3. Державний лад

3.1. Органи автономної влади та управління Гетьманщини

Найвищим органом місцевого самоуправління Гетьманщини в кінці XVII- першій половині XVIIІ ст. формально залишалися загальні козацькі ради, на яких вирішувалися важливі питання внутрішньої політики, адміністративні, судові і військові питання, обиралися та усувалися гетьмани й козацька старшина. Однак з кожним роком вони збиралися все рідше, а важливі питання вирішувалися на старшинській раді, значення якої поступово зростало. Крім того, вибори козацької старшини все більше набували формального характеру: до 1709 року генеральна старшина і полковники призначалися гетьманом, а потім – за згодою і під контролем царського уряду.

Вищу ланку апарату управління очолював генеральний уряд – гетьман та його найближчі помічники, які утворювали раду генеральної старшини. Другою посадовою особою після гетьмана був генеральний обозний, який відповідав за військову підготовку та керував козацькою артилерією. Генеральний суддя (згодом два судді) очолював Генеральний суд, який був вищим судовим органом і апеляційною інстанцією для полкових та сотенних суддів. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, вів дипломатичне та таємне листування, приймав послів, брав участь у засіданнях Генерального суду. Генеральний хорунжий відповідав за головний прапор козацького війська, який несли попереду гетьмана під час урочистих церемоній, а також вів слідство на місцях, виконував інші важливі доручення гетьмана. Генеральні осавули (як правило, два) відали матеріальним забезпеченням війська, військовим майном, вели козацькі “особові справи” (досл. комнути). Генеральний підскарбій відав фінансами, розподіляв грошові та натуральні податки, очолював скарбову канцелярію. Генеральний бунчужний приймав послів, відповідав за збереження знаків гідності гетьмана та військових з’єднань, виконував адміністративні та судові функції як відповідні доручення.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом Української держави.

Главою держави, верховним суддею і головнокомандувачем збройними силами був гетьман, якого обирала Генеральна рада. Він мав широкі повноваження для виконання політичних, судових, військових і фінансово-господарських функцій. Терміни перебування гетьмана на посаді не встановлювалися. Його обирали "доживотно", тобто до смерті.

В Україні весь час йшла боротьба двох форм правління: республіканської та монархічної. Монархізм проявлявся в прагненні правити без Генеральної ради та в намірах деяких гетьманів встановити спадковість їхньої посади.

Гетьман належала також вища адміністративна влада, він був вищою апеляційною інстанцією стосовно нижчих судових інстанцій; в його компетенцію входило затвердження судових вироків. Часто гетьман сам призначав генеральну старшину та полковників. Він мав право на роздачу державних земель.

Після того, як у 1663 році влада Польщі знову утвердилася на Правобережжі, там засновується самостійне гетьманство. В результаті Україна деякий час мала двох гетьманів. Після смерті Б. Хмельницького царський уряд намагався обмежити права і повноваження кожного наступного гетьмана.

У другій половині XVІІ ст. гетьмана обирали на загальній козацькій чи старшинській раді. Але вже на початку XVІІІ ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд.

Новообрані гетьмани повинні були присягати на вірність царю та його наступникам, після чого вони одержували від царя або його послів клейноди – знаки гетьманської влади та грамоту на гетьманування. Спочатку військова чи старшинська рада мали право не лише обирати, а й зміщати гетьмана, якщо для цього були серйозні підстави.

Обрання нового гетьмана звичайно супроводжувалося складанням статей, на зразок Березневих, які заново визначали зміст взаємовідносин України з Росією, гетьмана з царем. Виразною рисою цих статей, незважаючи на лицемірні заяви російських царів про їх спадкоємний зв’язок з договором 1654 року, було те, що вони все більше обмежували права та привілеї гетьмана, старшини, українського народу в цілому і були спрямовані на те, щоб об’єднати “народ Малоросійський з великоруського народа всякими людьми, чтобы были они одною их царского величества державою обще…” (Коломацькі статті 1687 р.).

Влада гетьмана не поширювалася на Запорозьку Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підпадали під юрисдикції Російської держави. Царський уряд постійно намагався перешкодити утворенню цілісної території України.

Для виконання окремих владних повноважень гетьмана або за відсутності законно обраного гетьмана його обов’язки виконував наказний гетьман. Вищим військово-адміністративним органом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу, була генеральна військова канцелярія, яка утворилась ще в роки Визвольної війни і діяла до ліквідації гетьманства (1764). Вона готувала документацію з різних питань державного і суспільного життя. Найбільш поширеними формами документів того часу були універсали, накази, привілеї, договори, листи, статті та інструкції.

Протягом першої половини XVIII ст. відбулися суттєві зміни в функціях та структурі цього органу. У 1720 році її було позбавлено права управління фінансовими та судовими справами і з того часу генеральна військова канцелярія набула статусу особливого колегіального адміністративного органу з правом вирішення важливих питань поточного державного управління, видання указів і розпоряджень нарівні з гетьманом, надання старшині чинів тощо. Очолював генеральну військову канцелярію генеральний писар, якого часто називали “гетьманським канцлером”. На час військових походів створювалася похідна генеральна військова канцелярія, яка вирішувала організаційні питання щодо забезпечення козацького війська озброєнням, медичним обслуговуванням, поповненням особового складу полків.

Як глава української держави, гетьман був верховним розпорядником земель, які після втечі польських феодалів в роки Визвольної війни стали власністю Війська Запорозького. Ці землі гетьмани роздавались козацькій старшині, українській шляхті та монастирям.

У другій половині XVII-XVIII ст. в Україні діяв генеральний військовий суд, що виник за часів Визвольної війни 1648-1657 років. Він підпорядковувався гетьману і розглядав справи генеральної та полкової старшини, справи про державні злочини проти України, а згодом і Росії, служив апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, здійснював нагляд за виконанням гетьманських універсалів і царських указів.

Верховним суддею був гетьман, який разом з генеральною старшиною розглядав апеляції на рішення генерального військового суду, затверджував смертні вироки, винесені генеральним та полковими судами, розглядав конфлікти між старшиною. До 1763 року апеляції на вироки генерального військового суду можна було подавати і до генеральної військової канцелярії.

У 1760 році гетьман К. Розумовський розпочав судову реформу. Генеральний військовий суд очолили два судді, а до його складу ввійшли по одному виборному представнику від 10 полків. Цей орган розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів; крім того, суд здійснював нагляд за місцевими судами і став вищою апеляційною інстанцією. Однак у 1763 році генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій.