3. Законодавчо-правове регулювання торговельної діяльності суб’єктів комерційної діяльності

Загальновизнаним є те, що цивілізований розвиток внутрішньої тор­гівлі неможливий поза його дієвого правового забезпечення. Вив­чення, узагальнення і систематизація проблем регулювання внутрішньої тор­гівлі є актуальним завданням вітчизняної науки про торгівлю.

В Україні чинне законодавство дозволяє здійснювати торгівельну діяльність у різних організаційно-правових формах. Відповідно до п. 1 «Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення» торговельна діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання як зі створенням, так і без створення юридичної особи.

Правове регулювання створення та діяльності суб'єктів підприємницької діяльності в Україні здійснюється відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів.

У Господарському кодексі зазначено, що суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

• громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

• юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України «Про власність».

До першої групи суб'єктів належать фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик громадянами, які відповідають усім майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути поширене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи - суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного їй майна, на яке може бути, звернене стягнення. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Він стосується і громадян-підприємців. На відміну від інших форм підприємництва ця форма підприємництва не припускає створення юридичної особи, об'єднання майна і внесків осіб, а ґрунтується на приватному господарюванні.

Обов'язковою вимогою до індивідуальних підприємців є державна реєстрація - в результаті саме державної реєстрації вони набувають статусу суб'єктів підприємництва і на підставі реєстраційних документів мають право систематично займатись торгівельною діяльністю. Якщо громадянин не пройшов державну реєстрацію як суб'єкт підприємництва, хоча фактично займається підприємницькою діяльністю, то він не набуває статусу підприємця. Закон пов'язує виникнення статусу підприємця не з фактичним заняттям підприємництвом, а з державною реєстрацією як суб'єкта підприємництва. Навіть більше, якщо фізична особа займається підприємницькою діяльністю без реєстрації, то вона порушує чинне законодавство і до неї можливе застосування правових санкцій.

Особливістю цієї категорії громадян є те, що вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи винятково як суб'єкти підприємництва. Більш того, можливість здійснювати підприємницьку діяльність є однією зі складових елементів правоздатності громадян. Цивільний кодекс України називає у змісті правоздатності громадян право здійснювати підприємницьку та іншу не заборонену законодавством діяльність.

Господарським кодексом передбачено, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Отже, не можуть бути суб'єктами підприємництва особи, визнані у встановленому порядку недієздатними (внаслідок душевної хвороби або слабоумства) або обмежено дієздатними (внаслідок зловживання алкогольними напоями або наркотичними речовинами).

Підприємцями можуть бути особи, які досягли віку цивільного повноліття - 18 років, із яким закон пов'язує настання повної дієздатності (єдиним винятком є досягнення повної дієздатності до досягнення 18 років особами, які вступили у шлюб). Це пояснюється тим, що підприємницька діяльність не є звичайною трудовою діяльністю, яку вправі здійснювати особи, які досягали 16 років. Підприємництво, як було показано, припускає самостійну майнову відповідальність та прийняття на себе ризику, отже, потребує такого рівня свідомості і волі, при якому особа здатна повною мірою усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Господарський кодекс містить також категорії громадян, що не мають права займатися підприємницькою діяльністю.

Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.92 р. заборонив безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого самоврядування.

Другу групу суб'єктів підприємницької діяльності складають юридичні особи - організації, що мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному або третейському суді.

Ознаки юридичної особи:

Організаційна єдність - юридична особа має внутрішню структуру, що одержує своє вираження і закріплення в його статуті.

Майнова відокремленість - лише організація, що володіє відокремленим майном, є самостійним і повноправним учасником правовідносин. Для комерційних юридичних осіб ознака майнової відокремленості конкретизована у вигляді наявності самостійного балансу.

Участь у господарському обороті від свого імені. Якщо перші дві ознаки створюють необхідні передумови для самостійної участі юридичної особи в господарському обороті, то ця ознака показує, що юридичні особи можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки.

4. Самостійна майнова відповідальність. Оскільки юридична особа набуває від свого імені права та обов'язки, вона має нести пов'язані з ними зобов'язання та відповідальність.

Відповідно до Цивільного кодексу України юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власника або засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами чи установчими документами юридичної особи.

Норми про самостійну відповідальність юридичної особи ґрунтуються на ознаці майнової відокремленості. Саме тому існує роздільна відповідальність юридичної особи та її засновника (засновників) або власника її майна. Винятки з цього правила можуть

установлюватися лише законом або установчими документами юридичної особи. Так, у повному товаристві його учасники відповідають за його борги не тільки своїми внесками в майно товариства, а й усім належним їм майном. Учасники товариства з додатковою відповідальністю можуть бути притягнуті до зобов'язань цих юридичних осіб.

Правоздатність юридичної особи має цільовий характер. Вона може мати права і нести обов'язки, що відповідають цілям її діяльності, передбаченим в установчих документах. Для досягнення статутних цілей юридична особа може здійснювати будь-який вид діяльності, що не суперечить установчим документам і не заборонений законом.

Юридична особа має не тільки правоздатність, а й дієздатність. Вони виникають одночасно з моменту державної реєстрації юридичної особи і супроводжують юридичну особу протягом всього її існування.

Юридична особа здійснює дієздатність через свої органи, тобто структурні підрозділи, спеціально призначені для розробки та виявлення волі юридичної особи, які укладають угоди без довіреності. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими і колегіальними, такими, що призначаються або вибираються.

Підприємницькою діяльністю мають право займатися юридичні особи - комерційні і некомерційні організації, причому некомерційні організації здійснюють її в певних межах як епізодичні учасники підприємництва.

В основному, підприємницьку діяльність здійснюють комерційні юридичні особи, основною ціллю діяльності яких є одержання прибутку. Отже, будь-яка комерційна організація є суб’єктом підприємницької діяльності, у той час як не всякий суб'єкт підприємництва є комерційною організацією.

Комерційні юридичні особи можна класифікувати за різними критеріями. Якщо критерієм класифікації обрати вид речового права на належне йому майно, то комерційні юридичні особи підрозділяються на: а) юридичні особи, що володіють правом власності на майно (наприклад, господарські товариства); б) юридичні особи, що володіють правом повного господарського ведення майна (наприклад, державні підприємства); в) юридичні особи, що володіють правом оперативного управління майном (наприклад, казенні підприємства).

Якщо обраним критерієм розмежування комерційних юридичних осіб є права їх засновників (учасників) стосовно майна юридичних осіб, то можна розрізняти: а) юридичні особи, учасники яких мають зобов'язальні права стосовно них (господарські товариства); б) юридичні особи, стосовно майна яких їх засновники (учасники) мають право власності або інше речове право (наприклад державні підприємства).

Найпоширенішою є класифікація комерційних юридичних осіб за організаційно-правовою формою на: господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою) відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю, повні і командитні товариства, державні і комунальні підприємства, а також виробничі кооперативи. У законодавстві України немає вичерпного переліку організаційно-правових форм комерційних юридичних осіб.

У законодавстві немає визначення поняття «організаційно-правова форма» суб'єктів підприємництва, однак це нове поняття є одним із тих, що часто зустрічаються і широко вживаються у законодавстві і практиці стосовно юридичних осіб.

Під організаційно-правовою формою підприємницької діяльності розуміють сукупність майнових і організаційних відмінностей, способів формування майнової бази, особливостей взаємодії власників, засновників, учасників, їх відповідальності один перед одним і контрагентами.

Як можна зрозуміти із самого поняття, організаційно-правова форма передбачає поєднання організаційних і правових ознак, що характеризують особливості як створення юридичної особи, так і її діяльності. Різноманіття організаційно-правових форм діяльності підприємців обумовлено багатьма факторами, у тому числі й тим, що кожна з форм має свої переваги та недоліки, які виявляються по-різному залежно від сфери діяльності, масштабу суб'єкта тощо.

Світовий досвід підтверджує той факт, що законодавство, яке регу­лює діяльність у сфері торгівлі, включає норми як приватного, так й публічного права. Існуючий в багатьох країнах дуалізм приватного права проявля­ється в наявності одночасно Цивільного і Торгового кодексів (Німеччина, Франція, Іспанія та ін.). Однак торгові кодекси не мають загальної частини, а тому їх неможливо застосовувати без інститутів цивільного кодексу.

Механізм державного регулювання торговельної діяльності передба­чає формування належної нормативно-правової бази, яка б регламентувала організаційні й економічні аспекти розвитку внутрішньої торгівлі. В Україні протягом 1995-2004 рр. державними органами було розроблено понад 130 нормативних актів, які регулюють торговельну діяльність. Проте все більш відчутним стає необхідність розробки і прийняття загального закону, який би регулював сферу внутрішньої торгівлі. Прийняття Закону "Про внутрішню торгівлю" або "Про торговельну діяльність" забезпечить однакове його застосування всіма суб'єктами торговельної діяльності.

У літературі є пропозиції й про розробку Торгового кодексу як єди­ного всеохоплюючого Закону про товарний обіг і торгівлю. Однак в Укра­їні сьогодні немає ні традицій, ні економіко-правових передумов для прий­няття такого кодексу. Більш реальним є запровадження Закону про внутрішню торгівлю і торговельну діяльність.

