Гарантії, передбачені цією статтею, не поширюються на особу у таких випадках:

• якщо вона є підозрюваною, обвинуваченою або засудженою, то може бути за­тримана, стосовно неї може бути застосований запобіжний захід або приведений до виконання вирок лише за злочин, зазначений у повістці;

• якщо вона не залишить територію України, маючи таку можливість, протягом п'ятнадцяти діб або іншого строку, передбаченого міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України, від моменту отримання письмового по­відомлення органу досудового розслідування, прокуратури або суду про відсутність необхідності у проведенні слідчих чи інших процесуальних дій за її участю.

Додаткові вимоги до запиту про таку міжнародну правову допомогу:

• його направлення компетентному органу іноземної держави не пізніше шістде­сяти діб до дати явки особи або в інший строк, передбачений міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України;

• вказівка про порядок відшкодування витрат, пов'язаних із викликом.

С гаї ін 567

Допит за запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відео- або телефонної конференції

1. Допит за запитом компетентного органу іноземної держави проводиться у присутності слідчого судді за місцезнаходженням особи за допомогою відео- або телефонної конференції у таких випадках:

   1. неможливості прибуття певних осіб до компетентного органу іноземної держави;

   2. для забезпечення безпеки осіб;

   3. з інших підстав, визначених слідчим суддею (судом).

2. Допит шляхом відео- або телефонної конференції виконується у порядку, передбаченому процесуальним законом запитуючої сторони у тій мірі, в якій такий порядок не суперечить засадам кримінального процесуального законодавства України та загальновизнаним стандартам забезпечення прав людини і основопо­ложних свобод.

3. Компетентний орган запитуючої сторони повинен забезпечити участь пере­кладача під час проведення відео- або телефонної конференції.

4. Якщо під час допиту слідчий суддя виявив порушення порядку, передбаче­ного частиною другою цієї статті, особою, яка здійснює допит, він повідомляє про це учасників процесуальної дії та зупиняє допит з метою вжиття заходів для його усунення. Допит продовжується тільки після узгодження з компетентним органом запитуючої сторони необхідних змін у процедурі.

5. Протокол допиту та носії відео- або аудіоінформації надсилаються до ком­петентного органу запитуючої сторони.

6. За правилами, передбаченими цією статтею, проводяться допити за допомогою відео- або телефонної конференції за запитами компетентного органу України.

1. Цей вид міжнародної правової допомоги засовується у таких випадках:

   1. неможливості прибуття певних осіб до компетентного органу іноземної дер­жави;

   2. для забезпечення безпеки осіб;

   3. з інших підстав, визначених слідчим суддею (судом).

2. Запит про міжнародну правову допомогу повинен містити витяги з викладенням повного тексту відповідних норм законодавчого акта запитуючої сторони щодо порядку проведення такої процесуальної дії, з обов'язковим перекладом українською мовою. Однак під час проведення допиту можуть застосовуватися лише ті норми, які не суперечать засадам кримінального процесуального законодавства України та загальновизнаним стандартам забезпечення прав людини і основоположних свобод. Слідчий суддя може зупинити проведення допиту у разі виявлення порушення порядку його проведення, тпродовжити допит можна лише за умови усунення таких порушень.

3. Допит може проводитися будь-яким компетентним органом, що забезпечує ви­конання запиту, але у присутності слідчого судді за місцезнаходженням особи. У разі потреби компетентний орган запитуючої сторони має забезпечити участь переклада­

ча при проведенні допиту. На перекладача, який знаходиться на території України, поширюються вимоги, передбачені ст. 68 КПК, а у випадках, коли допит шляхом конференції виконується за законом запитуючої сторони, саме вона забезпечує участь перекладача, який за змістом статті може знаходитися на території іноземної країни і відповідно - діяти в межах її законодавства.

4. Допит за запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відео- або телефонної конференції оформлюється відповідним протоколом. Зміст такого протоколу повинен відповідати вимогам статей 104-105 КПК. Додатками до нього є носії відповідної відео- або аудіоінформації.

Стаття 568

Розшук, арешт і конфіскація майна

1. На підставі запиту про міжнародну правову допомогу відповідні органи України проводять передбачені цим Кодексом процесуальні дії з метою виявлен­ня та арешту майна, грошей і цінностей, отриманих злочинним шляхом, а також майна, яке належить підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам.

2. При накладенні арешту на майно, зазначене в частині першій цієї статті, забезпечуються необхідні заходи з метою його збереження до прийняття судом рішення щодо такого майна, про що повідомляють запитуючій стороні.

3. За запитом запитуючої сторони виявлене майно:

   1. може бути передане компетентному органу запитуючої сторони як доказ у кримінальному провадженні з дотриманням вимог статті 562 цього Кодексу або для повернення власнику;

   2. може бути конфісковане, якщо це передбачено вироком чи іншим рішенням суду запитуючої сторони, які набрали законної сили.

4. Майно, передбачене пунктом 1 частини третьої цієї статті, не передається за­питуваній стороні або його передання може бути відстрочене чи тимчасовим, якщо це майно потребується для цілей розгляду цивільної або кримінальної справи в Україні чи не може бути вивезено за кордон з інших підстав, передбачених законом.

5. Майно, конфісковане згідно з пунктом 2 частини третьої цієї статті, пере­дається в дохід Державного бюджету України, крім випадків, передбачених час­тиною шостою цієї статті.

6. За клопотанням центрального органу України суд може прийняти рішення про передачу майна, конфіскованого згідно з пунктом 2 частини третьої цієї статті, а так само його грошового еквівалента:

   1. запитуючій стороні, яка прийняла рішення про конфіскацію для відшко­дування потерпілим шкоди, завданої злочином;

   2. згідно з міжнародними договорами України, що регулюють питання роз­поділу конфіскованого майна або його грошового еквівалента.

7. Передання майна, на яке накладено арешт, а також конфіскованого майна може бути відкладено, якщо це необхідно для досудового розслідування та судо­вого розгляду в Україні або розгляду спору про права інших осіб.

1. Окрім даної статті розшук, арешт і конфіскація майна регулюються Конвенцією Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних зло­чинним шляхом, та про фінансування тероризму від 16 травня 2005 р.

2. Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівко­вому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності підозрюваного, обвинуваченого і перебувають у нього або в інших фізичних чи юридичних осіб з метою забезпечення можливої конфіскації майна або цивіль­ного позову.

3. Згідно з п. § ч. 1 ст. 1 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування те­роризму 2005 р. «заблокування» або «арешт» означає тимчасову заборону переда­чі, знищення, перетворення, відчуження чи руху майна або тимчасове взяття під охорону чи контроль майна на підставі рішення суду або іншого компетентного органу.

4. Пункт сі ч. 1 ст. 1 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та кон­фіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму 2005 р. визначає «конфіскацію» як покарання або захід, призначені судом після роз­гляду справи стосовно злочину чи злочинів, результатом якого є остаточне позбавлен­ня майна.

5. КПК не обмежує коло процесуальних дій, які може проводити компетентний орган України для розшуку. Отже, він має право проводити будь-які процесуальні дії для виявлення та арешту майна, грошей і цінностей, отриманих злочинним шля­хом, а також майна, що належить підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам.

6. Оскільки рішення про арешт майна приймає слідчий суддя, то ця процесуальна дія належить до таких, які потребують спеціального дозволу (ст. 562 КПК). Порядок вирішення питання про арешт майна регулюється статтями 171-173 КПК.

7. При виявленні та арешті майна воно може бути передане компетентному орга­ну запитуючої сторони як доказ у кримінальному провадженні з дотриманням вимог ст. 562 КПК або для повернення власнику (окрім майна, яке потрібне для цілей роз­гляду цивільної або кримінальної справи в Україні чи не може бути вивезене за кордон з інших підстав, передбачених законом); може бути конфісковане, якщо це передба­чено вироком чи іншим рішенням суду запитуючої сторони, які набрали законної сили (зазначене майно передається в дохід Державного бюджету України), окрім певних винятків, передбачених ч. 6 ст. 568 КПК.

. 560

Контрольована поставка

1. Слідчий органу досудового розслідування України у разі виявлення ним контрабандної поставки при проведенні процесуальних дій, у тому числі за за-

митом про міжнародну правову допомогу, має право не вилучати її з місця за­кладки або транспортування, а за домовленістю з компетентними органами держави, куди її адресовано, безперешкодно пропустити її через митний кордон України з метою виявлення, викриття та документування злочинної діяльност міжнародних злочинних організацій.

2. Про виявлення контрабандної поставки згідно з правилами цього Кодекс складається протокол, який направляється компетентному органу держави, на територію якої пропущено контрольовану поставку, а в разі одержання таких матеріалів від відповідних органів іншої держави вони долучаються до матеріа­лів досудового розслідування.

1. Контрольована поставка може мати місце як на підставі виконання запиту про міжнародну правову допомогу, так і внаслідок безпосереднього виявлення слідчим ознак відповідного злочину.

Згідно зі ст. 201 КК контрабанда - це переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин, радіоактив­них матеріалів, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї), а також спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації.

2. Контрольована поставка оформлюється відповідним протоколом. Зміст такого протоколу має відповідати вимогам статей 104-105 КПК. При направленні такого протоколу до компетентного органу іноземної держави він повинен бути підписаний та скріплений гербовою печаткою органу досудового розслідування.

Стаття 570

Прикордонне переслідування

1. У разі проведення компетентними органами України прикордонного пере­слідування особи, яка вчинила незаконне переміщення через державний кордон України, проводиться розслідування її незаконної діяльності на території Укра­їни згідно з вимогами цього Кодексу.

2. Матеріали кримінального провадження щодо документування незаконної діяльності зазначеної особи на території України згідно з міжнародними догово­рами про прикордонне переслідування передаються відповідним органам дер­жави, де цю особу притягнуто до кримінальної відповідальності, а в разі одер­жання таких матеріалів від відповідних органів іншої держави вони долучають­ся до матеріалів досудового розслідування.

1. Незаконним переміщення слід вважати діяння, передбачені ст. 201 КК «Конт­рабанда», ст. 305 КК «Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх

аналогів чи прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів», ст. 332 КК «Неза­конне переправлення осіб через державний кордон України».

Правовий режим державного кордону України регулюється Законом України «Про державний кордон» від 4 листопада 1991 р. № 1777-ХІІ. Згідно зі ст. 1 цього Закону державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.

2. Особливістю прикордонного переслідування є те, що воно може розпочатися не на підставі запиту іноземної держави про міжнародну правову допомогу, а від­повідно до норм КПК. Запит про міжнародну правову допомогу у цьому випадку служить юридичною підставою для передачі матеріалів кримінального проваджен­ня щодо документування незаконної діяльності зазначеної особи на території Укра­їни згідно з міжнародними договорами про прикордонне переслідування. Такий самий порядок передбачений і для одержання таких матеріалів від відповідних органів іншої держави.

— І > » М М — — —. ....— • — • ИШИИПИИіИ

Я Ш їїШиШШШШшшшшшшшшш

Створення і діяльність спільних слідчих груп

1. Для проведення досудового розслідування обставин кримінальних право­порушень, вчинених на територіях декількох держав, або якщо порушуються інтереси цих держав, можуть створюватися спільні слідчі групи.

2. Генеральна прокуратура України розглядає і вирішує питання про ство­рення спільних слідчих груп за запитом слідчого органу досудового розслідуван­ня України, прокурора України та компетентних органів іноземних держав.

3. Члени спільної слідчої групи безпосередньо взаємодіють між собою, узго­джують основні напрями досудового розслідування, проведення процесуальних дій, обмінюються отриманою інформацією. Координацію їх діяльності здійснює ініціатор створення спільної слідчої групи або один з її членів.

4. Слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії виконуються членами спільної слідчої групи тієї держави, на території якої вони проводяться.

   1. Законом України «Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Євро­пейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах» від 1 червня 2011 р. № 3449-УІ визначено, що в Україні органом, який приймає рішення про створення спільної слідчої групи відповідно до ст. 20 Другого додаткового протоколу, є Гене­ральна прокуратура України.

