3. Поняття та структура правовідносин.

Правовідносини – врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Виникають при настанні передбачених законом юридичних фактів. Правові відносини складаються: 1) суб’єкта (учасники правовідносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки); 2) об’єкта (особисте або соц. благо для здобуття і використання якого встановлюються взаємні права і обов’язки); 3) зміст (взаємні права і обов’язки учасників правовідносин).Слід визначити такі особливості: цивільні правовідносини-це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;юридичні права та обовязки субьектів цивільних правових відносин виникають,змінюються або припиняються на підставі юрид фактів.

4.Склад злочину

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Об'єктом злочину –те,на що завжди посягає злочин., можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян. Об'єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння(дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно-небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія – це активна, сусп-но небезпечна, передбачена кримін законом поведінка суб'єкта; бездіяльність – пасивна поведінка яка проявилась у невиконання особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину. Суб'єкт злочину – це індивід, фіз особа, що досягла певного віку і є осудною(16 років,а для особливо тяжких-з 14). Суб'єктивна сторона – внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єкт сторони є провина, мотив і мета злочину. Під провиною слід розуміти псих ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і сусп-небезпечних наслідків у формі умислу чи необережності. Умисел як форма провини хар-ться тим, що особа усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії(бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні її наслідки та бажає(прямий умисел) або свідомо допускає їх настання(непрямий умисел). Необережність у вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає сусп-небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Розрізняють злочинну самовп-ість і злочинну недбалість. Мотив – це внутр процеси, що відображ у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мета – це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин. Мотив і мета – обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті закону.

5.Федерація-це форма централізованого державного устрою,при якому ознакоами державного суверенітету володіють як держава в цілому так і її склавдові.

6.Дисциплінарне стягнення– догана або звільнення, які накладаються на працівника за порушення трудової дисципліни. Дисциплінарне стягнення накладається органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвер-дження і призначення на посаду) того чи інш працівника

Білет№10

1.

Українська форма правління характеризується як мішано президенсько–парламенська республіка. Це підтверджується тим що :

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом голосування строком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.

Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент – Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.

Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури вразі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а Президент України - якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися – право на прийняття заходів щодо Верховної Ради України.

Парламент має право розглядати й затверджувати програму дії уряду та прийняття резолюції недовіри урядові, що є наслідком його відставки.

Відповідно до Конституції шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України до парламенту – Верховної Ради, Президент, а також органи місцевого самоврядування України. Вибори до цих органів відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71 Конституції).

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені.

Демократизм держави виявляється також в принципах діяльності її органів і в основних засадах здійснення державної влади в цілому, зокрема він виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади.

Отже, з цього всього, що ми розглянули можна зробити висновок, що Україна це демократична держава, в ній дозволено все, крім того, що заборонено законом. Населення яке проживає в даний час в Україні повністю задоволено діями нашої незалежної, демократичної держави.

