Одеське товариство Історії і древностей. А. О. Скальковський

Важливе місце в справі вивчення стародавньої історії України належить Одеському історичному товариству. Це товариство виникло і розвинуло свою наукову діяльність для практичних і наукових потреб вивчення та дослідження історії, географії і статистики новоосвоєного краю Півдня України, офіціально Іменованого царським урядом Новоросією.

Дослідженню давнього минулого земель колишнього Запорожжя, Криму і Бессарабії передували випадкові археологічні знахідки безлічі зразків матеріальних пам'яток старовинної скіфсько-сарматської доби, залишків матеріальної культури, культури слов'ян аж до пізніших козацьких часів включно. ; час панування турків і татар до кінця XVIII ст. на північному узбережжі Чорного моря справжнє вивчення цього регіону було неможливим. Тому деякі питання Історії, географії, історіографії і топографії розв'язувалися на підставі здогадок різного роду гіпотез. Звідси неминучими були помилки, властиві джерелам античного та іншого іноземного походження. :ля приєднання Криму і особливо внаслідок успішного завершення російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські мандрівники па зразок П. Сумарокова, який подорожував по Криму І цікавився місцями перебування колишніх грецьких руїн Херсонеса, Пантикапея Фанагорії, Феодосії, Ольвії , Південь України з власної ініціативи почали вивчати наприкінці XVIII ст. Міллер, Нарушевич та ідея вивчення підтримувалися урядовими заходами.

У 1781—1782 рр. була відправлена експедиція Академії наук під керівництвом акад. В, Зуєва для дослідження в придбаних Росією за Кучук-Кайнарджійським договором земель між Бугом і Дніпром '. Так само після приєднання Криму Катерина ІІ звеліла капітану Берсенєву в 1783 р. оглянути береги Криму і описати їх. Це завдання Берсенєв виконав 1785 р., подавши опис Кримського узбережжя від Кінбурнської коси до Єнікальської протоки. В 1791 р. катеринославський губернатор М. В. Каховський вивчав становище земель, придбаних Росією за Ясським миром.

Інтерес до минулого Криму і земель Запорожжя проявлявся не лише в російської освіченої публіки, а й в Іноземців Так, наприклад, італійський абат ОдерІко описав Генуезькі колонії і укріплення в Криму. Цей опис у рукопису він подарував Катерині II. Польські мандрівники Потоцький і Нашевич цікавилися історією Криму. Потоцький всіляко сприяв вивченню Історії півдня нашого краю.Велике місце посідали питання історії Південної України; заняттях канцлера графа М. П. Румянцева і його гуртка з любителів Історії.

Наприкінці XVIII і в першій третині XIX століття сила вчених-аматорів було відкрито ряд цінних археологічних пам’яток елліністичного і східного походження. Так, генерал-поручик А. П. Мельгунов, що став на чолі Новоросійської губернії у верхів'ях Великого і Малого Інгулів, в урочищі Кучерові Байраки, при розкопках могильника на глибині 6 футів знайшов пам'ятку поховання скіфського царя з величезною кількістю золотих, срібних та інших коштовних речей. Ще цінніші речі знайдені в 1830 р, в могилі Куль-Оба та Ін

Археологічні розкопки в багатьох випадках мали вигляд розшукування скарбів приватними особами з метою збагачення. Багатство деяких пам'яток було таким значним, що місцеве населення часто мимохідь наштовхувалося на великі скарби золотих монет, медалей та інших коштовних речей. Розкопки цих коштовностей провадилися хижацькими засобами, призводило до руйнування І знищення історичних цінностей На ім'я уряду стали надходити записки І просьби вчених і збереження Історичних пам'яток. На порядок дня постало питання про утворення закладу, який займався б досліджені краю на науковій основі. Здійснення цих урядових заходів взяв на себе тодішній новоросійський генерал-губернатор граф. С. Воронцов. Він добився перед урядом дозволу і асигну­вань на відкриття ряду музеїв на основі здобутих протягом певного часу археологічних матеріалів. У 1825 р. було відкрито краєзнавчий музей в Одесі, а в 1826 р. — в Керчі.

В цей же час було створено Одеське товариство Історії древностей, на зразок існувавшого вже в той час при Московському університеті «Общества истории й древностей Российских». Ініціаторами створення товариства були археологи—градо­начальник Керчі І. О. Стемпковський, ад'юнкт Рішильєвського ліцею М. Н. Мурзакевич, Д. М. Княжевич, одеський градоначальник А. І, Льовшин та ін. Найближчою своєю метою товариство ставило завдан­ня — поширювати історичні І археологічні відомості про Пів­день Росії, збирати матеріальні, речові, письмові та усні за­лишки. старовинних пам'яток, займатися розбором і дослідженням історичних джерел, які стосуються минулого цієї частини Російської імперії, готувати матеріал для видання синтезованої історії, а також подавати вірні дані про його географію, статистику, ґрунтознавство тощо. Політична діяльність Одеського товариства була пронизана ідеологією монархізму і підкорена завданню — обґрунтувати права і історичну закономірність панування царської Росії над новопридбаним у війнах з Туреччиною і Кримом краєм. істо­ричними дослідженнями товариство мало на меті умотивувати також правомірність ліквідації козацьких вольностей Запорожжя і колонізацію Півдня України, яку провадив царизм протягом другої половини XVIII І першої половини XIX століття. Члени товариства, які були в більшості високопоставленими урядовими особами, виконували свої завдання з великим ентузіазмом і захопленням. Царський уряд щедро субсидував товариство матеріальними засобами.

На клопотання М. С. Воронцова Микола І призначив покровителем, а по суті наглядачем і ідейним натхненником то­вариства свого наслідника Олександра, майбутнього царя Олександра II. Статут товариства було затверджено в березні 1839 р., а урочисте відкриття його, з обранням керівних органів, відбулося 23 квітня того ж року.

Практична діяльність Одеського товариства Історії і древностей почалася з кінця 1839 р. 4 лютого 1840 р, міська аристократія Одеси — царські сановники, купці, знатне духовенство — на своїх урочистих зборах під головуванням почесного резидента Воронцова з захопленням вітало призначення Олександра «августійшим покровителем товариства». Тут же було заслухано кілька наукових повідомлень про старовинні документи, які стосуються історії Молдавії і Бессарабії. .і цього питання доповідь зробив віце-президент товариства А, Струдза'. Про значення історичних і археологічних дослід­жень Новоросійського краю, переважно у відношенні та історії і древностей російських, зробив доповідь М. Надєждін. Доповідь Надєждіна являла собою підсумок наукових занять автора над вивченням ранньої історії Півдня України до IX ст., а також в період Київської Русі IX—XII століть. Для свого часу це було цінним науковим повідомленням з проблем дав­ньої історії Південної Русі. У своїй записці про стан і діяль­ність товариства з 23 квітня 1839 р. по 1 січня !840 р. доповів секретар М. Мурзакевич³. Так почало свою наукову діяльність Одеське товариство історії і древностей.

З нагромадженням великого матеріалу по історії, архео­логії, етнографії, географії і статистиці краю виникла необхід­ність видавати систематичні наукові збірники. З 1844 р. то­вариство стало друкувати великі за обсягом і значні за своєю науковою цінністю «Записки имп. Одесского общества истории и древностей», які видавалися до початку першої світової війни, їх вийшло в світ тридцять томів.

«Записки» Одеського товариства містили цінний дослід­ницький матеріал, розташований по трьох основних відділах, Перший відділ — археологія, історія, статистика і географія. Відділ другий являв собою збірку різноманітних матеріалів — доповіді, повідомлення, різного роду наукові записи тощо. Відділ третій, який мав назву «Смесь», містив у собі різні пи­тання хронології, діяльності окремих осіб, повідомлення про-давні надписи на речових пам'ятках — скелях, архітектурних спорудах, каменях, карти, плани міст і укріплень та ін. Товари­ство видавало, відповідно до своїх завдань, велику кількість Історичної літератури.

Протягом другої половини XIX ст., особливо після відкрит­тя в Одесі Новоросійського університету, в товаристві зібралися кращі наукові сили Півдня. До його членів, крім того, належа­ли видатні вчені Москви, Петербурга, Києва, Львова та ряд науковців Західної Європи.

Незважаючи на ідейно-монархічну спрямованість діяльнос­ті товариства, його члени внесли великий вклад в розвиток Істо­ричної науки, археології, етнографії та інших споріднених І су­міжних дисциплін. Внаслідок великої наукової роботи товари­ства у працях його членів поступово яскраво поставали кар­тини минулого Південної України, розкривався складний І багатогранний історичний процес цієї частини краю з його багатим історичним минулим.

Головним підсумком діяльності Одеського товариства в галузі Історії України у першій половині XIX ст. було нагрома­дження матеріалу і початок видання наукового органу Записок». В 40—50-х роках Їх було видано чотири великих збірники. Товариство видало також у цей час окремо «Историю о ко­заках Запорожских, соч. князя Мьішецкого», за списком, що зберігався в бібліотеці президента товариства Д. М. Княжевича. Видано «Зібрання стародавніх грамот і договорів Молдаво-Валахських господарів». Товариство надрукувало важливі матеріали під назвою «Запорожская старина» '. Воно опублікува­ло також археологічні дані — матеріали розкопок, зроблених на території Північного Причорномор'я, Криму і Північного Кавказу². У третьому томі «Записок» подано важливий з точки зору Історіографії матеріал про знищення Запорозької Січі Катериною II в червні 1775 р., а також окрему працю про цю подію — «Устное сказание бьівшего запорожца Никитьі Кор­ка» (Одеса, 1842). Внаслідок розгортання археологічної діяль­ності товариства було відкрито історичний музей у Феодосії.

З діяльністю Одеського товариства історії і древностей та міста Одеси зв'язана творчість члена цього товариства Аполлона Олександровича Скальковського (1808—1898) ^в.

Л. О. Скальковський, син поміщика Київської губернії, на­родився у м. Житомирі, де й закінчив гімназію. Вищу освіту він держав у Віденському університеті на відділі медицини, а піз­ніше перейшов на юридичний факультет Московського універ­ситету, який закінчив з ступенем кандидата у 1828 р.

Після закінчення освіти Скальковський став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора кн. М. С. Воронцова, на посаді директора і головного редактора Статистичного уп­равління. Спеціальної історичної освіти Скальковський не мав, а став істориком в силу обставин, в які він потрапив у Одесі. Кн- Воронцов був зайнятий в цей час тією великою роботою з історико-археологічних, географічних і статистичних занять, що підготувала умови для утворення в Одесі наукового центра — Одеського товариства історії і древностей. Він доручив Скальковському займатися місцевою археологією І статистикою В зв'язку з успіхами, яких досяг у цьому напрямку Скальковський, він був прийнятий на одному з перших засідань дійсним членом Одеського товариства історії І древностей, а незабаром Товариства сільського господарства Південної Росії в Катери­нославі.

Скальковський багато подорожував по так званому Ново­російському краю, впорядковував і вивчав архівні матеріалів Катеринославі в казенній палаті він знайшов і врятував від загибелі величезну кількість цінних з наукової точки зору папе­рів війська Запорозького, які були зовсім занедбані, а багато з них були вже напівгнилими. Подібну роботу по впорядкуван­ню архівів і збиранню історичних джерел Скальковський про­вадив у інших містах Півдня, Внаслідок лих занять з'явилися праці Скальковського з ряду проблем історії Південної Украї­ни — «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю» з Історії Одеси² та ряд дрібних статей. Архівні матеріали За­порожжя лягли в основу написання праці — «Історія Нової Січі або останнього коша Запорозького».

