Археографічні видання. Зв'язки з російською історичною наукою. Діяльність Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів

Українська археографія XIX ст. розвивалась у зв'язку з ро­сійською історичною наукою, великою мірою наслідуючи їй. Ще у XVIII ст. виникла необхідність вивчення джерел як основи історичної науки і розвитку історичних знань На перших порах свого розвитку археографічні заняття були справою окремих осіб-аматорів, що захоплювалися збиранням і публікацією істо­ричних документів. Такими збирачами в Росії були насамперед знатні особи катерининського часу — граф О. І. Мусін-Пушкін, граф М. П. Румянцев, історик І. М. Болтін та Ін, Незабаром приватні заняття в справі збирання і охорони пам'яток старо­вини стали поєднуватися з урядовими заходами. При дворі Катерини II склався гурток аматорів вітчизняної старовини, у центрі якого був граф Румянцев. В 70-х роках XVIII ст. утворилося так зване «Вольное русское собрание» при Московському університеті, яке носило дещо відмінний характер; воно являло собою певного роду наукове товариство я власним журналом «Опьіт трудов Вольного российского собрания».

З організацією в Москві архіву Колегії закордонних справ творилася ширша база для збирання і систематизації джерел творів став не лише осередком в справі збирання документів з центральних і місцевих установ, а й відіграв важливу роль у підготовці кадрів архівістів і археографів. Серед них важливе місце належить Миколі Миколайовичу ' і Дмитру Миколайо­вичу Бантиш-Каменським, батькові і сину. Подібним збиранням старовинних документів на Україні в той час займалися В, Полетика, А. Чепа, автор «Словаря малорусской старини.» В Ломиковський. кн. О. Безбородько, ч. М. Рєпнін. Незважаючи на вузькостанові Інтереси в цих заняттях української аристократії, їх праці розширяли І збільшували базу для дальших історичних досліджень з вивчення минулог0 України. Багато цінного в архівну справу вніс відомий російський археограф П. М. Строев (1796—1876) який відіграв провідну доль у створеній ним у 1834 р. Археографічній комісії, що багато зробила для публікації документів не лише з російської а й з української історії Так само визначну роль відіграв у вивченні минулого України Московський університет з його «Ученьіми записками», «Чтениями в обществе истории й древностей Российских», а також окремими виданнями українських істо­ричних джерел та літератури.

Ще наприкінці XVIII ст. під впливом перших занять архео­графів Петербургу І Москви на Україні пробуджується Інтерес до збирання і публікації старовинних документів та системати­зації їх.

Значну роль у розвиткові археографічних занять у цілій Ро­сії, в тому числі на Україні, відіграв гурток любителів російської старовини, що діяв під керівництвом М. П- Румянцева, у книго­сховищі якого було зібрано близько 28 тисяч цінних збірок кит', кілька сот рукописів, різного роду нумізматичних пам'яток, мо­нет, медалей тощо. Румянцев подарував ці культурні скарби на користь держави. На їх основі були утворені у Петербурзі в 1831 р- І пізніше перенесені до Москви відомий Румянцевський музей і Румянцевська бібліотека-

На початку XIX ст. Румянцев приїздив не раз до Києва. Він був захоплений велетенською кількістю невпорядкованих старовинних документів. У 1817—18)8 рр. за власною Ініціативні і на власні кошти Румянцев організував перегляд монастирських бібліотек. У лих була знайдена велика кількість цінних документів, серед яких виявлено відомий Ізборник Святослав твори Кирила Туровського, кілька нових списків «Руської Правди» тощо. Для продовження цієї роботи Румянцев знайшов Києві одного ентузіаста — викладача гімназії Михайла Федоровича Берлінського, який став постійним кореспондентом Румянцевського товариства і з великим захопленням виконував завдання Румянцева. Він уже до цього часу був відомий своїй працями про історію Києва. В 1804 р. Берлінський закінчи одну з найбільших своїх праць — «Историчсское обозревя Малороссии й городя Києва, содсржащсс в себе происшествя й перемсньї, случивішк'ся п сси стране от древнейших времен я качала XIX вска». В ній він спирається на нові джерела, здобуті автором переважно з архівів м. Києва, але в силу обставин ця книга залишилася, як і ряд інших праць Берлінського ненадрукованою.

На основі археографічних І археологічних матеріалів М. Ф Берлінський написав ряд інших праць. До них ми можемо від­нести «Топографію Києва», «Підкорення Києва ГедимІпом»,,, «Поділ Малоросії на полки», «Про місто Київ», «Коротке опи­сання м. Києва», «План стародавнього Києва з поясненням його стародавностей». Завдяки сприянню Румянцева Берлінське! написав також працю історико-топографічного характеру — «Історія Малоросії» та ряд інших.

Археографічні та археологічні заняття, початі Румянцевим, продовжував близький його приятель київський митрополит Євгеній Болховитінов. На основі здобутих ним матеріалів Болховитінов написав прані «Описання Софіївського Собору» і «Описання Києво-Печерської Лаври». Тоді ж були надруковані у Києві «Історичні звістки про Межигірський монастир» (18301, «Коротке описання Золотоверхого — Михайлівського монасти­ря» (1835 р.). В 1836 р. М. Закревський надрукував «Нариси історії Києва», що вийшли у світ з великою кількістю поми­лок . Заслуга Закревського полягала в тому, що його праця. незважаючи на недоліки, була покладена в основу дальшого і більш досконалого наукового вивчення стародавньої історії Києва.

Археографічні, археологічні І узагальнюючі праці, зв'язані з діяльністю гуртка Болховитінова. незважаючи па їх певне наукове значення і важливе місце в історіографії, були підкорені монархічно-клерикальній ідеології і урядовим реакційним вимогам російського царизму. Автори старалися показати Київ - споконвічний ідейно-освітній центр абсолютизму цілої Російської імперії. За цими однобічними заняттями церковно-клерикального напрямку в історіографії приховувалися справжні політичні мотиви, що були підкорені монархічній ідеології, яка базувалася на відомих трьох реакційних засадах, пізніше сформульованих Уваровим. — православ'я, самодержавство і народність. Цій ідеології були також підкорені наступні урядові записи в справі збирання І публікації історичних матеріалів.

Значну роль у справі розвитку історичної науки І зокрема праць над збиранням, розбором та впорядкуванням джерельного матеріалу відіграв відкритий у 1834 р. університет у Києві. роозгортання наукової та освітньої діяльності університету в умовах дедалі зростаючого інтересу до минулого краю само собою викликало потребу в археографічних і археологічних :статтях. Збільшилося число вчених Києва, які займалися нау­ковими дослідженнями минулого краю. До них належав Макси­мович, Цих, Неволін, дещо пізніше Іванішев та ін. В університетському колі професорів були ширші наукові інтереси і знач­ною мірою відмінніші цілі та нахили до вивчення минулого, ніж v представників духовно-академічної професури та церковних ієрархів, на зразок Болховитінова. Професорів університету приваблювали більше питання громадянської історії краю.

Значну роль у справі археографічних досліджень відіграв історичний альманах «Киевлянин», що видавався М. Максимо­вичем в 1840—1841 рр. Цей журнал висвітлював переважно історію Києва і його області. Вчені Київського університету одержали підтримку від тодішнього цивільного губернатора І. І. Фундуклея, який згодом видав «Обозрение Києва в отношении к древностям» (1847 р.) та «Обозрение могил, валов й городищ Киевской губернии» (1848 р.).

Широко розгорнута діяльність в справі археографічних і ар­хеологічних та взагалі наукових занять в галузі вітчизняної історії в першій третині XIX ст. поставила на порядок дня пи­тання про об'єднання сил істориків для дальшої, успішнішої діяльності в напрямку вивчення історії так званого Південно-Західного краю На порядок дня стало питання про утворення в Києві історичного товариства. Першу спробу в цьому напрям­ку зробив ще в 20—30-х роках Євгеній Болховитінов. Він на­магався об'єднати любителів історії на Україні в наукове коло на зразок гуртка Румянцева. Проте на перших порах не виста­чало достатніх наукових сид, щоб виконати цей задум.

Утворення Київського університету само собою зробило новий крок в справі об'єднання наукових сил істориків, археографів та археологів, хоч тоді ще такого розгалуження в історич­ній науці не Існувало. Для такого об'єднання багато сил доклав перший ректор університету М. О. Максимович. В І835 р. утворився так званий Тимчасовий комітет для дослідження старовини '. Першими членами цього комітету були призначені. попечителем Київського учбового округу ректор університету Максимович, професори університету Цих, Зенович, Орнатський, Данилович.

Найбільшим успіхом комісії було утворення в Києві при університеті археологічного музею. Музей урочисто був відкри­тий 17 березня 1837 р. і складався з матеріалів, зібраних про­тягом багатьох попередніх років київськими любителями ста­ровини. Першим директором музею був відомий для свого часу археолог К. Лохвицькнй, колекції якого великою мірою ввійшли до складу експонатів музею. Справу Лохвицького щодо поповнення музею і дальшого його впорядкування продовжував професор О. Славровський. Тимчасовий комітет для досліджен­ня старовини своєю діяльністю підготував грунт для утворен­ня більш сталих форм наукової організації^.

В університетському гуртку вченим на самому початку 1840 р. виникла думка про утворення в Києві наукового історич­ного товариства, подібного до Московського товариства історії і древностей Російських. У цей же час на Україні утворилося Одеське товариство Історії і древностей.

Розгорнута наукова діяльність Московського товариства та заснування наукового товариства в Одесі сприяли ще більшому ентузіазму київських учених. Особливу активність у цьому на­прямкові розгорнув М. Максимович, який склав проект статуту і записку па предмет клопотання перед урядом про відкриття у Києві Товариства історії і древностей Ці клопотання були подані на ім'я уряду через київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова, якому тоді по суті належала вища влада в так званому Південно-Західному краї.

Близько трьох років Бібіков зволікав подання справи про відкриття Київського товариства. Він вважав, що розробка істо­рії довіреного йому краю мусить належати не об'єднанню вче­них, а урядовій установі, що перебувала б у безпосередньому віданні Київського військового, Подільського і Волинського ге­нерал-губернатора. В цьому напрямкові І діяв Бібіков своїм кло­потанням перед тодішнім міністром освіти Перовським. Проект Бібікова був підтриманий і 31 травня 1843 р, надійшло височайше повеління про утворення при київському генерал-губернаторі Тимчасової комісії для розбору давніх актів. Так з'яви­лася у Києві офіціальна урядова установа, монархічній діяльності якої були підкорені наукові інтереси по вивченню краю. Офіціально установа називалася: «Временная Комиссия для разбора древних актов, Вьісочайше утвєржденная при Києвском военном, Подольском й Вольнском генерал-губернаторе».

Комісія урочисто була відкрита 8 грудня 1843 р. і з цього часу фактично почала свою діяльність.

До складу комісії ввійшли професори Київського університету М. Максимович, В. Домбровський, Н. Іванішев, а також так звані почесні члени комісії з високопоставлених урядових та ви­щих духовних чинів. Співробітниками комісії були вчитель Києве-Подільського повітового дворянського училища П. Ку­ліш, викладач духовної академії С. Гогоцький, учитель гімназії П. Крижановський та ін.

Урядова мета діяльності утвореної Комісії для розбору давніх актів була складовою частиною широких великодержав­них, русифікаторських заходів царизму, що проводилися через Бібікова та інших царських сатрапів на Україні, п Білорусії, Литві І Польщі. Подібна комісія, майже одночасно з Київською, була утворена у Вільно.

