Українська історіографія другої половини XVIII ст.

Головною рисою української старшинської історіографії дру­гої половини XVIII ст. є її компілятивний характер. Компіля­тивність історичних творів була дуже помітною І в попередні періоди; в другій половині XVIII ст. ці риси стають визначаль­ними. За ідейним змістом історіографія цього періоду являє собою підсумок козацько-старшинських автономістичних праг­нень, ідейно виражених у творах історичного змісту. Разом з тим, в міру зміцнення економічних, політичних і культурних зв'язків з Росією, в показові історичного минулого, а особливо сучасного України, в історіографії її знаходять також певне міс­це питання російської історії.

До пам'яток української історіографії другої половини XVIII ст. ми можемо віднести насамперед твори Петра Симоновського і Стефана Лукомського.

Бунчуковий товариш Петро Симоновський належав до то­го кола старшин, що зайняли поважне місце серед освічених людей шляхетського стану XVIII ст. Він закінчив повний курс навчання у Київській академії, потім, як і багато дітей інших старшин, навчався за кордоном, слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів — у Кенігсбергу, Галлі, Лепцігу Парижі. Повернувшись на батьківщину, Симоновський склав у 1765 р. «Коротке описання про козацький малоросійський н род». Вперше твір видав у 1847 р. О, М. Бодянський з авторського рукопису, що належав перед цим Д. Н. Бантиш-Каменському.

П. Симоновський побудував своє описання на різноманітні чужоземних і вітчизняних джерелах, на які він указав у заголовку і на які весь час посилається в тексті своєї книги, Книга починається традиційним у козацькому літописанні з’ясуванням питання про значення імені «козак» і ранньої історії козацтва. Цей розділ «Короткого описання» Симоновського нагадує собою початок «Действия презельной брани» Грабянг що відкривається розділом «О начале поименования козак' й откуда наречений, от коеі'о племени а рода; купно же й древнейших их действиях сокращснне». Обидва представники української старшинської Історіографії XVIII ст. Грабянка Симоновський дуже близькі своїми поглядами на дане питання. Вони виводять початок козацтва з території між Каспійським і Чорним морями, а етнічне Їх походження від скіфів і хазарів. Обидва еони припускають походження козаків і косогів, тобто під предків черкесів Північного Кавказу. Граб’янка І Симоновський частину скіфів ототожнюють слов'янами. Симоновський чіткіше, ніж будь-хто з його сучасників, сформулював своє ставлення до скіфсько-слов'янські проблеми. Він усю Русь називає скіфсько-слов'янським племенем. Подібні погляди на ранню історію слов'ян, на їх автохтонність на слов'янське походження Русі проходять червоною ні кою через усю українську історіографію XVII—XVIII столі

До XIV ст. Симоновський не розрізняє малоросіян і великоросів, «різниця між великоросами І малоросіянами,—пише він,— наступила тоді, коли останні перейшли під литовське і польське управління». Отже, давню Русь до XIV ст. Снмоновський вважає спільним періодом в історії російського і українського народів. Він виводить із спільних джерел походження російських козаків — донських, уральських, терських та українських — запорозьких. За часом виникнення він вважає останні старшими, їх появу Симоновський відносить до давніх час а збільшення І поширення по всьому півдню України — XIV—XV століть.

«Коротке описання про козацький малоросійський народ» охоплює події від давніх часів до 1751 р., до останнього віднов­лення гетьманства в особі Кирила Розумовського Далі автор відмовився від продовження своєї праці, хоча дожив він майже до ста років і помер на початку XIX ст.,

Які обставини примусили автора обірвати свою працю саме цією датою? На це питання можна відповісти, проаналізувавши цілісну історичну концепцію, а головне ідейну концепцію Симоновського- Автор є виразним прихильником гетьманського уря­ду, ідеологом тієї більшості старшини, що з захопленням зу­стріла відновлення Єлизаветою Петрівною гетьманства і готова була відстоювати до кінця старшинський устрій гетьманської України.

Наприкінці книги Симоновський ніби робить висновок з усього написаного ним. Він називає обрання гетьмана Розумовського «великолепньїм й славним», а скасування гетьман­ства для «Малої Росії некорисним». Описання цих подій, тобто показ історії скасування автономності і його наслідки, Симоновський залишає для нащадків.

Симоновський негативно сприйняв скасування гетьманства у 1764 р. і ліквідацію автономності України, Але виступати з подібними концепціями у вигляді історичного твору означало вступити на небезпечний шлях. тобто стати в суперечність з уря­довою політикою Катерини II. У таких випадках більшість освічених представників української старшини воліли поступа­тися не лише своїми політичними інтересами, але й інтересами цілої нації. За ці поступки перед царизмом вони здобували вузькостанові привілеї. Але ідея старшинського автономічну не залишила їх. Навпаки, чим більше старшина зміцнювалася в соціально-економічному житті, тим вона дужче прагнула збе­регти за собою найбільше політичних прав,

«Коротке описання про козацький малоросійський народ» Симоновський скомпілював незабаром після скасування геть­манства та в той час, коли Катерина II готувалася скликати Комісію для складання «Нового уложення». Відомо, з якими сепаратистськими прагненнями виступила в Комісії більшість де­путатів від українського шляхетства на чолі з Григорієм Андрі­йовичем Полетикою. Програма Полетики виразила яскраво со­ціальну і політичне-автономічну ідеологію старшини тим, що поруч з вимогами забезпечити класові інтереси українського шляхетства в галузі економічної його переваги, була поставле­на вимога відновлення гетьманства та всіх привілеїв старши­ни і козацтва—«ведлуг прав І звичаїв давніх». Ідеології стар­шинського автономізму було також підкорене ідейне спряму­вання твору Симоновського.

Симоновський поставив собі за мету подати історію козаць­кого малоросійського народу, але насправді це завдання він не виконав. В питанні про поняття українського народу він зробив великий крок назад у порівнянні з Величко. Про історію народ у нього йде мова лише на початку твору, коли він спробував розв'язати питання про спільне походження росіян і українці; Що ж торкається дальшого викладу, його повісті становлять історію гетьманів, полковників та іншої старшини, про їх дії і часто вигадані автором заслуги перед Україною, а після возз'єднання з Росією йде мова про заслуга перед російським царизмом. В творі Симоновського не народ і, навіть, не козацтво є головною діючого силою історії, а гетьмани, генеральні Полкова і сотенна старшина. Посполиті, міщани і нижчі верств козацтва випущені з поля зору автора. Про них лише іноді згадується як про бунтівливу чернь, рухи якої легко приборкують різними засобами реєстрові, городові козаки та царське військс

Центральне місце в творі Симоновського, як і в більшості творів козацько-старшинських істориків, зайняло висвітленню визвольної війни 1648—1654 рр. і так званої «Руїни». Описання цих подій займає приблизно три чверті всієї книги. Історію національно-визвольної боротьби в XVII ст. Симоновський звів до ідеалізації політики гетьманських урядів та діяльності старшини

У висвітленні питання про возз'єднання України з росією Симоновський наслідує літописам Самовидця і Граб’янки. Він прихильник російської орієнтації до того часу, поки царський уряд не зачіпає автономістичних інтересів старшини. Він засуджує зрадницьку політику Виговського, Юрія Хмельницького. Мазепи. Останнього він, слідом за Граб’янкою і Величком називає коварним польським шляхтичем. Але як тільки мова заходить про наступ царського уряду на автономістичні інтереси гетьмансько-старшинського уряду, на права і вольності старшини і козацтва, він устами своїх героїв — старшин готовий нагадати, що «не шаблею нас взяли», а ми добровільно приєдналися, тобто добровільно можемо і роз'єднатися.