   2. Підставою створення слідчих груп є: необхідність проведення досудового роз­слідування обставин кримінальних правопорушень, вчинених на територіях декількох держав, або порушення інтересів цих держав. При цьому ст. 20 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 8 листопада 2001 р. передбачає ще два випадки створення спільних слідчих груп, а саме: якщо розслідування злочинів стороною вимагає проведення складних та комп­лексних слідчих заходів, пов'язаних з іншими сторонами; коли кілька сторін проводять

розслідування злочинів, обставини яких вимагають ужиття скоординованих, погодже­них дій на території відповідних сторін.

3. Спільна слідча група діє на території сторін, які її створили, відповідно до таких загальних умов:

   1. керівник групи є представником компетентного органу, який бере участь у кри­мінальному розслідуванні від сторони, на території якої діє група. Керівник групи діє в межах своєї компетенції за національним законодавством;

   2. група здійснює дії відповідно до законодавства тієї сторони, на території якої вона працює. Члени та відряджені члени групи виконують свої завдання під керівни­цтвом особи, з урахуванням умов, визначених їхніми органами в угоді про створення групи;

   3. сторона, на території якої працює група, вживає необхідних організаційних за­ходів для забезпечення її роботи.

4. Відряджені члени спільної слідчої групи мають право бути присутніми під час здійснення слідчих заходів на території сторони, де працює група. Однак з особливих причин керівник групи відповідно до законодавства сторони, на території якої діє група, може прийняти інше рішення. Відрядженим членам спільної слідчої групи її керівник відповідно до законодавства сторони, на території якої діє група, може до­ручити вжити певних слідчих заходів у випадках, коли це було схвалено компетент­ними органами сторони, на території якої діє група, та сторони, яка відряджає. У випадках, коли для спільної слідчої групи необхідним є здійснення слідчих заходів на території однієї зі сторін, що створили групу, члени групи, відряджені цією сторо­ною, можуть звернутися до власних компетентних органів з проханням про здійснен­ня таких заходів. Здійснення таких заходів розглядається цією стороною на тих самих умовах, які б застосовувалися, якби із проханням про їхнє здійснення звернулися під час національного розслідування. У випадках, коли спільній слідчій групі необхідна допомога сторони, яка не є однією з тих, що створили групу, або третьої держави, компетентні органи держави, на території якої діє група, можуть звертатися з про­ханням про надання допомоги до компетентних органів іншої держави згідно з від­повідними договорами або домовленостями. Відряджений член спільної слідчої групи може відповідно до національного законодавства своєї держави та в рамках своєї компетенції надавати групі інформацію, наявну в сторони, яка його відрядила, для цілей кримінальних розслідувань, що проводяться групою. Інформація, яку за­конно отримав член або відряджений член спільної слідчої групи під час перебування в її складі й до якої в іншому випадку компетентні органи заінтересованих сторін не мають доступу, може використовуватися з такою метою:

   1. з метою, задля якої було створено групу;

   2. для виявлення, розслідування та переслідування інших злочинів, якщо на це є згода сторони, на території якої отримано таку інформацію. У згоді може бути від­мовлено тільки у випадках, коли використання такої інформації могло б поставити під загрозу кримінальні розслідування, що проводяться на території відповідної сто­рони або стосовно яких ця сторона могла б відмовити в наданні взаємної допомоги;

   3. для відвернення безпосередньої та серйозної загрози суспільній безпеці, якщо в подальшому буде порушено кримінальну справу;

4) для інших цілей настільки, наскільки це погоджено сторонами, що створили групу.

Оскарження рішення, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб, відшкодування завданої шкоди та витрати, пов'язані з наданням міжнародної правової допомоги на території України

1. Особи, які вважають, що рішеннями, діями або бездіяльністю органів держав­ної влади України, їх посадових чи службових осіб, вчинених у зв'язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдано шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність до суду.

2. Якщо неправомірними діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, а також присутніх при виконанні за­питу представників запитуючої сторони завдана шкода фізичним або юридичним особам, то ці особи мають право вимагати її відшкодування за рахунок держави.

3. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб та відшкодування завданої шкоди здійснюється у порядку, передбаченому законами України.

4. Витрати, пов'язані з наданням міжнародної правової допомоги на території України, здійснюються за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання органів досудового розслідування, прокуратури, суду та інших установ України, на які покладається виконання запитів про надання міжнарод­ної правової допомоги на території України.

5. Якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, за рахунок компетентного органу іно­земної держави відшкодовуються витрати, пов'язані з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, на:

   1. виклик на територію іноземної держави учасників кримінального прова­дження, свідків та експертів, у тому числі в разі тимчасової передачі осіб;

   2. проведення експертиз;

   3. забезпечення безпеки учасників кримінального провадження.

      1. Стаття 56 Конституції України визначає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здій­сненні ними своїх повноважень.

      2. Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК) є однією із засад кримінального провадження і полягає в тому, що кож­ному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. Не є винят-

Глава 43. Міжнародна правова допомога при проведенні процесуальних дій

ком рішення, дії або бездіяльність органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, вчинені у зв'язку з виконанням запиту про міжнародну правову до­помогу, адже вони також можуть бути оскаржені до суду.

3. Згідно зі ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

4. Процедура відшкодування шкоди передбачена ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оператив- но-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР.

Глава 44

ВИДАЧА ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ (ЕКСТРАДИЦІЯ)

Стаття 573

Направлення запиту про видачу особи (екстрадицію)

8. Запит про видачу особи (екстрадицію) направляється за умови, якщо за законом України хоча б за один із злочинів, у зв'язку з якими запитується ви­дача, передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців.

9. Запит компетентного органу іноземної держави про видачу особи може розгля­датися лише у разі дотримання вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

10. Запити про тимчасову видачу і транзитне перевезення особи направляють­ся та розглядаються у такому самому порядку, як і запити про видачу особи (екстрадицію). При розгляді запитів компетентних органів іноземних держав про транзитне перевезення екстрадиційній перевірці підлягають лише обставини, передбачені частинами першою і другою статті 589 цього Кодексу.

11. Центральний орган України має право відмовити в направленні запиту до іно­земної держави, якщо існують передбачені цим Кодексом або міжнародним договором України обставини, які можуть перешкоджати видачі. Він також має право відмовити компетентному органу України у зверненні до іноземної держави, якщо видача буде явно невиправданою з огляду на співвідношення тяжкості вчиненого особою кримі­нального правопорушення та ймовірних витрат, необхідних для екстрадиції.

1. Поняття «видача особи» (екстрадиція) визначено у п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК і тлу­мачиться як видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшуку­ється для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екс­традиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на тери­торії запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; пере­вірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Основною підставою складання запиту про видачу (екстрадицію) є міра та вид покарання, до якого може бути засуджена особа. У даному випадку особа підозрюєть­ся (обвинувачується) у вчиненні злочину (злочинів), за які судом може бути призна­чено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року, або особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк стано­вить не менше чотирьох місяців. У разі відсутності такої підстави центральний орган України відмовляє у видачі особи (екстрадиції).

При цьому слід також враховувати міжнародні договори України. Так, ч. З ст. 50 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. передбачено, що

видача для звернення вироку до виконання проводиться у випадку засудження за скоєння злочинів до позбавлення волі на строк більше шести місяців чи іншого, більш тяжкого покарання.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 63 КК покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

2. Зміст і форма запиту про видачу особи (екстрадицію) має відповідати вимогам ст. 548 КПК або міжнародного договору України, що застосовується у конкретному випадку. Зміст запиту про видачу особи (екстрадицію) повинен містити такі самі обов'язкові реквізити, як і запит про міжнародну правову допомогу (ч. 2 ст. 552 КПК). Однак надання інформації згідно з пп. 5 та 7 ч. 2 ст. 55 КПК має певні особливості. Так, окрім відомостей про повідомлену підозру та обвинувачення з повним викладен­ням тексту відповідних статей КК слід також зазначати про судове рішення (вирок), яким засуджено особу. Потрібно також чітко вказувати конкретний тип видачі особи (екстрадиції), наприклад, тимчасова видача чи транзитне перевезення, при цьому необхідне обґрунтування зв'язку видачі особи (екстрадиції) із предметом криміналь­ного провадження. Причому спеціальною нормою щодо клопотання про видачу осо­би є ст. 575 КПК, згідно з якою перелік додатків до запиту про видачу, визначений нормою, є обов'язковим та надається до кожного запиту без винятку. До визначеного переліку документів можуть додаватися й інші матеріали кримінального проваджен­ня чи документи, необхідні для розгляду запиту, у тому числі запитані іноземним компетентним органом. Наприклад, копія заяви про видачу паспорта (Форма 1), дані про реєстрацію запитуваної особи, а за потреби і її батьків, інформацію про поінфор­мованість особи про кримінальне переслідування стосовно неї, її розшук тощо.

У частині 2 ст. 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. прямо визначено, що запит супроводжується: 1) оригіналом або завіреною копією об­винувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ор­дера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку ж силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони; 2) викладом правопору­шень, за які вимагається видача. Час і місце їх вчинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються якнайточніше; 3) копією відповідних законодавчих актів або, коли це неможливо, викладом відповідного закону і, за можливості, якомога точнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, що може сприяти встановленню її особистості та громадянства.

Стаття 58 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах 1993 р. вказує, що вимога про видачу повинна містити такі відомості: 1) найменування запитуючої і запитуваної установ; 2) опис фактичних об­ставин діяння і текст закону запитуючої договірної сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином, з наведенням міри покарання, яку передбачає цей закон; 3) пріз­вище, ім'я, по батькові особи, яка підлягає видачі, рік її народження, громадянство, місце проживання чи перебування, за можливості - опис зовнішності, фотокартку, відбитки пальців та інші відомості про її особистість; 4) дані про розмір шкоди, заподі­яної злочином. До вимоги про видачу для здійснення кримінального переслідування повинна бути прикладена засвідчена копія постанови про взяття під варту.

3. Порядок тимчасової видачі особи і транзитне перевезення врегульовані норма­ми цієї глави КПК та міжнародними договорами України.

4. Підстави і порядок відмови в направленні запиту про видачу особи (екстрадицію) до іноземної держави регулюються ст. 589 КПК та міжнародними договорами Укра­їни.

Стани 574

Центральний орган України щодо видачі особи (екстрадиції)

1. Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є відповідно Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України.

2. Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування.

3. Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо ви­дачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку.

4. Центральні органи України щодо видачі особи (екстрадиції) відповідно до цього Кодексу:

   1. звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;

   2. розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;

   3. організовують проведення екстрадиційної перевірки;

   4. організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;

   5. здійснюють інші повноваження, визначені цим розділом або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію).

1. Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції) є органи державної влади України, уповноважені від імені держави розглянути запит компе­тентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про видачу особи (п. 6 ч. 1 ст. 541 КПК). У даному випадку ними є Генеральна про­куратура України та МЮ. При цьому центральний орган України із зазначених питань може бути прямо визначений у міжнародному договорі України. Так, у ст. 80 Конвен­ції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. вказано, що зносини з питань видачі та кримінального переслідуван­ня здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) договірних сторін, а зносини з питань виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції прокурора (суду), здійснюються органами прокуратури у порядку, встановленому генеральними прокурорами (прокурорами) договірних сторін. Тобто на підставі за­

значеного міжнародного договору при здійсненні процедури видачі особи (екстра­диції) органами досудового розслідування чи судовими органами на всіх стадіях кримінального провадження центральним органом України щодо видачі особи (екс­традиції) є виключно Генеральна прокуратура України.

2. Виходячи зі ст. 545 КПК, міжнародних договорів та ратифікаційних законі України, слід враховувати, що Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних у кримінальних провадженнях п час досудового розслідування.

3. МЮ є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) обвинувачених та засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або ви­конання вироку, окрім випадків, визначених Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1993 p., коли центральним органом є виключно Генеральна прокуратура України.

4. У частині 4 ст. 574 КПК визначено виняткові повноваження центральних орга­нів України щодо видачі особи (екстрадиції), які не можуть виконувати ні компетент­ні органи України, ні інші органи державної влади.

Виходячи з п. 1 ч. 4 ст. 574 КПК та ч. 1 ст. 575 КПК центральний орган України щодо видачі особи (екстрадиції) може звернутися до компетентних органів іноземних держав із запитами винятково за наявності відповідного клопотання.

Згідно з п. 2 ч. 4 ст. 574 КПК розгляд центральним органом України запиту ком­петентних органів іноземних держав полягає у перевірці на відповідність викладених у запиті фактичних даних КПК, законам України та міжнародним договорам України.