2.Загальна характеристика конституцыйно-праової реформи в Україні.Конституційна реформа, перший етап якої завершився 8 грудня 2004 року ухваленням Закону „Про внесення змін до Конституції України” відображає необхідність вдосконалення та реформування конституційно-правових інститутів,щло обумовлюється новим етапом розвитку Української деражви..Зміни передбачають перерозподіл та уточнення компетенції державних органів, удосконалення механізмів та процедур, пов’язаних з реалізацією їх державно-владних повноважень. По-новому вирішується питання щодо дострокового припинення повноважень народних депутатів, розпуску парламенту, створення коаліції депутатських фракцій, порядку формування уряду, призначення керівників центральних органів виконавчої влади тощо. У зазначеному Законі уточнено перелік суб’єктів законодавчої ініціативи, за комітетами парламенту визнано право здійснювати контрольні функції, подовжено термін повноважень українського парламенту з чотирьох до п’яти років, запроваджено інший порядок визначення дати проведення парламентських та президентських виборів, передбачено новий механізм виконання повноважень глави держави у разі їх дострокового припинення, поновлено право органів прокуратури здійснювати нагляд за дотриманням прав і свобод людини й громадянина.  Більш конкретно і чітко визначено порядок усунення  обставин, що порушують вимоги щодо несумісності статусу народного депутата України з іншою діяльністю (ч. 4 ст. 78 Конституції України). У разі виникнення таких обставин народний депутат зобов’язаний у двадцятиденний термін або припинити таку діяльність або подати заяву про складання повноважень народного депутата України. Однією з новел Закону є подовження  строку повноважень Верховної Ради України до п’яти років (ст. 76 Конституції України).Однією з новел Закону є подовження  строку повноважень Верховної Ради України до п’яти років (ст. 76 Конституції України).Позитивні аспекти внесення змін до Конституції: Що стосується персонального складу Кабінету Міністрів, то тут, безумовно є позитивним розширення кадрових повноважень парламенту. Але, в принципі, навіть за старою Конституцією парламент міг, хоч і непрямо, впливати на персональний склад уряду. Позитивним моментом є розширення статті 78 – про несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності. Розширено статтю 94. Це теж можна вважати позитивним моментом, бо вона вносить ясність – що робити, коли президент після повторного розгляду і ухвалення закону не підписав його. Негативні аспекти внесення змін до Конституції.: Змінами до Конституції передбачено різний порядок формування уряду – частину міністрів призначає ВРУ за поданням прем’єра, а двох міністрів (іноземних справ і оборони) – вносить на розгляд парламенту президент(ст.114). Останні є формально незалежними від позиції прем’єра. Порушення принципу цілісності уряду є відступом від стандартів більшості демократичних країн. Звідси і починається протистояння (якщо брати ситуацію в нашій країні) між позицією президента, орієнтованою на вступ до НАТО (яку представляє сам міністр оборони) та дещо відмінним зовнішньополітичним вектором розвитку(тут позицію президента представляє міністр закордонних справ), який відрізняється від бажаного курсу теперішньої коаліції і, відповідно, всіх інших членів уряду на чолі з прем’єром. переговорів. - Тепер парламент не просто формує уряд без участі президента, він може призначати і звільняти практично всі кадри, які є в системі центральних органів виконавчої влади. Парламент може змінити будь-якого міністра, що в принципі неприпустимо і дестабілізує уряд. - До 1-го січня судді Конституційного Суду призначалися на свої посади парламентом або Президентом. Не було процедури звільнення з посади суддів. Це давало їм гарантії від впливу з боку президента чи парламенту. Тепер же Верховна Рада записала, що судді призначаються і звільняються(ст..85, п.26). Це може призвести до того, що при розгляді якого-небудь „слизького” питання в Конституційному суді на суддів можна буде здійснювати тиск, погрожуючи звільненням. Тобто це чергове розхитування політичної системи. - Раніше у нас було записано, що може бути 4 віце-прем'єра, і не більше. Тепер це обмеження зняли(ст.114). Їх може бути 7 чи 8, або й 10… Так і з міністерствами . Кабінет міністрів утворює “відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади” (ст.116, п.9). По-перше, можливість прийняття урядом рішень про утворення міністерств без потреби узгодження цього питання з Президентом може призводити до “подрібнення” секторів державного управління, роздування складу Уряду, дублювання та конфліктів інтересів і т.ін. По-друге, може неоднозначно тлумачитися конструкція “відповідно до закону”. Якщо її розуміти таким чином, що закон може передбачати утворення конкретного міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, то тут також можна сміливо спрогнозувати велику кількість ініціатив щодо “узаконення” різних органів. Верховна Рада отримала право розпуску уряду.

3. Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:

— вікова характеристика (певний вік);

— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обо­в'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14-18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15-18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями

або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, Правосуб'єктність — категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

загальною

спеціальною

індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

4. Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто при­мусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості. .

Основні ознаки покарання:

а) є заходом примусу;

б) застосовується від імені держави;

в) застосовується лише за вироком суду;

г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

д) полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).

Покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочинність діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконання покарання» підстави й умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб'єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний й зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину виходять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків.

Принцип вини реалізується не лише через суб'єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні положення:

1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою;

2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особисто;

3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин.

Мета покарання— кінцевий результат, якого прагне досягнути держава засобами кримінальне правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах:

1) кара щодо засудженого;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину;

4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Отже, чинний КК визначає покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кримінальне покарання слід розглядати як такий наслідок злочину, в якому зазвичай повинна реалізовуватись кримінальна відповідальність. У призначеному покаранні міститься негативна оцінка поведінки винного з боку держави, приписи якої порушено, і воно тягне за собою виникнення у відповідної особи стану, що має назвусудимості.

5.Право — це специфічна форма регулювання поведінки людей,

сукупність правил поведінки (норм), встановлених абосанкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби танадії переважної більшості громадян, що створили державу з метоюзахисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних

відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні,зміцнення і розвитку держави.

6.Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право во¬лодіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Білет № 11