В особі бунчукового товариша Петра Симоновського ми бачимо освіченого представника козацької старшини, яка до середини XVIII ст. цілком сформувалася як феодально-кріпосницький стан І шукала обґрунтування дворянських прав зверненням до своїх заслуг і заслуг своїх предків у минулому В цьому полягала, головним чином, класова сутність старшинської історіографії другої половини XVIII ст.

До Історичних творів другої половини XVIII ст. ми можемо віднести «Зібрання історичне»', складене полковим обозним у Прилуках Степаном Лукомським. Твір Лукомського становить скоріше інтерес бібліографічний, аніж науково-історичний. Це є компіляція на зразок ряду відомих в XVII-—XVIII століт­тях.

Як багато інших тогочасних істориків України, Лукомський почав свою письменницьку діяльність з перекладів історичних творів з латинської і польської мов. Так, у 1738 р„ будучи ще прилуцьким сотником, він зробив переклад щоденника Окольського, доповнивши його оповіданням з історії України остан­нього десятиріччя перед визвольною війною. Пізніше, коли Лукомський став відставним полковим обозним, він зробив переклад записів польського історика Матвія Титловського і вступ до перекладеної ним поеми польського поета Твардовського. Цей переклад до наших часів не збе­рігся.

До перекладу щоденника Титловського Лукомський додав власне доповнення, яке становить певний науковий Інтерес, про похід Сагайдачного на Каїру у 1607 р., про загибель Самійла Кішки, оспіваного в народній думі, про війну під Цецорою, Хотинську кампанію та ін.

Лукомський зробив також переклад з стародавньої іудей­ської мови книга Іосифа Флавія Іудейська війна»".

«Зібрання історичне» Лукомського охоплює події на Украї­ні від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кін­ця XVI ст. Починається твір, як і багато інших творів того часу з'ясуванням питання—«Що є козак?». Заслуговує на увагу той факт, що на відміну від Граб’янки, Симоновського та ін. Лукомський розглядає козаків як вихідців з місцевого населення і виникнення їх відносить до кінця XIV ст. В цілому ж його твір нічого оригінального не становить в порівнянні з іншими подіб­ними хроніками XVII—XVIII ст.

Минуле України і її сучасне становище привернуло увагу Г. Ф- Міллера. Йому належить кілька статей з цього питан­ня — «Про початок походження козаків», а також «Відомості Про запорозьких козаків». Кілька статей Міллера про історію запорозьких козаків надрукував пізніше О. М. Волинський.

У 1777 р. був надрукований «Короткий літопис Малої Росії» Василя Григоровича Рубана. В. Г. Рубан Виродився в Бєлго­роді 14 березня 1742 р., помер 24 вересня 1795 р.⁴- Походив Рубан з України, з Роменського повіту на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії. Свою літературну діяльність він почав, па зразок багатьох письменників другої половини XVIII ст.,, писанням од. Одну з них він написав на честь іменин Катерини II. Імператриці Рубан присвятив ще кілька од і це, можливо, сприяло його службовій кар'єрі. В 1770 р. він здобув посаду секретаря у Потьомкіна і зблизився з канцлером князем Безбородько. Безбородько сприяв Рубану в написанні «Корот­кого літопису Малої Росії» та виданню «Землеописання Малої Росії», остання праця, ймовірно, належала перу Безбородька.

«Літопис» Рубана є не що інше, як не зовсім точна копія «Короткого описання Малоросії», складеної невідомим автором у 30-х роках XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається Викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р,

За допомогою Безбородька І на кошти Потьомкіна Рубан надрукував твір Василя Григоровича-Барського — «Мандрівка до святих місць» ^в. Потьомкіна, разом з Безбородьком, як про­відників зовнішньої політики часів Катерини II, цікавило східне питання, яке стало одним з приводів для обґрунтування претен­зій царизму до Туреччини під час російсько-турецьких війн-Книга брата відомого київського архітектора Григоровича-Барського про його двадцятирічне мандрування по так званих схід­них святинях створювала громадську думку навколо східного питання, яке стало в центрі уваги зовнішньої політики росій­ської держави наприкінці XVIII ст. У більш досконалому ви­гляді твір Григоровича-Барського був виданий Н. Барсуковим .

Особливе місце в історіографії України XVIII ст. займає Запорожжя. В історичних і літературних творах, присвячених Запорозькій Січі, знайшла відображення своєрідність економічного і політичного життя, що розвивалося на півдні України.

Незважаючи на те, що тут повільніше розвивалися кріпосницькі відносини, наприкінці ХУІІІ ст. й цій частині України стали швидше розвиватися відносини капіталістичні. В політичному житті Запорожжя з Січчю прагнуло зберегти і відстояти свої давні вольності і залишки козацької автономності, на які протя­гом усього XVIII ст. посягав царський уряд.

У 1734 р., як відомо, уряд Анни Іванівни дозволив запорож­цям повернутися з-під татарської протекції і оселитися новим кошем па р. Підпільній- Утворення Нової Січі запорожці роз­глядали як повернення їм колишніх вольностей та самовряду­вання па всьому півдні України, права вільного обрання запо­розької старшини, безборонного землеволодіння, рибних про­мислів, вільної торгівлі з Кримом, Туреччиною і та ін.

По-іншому дивився на відновлення Січі царський уряд. На словах він обіцяв запорожцям зберегти козацькі «вольності», але насправді протягом усього ХУІІІ ст., а особливо від 40-х років, відбувався дедалі активний наступ російського дворян­ства і царизму на інтереси запорозького козацтва. Уряд розда­вав сотнями тисяч десятин запорозькі землі та вгіддя своїм ви­сокопоставленим сановникам І фаворитам, будував широку ме­режу укріплень з військовими гарнізонами. До зруйнування Січі в 1775 р. землі Запорожжя фактично були вже поділені Кате­риною II між російськими дворянами та тією частиною козаць­кої старшини, яка вислужилася перед царським урядом.

Ці події відбувалися поруч з жорстокою класовою бороть­бою запорозької сіроми з старшиною та наступом російських поміщиків па життєві інтереси запорозьких козаків. Даремно козаки не раз зверталися до Катерини II і клопоталися про за­хист їх від «сваволі-і дворянства і старшини. Царський уряд рішуче діяв в напрямкові цілковитого знищення вільнолюбної опори українського народу в особі Запорозької Січі. Ці важ­ливі явища в Історії південної України не могли пройти мимо тодішньої літератури, в тому числі історичної Так само вони не могли не відбитися в тужливих народних піснях, сумних пе­реказах та взагалі в народній творчості, на яку звернули увагу дослідники лише в наступному XIX ст.

Зацікавленість російського дворянства в матеріальних і По­літичних вигодах, які воно здобувало від захоплення південно­українських земель, пограбування Січі і скасування козацьких вольностей, позначилася на ряді літературних творів про Запо­рожжя. Зразки цієї літератури, зокрема історичної, були прони­зані дворянською класовою тенденційністю, яка панувала тоді в ставленні російських поміщиків та царського уряду до Украї­ни з цілому і до вільнолюбного запорозького козацтва зо­крема.

Найбільш узагальнюючою працею, яка лягла в основу даль­ших історичних творів про Запорожжя, була «Історія про коза­ків запорозьких», складена в 1740 р. молодим російським офіцером, що служив у царській армії на півдні України, князем С. І. Мишецьким. Цією книгою читачі користувалися в рукопи­сах, аж поки вона не була надрукована в 40-х роках XIX ст. О. Бодянським . У більш досконалому вигляді неп твір був на­друкований за списком, який належав князеві Воронцову, Оде­ським товариством історії і давностей. Оскільки твір Мишецького сто років не був опублікований, він служив як рукописне джерело, з якого компілювали, а часто просто списували і ви­давали за власні праці деякі інші історики Запорожжя другої половини XVIII ст. До таких компіляцій і прямого списування з твору Митецького належать статті Г. ф. Міллера . Праця Митецького великого мірою лягла також в основу твору Олек­сандра Івановича Рігельмана.

