Яків і Олександр Марковичі

Серед представників української дворянської історіографії першої половини XIX ст. певне місце займають. два брати Мар­кевичі, що походили з старшинського роду, який здобув прака російського дворянства.

Наукова спадщина старшого брата Якова Михайловича Маркевича (1776—1804 рр.) залишилася незначною. Вона ста­новить лише один невеликий твір «Записки про Малоросію, Її жителів та виробництва». Слід погодитися з думкою О. Лазаревського, який підкреслив у свій час, то, «незважаючи на малий обсяг книжки (98 стор.—М. М.), вона як по задуму, так і по виконанню являє собою учено-літературну працю, автор якої у всякому разі не повинен залишатися забутим»

Яків Михайлович Маркевич народився у Пирятинському повіті на Полтавщині, почав навчання у Глухівському пансіоні, відкритому для дітей старшин, а продовжував своє навчання, як багато інших вихідців з українських шляхетських родів, у Московському університетському пансіоні. Високу осві­ченість Я. Маркевича характеризує досконале знання фран­цузької, німецької та латинської мов, а також глибока обізнаність з західноєвропейською і вітчизняною історією та літературою.

Заняття історією Маркевич почав десь незабаром після за­кінчення навчання, під час свого перебування на Україні. Весь 1795 р. він присвятив подорожі по Лівобережній Україні з метою ближчого її вивчення. З цих спостережень Я. Маркевич виніс велику обізнаність як освічена людина і дослідник су­часного географічного та економічного становища краю, Маркович познайомився також з особами, що захоплювалися зби­ранням старовинних письмових історичних пам'яток, Андріян Іванович Чепа дав йому в тимчасове користування величезну збірку старовинних документів та інших записів І паперів. До речі, ця збірка загинула невідомо де і за яких обставин після трагічної смерті Я. Маркевича '.

Історичному минулому Я. Маркевич присвятив перший і частково другий розділ своєї «Записки», в яких висловив ори­гінальні для свого часу погляди. Перш за все заслуговує на увагу його підхід до історичного джерела. Приступаючи до вивчення стародавньої історії Русі, Маркевич не хоче всту­пати, як він пише, у «царство мрій і привидів», а всякими засо­бами добивається історичної правди на основі достовірних джерел. Такий більш науковий підхід до джерела І прагнення до встановлення істинності факту корінним чином відрізняє метод дослідження Маркевича від багатьох його попередників і сучасників, особливо від автора «Історії РусІв».

Свій стислий виклад історичного минулого Я. Маркевич побудував на досить численнях вітчизняних, а також інозем­них — античних І пізніших німецьких та французьких джере­лах, які він широко вводить у науковий вжиток. Провідне місце тут посідають давні руські літописи — письмові пам'ят­ки російської І української історіографії XVII—XVIII століть, такі, як «Синопсис», «Ядро російської Історії» Манкієва, що тоді приписувалося А. Я. Хилкову, «Російська історія» Еміна, твори М. Щербатова, і Болтіна та Інші, а найбільше в дослі­дженні найдавнішої історії Русі Маркевич спирається на твори М. В. Ломоносова і в основних питаннях, наприклад, у питанні походження слов'ян і русів, він значною мірою є його послі­довником, Про «Історію Русів» ніде жодним словом не зга­дується в творі Маркевича. Це ще є один з доказів пізнішого Походження і поширення, бо неможлива річ, щоб у разі ЇЇ існування в цей час вона не виявилася б у збірках А. Чепи чи зв'язаного з ним Василя Полетики І не потрапила б до рук Маркевича.

Приступаючи до викладу найдавнішої історії України, Ч. Маркович перш за все розв'язує питання про походження слов'ян І Русі. Він справедливо і далеко не з такою легкістю, як це робить автор «Історії Русів», підходить до розв'язання цієї проблеми. Маркович вважає цю проблему важкою, бо, як він пише: «Час згладив усі сліди, по яких можна було б дійти до місця народження і до гробів перших жителів Малоросії; проте можна найменувати її колискою росів. тому що предки їх сармати, скіфи і слов'яни поселились там (тобто на півдні Східної Європи. — М. ЛІ.) раніше і побудували тут перші міста».

Я- Маркович, по-перше, твердо стоїть на позиціях автохтонності слов'ян. По-друге, в такій самій мірі він вважає русів, або росів, народом споконвічним, автохтонним жителем півдня нашої землі. Він не вдається до критики норманських і антинорманських поглядів, боротьба між якими розпалилася, почина­ючи від Ломоносова, праці якого широко використовує автор «Записки». Я. Маркевич стоїть рішуче на антинорманських по­зиціях, Спиняючись на давніх племенах і народах, що насе­ляли Східну Європу, він головну увагу звертає на предків росів — слов'ян. У викладі їх історії Я. Маркович па відміну від своїх попередників і сучасників уникнув надмірного випи­нання політичного і релігійного фактору, а надав певне місце господарському заняттю слов'янських племен. Головним занят­тям слов'ян Я- Маркович вважає землеробство і скотарство; вони також «скрізь відкривали торгівлю виробами від своєї землі, знали гірниче мистецтво, ткали полотно, варили мідь, роз­водили сади І любили музику». На цій підставі він заперечує погляди норманістів ХУІІІ ст. про дикість і безкультурність слов'ян.

У «Записках» підкреслюється широкий розмах зовнішньої торгівлі слов'ян янтарем, хутрами, шкірами, воском і медом. Литовці по річках приганяли різного роду ліс та дерев'яні виро­би; греки привозили по Дніпру дорогі тканини, золото та Інші предмети роскоші.

Я. Маркович докладно зупиняється на вивченні слов'янської міфології, посилаючись на «Синопсис», працю Г. Попова «Славянская мифология» та на твір М. В. Ломоносова «Древняя российская история».

У питанні початкової історії давньої Руської держави Я. Маркевич лишається вірним своїм поглядам на автохтонність слов'ян і росів. Він вважає першозасновниками держави ру­ських князів Кия, Щека, Хорива. Проте в дальшому оповіданні Маркевич робить певну поступку норманістам у питанні про за­кликання новгородцями князів Рюриковичів, хоч він уникає на­зивати їх варягами чи норманами, а називає їх новгородцями. Рюриковичі у нього, як і в Ломоносова, — слов'яни.

Визнаючи за вірогідний факт прибуття в Київ Рюриковичів, Я- Маркевич дотримується вірного погляду, що Олег не поклав початок могутності Києва, а лише підніс його славу, проголо­сивши «столицею руської землі» '. На найменші впливи варягів на слов'ян Я. Маркевич навіть не натякає. Якщо слов'яни під­давалися будь-якому впливу, то, на його думку, можна припу­скати вплив грецький, тобто візантійський,

Звичайно, наукового розв'язання питання про причини утво­рення І вірного визначення характеру стародавньої Руської дер­жави у Маркевича, як і в усій домарксистській історіографії шукати марно, Але, в усякому разі, вдавшись до розв'язання питання про автохтонність слов'ян, росіян, або русів, до показу місцевих джерел утворення руської держави, в цьому відно­шенні Я. Маркевич зробив великий крок вперед у порівнянні з багатьма його попередниками і сучасниками.

Період кінця Х і першої половини XI століття у розпиткові Руської держави Я. Маркевич називає блискучим віком старо­давньої Русі. Він навіть переоцінює цей вік, говорячи, що в цей час «марновірство, варварство і неуцтво зникли як привид». Розквіт руської держави автор «Записок» бачить в успішній героїчній боротьбі народу з печенігами та іншими кочівниками. в побудові міст на Десні, Трубайлу, Острі, Сулі і Сейму. Київ являв собою «місто-колос» і викликав заздрість у сусідів. «Ге­рої Гомерові, — пише Маркович, — не могли йти у рівню з ба­гатирями Володимира, які приводили в жах і тремтіння ворогів своєї Вітчизни». Розповідаючи про героїчні часи Володимира, автор «Записок» обійшов традиційне для майже всіх істориків питання про хрещення Русі І поширення християнства. Його більше захоплюють героїчні сторінки боротьби проти зовнішніх ворогів, широкі міжнародні відносини Русі з іншими державами та блискучий розквіт староруської духовної культури, особливо письменності.

Період до монголо-татарської навали Я. Маркович, подібно до автора «Історії Русів», вважає спільним для всієї Великої, Малої І Білої Русі. Часи феодальної роздрібненості зовсім ви­пали з його поля зору. Говорячи про удільну Русь, він згадав лигає князівства Київське, Чернігівське і Сіверське. Галицько-Волинська земля не привернула навіть найменшої його уваги. Не згадує він зовсім ні про Новгород, ні про північно-східні великоруські князівства.

У розділі «Погляди на минуле й нинішнє становище грома­дянського устрою Малоросії» Я, Маркевич торкнувся лише лік­відації давніх князівств на Україні, утворення воєводств і вве­дення Магдебурзького права в XV ст. Обминувши улюблену для всіх істориків XVIII і ХІХ століть тему про героїчну істо­рію козацтва, возз'єднання України з росією, він перейшов до найближчих часів — до стислого викладу становища України в час» царювання Катерини II І Павла І.

У викладі стародавньої історії Русі Я. Маркевич ніде не ви­явив чітко класової тенденційності у відношенні до давнього суспільства. Він прагнув бути об'єктивістом у повному розу­мінні цього слова. Висвітлюючи ж питання про нинішній, сучас­ний йому стан громадянського устрою, він виступає як вираз­ний Ідеолог дворянства. Говорячи про населення сучасної йому України, Маркевич пише: «Між природними малоросіянами налічуються чотири класи — дворянин, міщанин, козак І му­жик». Автор «Записки» спробував по-своєму показати похо­дження кожного з цих класів. Духовенство випало з його поля зору; взагалі в історії суспільного і культурного життя релігій­ний момент, па відміну від багатьох інших тогочасних істориків, його не цікавить.

Малоросійські дворяни, на думку Я. Марковича, походять від польських дворянських родів або від колишніх гетьманів та старшин. Ця сторона генеалогії українських дворянських родин підмічена ним частково вірно. Але, розвиваючи далі думку про походження дворянства, він обходить соціально-економічні і політичні умови, що породили його, і зводить все до юридич­ного чинника, до введення Інституту дворянства урядовими за-кодами польських королів та російських царів.

Міщани І горожани, що проживають у містах, — це купці та різного роду промисловці. Про їх права п історичному мину­лому автор «Записки» також не забув нагадати: «Вони керуються Магдебурзьким правом, введеним в XIV ст. їх магіст­рат складався ранги із війта, бургомістрів і райців, або ратетерів, що керували різними мирськими справами» '. Таким істо­ричним екскурсом про минулі права міщан Я. Маркевич нама­гався виправдати надавчІ грамоти містам, видані Катериною II в 1785 р.

Найвиразніше класова кріпосницько-дворянська ідеологія Я. Маркевича виявляється у погляді на селянство, його стано­вище та історію закріпачення, Маркевич пише: «Малоросійські мужики називалися раніше посполитими і мали право вільно переходити від одного пана до іншого. Від цього виникали ве­ликі безпорядки й порушення спокою жителів — не є ті головні причини, які примусили знищити це їхнє кочове життя; і з того часу вони почали більше займатися працею і промислами».

Таким чином, Я. Маркевич негативно ставиться до вільного становища посполитих та до їх антикріпосницької боротьби, яку він називає безпорядками. Як Ідеолог дворянства вій виправдо­вує закріпачення селян, чого довгий час домагалися нащадки українських старшин і шляхти перед царським урядом. Свої до­магання вони обґрунтовували «безладдям» у господарському і політичному житті України. Ці «безладдя» були нібито саме тому, що посполиті мають право вільного переходу від одного землевласника до другого або повного виходу на інші землі. Ідеологи нащадків старшини, в тому числі Я- Маркевич, старалися виправдати кріпосницькі урядові заходи щодо закріпа­чення селян і обґрунтувати свої класові інтереси Історичними мотивами. В цій частині своєї праці Я. Маркевич виступає з явно реакційними поглядами.

Творчість іншого з представників дворянської історіографії Олександра Михайловича Маркевича (1790—1865) відноситься до ЗО—40-х років минулого століття, коли гостріше стало селян­ське питання і назрівала ще сильніше боротьба за знищення кріпацтва. В дореволюційній дворянській і буржуазній Історіо­графії ім'я Олександра Маркевича і його творчість як історика не зайняли належного місця. На нього звернув увагу лише Олександр Лазаревський в своїй статті про колишніх дослідни­ків української старовини '.

О. Маркевич був молодшим братом Я. Маркевича, так само здобув високу освіту і рано виявив схильність до науково-літе­ратурної діяльності. Десь на початку XIX ст- він закінчив від­критий тоді у Харкові університет і, подібно до брата, також почав заняття історією. Не виключений той факт, що заняттю питаннями історії України сприяла наявність у нього архіву його діда і батька, зокрема рукопис у десяти томах «Щоденни­ка» діда, генерального підскарбія першої чверті XVIII ст. Яко­ва Андрійовича Маркевича та «Записки про Малоросію» перед­часно загиблого брата.

Світогляд О. Маркевича був досить суперечливий, що пояс­нюється суперечливістю самого суспільного життя першої поло­вини XIX ст. і становищем дворянської інтелігенції цього часу. Ці суперечності були відбитком боротьби між старими, що по­ступово відживали, кріпосницькими відносинами і новими, що народжувалися, відносинами — капіталістичними. В зв'язку з цим у передової дворянської Інтелігенції спостерігаються і су­перечливі погляди на існуючий лад.

О. Маркевич за своїм світоглядом і політичною перекон­ливістю лишився вірним своєму класові. Він після звільнення із служби в Чернігівському губернському правлінні часто міняв урядові посади. Кілька років він обирався губернським предводителем дворянства, але в одні п виборів, у 1838 р., ііоі'о обран­ня було скасоване Миколою І. Конкретні причини такого став­лення царського уряду до О. Маркевича встановити важко. Ллє, якщо мати на увалі, що вія був зв'язаний з родиною мало­російського генерал-губернатора М. Рєпніна, родича декаб­риста Волконського, а через нього з деякими іншими родинами, близькими до декабристів, висловлювання Маркевичем в колі своїх друзів, а іноді в прилюдних виступах, співчуття кріпос­ному селянству і вимоги скасування кріпосництва, то такий предводитель дворянства не відповідав урядовій політиці. Фак­том усунення царським урядом з громадської посади в дворян­ському зібранні О. Маркевич не був стурбований, бо фактично ще раніше самовільно залишив цю посаду і навіть не брав участі в дворянських зборах, вибори яких були скасовані. Він віддав свої сили науковій діяльності і складанню проектів про відпущення своїх кріпаків на волю, з передачею на певних умо­вах в їхнє користування власної землі.

Проект О. Маркевича про звільнення селян від кріпацтва не зберігся. Відома лише його переписка з цього приводу з мініст­ром внутрішніх справ графом Перовським. З неї можна уявити цей проект таким. Селянам надається повна особиста воля. Вони звільняються від кріпосного права і можуть вільно зай­матися торгівлею, промислами, сільським господарством тощо. Земля віддається селянам за викуп. Селянин має право вільно купити й продати цю землю. Такий проект, направлений Мар­кевичем па ім'я міністра внутрішніх справ, не тільки не був по­даний на затвердження імператорові, а дістав в конфіденціальному листі суворе осудження міністра внутрішніх справ на ад­ресу новообраного чернігівського губернського предводителя дворянства,

Під час підготовки проекту реформи О- Маркевич увійшов у «Чернігівський губернський комітет поліпшення і устрою по­буту поміщицьких селян» як один з його членів від Глухівського повіту. Він виступив у комітеті як представник так званої мен­шості в опозиції до консервативної більшості. Цю консерва­тивну більшість очолювали великі поміщики Чернігівщини — «українофіли» Г. П. Ґалаґан і В. В. Тарновський, Маркевич при розв'язанні селянського питання відмежувався від консерва­тивної більшості, а після видання положень і Маніфесту 19 лю­того 1861 р. звільнив своїх селян на вигідних для них умовах.

О. М. Маркевича ми можемо віднести до представників тієї частини дворянства, що обирала буржуазний, капіталістичний шлях розвитку свого господарства в першій половині XIX ст. Це не могло не позначитися на його ідеології. Важко встано­вити достовірно, чи був Маркович знайомий з аграрною програ­мою декабристів, проте його проект звільнення селян від крі­пацтва був близьким до аграрної програми декабриста Микити Муравйова. Прогресивні погляди на суспільні відносини, зокрема на аграрно-селянське питання, тісно зв'язані з науково-літературними заняттями Марковича, з його інтересом до мину­лого своєї вітчизни.

Історичні праці О, Маркевича за його життя залишилися більшістю ненадрукованими, з них тільки частина була видана пізніше, після його смерті. Перші його праці являли собою упо­рядковану збірку паперів сімейного архіву '. В ній надруковано ряд джерел, які стосуються соціально-економічних і побутових явищ Історії Лівобережної України XVII—XVIII століть. Тут вміщені, головним чином, невідомі до того часу гетьманські уні­версали другої половини XVII і першої половини XVIII століття про земельні надання І маєтності, про торгівлю і промисли, ме­муари і листування старшини, які розкривають важливі факти побутового характеру, родинних відносин старшинських фамі­лій тощо. Ці документи були виявлені в архіві Якова Андрійо­вича Марковича. його внук історик пізнішого покоління, у зв'яз­ку з давністю фактів міг вільніше говорити про те, чого не міг сказати його дід — генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркевич. Надрукування документів було першим обнароду­ванням сімейних архівів української козацької старшини, які, може поза бажанням історика, об'єктивно розкривали соці­альну, класову сутність гетьманщини XVIII ст.

Друга праця О. Маркевича «Описання Малоросії», яка залишилась незакінченою і ненадрукованою, була написана, як гадає Ол. Лазаревський, в 20-х роках XIX ст.. Це дослі­дження було задумано автором, по всій ймовірності, як про­довження занять над описанням України, розпочатої братом Яковом Маркевичем в його «Записці про Малоросію». Тут ав­тор торкнувся деяких загальних питань статистики України, описання географічного розташування, природи, тваринного світу, річкових і сухопутних шляхів тощо. Значне місце в «Опи­санні» зайняв етнографічний матеріал. До цієї частини праці відноситься незакінчена повість «Малоросійське весілля» ^я, яка була опублікована після смерті Маркевича і характеризує його як знавця побуту козацької старшини.

Праця «Описання Малоросії» свідчить про інтерес автора до народного життя і побуту. Незважаючи на загальну ідейну класову дворянську обмеженість, яка не дозволяла О. Марке­вичу рішуче стати на шлях відвертого захисту соціальних інте­ресів народу, зокрема селянства, цей інтерес проявився в його необнародуваній, прихованій від урядових кіл історико-літературній творчості.

Одною з важливих для української історіографії першої половини XIX ст. праць є дослідження Маркевича про дворян­ський стан, надруковане в скороченому вигляді вперше в І839 р. і пізніше перевидане Милорадовичем У цьому творі автор відобразив власні оригінальні прогресивні в порівнянні -і його попередниками погляди па походження українського дворянства, кріпосного права, на Історію козацтва І селянства.

О, Маркевич відкидає той погляд, що кріпосницькі відно­сини, а разом з ними й поява дворянського стану виникли вна­слідок юридичних актів І надань, що їх чинили королі поль­ські і великі князі литовські. Кріпосницькі відносини він розу­міє не як феодальні. Поняття феодалізму, навіть у тому розу­мінні, яке існувало в дворянській Історіографії, у творах О. Маркевича відсутнє. Проте в цього позитивним, що наближується до наукового, є визнання того факту, що права дво­рянства здавна зв'язані з землеволодінням, придбаним різни­ми шляхами, в першу чергу за службу, і виникли з нього. По­чаток такого процесу він веде з стародавньої Русі, від давніх князівських часів. «Відомо,— пише він,— що уже в пізніший час утворився дворянський стан в Росії в сучасному вигляді, В найдавнішій Русі був вищий клас людей, який користувався правами, що складають і тепер права дворянства, тобто права­ми, що походять від володіння маєтностями, здобутими держав­ною службою; але ніколи ні ці володільці маєтків, пі люди, що перебували в багатьох різних чинах та придворних посадах військових і цивільних, не складали стану, який нині корис­тується загальними правами дворянства Всякі пізніші кон­ституції і надання польських королів лише підтверджували права нього класу й урівнювали його з польським шляхет­ством. Доказом цього було те, що деякі дворянські роди перед польським урядом підтверджували свої права ранніми гра­мотами, наданими від великих князів руських Автор також указав на фальшивість багатьох грамот, поданих при розгляді справ Герольдією і цим поставив під сумнів дворянське похо­дження, а таким чином і права багатьох кріпосників України.

Українське дворянство, па погляд Маркевича, складалося не лише з старовинних родів, а й рекрутувалося з різних ша­рів суспільства, здобувало земельні надання і шляхетство за службу у литовських великих князів і польських королів. Різ­ні найменування шляхти: князів, панів духовних І цивільних, панів хоруговяних, шляхти — земне, рицарства тощо — всі ці особи складали один стан. Права їх називалися шляхетськими вольностями. Права шляхти автор показує на основі Статуту литовського.

У зв'язку з дальшою історією формування шляхетського стану І рекрутуванням шляхти з простих верств населення О, Маркевич торкнувся в загальних рисах історії козацтва. Він відкинув легендарні, фантастичні вигадки про те, що нібито ко­заки походять від стародавніх «козар», косогів і що їх початок ведеться від дружин київського князя Святослава тощо. Істо­рію козацтва він починає вірно від другої половини XV ст. «Коли в половині XV ст. утворилась Кримська Орда,—пише О. Маркевич,— в Малоросії виник новий воєнний стан козаків запорозьких. Довго цей стан не мав нічого визначеного і скла­дався з невеликого числа людей всякого звання, шляхетського і духовного походження, міських і сільських жителів, тубільців і чужоземців»^і. Польський уряд визначив для їх поселен­ня певні місця вище Дніпровських порогів — міста Київ, Трахтомирів тощо. Але коли спалахнула війна за незалежність, продовжує Маркевич, Малоросія вся перетворилась у військо­ву республіку, тоді жителі усіх міст і селищ, без різниці стали вписуватися до козацьких списків, залишаючи за собою свої маєтки ².

Маркевич вірно вважає, що під час визвольної війни шля­хетський стан України значно поповнився простими людьми, які прославилися в битвах з ворогом. У погляді на козацьку старшину тут проводиться протилежна думка тій, що вислов­лена в «Історії Русів», автор якої вважав, що на старшинські посади обиралися лише люди шляхетного стану. Маркевич вір­но вважає, що в козацькому війську, особливо в часи визволь­ної війни 1648—1654 рр., простий, нереєстрований козак за свої заслуги міг бути не лише полковим, але й генеральним старшиною, а отже, й правителем краю.

«У військовій республіці, якою зробилась Малоросія,— пише Маркевич,— військове звання взяло верх над іншими і що при підвищенні в чин старшини не стільки дивились на по­ходження, скільки на заслуги І здібності у військовій служ­бі». В силу нього, під час війни і на протязі військового геть­манського управління багато з реєстрових козаків, здобувши звання старшини, зробилися власниками населених маєтків, а нащадки їх увійшли до дворянського стану. Цар Олексій Михайлович пожалував старшину дворянством. Історія українського дворянства ХУІІІ ст. показана Маркевичем як суцільне прагнення шляхетських І старшинських родів до закріпачення селян у сфері соціально-економічній І правничо-юридичній.

Маркевич на відносно невеликому матеріалі показав сторно закріпачення селян як суцільне їх пограбування і поне­волення ', Кріпосне становище селянства І юридичне закріпа­чення його постають перед читачем як об'єктивно-закономірний процес. У Маркевича ці явища подані стисло, але концепція його приблизно така, яку О Лазаревський розвинув па вели­чезному фактичному матеріалі пізніше, в другій половині ХІХ ст. Вона зводиться до того, що указ Катерини II про за­кріпачення селян від 3 травня 1783 р. був лише узаконенням І ствердженням того, що уже фактично відбулося в українсько­му селі Закріпачення селянства відбувалося поволі, крок за кроком, в силу загального історичного розвитку країни. Укра­їнське дворянство беззаконними засобами, всякими неправдами захоплювало землю І майно посполитих та козаків, а також адміністративну і судову владу над ними. Такий напрошувався висновок у читача з викладу О. Маркевичем історії українсько­го дворянства і закріпачення ним посполитих селян. З такої вірної історичної концепції напрошувався також висновок про необхідність скасування кріпацтва і повернення землі справж­ньому її господареві, і давньому власнику—селянину.

Таким чином, О. Маркевич в своїх історичних працях, в за­вуальованій формі, непомітно розв'язує актуальну для того часу проблему скасування кріпосного права і великого помі­щицького землеволодіння на користь селянства. Між рядками його творів читач легко міг розпізнати вимогу повернення зе­мель нащадкам українських посполитих XVI—XVI! століть, пограбованих старшиною і шляхтою — предками «благород­них», визнаних Герольдією панів-дворян XIX ст.

О. Маркевичу належить й ряд мети важливих праць: «Істо­ричний нарис міста Глухова», «Історія Гамаліївського монастиря» та ін. Уривки з першої надрукував Ол, Лазаревський. Другу, написану, головним чином, на матеріалах сімейних ар­хівів, без імені автора опублікував Філарет Гумилевський у своєму «Описі Чернігівської єпархії.

Останньою працею, виданою О. Маркевичем в скороченому вигляді, був щоденник його діда. Проте навіть при цій умові він становить важливе джерело для вивчення історії України XVIII ст. Олександр Лазаревський вірно зауважив, що виданням щоденника Маркевич зняв завісу з побутової історії Ук­раїни XVIII ст. «,.,Ми вперше побачили оживленими і гетьма­нів (Апостола і Розумовського), і старшину, що їх оточувала. побачили їх в приватному, закулісному житті, про яке до того часу мали лише туманне уявлення. Заслуга Маркевича у ви­данні дідівського щоденника настільки велика, що якби він свою літературну діяльність обмежив лише надрукуванням цієї пам'ятки, то вже за це його ім'я не було б забуте в мало­руській історіографії».