Місце творів м. О. Максимовича у вітчизняній історичній науці

Ми оцінюємо діячів минулого, зокрема представників науки, не за те, чого вони не зробили в порівнянні з нашим сучасним поколінням, а за те, чого вони досягли і що нового внесли в роз­виток суспільної думки і науки в порівнянні з своїми поперед­никами та їх сучасниками. З таким мірилом ми підходимо до питання про місце історичних творів М. Максимовича в нашій вітчизняній українській Історіографії,

В ЗО—40-х роках XIX ст., в галузі історичних досліджень українська історична наука в повному розумінні цього слова по суті лише починала свою історію в нових умовах соціально-економічного і політичного розвитку, в обстановці відносно швидкого розвитку капіталістичних відносин і розкладу крі­посництва. З кінцем автономності, з ліквідацією козацького устрою і юридичним оформленням кріпосного права наприкінці XVIII ст. наступив кінець старій гетьманській Україні, а разок з тим і старовинній козацько-старшинській історіографії, в цент­рі якої стояла переважно історія козацтва.

Відгомоном історії старої козацької України на рубежі кін­ця XVIII і початку ХІХ століття була поширена в той час руко­писна «Історія Русів». Вона була основним джерелом для озна­йомлення освічених кіл інтелігенції і взагалі читачів з історич­ним минулим України. Перша третина XIX ст. характеризуєть­ся, головним чином, збиранням історичних письмових пам'яток і частково їх друкуванням рядом істориків — М. Ф. Берлін­ським. О. Мартосом, Ізм. Срезневським, О. Бодянським тощо Історичні праці цього періоду мали певне позитивне значення і відіграли значну роль у розвиткові історичної науки й історич­ної думки на Україні. В них вводилися поступово все нові й нові Історичні дані, з архівів здобувалися нові матеріали, що слу­жили джерелознавчого базою для узагальнюючих Історій, ста­тей, розвідок та Інших досліджень. Проте майже ніхто до М. Максимовича не відступив ні на крок від «Історії Русів». наповненої безліччю Помилок, фантазій і надуманостей ЇЇ авто­ра. Застосування в дослідженнях нового джерельного матеріа­лу, здобутою з архівів, і такого, що вводився в науковий обіг, вимагав всебічного знання історії і досконалого методу науко­вого дослідження. Без критичного аналізу джерел, який до поя­ви творів Максимовича був відсутній в історіографії України, без надбання нових історичних знань неможливий був дальший розвиток історичної науки. Великим знавцем, що поєднав у собі знання української історії і джерелознавства з методом критич­ного дослідження, був Максимович; він по суті поклав початок науковій критиці джерел і методу критичного аналізу в істо­ричній науці України XIX ст.

Пізніший історик Д. І, Багалій так визначив місце Макси­мовича як критика історичних джерел: «На його долю припало тяжке і невдячне завдання—очищати джерела української іс­торії переважно літописні та побудовані на них праці від по­милок, хиб І викривлень. Він розчищав грунт для майбутніх праць, творив, за його власним виразом, цеглини для майбут­ньої побудови південноруської історії»

Сам Максимович писав, що для відтворення цілісної історії далекого минулого доводиться вишукувати правдиві історичні факти крупинка за крупинкою І освітлювати Їх променем науко­вої історичної критики². Лише після нагромадження доскона­ло перевіреного матеріалу можна робити узагальнення. Але цим не обмежується значення М. Максимовича в українській істо­ріографії. Він прагнув у кожному дослідженні привести свої Історичні погляди в певну систему, та певну Історичну концеп­цію. Незважаючи на деяку слабкість і в багатьох випадках ідей­ну хибність цих концепцій—наявність елементів провіденціа­лізму, ідеалістичне перебільшення ролі церковно-релігійного фактору в Історії культури тощо, в цілому його твори посідають важливе місце в історичній науці XIX ст.

Значне коло проблем, зачеплених у його працях і розв'яза­них відповідно рівневі та етану тодішньої історичної науки, при­свячено актуальним питанням боротьби з антипатріотичними реакційними поглядами норманістів. В питанні походження слов'ян і древньоруської народності Максимович був послідов­ником великого Ломоносова. Він активно відстоював і розвивав його вчення в нових умовах XIX ст.

Максимович поставив ряд важливих питань про розвиток з єдиної східнослов'янської основи трьох братніх народів — ро­сійського, українського і білоруського та їх споріднених культур. Завершенням великого і довготривалого, майже тисячолітнього періоду східнослов'янської, або древньоруської, історії. Цей пе­ріод до Київської держави, включно до XIII ст., вік вірно роз­глядав як спільний період в історії російського, українського і білоруського народів.

Максимович створив власний оригінальний погляд на істо­рію козацтва, визвольної боротьби українського народу і воз­з'єднання України з Росією. Ряд його оцінок історичних подія XVI—XVII століть зберігає своє наукове значення до наших ДНІВ

М. Максимович приділив значну увагу народним рухам XVIII ст. Видатне місце в його працях з цього періоду займає історія селянсько-козацького повстання 1768 р. — Коліївщини-Він перший у нашій Історіографії звернув увагу на це важливе явище народної боротьби проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні І по заслузі може вважатися першим істориком Коліївщини.

Погляди Максимовича на Коліївщину були прогресивними. передовими в порівнянні з його сучасниками, представниками української націоналістичної буржуазної великодержавної монархічної історіографії. Максимович у своїх дослідженнях засобами історичної науки виправдовував прогресивність і справедливість боротьби народних мас проти гнобителів; його погляди в цьому напрямкові збігалися я народними.

Від Максимовича почалася тривала наукова дискусія про авторство «історії Русів» і місце цього цікавого твору в україн­ській історіографії. Своїм науково-критичним ставленням до джерел Максимович дослідив ряд стародавніх руських пам'я­ток і козацьких літописів. Максимовичу як історику належить значна роль у розробці ряду важливих проблем археології та історико-топографічних питань. Ці дослідження вміщено в дру­гому томі далеко неповної збірки його творів з цих галузей істо­ричної науки Творчість М. О. Максимовича становить цінну спадщину вітчизняної історичної науки.