4. Ліквідація автономії України

Уже з 1654 року російський уряд розпочав здійснення цілеспрямованих заходів з тим, щоб перетворити Україну на одну з провінцій Російської держави. Перехід гетьмана І. Мазепи на бік Карла ХІІ різко посилив цю тенденцію. Але повністю ліквідувати автономний статус Гетьманщини Петро І не зміг з огляду на ту обставину, що в умовах війни він був змушений рахуватися з існуванням 30-тисячного козацького війська, яке в разі необхідності могло збільшитися вп’ятеро.

Перший крок в обмеженні гетьманської влади було зроблено вже під час обрання І. Скоропадського. На раді 6 листопада 1708 року царський уряд відхилив запропоновану старшиною кандидатуру П. Полуботка і підтримав І. Скоропадського. Крім того, посилаючись на військовий стан, цар відмовився від практики укладання нових договірних статей і навіть не видав І. Скоропадському жалуваної грамоти. Правовий статус новообраного гетьмана був визначений у підписаній ним присязі і легітимувався лише загальним посиланням на Березневі статті. Фактично гетьман поставив себе у повну залежність від царя, обіцяючи бути “во всяком верном подданстве со всем малоросийским народом”. Він зобов’язувався “усердно” воювати проти царських ворогів, не шукати контактів з І. Мазепою і «ни к каким шалостям и измене, и прелестям отнюдь не склонятся”.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридично. При гетьманах засновується посада царського резидента, який контролював їхню діяльність. В обов’язки резидента входило: попередження випадків невдоволення діями царського уряду, самовільного призначення гетьманом на посаду старшин, встановлення нагляду за збором і розподілом податків.

Наступним кроком на шляху різкого обмеження автономії України було створення 16 травня 1722 року у Глухові І Малоросійської колегії, до якої входило шість російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження Колегії, зберігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

Колегія підпорядковувалась Сенатові, здійснювала вищі судові та фінансові функції і нагляд за діяльністю гетьмана та Генеральної військової канцелярії. Така система управління формально була покликана забезпечувати реалізацію інтересів рядових козаків і посполитих, обгрунтовувалась боротьбою зі зловживанням старшини, повільною роботою та правопорушеннями у військовій канцелярії (“понеже от Малороссийского народа о налогах и непорядках от Генерального Суда и от Старшины, так и от Полковников многие жалобі до Нас доходят”. (Іменний указ Петра І І. Скоропадському від 19 квітня 1722 року). Колегія стала вищим судовим та адміністративним органом, наділеним всією повнотою влади, гетьман і старшина повинні були погоджувати з нею будь-які свої дії. У 1723 році Малоросійська колегія дістала право розсилати накази полковникам без згоди гетьмана.

Колегія суворо контролювала надходження та використання податків, внаслідок чого грошові та натуральні збори в Україні зросли в чотири рази. 3 липня 1722 року Скоропадський помер, а через тиждень цар затвердив наказним гетьманом П. Полуботка. Численні клопотання наказного гетьмана про ліквідацію Малоросійської колегії і розширення автономії Гетьманщини були сприйняті царським урядом як прояви сепаратизму. У 1724 році П. Полуботок був заарештований у Петербурзі і згодом помер. З 1724 по 1727 роки влада формально належала генеральній військовій канцелярії, а фактично - Малоросійській колегії.