Свою колонізаторську кріпосницько-монархічну політику у відношенні до цих національних окраїн Російської імперії уряд прагнув обґрунтувати історичною документацією. Бібіков і утворена ним комісія докладали всіх зусиль, щоб історичними умотивуваннями довести законність царського самодержавства на право володіння землями України, Білорусії, Литви і Поль­щі, і, таким чином, історичними доказами обґрунтувати веден­ня тут кріпосницької І національно-колоніальної політики російського царизму, поміщиків і молодої, що тільки народжува­лася, російської буржуазії. Особливо ці заходи стали актуаль­ними з точки зору політики Миколи І після придушення поль­ського повстання 1830—1831 рр. та ряду інших національно-визвольних рухів у Польщі, Литві та на Україні. Отже, урядова мета, поставлена Бібіковим перед комісією, була далекою від суто академічних завдань. Вона була реакційним заходом у відношенні до гноблення царизмом українського, польського, білоруського і литовського народів, заходом, спрямованим про­ти національно-визвольних прагнень цих народів.

Київська комісія розвинула широку археографічну і видав­ничу діяльність, наслідки якої при всій тенденційності підбо­ру матеріалів, виявилися протилежними урядовій меті. З вели­чезної кількості письмових джерел, знайдених членами її в державних, монастирських і приватних архівах та бібліотеках Правобережної України, Волині і частково Галичини, по­стали цікаві сторінки історії краю. В опублікованих докумен­тах в усій величі розкрилося минуле українського народу з його славними сторінками історії соціальної антикріпосницької і національно-визвольної боротьби. Всупереч бажаний уряду завдяки публікаціям документів яскраво вимальовувалась історія багатовікового національно-культурного життя українського народу.

Археографічні розшуки документів у містах і приватних володіннях Київщини, Поділля І Волині збагатили комісію нагромадженням величезного історичного документального матеріалу, який послужив основою для утворення Київським» центрального архіву. Раніше, ще в 1844 р., на клопотання комісії було відкрито архів Чернігівського губернського правління з масою матеріалів з історії Лівобережної України. •

Київська комісія для розбору давніх актів зав'язала тісні зв'язки з архівами Москви і Петербурга. З Московського архі­ву Колегії закордонних справ було доставлено у Київ вели­чезну кількість матеріалів з історії України, які залишилися ненадруковані Археографічною комісією в Петербурзі в Її «Актах, относящихся к истории Южной й Западной России». Таке саме багатство Історичних джерел було знайдене в сенат­ському архіві і передано Київській комісії; з нею також поді­лився фондами Московський архів Оружейної палати. М. П. Погодін подарував комісії для опублікування відомий літо­пис С. Величка, який згодом і був надрукований.

У першій половині XIX ст. Київська комісія надрукувала чотири великих томи археографічних матеріалів, зібраних ЇЇ членами і підготовлених до друку під назвою «Пам'ятників» ¹-Кожний том складається з трьох відділів. Перші відділи при­свячені питанню про історію братств на Україні в містах — Луцьку, Києві, Львові та ін. Про Луцьке братство матеріали зібрав і опублікував М. Максимович, про Київське і Львівське та взагалі про інші братства на Україні публікації зробив В. П. Чехович. У перших відділах «Пам'ятників», таким чином, опубліковані документи, що свідчать про національно-релігійну боротьбу населення українських міст проти унії.

У других відділах «Пам'ятників» опублікував документи соціальної історії, тобто Історії класових взаємовідносин і класової боротьби на Україні XV—XVI ст., Н. Д. Іванішев, який близько двадцяти п'яти років працював деканом юридич­ного факультету. Багато років він займав посаду ректора Ки­ївського університету² і проводив велику археографічну робо­ту. В «Пам'ятниках» комісії він опублікував цінний матеріал з соціально-правових питань Історії України, так звані акти про права та обов'язки землевласників і селян у 1490—1596 рр., Іванішев опублікував також одну з найцінніших пам'яток поміщицьких відносин на Україні — «Устава на волоки» 1557 р.) та інші документи про історію селянства.

Тимчасова комісія опублікувала ряд невідомих до того українських літописів — Величка, Граб'янки, Самовидця, зразки інших літописів, що стосуються історії України XVII— .II століть. В 1849 р. було опубліковано цікавий матеріал про діяльність, князя Андрія Курбського¹. У другій половині XIX ст. комісія продовжувала публікацію документів у вигляді величезного багатотомного корпусу Архива Юго-Зяпадной России» та ряду наукових монографій, .розвідок і брошур з історії України.