У 1785—1786 рр. інженер генерал-майор Олександр Рігельман закінчив свого велику компілятивну працю в чотирьох час­тинах—«Літописне повіствування про Малоросію, її народи І козаків», яка була надрукована О. Бодянським у 1847 р- в «Чтениях Общества истории й древностей российских, а також ви­дана окремою книгою .

Олександр Рігельман походив з німецької родини, що при­була в Росію з нареченою царевича Олексія Петровича, прин­цесою Брауншвейг-Бранденбурзькою, Софією Шарлотою. Юнаком він був зарахований в шляхетський корпус для навчання і обрав напрямок військово-інженерної служби, на якій перебу­вав сорок чотири роки, здобувши чин генерал-майора, високі урядові нагороди, маєтки і почесті.

О. Рігельман брав активну участь у російсько-турецьких війнах — в 1734—І739 рр. та в часи Катерини II (1768—1774 рр.,).

У зв'язку з службовими дорученнями Рігельман довгий час перебував серед козаків на Запорожжі, на Дону, на Полтав­щині і Чернігівщині. Він був свідком військової майстерності козаків у битвах з турками, дивувався їх відвазі і героїзму, зби­рав документальний матеріал, вивчав життя І побут україн­ського народу.

Свій твір Рігельман почав писати наприкінці 70-х років і за­кінчив у 1782 р,, після того, як пішов у відставку. Останні сім років він присвятив своїй праці, проживаючи в своєму невели­кому маєтку в с. Андріївні, недалеко від Чернігова, «Літописне повіствування» Рігельмана є великою компіля­цією з козацько-старшинських літописів та різного роду діаріушів, а головне з книги Митецького «Історія про козаків запо­різьких». Крім того, для написання останньої третини XVIII ст., ю 80-х років, він використав власні спостереження І довгий час ведені ним записи.

Про використані джерела автор згадав у своїй передмові, v так званому «Продуведомлению к читателю». Він указує на стародавні книги про давню історію руського народу, про те, що пін здобував дані з «Четьї-МІнеї», «Синопсиса», із поль­ських І руських літописів, з «Ядра Російського», очевидно, Манкієва, і польських Історій, з давніх дворцових записів та інших оповідачів.

Книга Рігельмана ілюстрована зображенням українців різ­них станів—гетьмана Богдана Хмельницького, полковника, сотника, козаків, шляхтича, шляхтянки, знатних панів, простих селянок тощо. В додаткові вміщено також дві карти—одну стародавню, періоду роздрібненості Русі на феодальні князів­ства і землі, а друга карта України і сусідніх з нею земель кін­ця XVIII ст. Наприкінці книги Рігельман подав короткі свідчен­ня про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків дон­ських, уральських, кубанських і терських. Запорожців він вважає найдавнішими з усіх козаків, історію яких він описує. У 1778 р. Рігельман написав твір «История, или повествование, о донских козаках».

Власної оригінальної концепції в погляді на Історію україн­ського козацтва Рігельман не створив. Він лише вміло узагаль­нив те, Що дала історіографія XVII—КУПІ століть. У поглядах на давню історію до XVII ст. над ним найбільше тяжіла концепція київського «Синопсиса», а про XVII—XVIII століття — авторів провідних напрямків козацько-старшинського літописання. Відрізняє «Літописне повіствування» Рігельмана від тво­рів ряду інших авторів те, що в ньому велике місце зайняло описання побуту та звичаїв українського народу взагалі і запо­розького козацтва зокрема. Так само більше, ніж у козацькому літописанні, зайняли місце питання російської Історії.

Поява значної кількості історичної літератури, а також осо­бисті спостереження іноземців, сприяли ознайомленню західноєвропейських вчених з історією України і запорозького козацтва. В зв'язку ,ч цим з'явилися праці німецьких істориків — Карля Гаммерсдорфера.