У 1728 році гетьману Д. Апостолу були вручені “Решительные пункты”, що визначили його юридичний статус. Гетьман підлягав головнокомандуючому російськими військами в Україні князю М. Голіцину. Гетьман був застережений, що Україною він мав управляти через генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента. Створювався незалежнй від генеральної військової канцелярії Генеральний військовий суд з шести осіб (три російських чиновники і три представники української старшини). Була створена нова фінансова установа – Канцелярія зборів (з двох підскарбіїв – українського старшини і російського урядовця), що зменшувало фінансові прибутки гетьмана, який був позбавлений також права закордонного листування. Фактично кожний наступний гетьман мав менше прав ніж попередній.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а керівництво Гетьманщиною було доручено князю О. Шаховському. Він отримав наказ створити Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.) - колегіальну установу під головуванням російського старшини, до якої крім самого князя мали входити ще два російських урядовці та три представники української старшини. Під час засідання обидві сторони мали однакові права. О. Шаховський одержав інструкцію, згідно якої він повинен був слідкувати за проявами невдоволення серед народу, підбирати на керівні посади лояльних до царської влади старшин, слідкувати за збором податків, сприяти змішаним шлюбам українців з росіянами. У той же час управління Україною з відання Колегії іноземних справ, де воно зосереджувалось в період гетьманування Д. Апостола, поверталась до Сенату, у складі якого утворювалась Канцелярія Малоросійських справ (існувала до 1750 р.). Той факт, що російський уряд не мав намірів відновлювати інститут гетьманства, тримався в таємниці. Відсутність гетьмана пояснювалась пошуками “доброго и верного человека…, от которого б к нам неверности показано не было”.

Політика царизму щодо України дещо змінилася завдяки діяльності сина українського козака Олексія Розумовського, який був таємно обвінчаний з царицею Єлизаветою Петрівною (1741-1761 рр.). 5 травня 1747 року Єлизавета підписала указ Сенату про відновлення гетьманства і про проведення виборів. “Вибори” відбулися у 1750 р. Гетьманом став молодший брат О. Розумовського Кирило. За роки його правління українська старшина остаточно сформувала привілейований прошарок суспільства – шляхетство.

К. Розумовський провів судову реформу, яку підтримала старшина на своєму з’їзді у Глухові. Але, не зважаючи на приязні стосунки з царицею, гетьману не вдалося повернути Гетьманщині широку автономію. Імперська державна машина функціювала на основі принципу централізації управління імперією. Був лише дещо змінений порядок управління Україною.

У 1761 р. померла Єлизавета Петрівна. Поки в Петербурзі йшла боротьба за владу, Кирило Розумовський керував Гетьманщиною, здійснюючи судову реформу. Однак Катерина ІІ після утвердження на троні поставила питання про ліквідацію гетьманату в Україні. К. Розумовського викликали до Петербургу, і в 1764 р. він «добровільно» зрікся гетьманства. В царському указі від 10 листопада 1764 р. йшлося: «Мы, видя его графа Розумовского не малое по справедливости обременение, и снисходя на его к нам всеподданейше прошение, уволили его всемилостивейше как от чина Гетьманского, так и от всех Малоросийских по оному дел». А щоб народ український “знал Нашу к себе Императорскую милость... уредили в нем колегию Малоросийскую”. Таким чином, у 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно. Скасувавши гетьманство та договір 1654 року, Катерина II остаточно перетворила Україну в звичайну адміністративну частину Російської імперії без будь-яких ознак автономії.

Друга Малоросійська колегія (1764-1786 рр.) складалась з чотирьох російських чиновників, чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника) та двох секретарів (росіянина і українця) на чолі з графом Петром Румянцевим. Румянцев одержав від Катерини ІІ таємну інструкцію, яка зобов’язувала його навести в Гетьманщині належний “порядок”, розділити військову і адміністративну владу, слідкувати за надходженням податків у російську казну, забезпечувати конфлікти старшини з народом, неухильно проводити “обрусение края”. П. Румянцев виправдав довіру цариці: за його правління була ліквідована Запорозька Січ (1775 р.), знамена, гетьманські клейноди та печатки було відправлено до Москви. Це було своєрідним символом втрати Україною свого автономного статусу у складі Російської Імперії.

Оригінальний військово-адміністративний поділ України також зазнав змін. Полки й сотні, як адміністративні одиниці, існували на Слобідській Україні до 1765 р., а на Лівобережній Україні - до 1781 р. У 1782-1783 рр. Україну, як і всю імперію, було поділено на губернії, на основі яких утворювалось п’ять намісництв – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Харківське та Катеринославське, з повітами замість сотень.