Мемуарна література XVIII ст.

Як джерело вивчення історії України XVIII ст. повне зна­чення мають старшинські мемуари, в яких знайшли відбиття історичні погляди їх авторів. Мемуаристика відрізняється від пам'яток історіографії в суворому розумінні цього слова — від літописів, різного роду хронік, синопсисів, або оглядів, історич­но-розповідної літератури тощо. У ній відображені погляди авторів головним чином на сучасність, а не на минуле України. Події XVIII ст. відображені в них яскравіше, ніж и будь-якому іншому жанрі історичної літератури і оцінюються чіткіше з точ­ки зору класових політичних поглядів їх складачів.

Цінними пам'ятками української мемуарної літератури XVIII ст. є щоденники генерального хорунжого Миколи Ханенка І генерального підскарбія Якова Маркевича. В них зафіксовані важливі явища соціально-економічного життя козацької стар­шини часів зміцнення кріпосництва на Україні, занепаду ролі і значення козацтва, закріпачення посполитих і перетворення старшини в шляхетське-дворянський стан.

Генеральний хорунжий Микола Ханенко походив з роду, що висунувся з простого козацтва часів визвольної війни І досяг становища генеральної старшини. Він був родичем відомого н другій половині XVII ст. правобережного гетьмана Михайла Ханенка.

Микола Ханенко здобув високу освіту в Київській академії і почав військову службу в 1710 р, з простого козака, а в 1717 р. був переведений в генеральну канцелярію І згодом став голов­ним помічником генерального писаря Він був близькою особою гетьмана Скоропадського, а після його смерті здружився з на­казним Павлом Полуботком. За свою службу і догідливість обом гетьманам Ханенко був щедро обдарований маєтностями і виділявся серед багатіїв Лівобережжя. Але за свою вірність Полуботкові він згодом поплатився ув'язненням у Петропавлівській фортеці, звідки був звільнений лише після смерті Петра І. відпущений на Україну з поверненням раніше конфіскованим маєтків і з паданням нових землеволодінь та різних угідь.

При гетьмані Данилові Апостолі Микола Ханенко спочат­ку займав посаду полкового судді, згодом обозного Стародубівського полку, а з 1741 р.—генерального бунчужного,

Відомі два твори Ханенка — «Діаріуш», надрукований О. Бодянським в «Чтениях Общества истории й древностей Российских» та окремою книжкою і «Щоденник», повністю ви­даний О. Лазаревським. У «Діаріуші» записи стосуються по­дробиць політичного життя І побуту старшини, взаємовідносин уряду гетьмана Скоропадського з російським урядом І цар­ськими вельможами, політичних настроїв старшин, їх психо­логічної характеристики та ін.

У «Діаріуші» вміщено щоденні записи від січня до початку липня 1722 р., тобто за останнє півріччя гетьманування Скоро­падського і до останніх днів його життя. «Діаріуш» закінчуєть­ся описанням смерті і пишного церемоніалу поховання геть­мана.

«Щоденник» Ханенка являє собою мемуарні записи, в яких відображено події різноманітного характеру за 1723—1753 рр-з великими пропусками. Ці записи автор робив після свого звільнення з Петропавлівської фортеці і повернення на Украї­ну. Вони становлять різного роду нотатки з сімейного життя, епізодів службової діяльності генерального хорунжого, взає­мин автора з різними високопоставленими і простими людьми тощо.

«Діаріуш» і «Щоденник» Ханенка можна віднести скоріше не до пам'яток історіографії, а до певної категорії джерел з історії XVIII ст. У мемуарах Ханенка історик може здобути певне уявлення про життя і побут української старшини, куп­ців, про піни на продукти та різного роду вироби, в окремих записах — про кріпосницькі повинності посполитих, про харак­тер служби і різних повинностей козаків тощо.

Більшу вартість для історика становить «Щоденник» гене­рального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича (народився в 1690 — помер й 1770 р.).

Життєвий шлях Маркевичів є показник нравів XVIII ст. та цілковитого беззаконня, завдяки якому всякого роду дільці без найменших заслуг перед козацтвом пробиралися в середовище старшин і наживали велетенські багатства. Родоначаль­ник Марковичів. дід автора «Щоденника», Марко Аврамовнч, був євреєм-вихрестом, який у 60-х роках XVII ст. поселився в Прилуках, займався орендами, а найбільше торгував горіл­кою'. На цьому він нажив немалі скарби та маєтності, завдяки чому йому вдалося віддати дочок заміж за поважних осіб із генеральної і полкової старшини.

Старша дочка Марка Аврамовича красуня Настя, будучи вдовою після першого шлюбу за Стародубським полковником Миклашевським, у 1708 р. вийшла заміж за вдівця гетьмана Івана Скоропадського, який завдяки цьому подружжю негайно оволодів великою частиною майна свого тестя.

Найспритнішим із синів Марка Аврамовича був старший — Андрій, який ще до одруження сестри з гетьманом займав по­саду глухівського сотника і володів значними маєтностями ^а. Сестра Андрія Маркевича, можновладна гетьманша, при ста­рому Скоропадському зайняла керівну роль в усіх справах. Таке становище в гетьманському уряді Івана Скоропадського влучно відображено в народному прислів'ї — «Іван носить плах­ту, а Настя булаву». У міжстаршинських відносинах панува­ла повна сваволя, особливо в роздачах урядових посад, надан­ні маєтностей, беззастережній експлуатації старшиною поспо­литих і козаків. Батько автора «Щоденника» одержав спо­чатку посаду лубенського полковника, яку позмінне передавав без волі старшини своєму синові Якову Маркевичу. Згодом він здобуває місце в гетьманському уряді на посаді генерального підскарбія, що дало можливість Маркевичам—батькові й си­нові придбати нові численні землі, маєтності та здобути інші скарби.

Автор «Щоденника» Яків Андрійович Маркович навчався и Київській академії і закінчив її в 17 років. Він був вихован­цем Феофана Прокоповича і, за виразом свого вихователя, мав змогу прикрасити свою голову митрою, тобто зайняти посаду єпископа. Але Маркевича сильніше вабили справи мирського збагачення; він прагнув піти по лінії піднесення в старшин­ських чинах і рангах. ЦІ його плани зруйнувала смерть Скоро­падського. Новий гетьман Данило Апостол та інші старшини ненавиділи Маркевичів і не допускали їх службового просу­вання. Яків Маркевич при всіх його спритностях І багатстві як зайняв при Скоропадському незначну посаду знатного військо­вого товариша, так І залишився на ній. Лише під кінець життя, після скасування гетьманства, він успадкував батьківське зван­ня генерального підскарбія у відставці.

Близьким приводом Маркевичу до початку ведення «Що­денника» була коротенька історична «Кроніка» 1452—1712 рр.„ написана його тестем, чернігівським полковником і в останній час наказним гетьманом Павлом Полуботком. Я. Маркевич спочатку доповняв цю «хронічку» власними записами кількох подій, продовжив її, а потім став щодня вести свій «домашній протокол», як він називав «Щоденник», протягом п’ятдесяти років, з 1717 по 1767 р.¹.

У свій час О- Лазаревський, досліджуючи «Щоденник» Я- Маркевича², вірно підкреслив, що Історичне значення подіб­ного роду пам'яток полягає в тому, що в них ми знаходимо достовірне зображення домашнього побуту з усіма подробиця­ми щоденної життєвої метушні і гонитви за багатствами козацької старшини. Слабка сторона щоденника полягала в не­достатності матеріалу про політичні події, яких автор уникав записувати. В щоденнику відображено з усіма подробицями життя корисливого багатія Лівобережної України. В ньому ми знаходимо цінні відомості про відношення пана до своїх під­даних, а головне — велике число даних про тодішнє сільське господарство, ремесло, різні оренди, торгові і грошові операції. В цьому відношенні «Щоденник» Якова Маркевича становить незаперечну цінність як джерело для вивчення соціально-економічної історії України XVIII ст.