Праці про історію Запорожжя без сумніву мають певну вартість з точки зору пізнання соціально-економічних і політичних відносин на півдні України. Одночасно вони, незважаючи на різноманітність їх характеру, змісту, конструкції викладу тощо, мають властиву для них спільну рису щодо соціальних класових поглядів Їх авторів. Головним напрямком і змістом цих тво­рів є ворожа помішицько-дворянська концепція в освітленні історії Запорожжя та в поглядах на вільнолюбну масу козацтва та її військову опору — Запорозьку Січ. Запорожжя постає в творах дворянських Істориків як шкідливе кубло розбійників, що заважає поміщикам і купцям господарювати в південній Україні, вести торгівлю з Туреччиною, Кримом тощо. Головним чином, ненависть поміщицьких істориків обрушувалась на За­порожжя за його вільнолюбні традиції, завдяки яким запорозь­ка громада керувалася, обирала і скидала керівні верхи волею козацького колективу. Все це йшло всупереч ідеології самодер­жавства і поміщиків.

Російська дворянська історіографія про Запорожжя створю­вала ідейну основу для виправдання колоніального наступу ца­ризму на Україну й ідейно обґрунтовувала необхідність лікві­дації давнього зосередження незадоволених народних мас в особі вільнолюбної Запорозької Січі. У XVIII ст. не виявилось Жодного історика, який би став на захист інтересів і збережен­ня волі запорожців. У своїй масі запорожці були люди прості і неписьменні. Вони виливали свого тугу та плач по колишніх вольностях в історичних піснях і думах, успадкованих від по­передніх століть героїчної боротьби і продовжених народними співцями XVIII ст. Ця героїка боротьби проти закріпачення і національного поневолення збережена і пронесена народними поетами-співцями всіх наступних поколінь українського народу через століття майже до наших днів.

Ворожим ставленням до запорожців пронизаний твір «Опи­сання Малої Росії і України» польського шляхтича, шо служив капітаном у російській армії, Станіслава Зарульського. Зарульський вороже ставиться до всіх селянсько-козацьких рухів на Україні, історію яких він описує в своїй книзі. Особливо у ворожому освітленні подані події визвольної війни українсько­го народу 1648—1654 рр. Боротьбу козацтва проти Польщі він розглядає як суцільний розбійницький і руїнницький рух. Істо­рія визвольних війн українського народу в книжці Зарульського від початку до кінця являє собою навмисну фальсифікацію і вульгаризацію героїчного минулого України. Свою одверту во­рожу концепцію щодо козацтва Зарульський довів до логічного кінця, описуючи Запорозьку Січ XVIII ст. Запорожжя в його уявленні — не що інше. як скупчення розбійників-бунтівників, які підтримували рух Булавіна та Інші повстання в Росії. «Вони, як і раніше, для збільшення свого війська приймають бродяг без огляду на віру, закон, батьківщину і причин, що примусили покинути ЇЇ.

Своє «Описання» Зарульський закінчує виправданням зруй­нування Січі царськими військами під командуванням Текелія 1 червня 1775 р. Взагалі він виправдовує і вихваляє колоніаль­ну політику Катерини II, яка наказала «найменування Січі І :запорозьких козаків віддати на вічне забуття». Подібні ворожі погляди на історію Запорожжя І виправдання скасування його Катериною II ми спостерігаємо також у представників і освіче­ним Ідеологій української козацької старшини, що перейшла н.і службу до царського уряду. З цього погляду виразником таких концепцій був автор Топографічного описання Чернігівського намісництва Афанасій Шафонський. Старшинська аристократія кінця XVIII ст. досить вільно поєднувала в своїй ідеології зітхання за знищеного автономністю гетьманщиною з відданою службою царському уряду і встановленому на Україні новому устрою. Найбільше вона була пройнята клопотами про свій осо­бистий добробут і наживу багатств, а також забезпечення кла­сового панування під захистом царського уряду.