Сформований в Україні правовий механізм внутрішньої торгівлі є неповним. Через це процеси, що протікають у внутрішній торгівлі, часто-густо набувають неприпустимих перекручень. Багато питань, що мають важ­ливе значення для подальшого розвитку торгівлі, залишаються поза правовим полем сучасного законодавства України. Метод внесення змін, доповнень у чинні численні нормативні акти, як показує практика, мало ефективний.

Закон про внутрішню торгівлю, безумовно, має важливе значення для держави і суспільства загалом, оскільки стосується по суті всього населення України, яке щоденно має справу із сферою торговельного обслуговування.

Закон про внутрішню торгівлю повинен визначити: суб'єкти, об'єкти і основні принципи торговельної діяльності; правовий статус суб'єкта тор­говельної діяльності; основні правила торговельного обслуговування насе­лення; господарські зв'язки торгівлі з іншими галузями економіки; взаємовід­носини держави і торгівлі, зокрема: державне регулювання торгівлі з визна­ченням компетенції органів регулювання, державний контроль за торговель­ною діяльністю, відповідальність за правопорушення у сфері торгівлі та ін.

Регулювання відносин у сфері внутрішньої торгівлі полягає у забез­печенні сприятливих нормативно-правових умов для ефективного здійснення торгівлі як важливої соціальної сфери суспільства. Об'єктами регулювання у сфері внутрішньої торгівлі є насамперед процеси товаропостачання, реалізація товарів споживчого призначення і торговельне обслу­говування (надання торговельних послуг покупцям).

Головне завдання полягає в тому щоб чітко визначити правові заходи переходу до цивілізованої торговельної діяльності. У центрі уваги при цьому мають бути ті механізми та інструменти, які стимулюватимуть цивілізовану підприємницьку активність у торговельній діяльності.

Загальновідомо, що там, де відсутня законодавча регламентація економічних відносин, неминуче виникають сприятливі умови для непрозо­рості фінансово-господарської діяльності, переважання неформальних норм і правил. Чим більше неврегульованих на законодавчому рівні проблем у сфері внутрішньої торгівлі, тим ширші можливості для тіньової діяльності і подвійних стандартів у відносинах торговельного бізнесу й держави.

Після п'ятнадцяти років досить помітної байдужості до проблем торгівлі, нарешті почав зростати інтерес економістів і юристів до цієї важ­ливої сфери суспільства. Це пов'язано насамперед з усвідомленням необ­хідності боротьби проти переважання на вітчизняному ринку фальсифіко­ваних споживчих товарів, що становить сьогодні справжню суспільну загрозу.

 Головна "біда" сучасної вітчизняної торгівлі - це надмірна частка дрібно роздрібної та дрібнооптової торгівлі, яка об'єктивно несе в собі загрози тіньових відносин. Видима турбота про бідні прошарки населення, які купують саме в цій сфері споживчі товари, у підсумку обертається проти суспільства. Низькоякісні і небезпечні для здо­ров'я покупців товари - це повсякденна практика дрібно роздрібної та дрібнооптової торгівлі в Україні. Для вирішення цієї проблеми потрібні нормативно-правові заходи, які створюватимуть стимули для здійснення великоформатної роздрібної торгівлі.

Перехід від неефективної дрібної торгівлі до великоформатних видів торговельної діяльності є визначальною рисою перспективного розвитку внутрішньої торгівлі в Україні.

Дрібний і середній торговельний бізнес повинен розвиватися на інших ніж сьогодні засадах. Не є таємницею, що насамперед цей бізнес сьогодні найбільше потерпає від різного свавілля, а отже потребує чіткого пра­вового забезпечення (за умов виконання прозорих правил і норм ведення бізнесу).

Налагодження правових засад здійснення торговельної діяльності, вироблення його законодавчої стратегії формуватимуть стабільне і ефективне середовище для ведення підприємництва. Торговельне підприємництво не може не бути об'єктивно зацікавлене у чітких і єдиних для всіх правилах ведення торговельної діяльності, якби суб'єктивно не влаштовувала його нинішня ситуація "пристосування" до існуючих тіньових і напівтіньових реалій.

В сучасних умовах дуже важливо, щоб законодавчі норми не лише декларували певні ідеї, а й забезпечувалися реальними механізмами виконання.

Отже, необхідним базисом розвитку цивілізованої внутрішньої тор­гівлі є вдосконалення правового забезпечення функціонування внутрішнього ринку, розширення можливостей державної влади в цій сфері, здійснення дієвого контролю за дотриманням законодавчих і нормативних документів у сфері товарного обігу.