Після придушення польського повстання І 830—1831 рр. були конфісковані великі архівні фонди у польських магнатів, учасників повстання. Цей матеріал використав Скальковський для написання книги про гайдамацькі рухи на Україні, в якій виступив як яскравий представник реакції в Історіографії ми­колаївських часів. В «Наїздах гайдамаків на Західну Україну» Скальковський не лише заперечує народний характер гайда­мацьких рухів, а з усією монархічно-дворянською тенденцій­ністю плямує народні селянсько-козацькі повстання проти со­ціального і національного гноблення. Особливо він сплямував селянський рух Коліївщини. По-перше, Скальковський запере­чує гнобительську політику польської шляхти на Україні, а го­ловне, антикріпосницький і національно-визвольний рух гайда­маків він розглядає як безглуздий розбійницький виступ «на­товпу, що озброївся просто для розбою і грабунку задля однієї лише користі. Такого роду, — пише він, — були події, відомі під назвою Коліївщини І Уманське) різанини, яка була в 1768 році».

Козацтво в цілому, особливо запорозьке. Скальковський розглядає як реакційне явище в нашій історії. Його дії він ви­правдовує лише з точки зору захисту православ'я проти му­сульманства і католицизму та як силу, що захищала Російську імперію під час воєн XVIII ст. Що ж торкається соціальних і національно-визвольних рухів Запорожжя, в показові цих сторін історії козацтва Скальковський ставиться до останнього різко негативно, і саме існування Запорожжя в цьому плані він вважає явищем негативним в нашій історії, а скасування його царизмом Скальковський цілком виправдовує¹.

У дослідженні історії Запорозької Січі Скальковський уни­кає показу класової боротьби в середовищі козацтва. Він прагне показати козацтво як безкласову єдину громаду, з особли­вим устроєм чернечого братства; він уподібнював Січ рицар­ським західноєвропейським орденам. Основою господарського і політичного устрою Запорожжя була, за тенденційним пока­зом Скальковського, майнова, побутова і юридично-правова рівність.

У тих випадках, коли під тиском незаперечних фактів істо­рії Скальковський змушений був визнавати наявність соціаль­ного руху Запорозької Січі, він, як представник реакції, різко його засуджував. Так, наприклад, Скальковський розглядає участь запорожців у гайдамацьких рухах як факт негативний; участю запорожців у Коліївщині, пише він, «добре Ім'я І слава війська Запорозького була поглумлена жменькою злочинців. Ця жменька складалася під Уманню з 2000 відчайдушних не­гідників», Взагалі в дослідженнях історії козацтва, зокрема запорозького, а також в показові історії гайдамацьких та вза­галі селянських і козацьких рухів Скальковський виступає в історіографії як крайній реакціонер, великодержавний монар­хіст. У цій частині він як історик був вірним прислужником ца­ризму і представником та ідеологом реакційних кіл дворянства.

З точки зору поширення історичних знань про минуле і су­часне Південної України певне значення мають деякі невеличкі праці і статті Скальковського, написані в 40—50-х роках. Такі, наприклад, як «Зносини Запорожжя з Кримом в 1749 р.», про колонізацію Півдня України і Бессарабії вихідцями з інших країн, його напівлітературні твори «Похорон козака, «Ясир», чотири випуски історичних нарисів «Порубежників-Канва для романів», а також «Дунайці».

В окремому плані може бути розглянута важлива праця Скальковського про статистичний опис Півдня України, яка є наслідком занять автора за багато років його роботи в статис­тичному управлінні канцелярії новоросійського генерал-губер­натора ^а. Ця велика праця Скальковського має не пряме відно­шення до історіографії Проте вміщений у ній великий статис­тичний матеріал, що відобразив економічний розвиток Півдня України, сприяв дальшому вивченню цієї специфічної області нашої країни.