Ворожа спрямованість дворянсько-старшинських істориків проти Запорожжя і козацького устрою взагалі означала той факт, що реальними були прагнення народних мас до повернен­ня козацького устрою на Лівобережжі і запорозьких вольностей на півдні України. Проти цих народних прагнень і спрямовують спої кріпосницькі концепції дворянські історики кінця XVIII ст., в тому числі А. Ф. Шафонський

Афанасій Филимонович Шафонський народився в 1740 р. і помер у 1812 р. Він походив з родини козацького сотника з с. Соснині на Чернігівщині. Біографія Шафонського характе­ризує цікаве непоодиноке явище, як швидко козацька старшина навіть нижчого рангу підносилася до становища освіченого дво­рянства. А. Шафонський закінчив три західноєвропейські уні­верситети — в Галлі, Лейдені і Страсбурзі, від яких відповідно одержав три дипломи доктора права, філософії і медицини.

Створення описання Чернігівського намісництва, так само„ як і відомого Румянцевського опису, відбувалося відповідно до заходів Катерини II, які вона проводила в зв'язку з своєю політикою на Україні після скасування автономного устрою І ліквідації Запорожжя. А. Шафонський склав його за І вказівкою генерал-фельдмаршала графа П. О. Румянцева-За дунайського, якому Катерина II доручила «.впорядковувати» Україну в плані запровадження тут загальноімперського уст­рою, В 1782 р, на Україні було утворено Київське, Чернігів­ське і Новгород-Сі перське намісництва. За наказом Катери­ни ІІ, виданим у 1784 р., намісники і губернатори мусили зробити докладні описи своїх намісництв та губерній і подати ї\ на розгляд уряду. Описання Чернігівського намісництва було доручено П. Румянцевим А. Шафонському, який служив тоді радником у Чернігівській кримінальній палаті. Свою працю А. Шафонський виконав ретельно і вручив особисто Катерині ІГ. коли вона, подорожуючи по Україні, в січні 1787 р. відвідала Чернігів.

Топографічне описання Чернігівського намісництва А. Шафонського. нарівні з Румянцевським описом Малоросії, є най­ціннішим джерелом для вивчення соціально-економічної історії України другої половини XVIII ст. Воно складається з двох частин Перша частина, менша, яка становить приблизно п'яту частину всього твору, являє собою істерико-географічне опи­сання, а головним чином — огляд історії України з давніх ча­сів до ліквідації автономності, утворення губерній І відкриття намісництв на Лівобережній Україні, колишній гетьманщині. Ця частина саме й становить інтерес з точки зору історіографії. Друга частина -містить, власне, топографічне й статистичне опи­сання І є цінним джерелом для вивчення Лівобережжя — пере­важно Чернігівщини і більшої частини Полтавщини.

У першій частині А. Шафонськнй виявляє вороже ставлення до запорозького козацтва і прагне Ідейно обґрунтувати знишення Катериною II Січі. Він розглядає Запорозьку Січ з самого початку її виникнення як «зборище здичавілих людей», які приймали «без розбору в своє збіговисько всякий збрід, всякої мови І всякої віри людей» ', і вважає, що вона не могла бути корисною батьківщині. А. Шафонський схвально ставиться до того, що це «противоборствующее политическое сонмище 1775 года в конец разрушено, й гнездо их, Сечь Запорожская, й само название запорожских козаков навсегда истреблено, а тем самым и дерзкие их преступлепия против монаршеи воли й отечества наказаны й прекращеньї... Ныне весь тот край принадлежит к Екатеринославской губернии й заселен порядочньїми земле-дельцами (тобто російськими поміщиками.—М. М.), так что и следов живших там тунеядцев й разбойников не видно». У та­кому антинародному висвітленні подана Шафонським вся істо­рія Запорозької Січі і її скасування. Весь його твір пронизаний Ідеалізацією і виправданням реакційної кріпосницької і паціонально-колоніальної політики царизму на Україні Ця політи­ка розглядається Шафонським як «перетворення всього краю в новий удосконалений вигляд, як найвищу милість і щедроти, які одержують вірнопіддані від престолу».