Проведення екстрадиційної перевірки здійснюється на підставі ст. 587 КПК, при цьому центральний орган України може як організувати таку перевірку, так і прово­дити її самостійно.

На центральний орган України покладено також обов'язок з організації прийому- передачі осіб, стосовно яких прийнято рішення про видачу.

Повноваження центрального органу України у сфері екстрадиції не обмежуються лише ч. 4 ст. 574 КПК, адже вони можуть бути викладені і в інших нормах розд. IX КПК та безпосередньо у міжнародних договорах України, ратифікованих BP України.

Стаття 575

Порядок підготовки документів та направлення запитів

1. Клопотання про видачу особи в Україну готує слідчий, прокурор, який здій­снює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, або суд, який розглядає справу чи яким ухвалено вирок, з дотриманням вимог, передбачених цим Кодексом та відповідним міжнародним договором України.

2. Клопотання складається у письмовій формі і повинно містити дані про особу, видача якої вимагається, обставини і кваліфікацію вчиненого нею зло­чину. До клопотання додаються такі документи:

1) засвідчена копія ухвали слідчого судді або суду про тримання особи під вартою, якщо видача запитується для притягнення до кримінальної відповідальності;

2. копія вироку з підтвердженням набуття ним законної сили, якщо видача запитується для приведення вироку до виконання;

3. довідка про відомості, які вказують на вчинення кримінального правопо­рушення особою, або довідка про докази, якими підтверджується винуватість розшукуваної особи у його вчиненні;

4. положення статті закону України про кримінальну відповідальність, за яким кваліфікується кримінальне правопорушення;

5. висновок компетентних органів України про громадянство особи, видача якої запитується, складений згідно з вимогами закону про громадянство України;

6. довідка про частину невідбутого покарання, якщо йдеться про видачу осо­би, яка вже відбула частину призначеного судом покарання;

7. інформація про перебіг строків давності;

8. інші відомості, передбачені міжнародним договором України, який також чинний для іноземної держави, на території якої встановлено розшукувану особу.

1. Клопотання та передбачені частиною другою цієї статті документи підпису­ються слідчим, прокурором або суддею, засвідчуються печаткою відповідного органу та перекладаються мовою, передбаченою міжнародним договором України.

2. Клопотання про видачу особи (екстрадицію) передаються до відповідного центрального органу України через прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, та прирівняні до них прокуратури у десяти­денний строк з дня затримання особи на території іноземної держави. У зазна­чений строк керівник відповідного органу досудового розслідування у складі центрального апарату органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Держав­ного бюро розслідувань України безпосередньо передає Генеральній прокурату­рі України клопотання про видачу особи (екстрадицію).

3. Центральний орган України за наявності підстав, передбачених міжнарод­ним договором України, звертається до компетентного органу іноземної держави із запитом про видачу особи в Україну. Запит про видачу направляється керів­ником центрального органу України або уповноваженою ним особою протягом п'яти днів з дня отримання клопотання.

1. Підготовку клопотання про видачу покладено на компетентні органи, тобто особу (орган), яка здійснює кримінальне провадження: слідчий, прокурор - досудове розслідування, суддя, суд - судове провадження. Саме зазначені особи (органи) іме­нуються компетентними органами.

2. У зв'язку з тим, що центральний орган України вирішує питання щодо направ­лення запиту про видачу особи (екстрадицію), то клопотання компетентного органу повинно містити такі ж самі реквізити, як і відповідний запит (див. коментар до ст. 573 КПК). При цьому клопотання повинно бути підписане та скріплене гербовою печаткою компетентного органу.

3. Зважаючи на те, що додатки до клопотання будуть направлені до запитуваної сторони, зазначені документи повинні бути завірені гербовою печаткою установи,

органу або відомства, яке їх склало або видало, а також підписом уповноваженої ос би із зазначенням посади і прізвища.

Важливе значення має переклад клопотання відповідною мовою згідно з міжна родними договорами. Так, відповідно до ст. 17 Конвенції про правову допомогу правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. у взаємовід носинах при виконанні цієї Конвенції установи юстиції договірних сторін користу ються державними мовами договірних сторін або російською мовою. Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. документи, які подаю складаються мовою запитуючої або запитуваної сторони. Запитувана сторона мож вимагати зробити переклад однією з офіційних мов Ради Європи (англійська аб французька), яку вона визначає на свій розсуд. Іншим прикладом може бути ст. 4 Д говору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну правов допомогу у кримінальних справах 2002 р., відповідно до якого запит супроводжуєть ся перекладом мовою запитуваної сторони.

4. Строк направлення органом досудового розслідування клопотання та докумен тів про видачу особи до прокуратури обласного рівня становить десять днів з момен ту затримання розшукуваної особи на території іноземної держави. При цьому КПІ не передбачає можливості продовження вказаного строку направлення документів Передача клопотань через прокуратури обласного рівня проводиться з метою пере­вірки останніми законності прийнятого рішення та правильності оформлення доку­ментів. При цьому складання прокуратурою обласного рівня процесуального акта за результатами такої перевірки КПК не передбачає. У випадку виявлення порушень вимог законодавства України та/або оформлення документів прокуратура обласного рівня повинна негайно повернути матеріали компетентному органу із зазначенням відповідних порушень для їх виправлення. Після приведення документів у відповід­ність їх знову направляють до прокуратури.

5. Протягом п'яти днів з дня отримання клопотап""; про видачу особи центральний орган України зобов'язаний перевірити документи на предмет їх відповідності КПК, законам України та міжнародним договорам. Після цього складається запит про ви­дачу особи (екстрадицію), який і направляється керівником центрального органу України до відповідного компетентного органу іноземної держави. У разі виявлення порушень центральний орган України зобов'язаний негайно направити документи компетентному органу України на доопрацювання із вказівкою про них.

У випадках, коли запитувана держава потребує додаткової інформації чи їй по­трібні документи для виконання запиту, центральний уповноважений орган України зобов'язаний організувати їх надання. Прикладом можуть бути ст. 13 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., ст. 59 Конвенції про правову допо­могу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., а також ст. 5 Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про видачу правопорушників від 10 жовтня 2004 р., згідно з якою якщо запитувана держава вва­жає, що інформація, надана для цілей цього Договору, є недостатньою для прийняття рішення за запитом, може бути запитано надання додаткової інформації в строк, установлений запитуваною державою.

Стаття 576

Межі кримінальної відповідальності виданої особи

1. Видана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відпові­дальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція).

2. Обмеження, висловлені компетентним органом іноземної держави під час прийняття рішення про видачу особи в Україну, є обов'язковими при прийнятті відповідних процесуальних рішень.

3. Якщо застереження компетентного органу іноземної держави щодо обмежень у видачі особи стосується виконання вироку, суд, який ухвалив вирок, вирішує пи­тання про приведення його до виконання лише за ті діяння, за які відбулася видача.

4. У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, не зазна­ченого у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальнос­ті або виконати вирок суду за цей злочин можна лише після отримання згоди компетентного органу іноземної держави, що видала особу.

5. Запит про надання такої згоди готується та надсилається в порядку, перед­баченому для запиту про видачу особи (екстрадицію).

6. У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений нею після видачі, отримання такої згоди не вимагається.

1. Коментована стаття надає особі, яка підлягає видачі, особливі гарантії щодо її притягнення до кримінальної відповідальності. У такому випадку зазначена норма кореспондується зі ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. («Правило ad hoc»): видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або за­тримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана, і її особиста свобода ні з яких інших причин не може обмежуватися, та ст. 66 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримі­нальних справах 1993 p., яка полягає в тому, що без згоди запитуваної договірної сторони видану особу не можна притягти до кримінальної відповідальності або по­карати за вчинений до її видачі злочин, за який вона не була видана. Двосторонні договори України також прямо іменують подібну норму як «Гарантії для виданої особи» (ст. 7 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників від 21 жовтня 2003 р.) або «Гарантії недоторканності особи» (ст. 11 Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних спра­вах від 13 вересня 1996 p.).

Притягнення до кримінальної відповідальності виданої особи або виконання ви­року щодо неї може відбутися лише за згодою на це запитуваної сторони і лише в рамках цієї згоди.

Більше того, виходячи зі змісту норм міжнародних договорів (ст. 15 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. та ч. 2 ст. 66 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.),

без згоди запитуваної договірної сторони особа не може бути видана Україною трег державі.

Існують два винятки з такого імунітету виданої особи:

1. особа вчинила кримінальне правопорушення після фактичної видачі;

2. запитувана сторона надала дозвіл щодо притягнення до кримінальної відпо дальності виданої особи або виконання вироку стосовно неї за інші криміналь правопорушення, ніж ті, які були зазначені у попередньому запиті.

При цьому видана особа може користуватися й додатковими гарантіями, визначе у міжнародних договорах. Зокрема, згідно зі ст. 11 Договору між Україною та Канадо про взаємодопомогу у кримінальних справах від 13 вересня 1996 р. видана особа зобов'язана давати показання у будь-яких справах, крім справ, зазначених у запиті.

Стаття 577

Зарахування строку тримання виданої особи під вартою

1. Час тримання виданої особи під вартою на території запитуваної держав у зв'язку з вирішенням питання про видачу в Україну, а також час її етапуванн зараховуються до загального строку відбування покарання, призначеного в роком суду України.

1. Виходячи з положень ч. 5 ст. 72 КК суд при призначенні покарання повине зарахувати строк попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі де за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 ст. 72 КК. У даному випадку стро попереднього ув'язнення слід розуміти як строк дії ухвали про тримання під варто визначений ст. 197 КПК. У цей строк включаються строк фактичного затримай особи (про момент затримання особи див. коментар до ст. 209 КПК) та час її ет вання до запитуючої сторони.

Не зараховується до загального строку відбування покарання, призначеного в роком українського суду, час перебування особи під вартою та відбування покаран на території іноземної країни у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідал ності та відбуванням покарання за злочини, вчинені в цій іноземній країні.

Стаття 578

Інформування про результати кримінального провадження щодо виданої особи

1. Прокурор надсилає центральному органу України повідомлення про р зультати кримінального провадження щодо виданої особи для подальшого і формування уповноваженого (центрального) органу запитуваної держави.

1. Під результатом кримінального провадження щодо виданої особи слід розумі відповідне рішення суду за наслідками розгляду кримінального провадження, яке н брало законної сили, згідно з вимогами ст. 532 КПК.

Прокурором у коментованій статті вважається прокурор, який здійснював повн важення у відповідному кримінальному провадженні на момент його завершення.

Згідно зі ст. 69 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. Україна взяла на себе зобов'язання повідом­ляти запитувану сторону про результати провадження у кримінальній справі проти виданої їй особи. На прохання запитуваної сторони висилається також і копія оста­точного рішення.

Стаття 579

Тимчасова видача

1. У разі необхідності запобігання закінченню строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або втраті доказів у кримінальному проваджен­ні може бути направлено запит про тимчасову видачу, який готується в порядку, передбаченому статтею 575 цього Кодексу.

2. У разі задоволення запиту про тимчасову видачу така особа має бути по­вернута до відповідної іноземної держави у погоджений строк.

3. У разі необхідності компетентний орган України, який здійснює криміналь­не провадження, готує документи про продовження строку тимчасової видачі, що надсилаються відповідному центральному органу не пізніш як за двадцять днів до закінчення строку тимчасової видачі.

   1. У випадках встановлення, що розшукувана особа на території іноземної держа­ви відбуває покарання за злочини, вчинені в цій країні, міжнародними договорами (ст. 64 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.) та КПК передбачене звернення компетентного органу України про тимчасову видачу такої особи.

Мета тимчасової видачі полягає у запобіганні:

1. закінченню строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 579 КПК);

2. втраті доказів у кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 579 КПК);

3. завданню шкоди розслідуванню злочину (ч. 1 ст. 64 Конвенції про правову до­помогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.).

Запит про тимчасову видачу подібний до запиту про видачу особи (екстрадицію), однак він обов'язково повинен містити гарантії центрального органу України щодо тримання особи під вартою упродовж усього періоду тимчасової видачі та стосовно своєчасного повернення такої особи до іноземної держави для подальшого відбуван­ня покарання.

2. Згідно з ч. 2 ст. 64 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивіль­них, сімейних і кримінальних справах 1993 р. строк тимчасової видачі не може переви­щувати три місяці, однак в обґрунтованих випадках строк може бути продовжений.

3. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість продовження строку тим­часової видачі. У разі виникнення необхідності продовжити строк тимчасової видачі, компетентний орган України, який здійснює кримінальне провадження, готує клопо­тання про продовження такого строку, та надсилає його відповідному центральному органу не пізніш як за двадцять днів до закінчення строку тимчасової видачі.

Особливості тримання під вартою

1. Рішення компетентного органу іноземної держави про взяття особи під варту або призначення їй покарання у виді позбавлення волі є підставою для тримання осіб під вартою на території України, які:

   1. транзитно перевозяться територією України;

   2. тимчасово видані в Україну.

2. Період тримання особи під вартою на території України на підставі рішення компетентного органу іноземної держави під час тимчасової видачі не зараховуєть­ся такій особі у строк відбування покарання, призначеного за вироком суду України.

1. Виходячи зі змісту коментованої статті, під час транзитного перевезення та тимчасової видачі до особи не застосовується запобіжний захід у виді тримання під вартою, адже її тримають під вартою на території України на підставі рішення компе­тентного органу іноземної держави, яка її видала (рішення про взяття під варту або вирок суду),

2. Строк тримання під вартою цієї особи на території України не зараховується в строк відбуття покарання, призначеного вироком суду України, тому що цей строк зараховується в строк відбуття покарання чи тримання під вартою в іноземній держа­ві (ст. 580 КПК). Адже таке зарахування не передбачено нормами КПК та безпідстав­но сприяє необгрунтованому пом'якшенню кримінально-правового становища засу­джених, оскільки в таких випадках час відбування покарання за вироками іноземних держав фактично зараховується й у строк покарання, визначеного судами України.

Саме тому під час призначення покарання суд у вироку визначає початком строку відбуття покарання не календарну дату, а момент затримання особи в іноземній дер­жаві з метою подальшої екстрадиції для виконання вироку в Україні.

Стаття 581

Права особи, видача якої запитується

1. Особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну держа­ву, має право:

1. знати, у зв'язку з яким кримінальним правопорушенням надійшов запит про її видачу;

2. мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують конфіденцій­ність спілкування, на присутність захисника під час допитів;

3. у разі затримання - на повідомлення близьких родичів, членів сім'ї чи ін­ших осіб про затримання і місце свого перебування;

4. брати участь у розгляді судом питань, пов'язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу;

5. ознайомлюватися із запитом про видачу або одержати його копію;

6. оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу;

7. висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо запиту про видачу;

8. звертатися з проханням про застосування спрощеної процедури видачі.

   2. Особі, стосовно якої розглядається питання про видачу, і яка не володіє державною мовою, забезпечується право робити заяви, заявляти клопотання, виступати в суді мовою, якою вона володіє, користуватися послугами перекла­дача, а також отримати переклад судового рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вона користувалася під час розгляду.

   3. Якщо особа, стосовно якої розглядається питання про видачу, є іноземцем і тримається під вартою, то вона має право на зустрічі з представником дипло­матичної чи консульської установи своєї держави.

1. Права у коментованій статті роз'яснюються особі, якщо вона вчинила злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк не менше одного року або засуджена до покарання у виді позбавлення волі і невідбутий строк становить не менше чотирьох місяців. Роз'яснення прав покладено на уповно­важену особу негайно після затримання, після проведення дій, передбачених части­нами 4, 5 ст. 208 КПК.

Повідомлення та роз'яснення прав, передбачених у ст. 581 КПК, фіксується у про­токолі, що має назву «Протокол повідомлення та роз'яснення прав особі, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу» і зміст якого повинен містити відомості про:

1. місце та час (день, місяць, рік, години і хвилини початку та закінчення такого повідомлення й роз'яснення);

2. особу, яка проводить процесуальну дію (прізвище, ім'я, по батькові особи, її посада);

3. особу, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (прізвище, ім'я, по батькові особи, дата і місце народження, громадянство, місце про­живання та реєстрації, її посада, відомості про судимості);

4. усіх осіб, присутніх під час проведення процесуальної дії (прізвища, імена, по батькові, дати народження, місця проживання);

5. те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії, заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів фіксації, ознайомлені з характеристиками технічних засобів фіксації та носіями інформації, які застосовуються при проведенні процесу­альної дії, умовами та порядком їх використання;

6. послідовність дій - повідомлення переліку прав, визначених у ст. 581 КПК (причому зазначені права повинні бути висвітлені у протоколі);

7. наявність клопотань, заяв чи скарг особи, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу;

8. спосіб ознайомлення учасників зі змістом протоколу;

9. зауваження і доповнення до письмового протоколу з боку учасників процесу­альної дії;

10. підписи присутніх осіб із розшифруванням ініціалів та прізвищ (при цьому перед підписанням протоколу учасникам надається можливість ознайомитися із тек­стом протоколу).

Якщо особа через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то ознайомлення такої особи з його змістом здійснюється у присутності її захисника (законного представника), який своїм підписом засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою.

Якщо особа, яка брала участь у проведенні процесуальної дії, відмовилася під­писати протокол, про це зазначається в ньому. Такій особі надається право дати пись­мові пояснення щодо причин відмови від підписання, що заносяться до протоколу. Факт відмови особи від підписання протоколу, а також факт надання письмових по­яснень особи щодо причин такої відмови засвідчуються підписом її захисника (за­конного представника), а в разі його відсутності - понятих.

Копія протоколу негайно, під розпис, вручається затриманому, а також надсила­ється відповідному прокурору.

Повідомлення особі про те, у зв'язку з яким кримінальним правопорушенням на­дійшов запит про її видачу, повинно містити назву компетентного органу запитуючої сторони та виклад диспозиції і санкції кримінального правопорушення відповідного закону іноземної держави про кримінальну відповідальність, яке інкримінується особі.

Право мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечується конфіденцій­ність спілкування, на присутність захисника під час допитів є реалізацією норм Кон­ституції України, а саме ст. 59, згідно з якою кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є віль­ним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинува­чення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. При цьому відповідно до ст. 45 КПК захисником є адвокат, який здійснює захист особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). Однак захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого в Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю.

Умови, що забезпечують конфіденційність спілкування, викладені у п. 93 Міні­мальних стандартних правил поводження з в'язнями, затверджених Конгресом Орга­нізації Об'єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з в'язнями ЗО серп­ня 1955 р. та схвалених Економічною та соціальною радою ООН (резолюція 663 СІ (XXIV) від 31 липня 1957 p.). Згідно із цим пунктом з метою передачі захисником особі підготовлених та конфіденційних інструкцій на вимогу захисника або цієї осо­би в їхнє розпорядження надається письмове приладдя, а побачення в'язня з його юридичним радником повинні відбуватися на очах, але за межами слуху міліцейських або в'язничних органів.

Для негайного повідомлення близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб про затримання компетентний орган має з'ясувати в особи відомості про це коло осіб.

Участь у розгляді судом питань, пов'язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу, відбувається під час розгляду слідчим суддею за місцем тримання осо­би під вартою згідно з вимогами ст. 584 КПК.

З метою більш повного інформування особи щодо підстав видачі компетентний орган має надати для ознайомлення запит про видачу запитуючої сторони або вручи­

ти особі копію такого запиту (про ознайомлення та вручення копії запиту про видачу також повинно бути вказано у протоколі повідомлення та роз'яснення прав особі, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу).

Згідно з ч. 9 ст. 584 та ст. 591 КПК ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку як особою, щодо якої прийнято рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу, так і її захисником чи законним пред­ставником. Зміст апеляційної скарги повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст. 396 КПК. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом п'яти днів з дня її оголошення. При цьому для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення. Рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого така осо­ба тримається під вартою, та у порядку, передбаченому ст. 591 КПК.

Право висловлювати в судовому засіданні думку щодо запиту про видачу може бути реалізовано як особою, стосовно якої розглядається питання про видачу, так і захисником та законним представником. Такі судові засідання можуть відбуватися з приводу:

1. розгляду слідчим суддею клопотання про застосування тимчасового арешту;

2. розгляду слідчим суддею клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт);

3. розгляду слідчим суддею клопотання про застосування запобіжного заходу, не пов'язаного із триманням під вартою, для забезпечення видачі особи на запит іно­земної держави;

4. розгляду слідчим суддею клопотання про затвердження згоди особи на видачу;

5. розгляду слідчим суддею скарги на рішення про видачу особи (екстрадицію);

6. перегляду ухвал слідчого судді.

Право звертатися з проханням про застосування спрощеної процедури видачі реалізується за наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу, оформ­леної у присутності захисника та затвердженої слідчим суддею. У разі одержання відповідної заяви видача можлива без проведення в повному обсязі перевірки наяв­ності можливих перешкод для видачі. Процедура спрощеного порядку видачі особи регламентована ст. 588 КПК.

2. Особам, стосовно яких розглядається питання про видачу і які не володіють державною мовою України, слід обов'язково повідомляти та роз'яснювати право робити заяви, заявляти клопотання, виступати в суді мовою, якою вони володіють, користуватися послугами перекладача, а також отримати переклад судового рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вони користувалися під час розгляду. Залучення перекладача, його права та обов'язки визначені в ст. 68 КПК.

3. Обов'язковим є повідомлення особі, яка є іноземцем і тримається під вартою та стосовно якої розглядається питання про видачу, права на зустрічі з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави. Такі зустрічі також повинні відбуватися в умовах, що забезпечують конфіденційність спілкування.

Глава 44. Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція) Стаття 582

Особливості затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення за межами України

1. Затримання на території України особи, яка розшукується іноземною дер­жавою у зв'язку із вчиненням кримінального правопорушення, здійснюється уповноваженою службовою особою.

2. Про затримання негайно інформується прокурор, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання. Повідомлення прокурору, до якого до­дається копія протоколу затримання, повинно містити докладну інформацію щодо підстав та мотивів затримання.

3. Прокурор, отримавши повідомлення, перевіряє законність затримання особи, яка розшукується компетентними органами іноземних держав, та негайно інформує прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя.

4. Про затримання таких осіб прокуратура Автономної Республіки Крим, об­ласті, міста Києва чи Севастополя протягом шістдесяти годин після затримання повідомляє відповідний центральний орган України, який протягом трьох днів інформує компетентний орган іноземної держави.

5. Про кожен випадок затримання громадянина іноземної держави, який вчинив злочин за межами України, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя також повідомляє Міністерство закордонних справ України.

6. Затримана особа негайно звільняється у разі, якщо:

   1. протягом шістдесяти годин з моменту затримання вона не доставлена до слідчого судді для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу тимчасового або екстрадиційного арешту;

   2. встановлено обставини, за наявності яких видача (екстрадиція) не здійснюється.

7. Порядок затримання таких осіб та розгляду скарг про їх затримання здій­снюється відповідно до статей 206 та 208 цього Кодексу з урахуванням особли­востей, встановлених цим розділом.

1. Згідно з ч. З ст. 207 КПК під уповноваженою службовою особою слід розуміти особу, якій за законом надане таке право. Так, у п. 5 ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ передбачено, що міліції для виконання покладених на неї обов'язків надається право затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях: іноземців та осіб без громадянства, які розшукуються правоохоронни­ми органами інших держав як підозрювані, обвинувачені у вчиненні злочину або як засуджені, які ухиляються від виконання кримінального покарання, - в порядку та на строки, передбачені законодавством України, міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 208 КПК уповноважена службова особа, що здійснила затриман­ня особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та з приводу якого кримінального правопорушення його затри­мано, а також роз'яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, дава­

ти пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, не­гайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень ст. 213 КПК, вимагати проведення перевірки обгрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 КПК, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209 КПК; підстави за­тримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов'язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно, під розпис, вручається затриманому, а також надсилається про­курору. Якщо особа через фізичні вади або з інших причин не може особисто підпи­сати протокол, то ознайомлення її з протоколом здійснюється у присутності захисни­ка (законного представника), який своїм підписом засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою.

Якщо затримана особа відмовилася підписати протокол, про це зазначається в ньо­му, їй надається право дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, що заносяться до протоколу. Факт відмови особи від підписання протоколу, а також факт надання нею письмових пояснень щодо причин такої відмови засвідчується підписом її захисника (законного представника), а у разі його відсутності - понятих.

2. Інформування уповноваженою службовою особою прокурора, у межах терито­ріальної юрисдикції якого здійснено затримання, відбувається негайно у формі по­відомлення, зміст якого повинен відповідати вимогам ст. 112 КПК та містити доклад­ну інформацію щодо підстав і мотивів затримання. Додатками до такого повідомлен­ня можуть бути необхідні матеріали, які стали підставою затримання, та копія про­токолу про затримання.

3. Прокурор, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, зобов'язаний:

   1. перевірити на додержання законодавства України та міжнародних договорів порядок, підстави та мотиви затримання;

   2. перевірити відповідність затриманої особи - розшукуваній;

   3. перевірити можливість видачі (екстрадиції) особи до запитуючої сторони та відповідну підставу видачі (екстрадиції);

   4. скласти та негайно направити відповідне повідомлення про затримання особи, яка розшукується компетентними органами іноземних держав, до прокуратури Авто­номної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя.

4. Після отримання повідомлення від прокурора, у межах територіальної юрис­дикції якого здійснено затримання, прокуратура Автономної Республіки Крим, об­ласті, міст Києва чи Севастополя також уповноважена перевіряти законність затри­мання особи, яка розшукується компетентними органами іноземних держав. КПК покладає на зазначені прокуратури обов'язок складання та направлення протягом шістдесяти годин відповідного повідомлення про затримання особи, яка розшукуєть­ся компетентними органами іноземних держав, до відповідного центрального органу України, що протягом трьох днів інформує компетентний орган іноземної держави.

2. У випадку затримання громадянина іноземної держави, який вчинив злочин за межами України, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя також повідомляє Міністерство закордонних справ України.

Центральний орган України уповноважений перевіряти законність затримання особи, яка розшукується компетентними органами іноземних держав, та зобов'язаний протягом трьох днів поінформувати компетентний орган іноземної держави.

У разі виникнення ускладнень під час ідентифікації затриманої особи центральний орган України має право звертатися до запитуючої сторони для отримання необхідних документів, фотокарток, дактилоскопічних карток тощо, за допомогою яких стане можливою ідентифікація особи. Прикладом цього є ст. 13 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., ст. 59 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. та ч. 2 ст. 5 Дого­вору між Україною та Ісламською Республікою Іран про видачу правопорушників від 11 травня 2004 р.: якщо запитуваній стороні потрібна будь-яка додаткова інформація або документи, то вона може вимагати від іншої сторони надати необхідну інформацію або документи та може встановлювати строк її отримання.

2. Коментована стаття також передбачає підстави звільнення затриманої особи:

1) якщо прокурором, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затри­мання, прокуратурою Автономної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севас­тополя або центральним органом України встановлено обставини, за наявності яких видача (екстрадиція) не здійснюється. Такими обставинами можуть бути ситуації, коли:

• затримана особа є громадянином України;

• затриманій особі надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національнос­ті, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України;

• злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;

• закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;

• не підтверджено ініціатором розшуку наміру вимагати затриману особу (строк надходження такого запиту згідно з ч. 1 ст. 583 КПК становить сорок діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу);

• компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

• видача особи (екстрадиція) суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами України;

• наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України;

• якщо правопорушення не є кримінально караним за законодавством України.

2) протягом шістдесяти годин з моменту затримання вона не доставлена до слід­чого судді для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу у виді тимчасового або екстрадиційного арешту.

7. Процесуальний порядок затримання таких осіб та розгляду скарг про їх затри­мання здійснюється відповідно до статей 206 та 208 КПК з урахуванням особливостей, встановлених розд. IX КПК «Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження».

Стаття 583

Тимчасовий арешт

1. До затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосову­ється тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу.

2. У разі якщо максимальний строк тимчасового арешту, передбачений час­тиною першою цієї статті, закінчився, а запит про видачу цієї особи не надійшов, особа підлягає негайному звільненню з-під арешту.

3. Прокурор звертається до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, із клопотанням про застосування тимчасового арешту.

4. До клопотання додаються:

   1. протокол затримання особи;

   2. документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іно­земної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави;

   3. документи, що підтверджують особу затриманого.

5. Клопотання мас бути розглянуто слідчим суддею у найкоротший строк, але не пізніше сімдесяти двох годин з моменту затримання особи.

6. При розгляді клопотання слідчий суддя встановлює особу затриманого, пропонує йому зробити заяву, перевіряє наявність документів, передбачених пунктом 2 частини четвертої цієї статті, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про:

   1. застосування тимчасового арешту;

   2. відмову в застосуванні тимчасового арешту, якщо для його обрання немає підстав.

7. Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тимчасовий арешт, її захисником чи законним представником, прокурором.

8. Звільнення особи з-під тимчасового арешту у зв'язку з несвоєчасним надходжен­ням до центрального органу України запиту про видачу не перешкоджає застосуван­ню до неї екстрадиційного арешту в разі отримання в подальшому такого запиту.

9. У разі надходження запиту про видачу особи (екстрадицію) до закінчення строку тимчасового арешту ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту втрачає юридичну силу з моменту винесення слідчим суддею ухвали про застосування екстрадиційного арешту щодо цієї особи.

1. До особи, яка вчинила злочин за межами України та затримана в порядку ст. 5&1 КПК, може бути застосований тимчасовий арешт. Строк тимчасового арешту до над­ходження запиту про її видачу становить сорок діб або інший строк, що встановлений відповідним міжнародним договором України. Так, у ст. 15 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу правопорушників від 21 жовтня 2003 р. передбачено, що в термінових випадках запитуюча сторона може зробити за­пит про попереднє затримання особи, видача якої запитується, а також арешт пред­метів, пов'язаних зі злочином. Запит має містити заяву про існування одного з доку­ментів, визначених у ст. 10 Договору, та протягом шістдесяти днів повинен бути підтверджений належним чином обґрунтованим запитом про видачу.

Водночас згідно зі ст. 16 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. підставою тимчасового арешту може бути запит про тимчасовий арешт роз­шукуваної особи компетентного органу запитуючої сторони, при цьому компетентні органи запитуваної сторони вирішують це питання відповідно до свого законодавства.

У запиті про тимчасовий арешт повідомляється про існування обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони, і намір надіслати запит про видачу правопорушника. У ньому також зазначається, за яке правопорушення буде запитува­тися видача, де і коли таке правопорушення було вчинене, а також, у міру можливос­ті, опис зовнішності розшукуваної особи. Запит про тимчасовий арешт надсилається компетентним органам запитуваної сторони або дипломатичними каналами, або без­посередньо поштою, або телеграфом, або через Міжнародну організацію криміналь­ної поліції (Інтерпол), або у будь-який інший спосіб, який дає можливість отримати письмове підтвердження або який визнається запитуваною стороною. Запитуючий орган без зволікань інформується про результати розгляду його запиту.

2. Тимчасовий арешт може бути припинений, якщо впродовж 18 днів після арешту запитувана сторона не отримує запиту про видачу правопорушника і такі документи:

   1. оригінал або завірену копію обвинувального вироку та постанови суду або по­станови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони;

   2. перелік правопорушень, за які вимагається видача. Час і місце їх вчинення, їх юридична кваліфікація і посилання на відповідні правові положення зазначаються якнайточніше;

   3. копію відповідних законодавчих актів або, якщо це неможливо, виклад відпо­відного закону і, за можливості, якнайточніший опис відповідної особи, а також будь- яку іншу інформацію, яка може сприяти встановленню її особистості та громадянства.

У будь-якому випадку цей період не може перевищувати сорок днів від дати здій­снення такого арешту. Можливість тимчасового звільнення у будь-який час не ви­ключається, однак запитувана сторона вживає будь-яких заходів, які, на її думку, необ­хідні для запобігання втечі розшукуваної особи.

У випадку коли від іноземної держави не надійшов запит про видачу, а максималь­ний строк тимчасового арешту закінчився, затримана особа підлягає негайному звіль­

ненню з-під арешту. При цьому в ч. 5 ст. 16 Європейської конвенції про видачу право­порушників 1957 р. вказано, що таке звільнення не перешкоджає повторному арешту і видачі правопорушника у разі отримання в подальшому запиту про видачу. Зазна­чена норма Конвенції імплементована і до ч. 8 коментованої статті.

3. Тимчасовий арешт застосовується до особи виключно на підставі ухвали слід­чого судді. Ініціатором розгляду такого питання є прокурор, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання. Клопотання про застосування тимчасового арешту подається винятково у письмовій формі.

4. Клопотання про застосування тимчасового арешту повинно містити:

   1. у вступній частині:

• назву суду першої інстанції, до юрисдикції якого належить розгляд питання про тимчасовий арешт;

• назву клопотання («Клопотання про застосування тимчасового арешту»);

• місце та час складення клопотання;

• посаду, класний чин, прізвище, ім'я та по батькові прокурора, який розглядає матеріали;

• прізвище, ім'я та по батькові, громадянство затриманої особи;

• відомості про запитуючу сторону, яка розшукує особу (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);

• відомості про кримінальні правопорушення особи згідно із законом про кримі­нальну відповідальність запитуючої сторони;

  2. в описово-мотивувальній:

• час та місце затримання особи;

• найменування (номер) норми КПК, в порядку якої особу було затримано;

• найменування уповноваженого органу, що здійснював затримання особи;

• прізвище, ім'я та по батькові, громадянство затриманої особи, дату і місце на­родження;

• відомості про запитуючу сторону, яка розшукує особу (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);

• відомості про кримінальні правопорушення особи згідно із законом про кримі­нальну відповідальність запитуючої сторони;

• дату оголошення затриманої особи в розшук та відомості про компетентний орган іноземної держави або міжнародну організацію, що оголосила в розшук;

• відомості про кримінальне провадження запитуючої сторони щодо затриманої особи (початок провадження, відомості про притягнення до кримінальної відповідаль­ності, оголошення в розшук, відомості щодо рішення суду про взяття особи під варту) із зазначенням дат та назв відповідних процесуальних документів, найменування компетентних органів, що їх винесли;

• відомості про інкриміновані кримінальні правопорушення за законодавством України із зазначенням диспозиції та санкції відповідної статті закону України про кримінальну відповідальність;

• відомості про стан строків давності за вчинені затриманою особою кримінальні правопорушення згідно із законом України про кримінальну відповідальність;

• посилання на відповідні норми КПК, законодавства України, міжнародних до­говорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України, якими обґрунтовується клопотання про застосування тимчасового арешту;

3. у резолютивній частині повинні міститися прохання про:

• застосування тимчасового арешту до затриманої особи (із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові, громадянства затриманої особи, дати і місця народження);

• строк застосування тимчасового арешту (кількість діб до надходження запиту про видачу (екстрадицію) затриманої особи від запитуючої сторони);

• розрахунок початку тимчасового арешту, а саме - з моменту затримання особи;

• визначення місця тримання особи;

• підпис прокурора із зазначенням посади, класного чину, ініціалів та прізвища;

• кількість документів-додатків та кількість аркушів у кожному;

3. додатки:

• протокол затримання особи;

• документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави;

• документи, що підтверджують особу затриманого;

• інші документи, якими обґрунтовується клопотання про застосування тимчасо­вого арешту.

5. Розгляд клопотання про застосування тимчасового арешту відбувається у судо­вому засіданні слідчим суддею у найкоротший строк, але не пізніше сімдесяти двох годин з моменту затримання особи. У засіданні обов'язково беруть участь і вислов­люють свої думки прокурор та затримана особа. У разі якщо особа, щодо якої вирі­шується питання про застосування тимчасового арешту, не володіє державною мовою, їй забезпечується участь перекладача. При цьому в засіданні можуть брати участь та висловлювати свої думки захисник особи, її законний представник, представник ди­пломатичної чи консульської установи запитуючої сторони.

6. Починається судове засідання зі встановлення особи затриманого та роз'яснення їй прав, передбачених ст. 581 КПК, після чого їй пропонується зробити заяву щодо ставлення до застосування тимчасового арешту, та обставин, які містяться у клопо­танні. Надалі слідчий суддя переходить до перевірки документів, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запо­біжного заходу компетентним органом іноземної держави, а потім надає слово про­курору та іншим присутнім учасникам судового засідання. Водночас при розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє за­конність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної дер­жави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу. Заслухавши думки, слідчий суддя виносить ухвалу про застосування тимчасового арешту чи від­мову в застосуванні тимчасового арешту, якщо для його обрання немає підстав. При вирішенні питання про застосування тимчасового арешту слідчий суддя керується положеннями КПК та міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

У зв'язку з тим, що коментована стаття не містить вказівки на винесення даної ухвали в нарадчій кімнаті, ухвала слідчого судді на підставі ч. 4 ст. 371 КПК заносить­ся секретарем судового засідання до журналу судового засідання.

Ухвала слідчого судді повинна відповідати загальним вимогам щодо форми і зміс­ту ухвал у кримінальному провадженні, передбаченим у ст. 372 КПК.

5. Ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту чи відмову в за­стосуванні тимчасового арешту на підставі ч. 7 ст. 583 КПК може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тимчасовий арешт, її захисником чи законним представником, прокурором. Зміст апеляційної скарги повинен відпо­відати вимогам, передбаченим у ст. 396 КПК. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом п'яти днів з дня її оголошення. При цьому для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеля­ційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення.

6. Звільнення особи з-під тимчасового арешту у зв'язку з несвоєчасним надходжен­ням до центрального органу України запиту про видачу, не перешкоджає застосуванню до неї екстрадиційного арешту в разі отримання в подальшому такого запиту.

7. Ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту втрачає юридичну силу з моменту винесення слідчим суддею ухвали про застосування екстрадиційного арешту щодо цієї особи.

Стаття 584

Застосування запобіжного заходу у вигляді тримання

під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний

арешт)

1. Після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України про­курор звертається з клопотанням про її екстрадиційний арешт до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою.

2. Разом із клопотанням на розгляд слідчого судді подаються:

   1. копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи (екстрадицію), засвідчена центральним органом України;

   2. документи про громадянство особи;

   3. наявні матеріали екстрадиційної перевірки.

3. Матеріали, що подаються слідчому судді, мають бути перекладені держав­ною мовою або іншою мовою, передбаченою міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

4. При вирішенні питання про застосування екстрадиційного арешту слідчий суддя керується положеннями цього Кодексу та міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

5. У разі якщо особа, щодо якої вирішується питання про тримання під вар­тою, не володіє державною мовою, їй забезпечується участь перекладача.

6. Строки тримання особи під вартою та порядок їх продовження визнача­ються цим Кодексом.

7. Після одержання клопотання слідчий суддя встановлює особу, пропонує їй зробити заяву, перевіряє запит про видачу та наявні матеріали екстрадиційної перевірки, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про:

   1. застосування екстрадиційного арешту;

   2. відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, якщо для його обрання немає підстав.

8. При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

9. Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, щодо якої застосовано екстрадиційний арешт, її захисником чи законним пред­ставником, прокурором.

10. Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше два­надцяти місяців.

11. У межах цього строку слідчий суддя суду, в межах територіальної юрис­дикції якого особа перебуває під вартою, за клопотанням прокурора не рідше одного разу на два місяці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення.

12. За скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захис­ника чи законного представника слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, не частіше одного разу на місяць перевіряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти.

13. Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не пере­шкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іно­земній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

14. Центральний орган України невідкладно письмово інформує Управління Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців про кож­ний випадок застосування тимчасового або екстрадиційного арешту до осіб, за­значених у частині другій статті 589 цього Кодексу.

1. Єдиною підставою застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) є надходження відпо­відного запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дору­ченням або зверненням центрального органу України.

Ініціювання застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) до слідчого судді за місцем три­мання особи під вартою покладається винятково на прокурора.

Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) подається винятково у пись­мовій формі.

Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) повинно містити:

1. у вступній частині:

• назву суду першої інстанції за місцем тримання особи під вартою;

• назву клопотання («Клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт)»);

• місце та час складення клопотання;

• посаду, класний чин, прізвище, ім'я та по батькові прокурора, який розглядає матеріали;

• прізвище, ім'я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клопо­тання;

• відомості про запитуючу сторону, яка направила запит (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);

• відомості про кримінальні правопорушення особи згідно із законом про кримі­нальну відповідальність запитуючої сторони;

  2. в описово-мотивувальній частині:

• прізвище, ім'я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клопо­тання, дата та місце народження; громадянство;

• відомості про запитуючу сторону, яка розшукує особу (найменування держави та компетентного органу або найменування міжнародної організації);

• відомості про кримінальні правопорушення особи згідно із законом про кримі­нальну відповідальність запитуючої сторони;

• дату оголошення затриманої особи в розшук та відомості про компетентний орган іноземної держави або міжнародну організацію, яка оголосила в розшук;

• відомості про кримінальне провадження запитуючої сторони щодо затриманої особи (початок провадження, відомості про притягнення до кримінальної відповідаль­ності, оголошення в розшук, відомості про рішення суду щодо взяття особи під варту) із зазначенням дат та назв відповідних процесуальних документів, найменування компетентних органів, що їх винесли;

• час та місце затримання особи;

• найменування (номер) норми КПК, у порядку якої було особу затримано;

• найменування уповноваженого органу, який здійснював затримання особи;

• відомості про застосування до особи тимчасового арешту (із зазначенням рек­візитів ухвали слідчого судді та строків тимчасового арешту);

• відомості про запит про видачу особи (із зазначенням дати отримання запиту центральним органом України та найменування компетентного органу запитуючої сторони);

• відомості про проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце (із зазначенням найменування органу, який її проводив);

• відомості про результати проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце;

• відомості про інкриміновані кримінальні правопорушення згідно із законодав­ством України із зазначенням диспозиції та санкції відповідної статті закону України про кримінальну відповідальність;

• відомості про стан строків давності за вчинені особою кримінальні правопору­шення згідно із законом України про кримінальну відповідальність;

• посилання на один або кілька ризиків (невиконання особою покладених на неї процесуальних обов'язків, переховування особи від компетентних органів запитуючої та запитуваної сторін; знищення, переховування або спотворення особою будь-яких речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримі­нального правопорушення; вчинення особою незаконного впливу на потерпшого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кри­мінальному провадженні; перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином; вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується);

• обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м'яких запобіжних заходів;

• посилання на відповідні норми КПК, законодавства України, міжнародних до­говорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України, якими обґрунтовується клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт);

3) у резолютивній частині повинні міститися прохання про:

• застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечен­ня видачі особи (екстрадиційний арешт) до особи (із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові, громадянства особи, дати та місця народження; громадянства), із зазна­ченням строку його застосування (до вирішення питання центральним органом Укра­їни про видачу особи та фактичної передачі запитуючій стороні);

• визначення місця тримання особи;

• підпис прокурора із зазначенням посади, класного чину, ініціалів та прізвища;

• кількість документів-додатків та кількість аркушів у кожному.

2. Разом із клопотанням на розгляд слідчого судді подаються додатки:

• копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи (екстра­дицію), засвідчена центральним органом України;

• документи про громадянство особи;

• наявні матеріали екстрадиційної перевірки;

• інші документи, якими обґрунтовується клопотання про застосування запобіж­ного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстра­диційний арешт).

2. Матеріали, що подаються слідчому судді, мають бути перекладені державною мовою або іншою мовою, передбаченою міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

3. Закон встановлює, що при вирішенні питання про застосування екстрадиційно- го арешту слідчий суддя керується положеннями цього Кодексу та міжнародного до­говору, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

4. У разі якщо особа, щодо якої вирішується питання про застосування запобіж­ного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстра- диційний арешт), не володіє державною мовою, їй забезпечується участь перекладача.

5. Строк тримання особи під вартою відповідає строку дії ухвали слідчого судді й не може перевищувати шістдесяти днів (ч. 1 ст. 197 КПК). Строк тримання під вар­тою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало

затримання, - з моменту затримання. Строк тримання під вартою може бути продов­жений слідчим суддею.

2. Розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) відбувається після одержання відповідного клопотання у судовому засіданні слідчим суддею у найкорот- ший строк, але не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження до суду клопотання. У засіданні обов'язково беруть участь та висловлюють свої думки про­курор та затримана особа. При цьому у засіданні можуть брати участь та висловлю­вати свої думки захисник особи, її законний представник, представник дипломатичної чи консульської установи запитуючої сторони.

Починається судове засідання зі встановлення особи затриманого та роз'яснення їй прав, передбачених ст. 581 КПК, після чого їй пропонується зробити заяву щодо ставлення до застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційного арешту) та обставин, які містяться у клопотанні. Потім слідчий суддя переходить до перевірки відповідності запиту про видачу та наявних матеріалів екстрадиційної перевірки положенням КПК та міжна­родного договору, згода на обов'язковість якого надана BP України, та надає слово прокурору та іншим присутнім учасникам судового засідання.

Заслухавши думки, слідчий суддя виносить ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційно- го арешту) чи відмову в застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційного арешту), якщо для його об­рання немає підстав.

У зв'язку з тим, що коментована стаття не містить вказівку на винесення цієї ухвали в нарадчій кімнаті, ухвала слідчого судді на підставі ч. 4 ст. 371 КПК заносить­ся секретарем судового засідання до журналу судового засідання.

Ухвала слідчого судді повинна відповідати загальним вимогам щодо форми і зміс­ту ухвал у кримінальному провадженні та ухвал про застосування запобіжних заходів, передбачених статтями 196 та 372 КПК.

2. При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органа­ми іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

3. Ухвала слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді триман­ня під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) чи відмову в застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) на підставі ч. 9 ст. 584 КПК може бути оскар­жена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано запобіжний захід у ви­гляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт), її захисником чи законним представником, прокурором. Зміст апеляційної скарги повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст. 396 КПК. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції про­тягом п'яти днів з дня її оголошення. При цьому для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судово­го рішення.

З моменту винесення слідчим суддею ухвали про застосування екстрадиційного аре­шту щодо особи втрачає силу ухвала слідчого судді про застосування тимчасового арешту.

2. Виходячи із змісту ч. 6 коментованої статті, строк тримання особи під вартою відповідає строку дії ухвали слідчого судді й не може перевищувати шістдесяти днів (ч. 1 ст. 197 КПК). Він обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання, - з моменту затримання. Строк тримання під вартою може бути продовжений слідчим суддею. Однак екстрадиційний арешт застосовуєть­ся до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичну передачу, але не може тривати більше дванадцяти місяців.

3. Частини 11 та 12 ст. 584 КПК передбачають, що перевірку наявності підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення у межах строку екстра- диційного арешту покладено на слідчого суддю, у межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою:

   1. за клопотанням прокурора - не рідше одного разу на два місяці;

   2. за скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника - не частіше одного разу на місяць.

4. Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешко­джає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

5. Коментована стаття покладає обов'язок на відповідний центральний орган України невідкладно інформувати у письмовій формі Управління Верховного Комі­сара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців про кожен випадок застосу­вання тимчасового або екстрадиційного арешту до особи, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, ві­росповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

Стаття 585

Застосування запобіжного заходу, не пов'язаного із триманням під вартою, для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави

1. За наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпе­чення у подальшому її видачі, слідчий суддя може обрати щодо такої особи запо­біжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом).

2. При вирішенні питання про можливість застосування запобіжного заходу, не пов'язаного із триманням під вартою, слідчий суддя обов'язково враховує:

1) відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та до­тримання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень;

2. тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, виходячи з обста­вин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону України про кримінальну відповідальність і усталеної судової практики;

3. вік та стан здоров'я особи, видача якої запитується;

4. міцність соціальних зв'язків особи, у тому числі наявність у неї родини та утриманців.

3. У разі порушення особою, щодо якої розглядається запит про її видачу, умов обраного запобіжного заходу слідчий суддя за клопотанням прокурора має право постановити ухвалу про застосування екстрадиційного арешту для забезпечення видачі особи.

1. За результатами розгляду клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) слідчий суддя може обрати щодо такої особи запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом).

У даному випадку слід виходити із вимог гл. 18 КПК.

Запобіжними заходами, не пов'язаними із триманням особи під вартою, для забез­печення видачі особи на запит іноземної держави можуть вважатися:

1. особисте зобов'язання;

2. особиста порука;

3. застава;

4. домашній арешт.

Відповідно до ст. 179 КПК особисте зобов'язання полягає у покладенні на особу зобов'язання виконувати покладені на неї слідчим суддею один або кілька таких обов'язків:

1. прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого визначеного органу дер­жавної влади;

2. прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю;

3. не відлучатися із населеного пункту, в якому вона зареєстрована, проживає чи перебуває, без дозволу прокурора або слідчого судді;

4. повідомляти прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

5. утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею;

6. не відвідувати місця, визначені слідчим суддею;

7. пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності;

8. докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання;

9. здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (пас­порти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну;

10. носити електронний засіб контролю.

Згідно зі ст. 180 КПК особиста порука полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони поручаються за виконання особою покладених на неї обов'язків, таких

самих, як і під час застосування особистого зобов'язання, і зобов'язуються за необ­хідності доставити її до відповідного державного органу чи суду на першу про те вимогу. Причому кількість поручителів визначає слідчий суддя, який обирає запо­біжний захід. Наявність одного поручителя може бути визнана достатньою лиш в тому разі, коли ним є особа, яка заслуговує на особливу довіру.

Застава полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений у порядку, встановленому КМУ, з метою забезпечення виконан­ня особою покладених на неї обов'язків, за умови звернення внесених коштів у дох держави в разі невиконання цих обов'язків (ст. 182 КПК).

Домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби (ст. 181 КПК).

2. При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, не пов'язаного із триманням під вартою, слідчий суддя обов'язково враховує, зокрема:

   1. відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та дотри­мання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень;

   2. тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, виходячи з обставин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону України про кримінальну відповідальність і усталеної судової практики;

   3. вік та стан здоров'я особи, видача якої запитується;

   4. міцність соціальних зв'язків особи, у тому числі наявність у неї родини т утриманців.

3. Слідчий суддя також повинен звернути увагу на ризики, передбачені ст. 177 КПК, а саме: чи буде особа виконувати покладені на неї обов'язки та чи є можливість запобігти її спробам:

   1. переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

   2. знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

   3. незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваче­ного, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

   4. перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

   5. вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне право­порушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Слідчий суддя повинен роз'яснити особі, щодо якої розглядається запит про її видачу, що у разі порушення нею умов обраного запобіжного заходу слідчий суддя за клопотанням прокурора має право постановити ухвалу про застосування екстради­ційного арешту для забезпечення її видачі.

Стаття 586

Припинення тимчасового арешту або запобіжного заходу

1. Тимчасовий арешт або запобіжний захід припиняється в разі, якщо:

1) центральний орган України в передбачені міжнародним договором Укра­їни строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію);

2. під час екстрадиційної перевірки встановлено обставини, за наявності яких видача особи (екстрадиція) не здійснюється;

3. компетентний орган іноземної держави відмовився вимагати видачу особи;

4. центральним органом України прийнято рішення про відмову у видачі особи (екстрадиції).

2. Скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу здійснюється про­курором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя або його заступником за дорученням (зверненням) центрального органу України, а у ви­падку, передбаченому пунктом 2 частини першої цієї статті, за погодженням з відповідним центральним органом України. Копія постанови про скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу надсилається уповноваженій служ­бовій особі місця ув'язнення, слідчому судді, який приймав рішення про засто­сування тимчасового арешту або запобіжного заходу, а також особі, щодо якої застосовувався запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

1. У випадку неотримання центральним органом України запиту про видачу особи (екстрадицію) застосування тимчасового арешту припиняється зі сплином відповідних строків, визначених міжнародними багатосторонніми договорами України, міжнарод­ними двосторонніми договорами України, а у разі відсутності відповідного міжнарод­ного договору тимчасовий арешт припиняється через сорок днів з моменту затриман­ня (ч. 1 ст. 583 КПК).

Тимчасовий арешт або запобіжний захід припиняється, якщо під час екстрадицій­ної перевірки, проведеної в порядку ст. 587 КПК, встановлено обставини, передбаче­ні ст. 589 КПК.

Якщо центральним органом України отримано відмову щодо видачі особи від компетентного органу іноземної держави, то тимчасовий арешт або запобіжний захід припиняється.

Якщо після виявлення обставин, передбачених ст. 589 КПК, центральним органом України прийнято рішення про відмову у видачі особи (екстрадиції), це також тягне за собою припинення тимчасового арешту або запобіжного заходу.

2. Ініціатором скасування тимчасового арешту чи запобіжного заходу за наявнос­ті обставин, передбачених ч. 1 коментованої статті, може бути:

   1. прокурор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя або його заступник при прийнятті такого рішення самостійно;

   2. центральний орган України, при дорученні (зверненні) такого питання проку­рору Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Скасування тимчасового арешту або запобіжного заходу відбувається на під­ставі винесення прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя або його заступником відповідної постанови, зміст та форма якої по­винні відповідати вимогам ст. 110 КПК. Причому постанову про скасування тим­часового арешту або запобіжного заходу, винесену за наслідками екстрадиційної перевірки, слід погоджувати з центральним органом України, який доручив її про­ведення.

Проведення екстрадиційної перевірки

3. Екстрадиційна перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі особи, проводиться центральним органом України або за його дорученням чи зверненням прокуратурою Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

4. Екстрадиційна перевірка здійснюється протягом шістдесяти днів. Цей строк може бути продовжено відповідним центральним органом України.

5. Матеріали екстрадиційної перевірки разом із висновком щодо такої пере­вірки надсилаються відповідному центральному органу України.

1. Екстрадиційна перевірка - діяльність визначених законом органів щодо вста­новлення та дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства України обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин (п. 8 ч. 1 ст. 541 КПК).

Екстрадиційна перевірка проводиться після надходження відповідного запиту про видачу особи (екстрадицію). Ініціатором екстрадиційної перевірки може бути відпо­відний центральний орган України. Екстрадиційну перевірку окрім центрального органу України може проводити за письмовим дорученням (якщо центральним орга­ном України є Генеральна прокуратура України) або письмовим зверненням (якщо центральним органом України є МЮ) прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

2. Екстрадиційна перевірка проводиться протягом шістдесяти днів, однак цей строк може бути продовжено відповідним центральним органом (ч. 2 ст. 587 КПК). За необхід­ності продовження такої перевірки прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя завчасно має звертатися до відповідного центрального органу із клопотанням, в якому обов'язково слід вказувати підстави такого продовження.

Під час екстрадиційної перевірки:

• встановлюється особа (правильні прізвище, ім'я, по батькові, дата та місце на­родження) та її громадянство (висновок або довідка підрозділу з питань громадянства і реєстрації фізичних осіб);

• встановлюється, чи не має особа статусу біженця із запитуючої країни, а також факт прийняття компетентним органом України заяви про надання статусу біженця;

• з'ясовується інформація щодо можливого притягнення до кримінальної відпо­відальності на території України або наявності в особи невідбутого покарання за ви­роком українського суду;

• встановлюється стан здоров'я особи;

• відбираються пояснення в особи (з вищезазначених питань);

• встановлюється наявність екстрадиційності злочину або кожного епізоду злочин­ної діяльності та злочинність запитуваних діянь відповідно до законодавства України;

• встановлюється наявність строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, передбачених законодавством України, за кожним запитуваним епізодом злочинної діяльності;

• встановлюється наявність чи відсутність обставин, передбачених ст. 589 КПК.

3. Згідно з матеріалами екстрадиційної перевірки готується висновок, у якому вказуються зазначені дані, відомості про затримання особи, застосування до неї тим­часового та екстрадиційного арештів, місця її тримання, та робиться висновок щодо можливості або неможливості видачі. Висновок за підписом прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя або його заступника разом із за­свідченими копіями матеріалів екстрадиційної перевірки направляється до централь­ного органу України.

Стаття 588

Спрощений порядок видачі осіб з України

1. Особі, щодо якої надійшов запит про її видачу, повідомляється про право звертатися з проханням згідно з цією статтею про застосування спрощеного по­рядку видачі і роз'яснюється порядок надання відповідної заяви.

2. Спрощений порядок видачі з України особи може бути застосований лише за наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу, оформленої у присутності захисника та затвердженої слідчим суддею. У разі одержання відпо­відної заяви видача можлива без проведення в повному обсязі перевірки наяв­ності можливих перешкод для видачі.

3. Прокурор звертається до слідчого судді з клопотанням про затвердження згоди особи на видачу. Слідчий суддя розглядає клопотання за участю особи, що підлягає видачі, її захисника та прокурора. Слідчий суддя зобов'язаний переко­натися, що особа, яка підлягає видачі, добровільно погоджується на свою видачу і усвідомлює всі наслідки цієї видачі, після чого постановляє ухвалу про затвер­дження згоди особи на її спрощену видачу або про відмову в цьому.

4. У разі отримання заяви про згоду особи на видачу запитуючій стороні та її затвердження ухвалою слідчого судді прокурор передає заяву на розгляд цен­тральному органу України, який протягом трьох днів розглядає її та приймає рішення про можливість застосування спрощеного порядку видачі.

5. Якщо особа, щодо якої надійшов запит про видачу, не погоджується на свою видачу, застосовується звичайний порядок розгляду запиту про видачу.

6. Після затвердження слідчим суддею згоди особи на застосування спроще­ного порядку видачі така згода не може бути відкликана.

   1. Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 581 КПК особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу, має право звертатися з проханням про застосування спро­щеної процедури видачі в порядку, передбаченому коментованою статтею.

   2. Основною підставою застосування такого порядку є належна заява цієї особи, яка оформляється в присутності захисника та підписується ним. У зв'язку з тим, що остаточне вирішення питання про видачу особи приймає відповідний центральний орган України, то заява особи повинна адресуватися саме цьому органу. У заяві особа повинна вказати, що добровільно погоджується на свою видачу і усвідомлює всі на­слідки цієї видачі.

3. Після одержання заяви від особи прокурор звертається до слідчого судді' клопотанням про затвердження згоди особи на видачу. Клопотання про затверджен згоди особи на видачу подається винятково у письмовій формі.

Клопотання про затвердження згоди особи на видачу повинно містити:

1. у вступній частині:

• назву суду першої інстанції, до юрисдикції якого належить розгляд питання затвердження згоди особи на видачу;

• назву клопотання («Клопотання про затвердження згоди особи на видачу»);

• місце та час складення клопотання;

• посаду, класний чин, прізвище, ім'я та по батькові прокурора, який розгляд матеріали;

• прізвище, ім'я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клоп тання;

• відомості про запитуючу сторону, яка направила запит (найменування держав та компетентного органу або найменування міжнародної організації);

• відомості про кримінальні правопорушення особи згідно із законом про кри нальну відповідальність запитуючої сторони;

  2. в описово-мотивувальній частині:

• прізвище, ім'я та по батькові, громадянство особи, щодо якої вноситься клоп тання, дата та місце народження; громадянство;

• відомості про запитуючу сторону, яка розшукує особу (найменування держав та компетентного органу або найменування міжнародної організації);

• відомості про кримінальні правопорушення особи згідно із законом про Крим нальну відповідальність запитуючої сторони;

• дата оголошення затриманої особи в розшук та відомості про компетентни орган іноземної держави або міжнародну організацію, яка оголосила в розшук;

• відомості про кримінальне провадження запитуючої сторони щодо затримай" особи (початок провадження, відомості про притягнення до кримінальної відповідал ності, оголошення в розшук, відомості про рішення суду про взяття особи під вар

із зазначенням дат та назв відповідних процесуальних документів, найменування компетентних органів, що їх винесли;

• час та місце затримання особи;

• найменування (номер) норми КПК, у порядку якої було особу затримано;

• найменування уповноваженого органу, який здійснював затримання особи;

• відомості про застосування до особи тимчасового арешту (із зазначенням рек­візитів ухвали слідчого судді та строків тимчасового арешту);

• відомості щодо запиту про видачу особи (із зазначенням дати отримання запи центральним органом України та найменування компетентного органу запитуюч сторони);

• відомості про застосування до особи запобіжних заходів (із зазначенням рекві­зитів ухвали слідчого судді та назви запобіжних заходів);

• відомості про проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце (із зазначенням найменування органу, який її проводив);

• відомості про результати проведення екстрадиційної перевірки, якщо вона мала місце;

• відомості про інкриміновані кримінальні правопорушення за законодавством України із зазначенням диспозиції та санкції відповідної статті закону України про кримінальну відповідальність;

• відомості про стан строків давності за вчинені особою кримінальні правопору­шення згідно із законом України про кримінальну відповідальність;

• посилання на добровільність особи при прийнятті рішення про свою видачу й усвідомлення особою всіх наслідків цієї видачі;

• посилання на відповідні норми КПК, законодавства України, міжнародних до­говорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України, якими обґрунтовується клопотання про затвердження згоди особи на видачу;

3. у резолютивній частині повинні міститися:

• прохання про затвердження згоди особи на видачу (із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові, громадянства особи, дати та місця народження; громадянства);

• підпис прокурора із зазначенням посади, класного чину, ініціалів та прізвища;

• кількість документів-додатків та кількість аркушів кожного;

3. додатки:

• копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи (екстра­дицію), засвідчена центральним органом України;

• документи про громадянство особи;

• наявні матеріали екстрадиційної перевірки;

• інші документи, якими обґрунтовується клопотання про затвердження згоди особи.

