27. Екологічна культура

Экологическая культура — часть общечеловеческой культуры, система социальных отношений, общественных и индивидуальных морально-этических норм, взглядов, установок и ценностей, касающихся взаимоотношения человека и природы; гармоничность сосуществования человеческого общества и окружающей природной среды; целостный коадаптивный механизм человека и природы, реализующийся через отношение человеческого общества к окружающей природной среде и к экологическимпроблемам в целом. С точки зрения научно-учебного процесса экологическая культура рассматривается как отдельная дисциплина в рамках культурологии.(Вікіпедія)

Екологічна культура - це такий напрям люд­ської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому.

Екологічна культура має давню історію, вона є атрибутивною, тобто органічною складовою люд­ського життя з часів його виникнення. Водночас вона - феномен XX ст., коли людство дедалі більше усвідомлює необхідність перелаштування свого життя, з тим щоб воно стало безпечним, здоровим, радісним, щоб екологічна культура кож­ного зокрема і всіх разом стала імперативом буття.

Пропонований навчальний курс якраз і ставить за мету познайомити із засадами екологічної культури в єдності її теоретичних та практичних вимірів, в проявах історичних, політичних, природничих, соціологічних та сві­тоглядних, в колізіях її утвердження в реально­му, зокрема українському, суспільстві.

Екологічну культуру необхідно розглядати з двох сторін: по-перше, це - сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в си­стемі "людина - довкілля"; по-друге, це - те­оретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого у своїх можливостях чинника регу­ляції стану біосфери. Без знання кола проблем, що належать до екологічної культури, не можна зрозуміти, наприклад, чому одні спільноти (етно­си) живуть у злагоді з природою, тобто утверд­жуються у світі як етноси екофільні, а інші - залишають по собі руїну як спільноти екофобні, чому в одних випадках людська діяльність по­роджує гармонійні ландшафти та екосистеми, а в інших - довкілля перетворюється на пустку.

В основу концепції екологічної культури покладено діяльнісний підхід. Це - одна з основних мето­дологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти як причини і мотивацію людських вчинків, так і сам механізм перетворення "світу в собі" у "світ для себе", світу натураль­ного, природного у світ трансформований згідно з потребами, цілями та можливостями людини. У цьому контексті екологічна культура є такою життєдіяльністю людини, за якої досягається адаптація (трансформація) навколишнього при­родного світу до людини, а її самої - до дов­кілля. Тому екологічна культура включає коло питань, пов'язаних з використанням людиною природи, перетворенням її у власних інтересах, а також з наслідками такої діяльності.

Розкриттю цих питань і підпорядкована структура навчального курсу та логіка ви­кладу проблем екологічної культури. Спочатку окреслюється загальний підхід до феномена еко­логічної культури як до людської діяльності і водночас простежуються різноманітні аспекти та обставини екологізації цієї діяльності. Далі увага зосереджується навколо питань про субстанційні, процесуальні, енергетичні та інші об'єктивні підвалини життя людини, на основі яких розкри­то механізм перетворення однієї з груп біологіч­них істот (гомінід, за існуючою класифікацією організмів), причому за незначний (у геологічно­му вимірі) час, у домінантний для всієї біосфери вид, котрому стало до снаги поставити (чи ста­вити) для задоволення власних потреб практично всі її ресурси. Інакше кажучи, з погляду плане­тарно-натуралістичного, людина перетворила всю біосферу у своє монопольне житло, у власну екологічну нішу.

Після розгляду зазначених питань слушно вести мову про сам механізм відносин людини і біосфери та про явища, викликані такою вза­ємодією. Особлива увага звертається на розкрит­тя кризових наслідків життєдіяльності людини для екосистем та їх впливу на функціонування суспільства. У зв'язку з цим докладно розглядаються принципи та типи природокористування. Останнє в системі екологічної культури тлумачиться як головний чинник самоорганізації та розвитку бі­осфери в сучасних умовах. Найголовнішим аргу­ментом на користь такого підходу слугує мож­ливість або ж бажання людини "замкнути на себе" потоки речовини та енергії в біосфері, принаймні вплинути на їх перебіг. Людина стає основною "геологічною силою" в біосфері, як писав акад. В.І. Вернадський, і природокористу­вання - суть той засіб, котрий дає змогу це зробити.

У заключних частинах курсу йдеться про предметні та світоглядно-ціннісні засади тради­ційної екологічної культури, а також про мо­рально-етичне і юридично-правове забезпечення її інституалізації в суспільстві. При цьому ши­роко використано матеріал, який розкриває особ­ливості екологічної культури українського народу, її архетипові традиційні риси та сучасний стан. Цей досвід повчальний як у позитивному, так і в негативному вимірі: з одного боку, в ми­нулі часи було вироблено блискучі зразки гар­монійного природокористування та закріплено їх у структурі ментальності, обрядності, навіть ре­лігійності українців; з іншого - через відомі причини, пов'язані з хижацьким ставленням до довкілля, колізії відносин між людиною і при­родою на теренах України давно вже можуть розглядатися як модельні для осягнення неба­жаних напрямів та форм природокористування взагалі.

Вимоги та засади екологічної культури мають стати складовою світогляду і мірилом практич­них дій кожної людини у сфері природоко­ристування, певною запорукою порятунку дов­кілля і забезпечення сталого розвитку та посту­пу людської цивілізації. Досвід розумного при­родокористування відомий не лише з давніх-давен, а й з практики сьогодення, коли посилю­ється усвідомлення необхідності шанобливого ставлення до природи, коли світова спільнота приймає екофільність найвищою цінністю життя.

Незаперечним є лише переконання в тому, що досягненню гармонії відносин людини з довкіл­лям мають слугувати найрізноманітніші напрям­ки людської думки та дії, і екологічна культура тут має посідати своє належне місце.