6. Зміни в правовому становищі Запорозької Січі

Після приєднання України до Московської держави Запорозька Січ стала грати роль опозиційного центру. Сюди сходилися ті, хто був незадоволений політикою гетьманів. Проте на Запоріжжі політичні орієнтири весь час змінювалися. Договір з Москвою не всіх задовольняв, навпаки, він викликав протест тієї частини козацтва, що ставилася вороже до політики Москви і розуміла небезпеку цього союзу для України. Тому напрямки пошуку нових союзників на Січі коливалися від зв'язків з Кримом та Туреччиною до союзу з Швецією. Здійснюючи незалежну політику, Січ активно впливала й на формування та функціонування державного устрою всієї України.

За Андрусовським перемир'ям між Москвою та Польщею Запорожжя формально підпорядковувалося двом державам — Росії і Речі Посполитій. Реально запорожці не визнавали ніякого протекторату. Ситуація не змінилася і після підписання "вічного миру" Москви з Польщею у 1686 році, коли Польща відмовилась від своїх прав на Запорожжя. Москва вимушена була визнати право Запорозької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів.

Під протекторатом Московської держави (який носив чисто економічний характер) Запорозька Січ проводила незалежну політику. Характерним було те, що в Запорожжі збереглися давні традиції суспільно-політичного ладу. Найвищим органом влади та управління залишалася Військова рада, право в збираннях якої мали всі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

Політика царського уряду та гетьманського правління шодо Запорозької Січі зводилася до цілкового підпорядкування її владі останніх.

Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для ліквідації Запорозької Січі. 14 травня 1709 року російські війська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військове майно. Частина запорожців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам'янка (на території нинішньої Херсонської області). Царські війська витіснили запорожців і звідти. У 1711 році з дозволу кримського хана частина запорожців заснувала Олешківську Січ (нині м. Цюрупінск). В результаті січове козацтво стало відірваним від українського народу. Невдовзі Петро І дозволив козакам повернутися на місця їхнього колишнього проживання. У 1744 році запорожцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній. Нова Січ стала центром Запорозького війська, місцем перебування військової старшини. Функція контролю над Запорожжям покладалася царським урядом на київського генерал-губернатора. У 1753 році вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут самоврядування. Автономне існування запорозького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем, несумісним з оформленням російського абсолютизму.

Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 років Запорожжя втратило своє значення стратегічного форпосту проти татарської та кримської агресії.

У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі остаточно знищили Січ. З серпня 1775 року Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Заборонялося навіть вживати назву "запорозький козак". Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії.

По-різному складалася доля запорозького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запорожців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилково Одеської області). Пізніше турецький уряд переселив козаків на правий берег Дунаю.

Царський уряд відчув втрату запорозького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запорожців, які залишилися на території Російської імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорозька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існували недовго. За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправління, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787-1791 років Чорноморське козацьке військо нараховувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і утвердження позицій Росії на Чорному морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що проходила правим берегом Кубані. У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків українського походження. Незабаром сюди переселилася частина козаків Задунайської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися переселенці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у м. Катеринодарі (нині Краснодар).

В роки російсько-турецької війни 1828-1829 років козаки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд знищив Задунайську Січ. Залишки задунайців царський уряд поселив на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо