Розділ 2. Види третіх осіб у цивільному процесі україни

Спір, що розглядається судом, може бути в певній мірі пов'язаний з правовідношенням, суб’єктом якого являється особа, яка не бере участі у справі. Тому рішення суду може торкнутися матеріальних прав та обов’язків такої особи, вплинути на них чи призвести до такого становища, коли вони будуть фактично порушеними. Можливість вторгнення наслідків законної сили рішення суду в матеріально-правову сферу тієї чи іншої особи, яка не бере участі у справі, вимагає певних гарантій охорони їх прав та законних інтересів. Такою гарантією є правило, відповідно до якого сила судового рішення не розповсюджується на осіб, які не брали участі у розгляді справи, навіть якщо їх інтереси зачіпаються судовим рішенням. Проте, факт відкриття судового провадження по відношенню до предмета спору, щодо якого вже було винесено рішення, дає підстави сумніватися в законності та обґрунтованості такого рішення. В випадку задоволення нового позову не завжди можуть бути умови для реального виконання по ньому (така ситуація може виникнути, наприклад, при встановленні батьківства чи материнства). Такою гарантією являється інститут третіх осіб.

Треті особи своєю юридичною заінтересованістю близькі до правового становища сторін, але ціллю участі третіх осіб, є все ж захист своїх прав та законних інтересів, відмінних, як правило, від прав сторін, і в такій же мірі незалежних.

ЦПК України, залежно від характеру матеріально-правової зацікавленості в вирішенні спору між позивачем і відповідачем, розрізняє дві категорії третіх осіб : ті, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору і, які таких вимог не заявляють. Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору вважає себе суб’єктом спірного правовідношення, що розглядається судом по первинному позову ; третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору – навпаки, в спір між сторонами не вступає, хоча має матеріально-правовий інтерес до вирішення справи. Цей інтерес визначається тим, що дана особа пов’язана з однією із сторін матеріальним правовідношенням.³⁸

2.1. Поняття та ознаки третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору - це ймовірні суб’єкти спірного матеріального правовідношення, які вступають у процес, що вже виник між позивачем і відповідачем, для захисту самостійних прав щодо предмета спору.

Участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору характеризується наступними ознаками:

• вступають у процес, що вже розпочався ;

• вступають у процес до закінчення судового розгляду ;

• є ймовірними суб’єктами спірних матеріальних правовідносин ;

• вступають у процес добровільно та з власної ініціативи ;

• їх інтереси суперечать інтересам обох сторін ;

• заявляють самостійні вимоги на предмет спору (можуть претендувати на весь пред­мет чи на його частину) ;

• відстоюють у процесі свої інтереси, а відтак, їхня юридична заінтересованість носить особистий характер ;

• ­ вступають у справу, пред’явивши позов до однієї або до обох сторін ;

• можуть бути як фізичними, так і юридичними особами ;

• за своїм процесуальним статусом треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору наближені до позивача ;

Для кращого розуміння суті та значення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, необхідно детально проаналізувати вищезазначені ознаки. Але перш ніж перейти до аналізу, розглянемо деякі точки зору, що існують в сучасній науці з приводу найменування таких учасників цивільного процесу, яких законодавець називає третіми особами, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Так, А. В. Бобровник вважає, що таких осіб можна йменувати «другими позивачами». Така пропозиція, вважає автор, обумовлена більш раціональним сприйняттям цього терміна і на додачу дає можливість не тільки скоротити його назву, але й відокремити його від третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору³⁹. Проте, слід зазначити, що застосовуючи таку назву третіх осіб з самостійними вимогами , розмивається їх відмінність від співпозивачів, що є неприпустимим. Далі у своїй роботі А. В. Бобровник пропонує іменувати третіх осіб уже зовсім інакше – «третіми сторонами», що буде підкреслювати їх особливий статус відносно позивача та відповідача⁴⁰. Таку позицію критикує С. С. Бичкова : «не варто вважати третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, і «третіми сторонами», адже із положень ЦПК України неможливо вияснити, хто із сторін являється стороною «першою», а хто – «другою» і чому третя особа – сторона «третя»⁴¹. Проте, така критика є необґрунтованою, оскільки у кожній справі позовного провадження обов’язково є позивач (може вважатися першою стороною, так як ініціює процес) і відповідач (може вважатися стороною другою, так як «протистоїть» позивачу). Третя ж особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, являючись кількісно третьою в спорі, що вже виник між головними учасниками процесу, може вважатися третьою стороною, що вказує на її самостійне та незалежне становище.

Н. М. Коршунов та Ю. Л. Мареєв пропонують називати третю особу «запоздалым истцом», оскільки, якби третій особі вдалося подати позовну заяву першою, то вони з позивачем помінялися б процесуальними ролями⁴². Третя особа – «позивач, що запізнився» - цікавий вислів, але з ним не можна погодитися. Третя особа в більшості випадків вступає в цивільну справу, тому що провадження по ній вже відкрите, оскільки є певний спір, ініційований позивачем. Якби відповідного ініціювання з боку позивача не було, невідомо, чи виявились би порушеними права, свободи чи законні інтереси третьої особи і, відповідно чи існувала б необхідність їх захисту. Приведемо такий приклад. В справу про визнання заповіту недійсним , що ініційована виконавцем заповіту, в якості третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору вступили спадкоємці за заповітом, пред’явивши позов до позивача⁴³. Виходячи з того, що при відсутності такого позову права, свободи та інтереси третіх осіб не зачіпалися б , то і потреби в ініціюванні процесу у них не виникло б. Тому не зовсім вдало йменувати третіх осіб «запоздалыми истцами».

В цілому, необхідність змінювати назву третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору на сьогодні відсутня. В ЦПК України чітко визначена назва обох видів третіх осіб. Термін «третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору» містить в собі вказівку на матеріальну і процесуальну заінтересованість даних учасників цивільного процесу.

Проаналізувавши деякі точки зору щодо найменування третіх осіб, варто повернутися до ознак, які виділяють даних осіб з поміж інших учасників процесу. Так , третя особа з самостійними вимогами вступає у процес, що вже розпочався. Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦПК України, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду. Як випливає з ч. 3 ст. 192 ЦПК України, момент закінчення судового розгляду визначається постановленням ухвали суду про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами та переходом до судових дебатів. Згідно з ч. 9 ст. 193 ЦПК України, позовну заяву від третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, подану після початку судових дебатів, суд своєю ухвалою повертає заявнику. Таким чином треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до початку судових дебатів, подавши позов до однієї чи обох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, заінтересовані у вирішенні справи і вступають у процес, порушений позивачем, оскільки вважають, що права чи законні інтереси, з приводу яких виник спір між сторонами, належать їм. Оскільки, остаточно визначити чи являються вони в дійсності суб’єктами спірних правовідносин можливо буде виходячи з рішення суду – третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору краще визначити «ймовірними суб’єктами спірних матеріальних правовідносин». Заявляючи самостійні вимоги щодо предмета спору, вони тим самим заявляють про наявність у них самостійних прав, відмінних та незалежних від прав сторін. Тому вступ у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, не тягне процесуальної співучасті на стороні позивача. Третя особа посідає автономне процесуальне становище поряд із позивачем, а тому інтереси третьої особи і первісних сторін протилежні та виключають один одного⁴⁴.

Але вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору може бути використано і як тактичний прийом. Залучення третіх осіб з тактичних міркувань змінює роз­становку сил в процесі, розширює предмет доказування, ускладнює судовий розгляд. Крім позивача на предмет позову претендує інша особа. З тактичних міркувань вимоги третьої особи формулюються так, щоб вони були ана­логічними до вимог позивача або так, щоб їх задоволення перешкоджало задоволенню ви­мог позивача.

Приклад. Іванов звернувся з позовом до колишньої дружини Іванової про поділ майна, набутого за час спільного подружнього життя з 1993 року. До складу майна, що підлягає поділу, позивач включив двокімнатну квартиру, автомобіль, предмети домашньої обстановки. Пасіщук, колишня теща позивача, звернулася з позовом до обох сторін про визнання права власності на 1/2 частину квартири, покликаючись на те, що спірна квар­тира придбана і на її кошти. Пасіщук, колишній тесть позивача, звернувся з позовом до сторін про витребування з чужого незаконного володіння побутової техніки, покликаючись на те, що вона була передана у безстрокове безоплатне користування. Позови тестя та тещі, третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору, мають тактичний характер. Їх мета — допомогти дочці­ відповідачці, зменшити склад майна, що підлягатиме поділу між колишнім подружжям.

Отже, ч. 2 ст. 34 ЦПК України має високий тактичний потенціал для затягування роз­гляду справи. Завжди може знайтися підходяща третя особа, яка заявляє самостійні вимо­ги на предмет спору наприкінці судового розгляду і одночасно клопоче про розгляд спра­ви спочатку. При цьому суд не може відмовити у прийнятті позовної заяви третьої особи, тому що у справі вже є треті особи.

При вступі у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, суд розглядає спільно дві вимоги (позивача та третьої особи), хоча ці вимоги могли б бути розглянуті і в різних судових провадженнях. Причому обов'язковою умовою спільного розгляду вимог позивача та третьої особи, як випливає із ст. 34 ЦПК України, є єдиний предмет спору. Цю умову необхідно враховувати для правильного вирішення питання про можливість прийняття заяви у третьої особи та її вступ у процес⁴⁵. Але, необхідно враховувати, що самостійна вимога може стосуватися як усього предмета спору, так і його частини. Наприклад, виникає спір щодо витребування певного майна з чужого незаконного володіння – предметом спору є декілька речей, третя особа може пред’явити свої вимоги щодо конкретних речей у складі цього майна, які, як вона вважає, належать їй.

Отже, основою участі третіх осіб у справах, які вже перебувають у провадженні суду, є наявність у них самостійних вимог щодо предмета спору, а також характер цих вимог, що виключає їх юридичну заінтересованість і з позивачем, і з відповідачем. Цей висновок має практичне значення для правильного вирішення судом питання про допуск третьої особи до участі у справі. Якщо третя особа пред'являє вимоги до позивача чи до відповідача або до обох сторін, однак ці вимоги не направлені на предмет спору між сторонами, що знаходиться на розгляді суду, в допуску до участі у справі третій особі необхідно відмовити. Невиконання цього положення призвело б до вступу в цивільну справу особи, яка не має відношення до предмета спору і не має юридичної заінтересованості в даній справі.

Наприклад, був би явною помилкою у спорі про виселення наймача через неможливість спільного проживання в будинку, що належить на праві особистої власності, допуск до участі у справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, іншого наймача, що просить відшкодувати збиток, завданий майну відповідачем; чи допуск до участі у справі про відібрання дитини як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, особи, що не має правових підстав на її виховання, тобто юридично не заінтересованої.

Дискусійним у юридичній літературі видається питання щодо визначення поняття предмета спору. На думку одних науковців, предмет спору — це не тільки матеріальний об'єкт, з приводу якого виник спір між позивачем та відповідачем, а й правовідносини, з яких виник спір. Інші вважають, що предметом спору можуть бути і обов'язки з приводу володіння, користування, розпорядження майном, особистими немайновими благами, виконання робіт, надання послуг, дій, що виникають із договорів купівлі-продажу, дарування тощо. Також існує твердження, що «предметом спору про право цивільне завжди виступають спірні матеріальні правовідносини, а не об'єкти цивільних прав⁴⁶». Цей висновок, як вказує автор видання, випливає із ст. 15 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справи по спорах, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Вирішуючи спори, суд встановлює наявність чи відсутність відповідних правовідносин і робить висновки про права та обов'язки сторін. Оскільки третя особа заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору сторін, то, природно, вона, як і самі сторони, заінтересована при розгляді та вирішенні справи в установленні наявності чи відсутності відповідних правовідносин і вирішенні справи по суті. Проте, з таким твердженням не можна погодитися, адже визначати предмет спору через положення, що стосуються юрисдикції суду – значить лише визначити, з яких правовідносин, може виникнути спір для того, щоб підпадати під компетенцію даного суду. Таким чином поняття предмета спору стає розмитим і невизначеним. На мою думку, предмет спору — це об’єкт спірного правовідношення, те благо (річ, право, інше майно), з приводу якого виник спір.

Треті особи, заявляючи самостійні вимоги щодо предмета спору показують цим свою матеріальну заінтересованість у вирішенні справи. Як зазначає С. Васильєв, однією з ознак третьої особи з самостійними вимогами є те, що вона має інтерес, який, як правило, протистоїть інтересам обох сторін, але можуть суперечити й інтересам однієї з них⁴⁷. Однак, більш правильним видається те, що інтереси третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору завжди є несумісними з інтересами первісних сторін у справі, а не «як правило», як вважає С. Васильєв. Інша справа, якщо третя особа заявить свої вимоги на частину предмета спору. У цьому випадку інтереси третьої особи будуть несумісні з інтересами первісних сторін у частині, на яку заявлена самостійна вимога. Щодо іншого спірні правовідносини залишатимуться такими між двома первісними сторонами – для третьої особи вони будуть юридично байдужими.

Наступною ознакою третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору є те, що вони вступають у процес добровільно, з власної ініціативи. Згідно із ст. 130 ЦПК України, під час проведення попереднього судового засідання суддя, зокрема, вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Але повноваження суду визначати склад осіб, які братимуть участь у справі не має абсолютного та виняткового характеру і обмежується, перш за все принципом диспозитивності⁴⁸. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб. З цього слідує, що приватна особа сама визначає, звертатися їй до суду за судовим захистом свого права чи ні. Закріплене в ст. 130 ЦПК України правило про те, що під час проведення попереднього судового засідання суддя вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі - стосовно третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги означає, що суддя може повідомити третю особу про наявність у провадженні суду справи, у вирішенні якої заінтересована третя особа. Залучати таку третю особу в справу суддя не може. Детальніше це питання буде розглянуте у наступному розділі роботи.

Ще одна характерна ознака третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору – це те, що вона вступає у процес пред’явивши позов до однієї або до обох сторін. Чимало процесуалістів підкреслює вагомість такої ознаки третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, як наявність альтернативної можливості пред’явлення позову до однієї чи обох сторін. Наукова дискусія триває з приводу можливості (а подеколи й доцільності) пред’явлення цього позову виключно до позивача, відповідача чи обох сторін одночасно.

М. С. Шакарян зазначає: третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, зазвичай, пред’являє позов до обох сторін. Водночас можливим є пред’явлення позову тільки до позивача. Свою позицію вчена обґрунтовує тим, що пред’явлення позову тільки до відповідача не може мати місця, оскільки такий позов завжди є спрямованим і проти позивача, адже предмет первісного позову та позову третьої особи збігаються, проте підстава цих позовів може бути різною⁴⁹.

Аналогічну позицію обстоює Д. М. Чечот, зазначаючи, що за загальним правилом позов пред’являють до обох сторін, причому можливим видається пред’явлення позову тільки до позивача та неможливим – пред’явлення його виключно до відповідача, оскільки в цьому разі позов буде спрямований і проти первісного позивача⁵⁰.

Позицію Д. М. Чечота заперечує І. М. Ільїнська, наголошуючи: «Вступ третьої особи в процес, що відбувається між первісними сторонами, із самостійними позовними вимогами до одного лише відповідача є подеколи доцільним і юридично обґрунтованим способом судового захисту самостійних прав третьої особи»⁵¹.

Своєрідний погляд на окреслену проблему пропонує Л. В. Туманова, акцентуючи увагу на тому, що можливість пред’явлення позову тільки до однієї зі сторін виникає у випадках, якщо позови первісного позивача і третьої особи різняться й за предметом, і за підставами, а спільним є тільки матеріальний об’єкт. Таким чином, під час ухвалення судового рішення на користь третьої особи безпосередньо зобов’язаною перед нею, зокрема в частині відшкодування судових витрат, завжди виявляється тільки та зі сторін, яка має вчинити певні дії ⁵².

О. О. Голубцова вважає, що відповідачами за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, здебільшого можуть бути обидві сторони. Хоча подеколи цей позов може бути пред’явлений до однієї сторони⁵³.

Таким чином, думки науковців щодо цього питання досить різноманітні. Погляди вчених-процесуалістів збігаються лише в тому, що третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, може пред’явити позов до обох сторін одночасно. Деякі науковці наполягають на тому, що позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, поряд зі спрямованістю проти обох сторін, може бути пред’явлений виключно до позивача. Побутує також думка, що зводиться до можливості пред’явлення такого позову не тільки до позивача, а й подеколи до відповідача. Водночас, з погляду доцільності, більшість науковців схиляється до того, що позов третій особі слід пред’являти до обох сторін одночасно.

Позиція законодавця в зазначеному аспекті така: згідно з ч. 1 ст. 34 ЦПК України, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу, пред’явивши позов до однієї чи обох сторін. Тобто в цивільному процесуальному законодавстві України встановлено альтернативу вибору: суб’єктом спрямованості самостійних позовних вимог третьої особи може бути як окремо позивач або відповідач, так й обидві сторони разом.

Беручи до уваги законодавчі положення, не можна погодитися з поглядом учених, які заперечують можливість пред’явлення позову тільки до відповідача (М. С. Шакарян, Д. М. Чечот). Цю позицію обґрунтовують тим, що позов, який пред’являють виключно до відповідача, завжди є спрямованим і проти позивача. Отже, це твердження слід розуміти так, що позов третьої особи, пред’явлений до відповідача, дорівнює позову, який спрямований проти обох сторін, оскільки цей позов може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Проте це не так.

Відповідно до ч. 2 ст. 123, ст. 125 ЦПК України, позов третьої особи приймається до спільного розгляду з первісним позовом не тільки тоді, коли задоволення позову третьої особи може виключити повністю або частково задоволення первісного позову, а й тоді, коли обидва позови виникають з одних правовідносин. За цих обставин і буде мати місце повна або часткова спрямованість позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, тільки до відповідача.

Отже, позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, може бути пред’явлений і спрямований як до позивача та відповідача окремо, так і до обох сторін разом. Позов, пред’явлений виключно до відповідача, не завжди буде спрямований і проти позивача. У зв’язку з різною юридичною природою підстав позову позивача та позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, останній може мати індивідуальну, виключну спрямованість позовної вимоги тільки до відповідача.

Хоча ЦПК України у ч. 1 ст. 34 й містить нормативне правило, відповідно до якого третім особам, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, надано вибір пред’явлення позовної вимоги до однієї чи обох сторін іноді і справді доцільно пред’являти позов одночасно до обох сторін. На момент пред’явлення позову третя особа (як і сторони) є тільки ймовірним суб’єктом імовірного або дійсного спірного матеріального правовідношення. У цій ситуації не виключеним є варіант, що, пред’явивши позов тільки до однієї зі сторін, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, після встановлення судом дійсних спірних матеріальних правовідносин осіб, які беруть участь у справі, буде мати право задоволення своїх вимог за рахунок іншої сторони, до якої ці вимоги не пред’являли. Отже, можливість захистити свої права, свободи чи законні інтереси в третьої особи, яка первісно пред’явила позов тільки до однієї зі сторін, у цьому разі залишиться нереалізованою. Третій особі, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, доцільно здебільшого пред’являти позов одночасно до обох сторін цивільної справи.

Утім доцільності пред’явлення позову третьою особою тільки до однієї зі сторін цивільної справи не слід виключати цілком. Є випадки, коли третій особі варто пред’являти позов тільки до відповідача. Ця ситуація можлива, наприклад, якщо стосовно позивача встановлено, що він не має права вимоги за цим позовом, однак не бажає відмовлятися від позовних вимог, а третя особа є ймовірно належним позивачем⁵⁴. Крім цього, іноді сам позов третьої особи за своєю юридичною природою не може мати іншого адресата, крім відповідача. Зокрема, у справі про застосування речово-правового засобу захисту права власності – віндикаційного позову – доцільним видається пред’явлення позову третьою особою виключно до відповідача. Одночасне пред’явлення позову до обох сторін цивільної справи, у зв’язку з юридичною природою цього засобу захисту права власності, не має сенсу (адже річ не може одночасно перебувати в незаконному володінні обох сторін цивільної справи з протилежними інтересами).

Є можливими й ситуації, коли відповідачем за позовом третьої особи буде виключно позивач. Наведімо умовний приклад. І. склав заповіт на випадок своєї смерті, виконавцем якого призначив С. Відповідно до волі спадкодавця, усе майно мало перейти до однієї з його двох дочок – К. Після смерті батька К почала вимагати від С передання належного їй спадкового майна, проте отримала відмову у зв’язку з тим, що право на спадкове майно має також її сестра. Уважаючи, з огляду на зміст заповіту, відмову його виконавця неправомірною, К звернулася з позовом до С. Водночас, дізнавшись про відкриття спадщини, у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, вступила й сестра К – О, пред’явивши позов до позивача – своєї сестри⁵⁵.

У цьому разі доцільним видається пред’явлення позову третьою особою виключно до позивача. Пред’явлення позову ще й до відповідача – виконавця заповіту Сидорова, а отже, до обох сторін одночасно, не має сенсу, адже потенційною метою участі третьої особи в цій справі має бути або, наприклад, усунення від права на спадкування позивача шляхом застосування норм ст. 1224 ЦК України, або визнання недійсним заповіту (ст. 1257 ЦК України), або заявлення права на обов’язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК України) тощо. Щодо всіх цих вимог саме первісний позивач і має бути відповідачем за позовом третьої особи.

Таким чином, іноді третій особі, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, слід пред’являти позов до обох сторін одночасно. Проте інколи їй доцільно пред’являти позов виключно до однієї зі сторін цивільної справи.

Наступна ознака - треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі процесуа­льні права і обов’язки позивача, тобто це загальні права осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України), а також спеціальні права, якими наділяється позивач ( ст. 31 ЦПК України). Проте певна різниця в правах є. На відміну від позивача, третя особа, яка заявляє са­мостійні вимоги на предмет спору, не може обирати відповідачів (лише серед сторін), не може обирати підсудність (позов завжди подається до суду, який розглядає справу), залу­чити додаткових відповідачів, клопотати про заміну неналежного відповідача, якщо ним є позивач по первісному позову. Та все ж, той арсенал прав якими все ж наділені треті особи з самостійними вимогами, дозволяє відрізнити їх від третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору і дозволяє зробити висновок, що за своїм процесуальним статусом треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору наближені до позивача.

Підсумовуючи, слід зазначити, що участь у цивільному процесі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, є виправданою, оскільки дозволяє одночасно в одному процесі, вирішити відразу дві позовні вимоги з приводу одних правовідносин, сконцентрувати в одному процесі весь доказовий матеріал у справі, не допустити ухвалення декількох суперечливих і взаємовиключних рішень з одного спору. Чим раніше суд вирішить спір з урахуванням думок усіх заінтересованих у тому осіб, тим скоріше буде усунута невизначеність у правовому положенні спірного майна і суб’єктів, які на нього претендують, отже своєчасно буде наданий захист дійсно порушеному праву, що має важливе значення з точки зору стабільності цивільного обігу. Участь третьої особи у справі з метою захисту власних прав на предмет спору гарантує збереження спірного майна, отже, і реальний захист її прав. Справа в тому, що до того моменту, коли третя особа зможе пред’явити самостійний позов, спірного майна може не бути в наявності. Позивач чи відповідач, за яким відповідно до рішення суду буде визнано право на спірне майно, може, вважаючи себе власником цього майна, розпорядитися ним на власний розсуд : продати, подарувати, знищити, що звичайно ускладнить або зробить неможливим захист прав третьої особи.⁵⁶ Саме тому для реального та ефективного захисту прав третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору доцільно розглядати їх вимоги спільно з вимогами первісного позивача щодо того ж самого предмета спору чи його частини.