Серед мемуарної літератури менш значне місце займає «Щоденник» Петра Даниловича Апостола³, що містить записи від травня 1725 р- по травень 1727 р. «Щоденник» потрапив у 1894 р. до числа рукописів бібліотеки Київського універси­тету від спадкоємців збирача старовинних пам'яток О. М. Судієина. Він написаний французькою мовою і перекладений на мову російську та надрукований О. Лазаревським. Автор йо­го — син гетьмана Данила Апостола довгий час проживав І ви­ховувався в одному з пансіонів Петербурга разом з дітьми ві­домого князя Меншикова. Тут він І здобув високу освіту. Щоденник Апостола являє собою ряд нотаток з минулого України, містить цікаві дані про події 1725—-1727 рр. і є одним із джерел про соціально-економічну історію Лівобережжя.

Пам'ятки української історіографії XVIII ст. є значним на­дбанням історичних знань про минуле України, особливо з історії козацтва, формування та еволюцію козацької старшини в клас феодального дворянства. Історія народних мас – посполитих, нижчих шарів козацтва та міських низів займає в них незначне місце. Мало висвітлюється питання культури України. Автори історичних творів звертали свої погляди переважно до минулого, обминаючи актуальні питання сучасності. З точки зору розвитку історичної думки історико літературні пам’ятки цього періоду становлять для нас великий інтерес. Вони дають можливість судити про рівень освіченості тогочасної старшинської інтелігенції, яка займала провідне місце в суспільному житті феодального суспільства. Вони допомагають нам уявити ряд важливих сторін історичного процесу України в період посиленого розвитку кріпосництва і зародження елементів капіталістичного укладу.

ЧАСТИНА ДРУГА

V. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ В ПЕРІОД РОЗКЛАДУ КРІПОСНИЦЬКИХ ВІДНОСИН І РОЗВИТКУ КАПІТАЛІЗМУ

(Кінець XVIII і перша половина XIX ст.).

Суспільно-політичні умови розвитку Історичної науки на Україні наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст.

До кінця XVIII ст. українські землі, за винятком Галичини. Буковини і Закарпаття, перебували в складі Російської дер­жави. В економічному житті України протягом першої поло­вини XIX ст., відбувається спільний з російським процес по­силеного зростання нових капіталістичних відносин І розклад феодально-кріпосницької системи. Феодально-кріпосницькі від­носини перетворилися в гальмо для розвитку виробничих сил. Дальший економічний розвиток України йшов по шляху по­долання невідповідності феодальних виробничих відносин ха­рактеру продуктивних сил, яка склалася в усій Російській імперії.

В основі цього процесу лежав дальший поділ праці в су­спільстві, породжений розвитком товарного господарства і капіталізму. Розвиток суспільного поділу праці неминуче, з об'єктивною закономірністю призводив до розкладу патріар­хальної замкнутості українського села і сприяв постійному зро­станню міст і міського населення, яке збільшувалося у зв'язку з ростом промисловості, торгівлі, ремісничих промислів та ін., Такий процес викликав потребу в збільшенні виробництва си­ровини, хліба та інших продуктів для ринку, для задоволення потреб зростаючої промисловості і міського, неземлеробського населення. Основна маса сільськогосподарської продукції ра­зом з основними засобами виробництва—землею перебувала в руках панівного експлуататорського класу поміщиків.

Значне число поміщиків прагнуло збільшити виробництво продуктів на ринок з метою пристосування свого господарства до умов розвитку грошових капіталістичних відносин за раху­нок впровадження агротехнічних заходів і на цій базі підвищення інтенсивності праці селян. Окремі з них схилялися до думки про звільнення селян від кріпацтва. Проте більшість поміщиків воліла лишатися на старих кріпосницьких засадах, прагнула зберегти кріпосне право і монархічний лад.

Розвиток капіталістичних промислів І товарно-грошових відносин у селянському господарстві, зубожіння і масовий рух кріпосних селян з усією необхідністю вимагали скасування крі­посного права і поміщицького землеволодіння. Тяжкий кріпос­ницький гніт, політичне безправ'я, сваволя поміщиків і цар­ських чиновників викликали постійні, майже щорічні селянські рухи, спрямовані проти кріпосництва.

.У своєрідних умовах відбувався цей процес на Україні. До кінця XVIII і початку XIX ст. царський уряд, після тривалого колоніального наступу, скасував залишки української авто­номності при збереженні і розширенні маєтностей української шляхти і козацької старшини, які здобули рівні права з росій­ським дворянством. Царизм зберіг за ними на короткий час деякі старовинні старшинсько-шляхетські привілеї. На почат­ку XIX ст. царський уряд вніс остаточні зміни в адміністратив­ний і судовий устрій України, утвердивши тут загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміні­стративне управління.

Протягом усього XVIII ст. українська шляхта, козацька старшина і російське дворянство поступово захоплювали се­лянські, козацькі і громадські землі та угіддя; поволі вони ста­вили у кріпосницьку залежність посполитих, які здавна несли найбільший тягар приватновласницьких і державних повинностей. У 1783 р. Катерина ІІ, на домагання старшин, заборонила перехід селян з одного місця на друге. Вона запровадила крі­посне право на Україні на основі загальноросійських кріпос­ницьких законів. Царський уряд з кінця XVIII і протягом пер­шої третини XIX ст. продовжував роздавати десятки і сотні тисяч десятин землі разом з селянами у повну і спадкову власність українським і російським поміщикам 3 появою на світ «Жалуваної грамоти» 1785 р., за виразом О. Єфименко, «припинилась багатолітня мука малоруського панства: ворота в неприступне до того часу святилище (в російський дворян­ський стан. — М. М.} були йому відкриті» '.

Українське панство, поруч з російськими поміщиками, стало панівною силою в економіці, політичному житті, а також в ідеології. Як писав К. Маркс, «Клас, який являє собою панів­ну матеріальну силу суспільства, є в той же час і його панів­на духовна сила». Українська старшина, що наприкінці XVIII і на початку XIX століття перетворилася в нобілітоване дворянство, уже встигла дати цілу плеяду освічених, виучених в західноєвропейських і Московському університетах людей, які посіли перші місця серед російського дворянства і сановників у царському державному апараті, в літературних колах, на професорських кафедрах тощо. В той час, за виразом одного з представників українського дворянства, до певної міри істо­рика початку XIX ст. А, Чепи, українське шляхетство урівнялося з російським дворянством, воно «почало сміливо вступати на російську службу, скинуло татарське і польське вбрання, почало говорити, співати і танцювати по-російські».

Проте таке загальне становище українського дворянства не виключало факту його певних суперечностей з провідним у державному відношенні російським дворянством і деяких су­тичок з царизмом. Ці суперечки виявлялися і зростали в міру проникнення на Україну конкурента великого землеволодін­ня—російських дворян і певного ущемлення політичних прав частини нащадків української шляхти І старшини. «Жалувана грамота» 1785 р„ яка зрівняла в правах дворянство Росії та її підлеглих окраїн, вирішувала це питання лише в основному, Що торкається практичного розв'язання багатьох питань у цьо­му напрямкові в деталях, то царський уряд опинився перед значними труднощами. Український панівний клас феодально­го суспільства, починаючи з другої половини XVII ст., Із зни­щенням польського панування, незважаючи на деякі ущемлен­ня його інтересів царизмом, звик неподільно панувати на Украї­ні в усіх сферах життя, на основі шляхетського права по литов­ському статуту та не визнаному царизмом зведенні законів «Права по которому судиться малоросійський народ». Україн­ська шляхта і старшина були раді, що добилися зрівняння в правах з російським дворянством Ллє освічені її представники часто різко виступали проти порушення прав, що панували на Україні,— «ведлуг звичаїв давніх». Під цими звичаями розу­мілися широкі І необмежені права шляхти на польський зра­зок з корективами, які внесли феодально-кріпосницькі відно­сини на Україні в XVI!—XVIII століттях.

