Історію панування литовських князів. Написані ні твори давньою білоруською мо­вою, трохи відмінною від української, яку на Україні часто на­зивали литовською.

Слід нагадати, що західноруські, або литовські, літописи досліджувалися на Україні більше з джерелознавчої та літературознавчої точок зору. Як пам'ятки української історіографії вони менш привертали увагу дослідників. Про них лише згадується в загальних курсах з історії України та різного роду

Західноруські літописи, втому числі Супрасльський літопис, більш чи менш оригінальні лише й записах та звістках, які стосуються кінця XIV і XV століть. Записи попередніх часів є компіляціями. Автори їх користувалися більш раннім літописним матеріалом.

Супрасльський список складається з двох нерівних частин: перша, більша за розміром, становить компіляцію, друга є оригінальною. В другій частині, де подана історія кінця XIV і початку XV століття, невідомий автор виступає як сучасник. Тому ця частина Супрасльського літопису становить найбільшу цінність.

Певне значення для характеристики Історичної думки на Україні, відображеної в західноруському літописанні, мають і інші літописні пам'ятки, зокрема такі, як літопис Биховця. що відзначається драматичністю викладу історичного матеріалу, скомпільованого з різних джерел, Баркулабівський літопис (складений в Білорусії в селі Баркулабові, недалеко від Могилева) подає описання місцевих подій в найголовніших містах Білорусії—Могилеві, Полоцьку та ін. на початку XVII ст., головним чином, діяльність церковних братств тощо.

Баркулабівський літопис вперше в 1877 р. надрукував П. Куліш в «Материалах для истории воссоединения Руси», т. І. Вдруге, в більш досконалому, виправленому варіанті його видав М. В. Довнар-Запольський ', який вважає автором літопису священика Баркулабівської церкви Федора Филиповича. Початок складання літопису відноситься до 90-х років XVI ст., не пізніше 1597 р. і закінчується в 1608 р. Наприкінці літопису вміщено пізнішу приписку невідомого автора про дохід короля Владислава IV на Смоленськ у 1633 р.

Баркулабівський літопис містить в собі оповідання про події на Україні і Білорусії в часи боротьби проти наступу шляхет­ської Польщі від 40-х років XVI ст. до початку XVII ст. Він від­кривається описанням Брестського сейму 1545 р.. що тривав від кінця червня до початку листопада, як значиться в літопису — «від св. Петра і Павла аж до святого архангела Михайла». Го­ловне місце в літопису приділено оповіданням про ідейну бо­ротьбу проти католицизму і церковної унії. що точилася перед Брестським собором 1596 р. та в часи запровадження унії. Ав­тор, напевне, був сам активним учасником боротьбу православ­них низів з вищою церковною ієрархією, що зрадила свій на­род, прийнявши унію. Він є виразним Ідеологом православ'я і прихильником єднання всіх його сил в Білорусії, на Україні і в Російській державі. В літопису знайшли відображення складні форми народної боротьби включно до збройного повстання під проводом Наливайка, загони якого діяли в Білорусії. Автор описав також страту Наливайка, четвертованого в Польщі.

Значне місце автор літопису приділив подіям, що відбува­лися в росії, Він з прихильністю ставиться до боротьби росій­ського самодержавства з силами децентралізації і зовнішніми ворогами. Правда, літописець користувався непевними джере­лами, очевидно, усними переказами, що доходили до глухих закутків Білорусії, в тому числі до с. Баркулабова. Так, напри­клад, оповідаючи про вбивство Іваном IV свого сина, літопи­сець вважає, що цар убив сина Федора. Бориса Годунова він називає Стефаном. його коронування на царство він помилково датує 1599 р. Царя Василя Шуйського автор літопису називає Андрієм, Можна зустріти ряд інших недостовірностей в описан­ні подій, що відбувалися в Російській державі, але факт ли­шається той, що складач Баркулабівського літопису прихильно ставиться до Росії і вороже до польсько-литовської Речі Поспо­литої. Особливо це стосується оцінки польсько-шведської інтервенції в межах росії на початку XVII ст. Літописець висловлює негативне ставлення до авантюри польської шляхти, що діяла

шляхом вишукування самозванців, яких вона використовувала для здійснення своїх інтервенціоністських планів.

У Баркулабівському літопису вміщено ряд цікавих записів побутового змісту, які характеризують життя народу, звичаї шляхти, козаків, духовенства, а також розкривають соціально-економічні і політичні відносини на Україні, в Білорусії, Литві . Польщі. Баркулабівський літопис становить важливу письмову пам'ятку, яка характеризує ідеологію проміжних верств ук­раїнського І білоруського суспільства кінця XVI і початку XVII століття, переважно тих шарів нижчого духовенства, що були близькі до народу і до яких належав автор літопису.

Західноруські літописи XIV—XV століть, як І староруські XI—XII століть, не позбавлені впливу ідеології панівного класу феодального суспільства України, Білорусії та Литви. Автори їх є переважно виразниками Інтересів литовських князів, по­хвалами та панегіриками яким наповнені літописи. Так, у Су-прасльському літопису вміщено панегірик-похвалу князеві Вітовту. Літописні оповідання, за винятком літопису Биховця, пронизані часто антимосковською тенденцією при описах війн Литви з Російською державою в XIV—XVI століттях. Ще силь­ніше звучать у них антипольські мотиви. Літописці прагнули показати, що великі князі литовські, вони ж і руські (Півден­ної і Західної Русі), такі ж могутні й видатні, як і польські ко­ролі, а їх держава —Литовське князівство, в складі якого була Україна і Білорусія, може в усьому змагатися з Польщею. По­хвали на користь литовських князів за своїми мотивами часто перегукуються з оповіданнями, вміщеними в «Повести временньіх лет» та інших південноруських літописах XI—XIII століть. Українські і білоруські історики-літописці від покоління до по­коління наслідували давнім вітчизняним літописним традиціям. Разом з тим вони внесли в розвиток історичних учень багато нового, оригінального, що було властиве тій дибі.