Історичні праці о. М. Бодянського

Осип Максимович Бодянський (1803—1877) відомий більше як славіст та археограф, але його дослідження і археографічні видання мають безпосереднє відношення до української істо­ріографії XIX ст.

О. М. Бодянський народився у містечку Варві, Лохвицького повіту, Полтавської губернії, в родині священика. Навчався у Переяславському духовному училищі, а пізніше тут же духовній семінарії, яку закінчив у 1831 р. У Переяславській семінарії довго зберігалися вільнолюбні традиції XVIII ст., що Їх залишив тут в свій час Г. С. Сковорода '. В провінціальних учбових закладах України, у молоді, і в них навчалася, найбільше проявлявся інтерес до місцевої історії. Цим інтересом до історичного минулого колишньої гетьманщини, тобто Лівобережної України, Бодянський був захоплений іще юнаком. Разом з тим провінціальні обставини, в яких перебувала Переяславська семінарія, відсталі методи навчання задушлива церковницька атмосфера не могли дати юнакові належної наукової підготовки, тобто того. чим володіли вихідці учбових закладів культурних центрів Росії. Тому прогалини в своїх знаннях Бодянському довелося заповнювати під час навчання на історико-філологічному факультеті Московського унііверситету, до якого з великими труднощами йому вдалося вступити у 1831 р.

Російську історію в Московському університеті читав тоді глава скептичної школи М. Т. Каченовський, лекції якого спра­вили певний вплив па Волинського. Цей вплив позначився част­ково на його історичних поглядах.

Університетськими товаришами Бодянського були Герцен. Огарьов, Лермонтов, Бєлінський, Станкєвич, Гончаров, майбутній слов'янофіл Аксаков та археограф Строєв.

У період розвитку суспільного руху студентської молоді в Московському університеті в 30-х роках Волинський належав до гуртка М. В. Станкєвича,

Перебуваючи на філологічному факультеті, Бодянський більш за все віддавався історії. Ще. в студентські роки він по­чав, а незабаром після закінчення університету в 1835 р, за­кінчив і підготував до друку працю «Про думки, які торкають­ся походження Русі», в якій найбільше виявився вплив скеп­тичної школи Наслідуючи Каченовському, Бодянський вважав, що руси походять від тюркських племен, які жили на берегах Азовського моря та в нижній течії гирла Дніпра.

Погляди скептичної ніколи знайшли своє відображення в оцінці Бодянським деяких літературних пам'яток Київської Русі. Відомо, що Каченовський увесь період Київської Русі проголосив «баснословним», а літературні пам'ятки того ж він зачисляв до більш пізніх, зокрема до XIV—XV столітті У цьому питанні Бодянський йшов усупереч Каченовському Він вірно оцінював місце і значення Київської Русі, Її мову і літературні пам'ятки, в тому числі пам'ятки з історії ваг вітчизни. Проте, наприклад, «Слово о полку Игореве» Бодянський приписував лише південним русам і відносив йогом не до XII ст., а на століть два пізніше. ЦІ думки були плодом ранньої творчості і незрілих поглядів початківця-Історика того «й». коли Бодянський ще перебував під впливом Каченовського Незабаром, зайнявшись глибше І серйозніше слов'янською філологією, Бодянський позбувся впливу скептиків.

За дослідження «Про думки, які торкаються походження Русі» Бодянський був удостоєний ступеня кандидата наук У 1837 р. за написану ним нову працю «Про народну посаді слов'янських племен» він був затверджений в ступені магістра.

У Московському університеті Бодянський познайомився і зблизився з М. О. Максимовичем, а через нього з М. В. Гоголем та істориком М. П. Погодіним.

М. В. Гоголь тепло відзивався про Бодянського. В листі до Максимовича від 12 грудня 1832 р. він писав; «Посила» також поклін земляку, що живе з Вами, і бажаю успіхів у його працях, таких цікавих для нас». Мова йде про О. М. Бодянського, який проживав тоді, будучи студентом, на квартирі у Максимовича, в ботанічному саду Московського універси­тету.

Знайомство з Максимовичем І Погодіним значною мірою сприяло тому, що Бодянський став працювати не лише над істо­рією, а Й над слов'янською філологією, зокрема українською. Головним же поштовхом до цього заняття була любов до укра­їнської, російської та до всієї слов'янської народної творчості.

У цьому питанні Бодянський належав до кола істориків та філологів, близьких М. О. Максимовичу і М. В. Гоголю. На­родна творчість була для нього одним з головних джерел піз­нання історичного минулого.

У своїх перших дослідженнях Бодянський звернув увагу на українську мову і народну творчість, від яких він йшов до ви­вчення і наукової розробки питань інших слов'янських мов, етнографії та історії. Інтерес до мови і побуту українського народу виховувалися в Бодянського з юних років у зв'язку селянським оточенням на Полтавщині, де він виріс і провів своє дитинство та юнацтво. Ще в І830 р., перебуваючи в Переяславській семінарії, Бодянський збирав на Полтавщині фольклорний матеріал та робив спроби писати українські вірші

У 1833 р, в журналі «Молва», який видавав тоді Надєждін, Бодянський надрукував вірші: «До пана здателя слухів» (до видавця «Молви». — М. М.), «Козацька пісня», «Епітафія Бог­дану Хмельницькому», «Суха ложка». Вірші були надруковані під псевдонімом «Бода Варвинець» '. Художня вартість їх була невисока, що говорило про незрілість автора як письменника, а. головне про відсутність літературного хисту, що примусило його пізніше залишити віршування.

До «Наських казок» Бодянського увійшли три відомі на Україні казки. Перша казка—«Про царів сад та живу сопілочку», друга—«Про дурня та його коня і срібна шерстинка, золота шерстинка» І третя—«Про малесенького Івасика, змію, дочку ЇЇ Олесю та задніх гусенят».

Казки Бодянського не є ні простим записом, ні навіть обробкою народної творчості. Це оригінальні твори, які за сюже­том І тематикою наслідують народній творчості. Вони написані баздоганною українською народною мовою. Це говорить про те, що Бодянський був тісно зв'язаний з народом, з україн­ським селом. Він в противагу більшості тодішньої інтелігенції із дворян та поповичів глибоко і безкорисливо любив свій на­род, його мову, побут та культуру. Це й позначилось не лише на його літературній, а й на історичній та філологічній твор­чості. Запозичення з народної творчості було для багатьох українських письменників тих часів явищем звичайним. До та­ких запозичень, а іноді до прямого наслідування вдавалися, як відомо, М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та інші представники російської і української літератури. В цьому відношенні зна­чення творів Бодянського пізніше правильно визначив історик літератури М. І. Петров. Він писав: «Казки Бодянського всі запозичені з народних вуст, І основний їх зміст відтворюється в записаних пізніше народних малоруських казках у виданнях Рудченка, Драгоманова та ін. Так, наприклад, «Казка про ца­рів сад та живу сопілку», надрукована у Рудченка («Южно-русские народньїе сказки», вьіп. І, стор. 150—І51)².

Питання про літературну творчість О. Бодянського відно­ситься до галузі літературознавства, а не історіографії. Тому ми й торкнулися його лише побіжно і не будемо далі на цьому спинятися. Скажемо лише, що пі твори, незважаючи на їх недосконалість, все ж збуджували у читача інтерес до історії українського народу.

Захоплення народною творчістю привело О. М. Бодянського до заняття філологією та історією. З питань слов'янського мовознавства О. Бодянський перш за все звернув увагу на вивчення рідної йому української мови в Історичному аспекті. Свої гляди на історію української мови він виявив у прані розгляду різних думок про стародавню мову північних І південних сів»'. Цю роботу Бодянський написав у Московському університеті, надрукувавши в університетських «Учених записках”

Всупереч реакційній політиці царського самодержавства прогресивна російська інтелігенція сприяла розвиткові передо­вої української культури і науки, О. Бодянський виступай з своїми науковими працями в тісному зв'язку і контакті з 6агатьма вченими Московського університету.

Основна думка О. Волинського, висловлена ним у прати «Розгляд різних думок про стародавню мову північних і півден­них русів», є близькою до поглядів багатьох наших сучасних істориків та філологів.

Бодянський вірно вважав, що східнослов'янські племена, північні і південні руси, тобто росіяни і українці, є членами однієї численної слов'янської сім'ї. Вони в найдавніші часи' розмовляли однією мовою. В розпорядженні Бодянського було, як і тепер у нас немає, даних про те, що собою являла ця прадавня основа народної слов'янської мови. Він висунув, думку, що першопочатком всіх слов'янських мов і діалектів була мова, близька до церковнослов'янської. Таке припущення було вперше висловлене в історичній та мовознавчій літературі XIX ст.

Церковнослов'янську мову О. Бодянський вважав спільною мовою для всіх слов'ян—східних, південних і західних. Мову він розглядав в Її Історичному розвиткові, нерозривно зв'яза­ною з історією народу. «Звичайно,— пише він,— мова ця не лишалася без змін: час робив своє, мови окремих слов'янських племен відокремлювалися і віддалялися одна від одної, сприй­мали в себе нові слова, звороти і т. д. Так, віддалилися одна від одної і мови північних і південних русів. В пам'ятках, що писалися в Малій Росії па мові церковнослов'янській, уже досить рано трапляється мова малоросійська»². Вона, на думку Бодянського, все більше і більше проникає в церковнослов'ян­ську мову і, навпаки, елементи останньої проникають в народну мову. Що торкається початкових джерел як народної, так і лі­тературної мови південних русів, то їх «треба шукати там само, де джерело мови північних русів і інших слов'янських народів настільки ж давня, як і ті мови, про які говорять пам’ятки,які приведені нами вище»

Ще й до наших днів не з'ясовано, в якій мірі церковно-слов'янська мова лежить в основі всіх старослов'янських мов. ,ю проблему О. Бодянський тільки поставив, а не розв'язав. ,ля нас важливим є те, що Бодянський справедливо і науково вказав на той факт, що в мовах усіх слов'янських народів в тому числі братніх—російського і українського народів, лежить спільна основа. В цьому відношенні думка Боденського стояла на рівні справжньої історичної та мовознавчої думки.

Як же О. Бодянський розв'язував питання про дальшу еволюцію української мови. а відтак і історії українського народу, ?о розвиток їх від староруської основи і далі? Він перш за :се визнає за історичним процесом об'єктивний, незалежний від волі людей, закономірний розвиток. Цей розвиток, на його думку, відбувався таким чином: «Коли в Південній Русі старий порядок речей, в силу всеповелінних обставин, змінився новими. Іскра козацтва, що довго тліла, нарешті вибухнула спо­чатку біглим вогником, потім дедалі збільшувалась, перетво­рилася у полум'я і, нарешті, повсюдну пожежу; тоді разом .. таким перетворенням у внутрішньому і зовнішньому житті південних русів проста звичайна мова рішуче зробилась всезагальною: нею стали розмовляти всі стани—від видатного козака до його гетьмана, від церковнослужителя до владики, від селянина до вельможної панянки, стали вживати її в усіх військових і цивільних справах, виключаючи лише богослужіння де, як і раніше, залишалася панівною церковнослов'янська мова, хоч духовні, які повчали чада свої нерідко, для більшої впевненості в успіхові, дозволяли собі домішувати в свої по-вчення І цю розмовну мову. До того ж часу треба віднести по­яву історичних дум, в яких оспівуються подвиги південних чудо-багатирів.

Так, майже нема жодного славного проводиря цих рица­рів,—продовжує Бодянський,—жодного гетьмана, жодного ге­роїчного подвигу, не увічненого народом в звучних мелодійних віршах. Удачі і невдачі, любов, розлуку, тугу по милому, сму­ток матері по синові, захопленому бурхливим потоком наїздництва і загиблому в битві з невірними або захопленого у не­волю та відданого на люті муки і смерть, безпорадний смуток сестри по братові, бурхливі гульбища козаків після повернення з походів, принади привільного життя: все це було темою пісні.

Без перебільшення можна сказати, що Південна Русь з половини XV століття ніби перетворилась на суцільну велетен­ську епопею. Жоден з слов'янських народів не багатий так піснями, як південні руси: після них стоять, без сумніву, пів­нічні їх брати. Це пояснюється взагалі їх життям, в якому, з найпозитивнішою дійсністю, в найвищій мірі поєднувала Захопленість».

У цих словах відображено найяскравіше історичні погляди Бодянського, зокрема його погляди на ранню історію української народності в зв'язку з розвитком української мови і народної творчості.

О. Бодянський, врахувавши найновіші успіхи в галузі слов’янської філології, доводив, що розгалуження мов на південну і північну руську почалося до періоду післятатарських завоювань; воно починається від XIII ст. і закінчується в XV' Між XIII—XV століттями, на думку Бодянського, відбуває поширення наддніпрянської мови на всю Південну Русь, з Полтавщини й Київщини на Поділля, Волинь І Галичину.

На його думку, саме в цей період найбільш інтенсивно в старослов'янську мову вливалися нові слова, що збагачували і словниковий склад мови і міняли її граматичну структуру.

Цей перехід від староруської основи до нового «пори в силу «всеповелінних обставин» відбувався, відповідно до глядів О- Бодянського, протягом XIII—XV століть, коли, і решті, «іскра козацтва перетворилась у полум'я і повсюдну пожежу». Тобто процес розвитку української мови з староруської основи, повного перетворення її у всенародну, хоча із значною кількістю діалектів, відбувався разом з величезними перетвореннями у внутрішньому і зовнішньому житті України, особливо в житті середнього Придніпров'я — Полтавщини і Київщини в XIV—XVI століттях. З того часу українська (наддніпрянська) народна мова і стала всезагальною. Це справді відповідає істо­ричній дійсності. Бурхливий розвиток економічного, політичного і культурного життя України цих часів—розвиток міст, ремес­ла, торгівлі, поява бюргерства, як носія прогресу, національно-визвольна боротьба проти польсько-литовського панування, боротьба проти Туреччини, все це сприяло консолідації народу і прискореному перетворенню місцевих діалектів у єдину все­народну мову, мову української народності.

Події великої історичної ваги знайшли своє відображення в народній творчості — в Історичних думах і піснях, що складалися живою українською мовою, саме мовою Придніпро­в'я — Полтавщини і Київщини. Це все відноситься до того часу, коли з XV ст. Україна, головним чином Придніпров'я, перетворилася, за висловом Бодянського, «в суцільну велетен­ську епопею».

Ми можемо сказати, що до цього часу, тобто до середини XV ст., завершується процес, що почався в XI ст.,—утворення української народності, яка далі веде вперту героїчну бороть­бу за своє існування. Висловлювання з цього приводу О. М. Бодянського було великим кроком вперед у розвиткові історичної думки. Своїми дослідженнями про розвиток української мови О. М. Бодянський завдав удару сучасній йому польсько-шляхетській історіографії. Він відкинув погляди польсько-шляхетських істориків та лінгвістів на українську мову як звірку польської мови.

Польські націоналістичні історики та філологи вважали, що українська мова походить не від східнослов'янської, а західнослов’янської. зокрема польської, основи. Ці гіпотези були відсунуті на тій підставі, що в українській мові навіть XIX ст. було багато полонізмів. О. Бодянський довів, що полонізми потрапили в українську мову не раніше, як в XVI ст. До того ж полонізми характерні лише для Галичини і Волині, тобто для тих земель, що близько розташовані від Польщі та де найсильніше панувало польсько-шляхетське землеволодіння.

Отже, О. Бодянський довів, що найчистішою з говірок української мови була полтавська. Вона й лягла в основу української національної мови Щодо того, як створилися для цього історичні передумови, Бодянський дотримується такої схеми: до XII ст. мова північних і південних русів становила спільну основу, була схожа і зовсім близька. Після татар­ського завоювання і підкорення України Литвою в мові пів­нічних і південних русів. тобто пізніших росіян і українців, відбувається все дальше розгалуження. Це розгалуження мов пішло «так далеко одне від одного, так само, як тих, хто гово­рив ними, що потім ці мови склали з себе зовсім дві різні гілки, які рішуче уже ніколи не можуть наблизитись» '. Бодянський мав на увазі таку ступінь близькості, яка існувала до XII ст.

Визначну роль у розвиткові української історичної науки п XIX сі. відіграли «Чтеиия в Обществе истории й древностей Российских» при Московському університеті, які видавав О- М. Бодянський. будучи секретарем товариства і редактором «Чтений». З 1845 по жовтень 1848 р. було видано 23 книги Чтеиий» ^а.

«Чтения» в основному складалися з таких розділів: дослід­ження, матеріали вітчизняної історії, матеріали слов'янські, матеріали іноземні та різні змішані повідомлення. Серед віт­чизняних матеріалів найбільше місце Бодянський приділив історії України.

У 1846 р. Бодянський надрукував «Історію Русів». Тоді ж було видано Літопис Самовидця, Найбільше джерел з історії України «Общество истории й древностей Российских» видало її 1847—1848 рр. В ці роки були надруковані: «Летописное повествование о Малой России» А. Рігельмана, «Краткое описа-ние о казацком малороссийском народе» П. Симоновського, «Историп о казахах запорожских» кн. Митецького, «Историче-ское сочинение о Малориссии й мялороссиянах» Г. Ф. Милле-ра, «Псрениска й другие бумаги швсдского короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, туреикого султана, генерального писателя Орлика й Киевского воєводи Иосифа Потоцкого»; «Письма Головнина к гетману Скоро-надскому»; «Две грамотьі царя Алексея Михайловича о мало-российских казаках к ноеводам 1651 г.»; «О бунте города Пин-ска й усмирений оного в 1648 г.»; «Письмо кошевого Гордиеи-ка к воєводам Камянного затона Д. Шеншину 1704 г.», «Повссть о том, что случилось па Украйно аж до смерти Богдана Хмсльнипкого», Письма гетмана Мазепьі к государям Йвану и Петру Алексеевичам», «Краткое историческое описание о Малой России до 1765 г, с дополнением и запорожских каза­ках 1789 г.», «Описание о Малой России й Украине», «Письма к гетману Скоропадскому от царицьі Екатериньї Алексесвньї й царевен», «Актьі, относящисся к истории Малороссии, от-крьітьіс Н. Маркевичем» та багато інших.

Лише неповний перелік джерел І досліджень з історії Укра­їни, надрукованих в «Чтениях» і окремими киданнями, гово­рить про ту велику послугу, яку зробив для історичної науки О. Бодянський. Своїми публікаціями і небагатьма оригіналь­ними дослідженнями він вніс великий вклад у справу вивчення історії України.