У 90-х роках XVIII ст.,, коли царський уряд запроваджу­вав у життя «Жалувану грамоту», йому довелося зіткнутися з не меншими труднощами, ніж раніше. Українське панство не являло собою єдиного в правовому відношенні нобілітованого дворянства на зразок російського чи польського. Тільки незначна його частина могла довести свої права на дворян­ство зр своїм давнім шляхетським походженням. Більшість претендентів па дворянство були вихідцями з козаків та Інших станів українського суспільства. Герольдія ж вимагала безпе­речних доказів прав на дворянство. Почалася тяганина, що тривала майже до селянської реформи 1861 р., про прийняття українського панства до середовища російського дворянства.

Ця правничо-судова тяганина українських поміщиків з Ге­рольдією викликала в освічених кіл панства потребу зверну­тися до історичного минулого України, щоб довести заслуги своїх предків. Від такого вивчення історії марно було б чека­ти об'єктивності.

У свій час відома дослідниця Історії України О. Єфименко, незважаючи на методологічні вади ЇЇ загальних концепцій, справедливо зауважила, що «коли зупиняєшся на дивовижних генеалогічних фантазіях малоруського панства, коли бачиш те крайнє викривлення історичних фактів, на якому воно засно­вувало, як звичайно, свою аргументацію на користь благород­ства свого походження, можна подумати, що маєш справу з крайнім історичним неуцтвом. Але це помилково: насправді панство добре знало Історію свого краю і любило в неї заглиб­люватись — на це є досить доказів. І, безсумнівно, воно за­хоплювалось цією історією, яка так добре гармоніювала з його шляхетськими смаками, що народжувались, І здобувало з неї готові соціально-політичні ідеї, хоч чудово розуміло також і необхідність, при тогочасному своєму становищі, тримати ці ідеї під прикриттям».

В умовах загострення класових суперечностей та політич­ної боротьби антикріпосницьких сил проти поміщиків і цариз­му, в зв'язку з буржуазним революційним і національно-виз­вольним рухом у Польщі та на Україні відбувається боротьба і в сфері Ідеології, в тому числі в історичній науці. Прогресив­ними силами в цій боротьбі була передова російська і україн­ська інтелігенція, переважно вихідці з дворян та різночинців. Ідеї Радіщева, декабристів, Бєлінського І Герцена робили бла­готворний вплив на певну частину представників української історичної думки. Під цим впливом та в силу внутрішніх об­ставин історичного життя українського народу розвиваються революційно-демократичні погляди на історичне минуле Украї­ни великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка.

Українська історіографія в першій половині XIX ст. досягла значних успіхів. Розвиток історіографії відбувався в тісному зв'язку з потребою краю в піднесенні інших галузей науки і освіти. Відкриття у Харкові, в Києві, а пізніше в Одесі універ­ситетів відіграло важливу роль у підготовці наукових сил істориків. Українська історіографія розвивалася в тісному зв'язку з російською Історичною наукою. Більшість істориків України кінця XVIII і першої чверті XIX століття були вихованцями московських і петербурзьких учбових закладів. Важливе місце у вивченні історії України відіграв Московський університет, в якому виховувалось багато українських істориків. З друкарні Московського університету, а також з Київського і Харківсько­го вийшла в світ велика друкована продукція з питань мину­лого України.

Незважаючи па дворянську обмеженість більшості пред­ставників української Історіографії першої половини ХІХ ст. на їх класову тенденційність, українська історична наука і розвиток історичних знань зробили значний крок вперед. Передреформені часи підготували грунт для дальшого всебіч­ного вивчення минулого України в післяреформений період розвитку буржуазної Історіографії І революційно-демократичного напрямку в українській науково-історичній думці.