При цьому матеріали, що подаються слідчому судді, мають бути перекладені дер­жавною мовою або іншою мовою, передбаченою міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

Розгляд клопотання про затвердження згоди особи на видачу відбувається після одержання відповідного клопотання у судовому засіданні слідчим суддею у найкорот- ший строк, але не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження до суду клопотання. У засіданні обов'язково беруть участь та висловлюють свої думки про­курор, особа, щодо якої надійшов запит про її видачу, та її захисник. У разі якщо особа, щодо якої вирішується питання про застосування запобіжного заходу у вигля­ді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт), не володіє державною мовою, їй забезпечується участь перекладача. При цьому в засі­данні можуть брати участь та висловлювати свої думки її законний представник, представник дипломатичної чи консульської установи запитуючої сторони.

Починається судове засідання із встановлення особи, щодо якої надійшов запит про її видачу, та роз'яснення їй прав, передбачених ст. 581 КПК, після чого їй пропо­нується зробити заяву щодо її згоди на видачу та обставин, які містяться у клопотан­ні. Потім слідчий суддя переходить до перевірки відповідності запиту про видачу та наявних матеріалів екстрадиційної перевірки положенням КПК та міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана ВР України. Особлива увага слідчого судді зосереджується на добровільності погодження особи на свою видачу і усвідом­ленні нею всіх наслідків цієї видачі. Потім слідчий суддя надає слово прокурору, за­хиснику та іншим присутнім учасникам судового засідання. Водночас при розгляді

клопотання слідчий суддя не вивчає питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу. Заслухавши думки, слідчий суддя виносить ухвалу про затвердження згоди особи на її спрощену видачу чи відмови в затвердженні згоди особи на її спрощену видачу, якщо для цього немає підстав.

4. Після затвердження слідчим суддею згоди прокурор негайно передає заяву на розгляд центральному «органу України, який протягом трьох днів розглядає її та при­ймає рішення про можливість застосування спрощеного порядку видачі.

5. Якщо особа, щодо якої надійшов запит про видачу, не погоджується на свою видачу, застосовується звичайний порядок розгляду запиту про видачу.

6. У випадку винесення слідчим суддею ухвали про затвердження згоди особи на її спрощену видачу, особа вже не може відкликати таку згоду.

Стаття 589

Відмова у видачі особи (екстрадиції)

1. У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:

   1. особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів Укра­їни на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України;

   2. злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбав­лення волі за законом України;

   3. закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;

   4. компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийнят­тя рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

   5. видача особи (екстрадиція) суперечить зобов'язанням України за міжна­родними договорами України;

   6. наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

2. Особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додатково­го захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релі­гії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної со­ціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених між­народним договором України.

3. У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біжен­ця або з інших підстав, що не виключають здійснення кримінального проваджен­ня, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна про­куратура України доручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

1. Коментована стаття визначає перелік обставин, згідно із якими особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, не може бути видана запитуючій стороні.

Частина 2 ст. 25 Конституції України зазначає, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Правовий зміст громадян­ства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначається ЗУ «Про громадянство» від 18 січ­ня 2001 р. № 2235-ИІ. Відповідно до цього Закону громадянином України вважається особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. У даному випадку громадянами України є:

1. усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, тобто набули громадянство Укра­їни з 24 серпня 1991 р.;

2. особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця про­живання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності ЗУ «Про грома­дянство України» від 13 листопада 1991 р. проживали в Україні і не були громадяна­ми інших держав, тобто набули громадянство України з 13 листопада 1991 р.;

3. особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутріш­ніх справ України внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які при­були разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягай повно­ліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України, тобто набули громадянство України з моменту внесення відмітки про грома­дянство України;

4. особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та між­народних договорів України.

Громадянство України набувається:

1. за народженням;

2. за територіальним походженням;

3. внаслідок прийняття до громадянства;

4. внаслідок поновлення у громадянстві;

5. внаслідок усиновлення;

6. внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дити­ни в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

7. внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8. у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9. внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту бать­ківства чи материнства;

10. за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Підставою відмови у видачі особи є відповідність санкції за законом про кримі­нальну відповідальність запитуючої сторони закону України про кримінальну відпо­відальність. Мається на увазі, що закон України про кримінальну відповідальність

має містити не лише подібне за складом кримінально каране діяння, а й мати санкцію у виді позбавлення волі на певний строк, яке полягає в ізоляції засудженого та помі­щенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

Згідно зі ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, ухилилася від слід­ства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відпо­відальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років. Водночас перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків особа вчинила новий злочин серед­ньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення строку давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожен злочин. Давність не застосовується у разі вчинення зло­чинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437^Л39 і ч. 1 ст. 442 КК.

У процесі розгляду запиту про екстрадицію та проведення екстрадиційної пере­вірки може виникнути потреба в отриманні від запитуючої держави додаткових даних, відомостей, інформації та документів (ст. 13 Європейської конвенції про видачу пра­вопорушників 1957 р., ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.). Причому ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. встановлює строк надання додаткових відомостей - до одного місяця.

Вимога про надання додаткових відомостей надсилається центральним органом України з питань видачі з власної ініціативи або на пропозицію прокуратури Авто­номної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, якій доручено проведен­ня екстрадиційної перевірки.

Прикладами потреби в отриманні таких додаткових даних та документів може бути необхідність ідентифікації особи або у випадку, коли особа мала громадянство як запитуваної, так і запитуючої держави, або якщо наданих документів недостатньо для правильного обрахування строків давності притягнення до кримінальної відпо­відальності особи, яка переховувалася від слідства та суду.

Обставини, за яких видача особи не може бути здійснена, містяться у міжнародних багатосторонніх договорах України та відповідних ратифікаційних законах України.

Так, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. та Додаткові протоколи до неї передбачають цілу низку підстав, за яких у видачі може бути від­мовлено та які ратифіковані Україною:

1) Україна залишає за собою право не здійснювати видачу, якщо особа, видача якої запитується, за станом здоров'я не може бути видана без шкоди її здоров'ю;

видача не здійснюється за правопорушення, які передбачені військовим правом і які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом, однак видачу право­порушників за вчинення загальнокримінальних правопорушень, що також є військо­вими правопорушеннями, може бути здійснено Україною лише за умови, якщо особу, видача якої запитується, не буде піддано кримінальному переслідуванню за військовим правом або законом;

Україна здійснюватиме видачу лише осіб, які вчинили злочини, що караються позбавленням волі на максимальний строк не менше одного року або більш суворим покаранням;

видача не здійснюється, якщо правопорушення, у зв'язку з яким вона запиту­ється, розглядається запитуваною стороною як політичне правопорушення або право­порушення, пов'язане з політичним правопорушенням, однак вбивство або замах на вбивство глави держави або члена його сім'ї не вважається політичним правопору­шенням.

Україна залишає за собою право вирішувати у кожній окремій справі, задоволь­няти чи не задовольняти запит про видачу правопорушника. Проте політичні право­порушення не включають:

а) злочини проти людства, зазначені в Конвенції про запобігання злочинові гено­циду та покарання за нього, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 грудня 1948 р.;

б) порушення, зазначені у ст. 50 Женевської конвенції про поліпшення долі по­ранених і хворих у діючих арміях (1949 р.), ст. 51 Женевської конвенції про поліпшен­ня долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, із складу зброй­них сил на морі (1949 р.), ст. 130 Женевської конвенції про поводження з військово­полоненими (1949 р.) та ст. 147 Женевської конвенції про захист цивільного населен­ня під час війни (1949 р.);

в) будь-які аналогічні порушення законів війни, діючих на час набрання чинності Додатковим протоколом до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15 жовтня 1975 р., і існуючих на цей час звичаїв війни, не передбачені у зазначених вище положеннях Женевської конвенції;

видача не здійснюється, якщо Україна має достатньо підстав вважати, що запит про видачу правопорушника за вчинення звичайного кримінального правопорушення був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релі­гії, національної приналежності чи політичних переконань або що становище такої особи може бути зашкоджене з будь-якої з цих причин;

видача не здійснюється за правопорушення, щодо якого була проголошена ам­ністія в запитуваній державі і за яке ця держава мала компетенцію переслідувати згідно з її кримінальним законодавством;

Україна може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, що розглядається як її територія;

якщо правопорушення, за яке вимагається видача, було вчинене за межами те­риторії запитуючої сторони, у видачі може бути відмовлено, тільки якщо законодавство України не передбачає переслідування за таку саму категорію правопорушень у ви­

падку їх вчинення за межами території останньої сторони або не передбачає видачі за правопорушення, у зв'язку з яким вимагається видача;

Україна може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї сторони переслідують її у зв'язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача;

видача не здійснюється, якщо компетентні органи України проголосили оста­точне рішення щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням (правопорушен­нями), за яке вимагається видача. У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення або не порушувати, або припинити переслідування у зв'язку із таким самим правопорушенням (правопорушеннями). Видача особи, щодо якої було постановлене остаточне судове рішення в третій дер­жаві, яка є договірною стороною Європейської конвенції про видачу правопорушни­ків 1957 p., за одне правопорушення (або кілька правопорушень), у зв'язку з яким було зроблено запит про видачу, не здійснюється:

а) якщо зазначеним вище судовим рішенням вона була виправдана;

б) якщо строк ув'язнення або інший захід, який було їй призначено:

був відбутий повністю;

повністю, або у невиконаній його частині, не відбувався через помилування чи амністію;

в) якщо суд визнав правопорушника винним, але без призначення міри покарання.

Зазначена підстава є реалізацією принципу Non Bis In Idem, визначеного у ст. 61

Конституції України: ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відпові­дальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої сторони, Україною може бути відмовлено у видачі, якщо запитуюча сторона не надасть запитуваній стороні достатніх гарантій того, що смерт­ний вирок не буде звернений до виконання.

Так, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. та Додаткові протоколи до неї передбачають низку підстав, за яких у видачі може бути відмовлено, та які ратифіковані Україною:

видача не здійснюється для притягнення до кримінальної відповідальності за такі діяння, які за законами запитуючої сторони і України є караними і за здійснення яких передбачається покарання у виді позбавлення волі на строк менше одного року або більш м'яке покарання;

видача не здійснюється для приведення вироку у виконання за такі діяння, які відповідно до законодавства запитуючої сторони і України є караними і за здійснення яких особу, видача якої потрібна, було засуджено до позбавлення волі на строк менше шести місяців або до більш м'якого покарання;

видача не здійснюється, якщо на момент одержання вимоги кримінальне пере­слідування відповідно до законодавства України не може бути порушено або вирок не може бути звернений до виконання внаслідок закінчення строку давності або з іншої законної підстави;

видача не здійснюється стосовно особи, видача якої потрібна, на території України за той же злочин був винесений вирок або постанова про припинення пр вадження в справі, що набрала законної сили;

5) злочин відповідно до законодавства України переслідується в порядку приватно­го обвинувачення (за заявою потерпілого), перелік цих злочинів визначений ст. 477 КПК.

Згідно з п. 6 ч. 1 коментованої статті у видачі може бути відмовлено, якщо наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України. Такі інші підстави ви­значені у відповідних міжнародних двосторонніх договорах України. До інших підстав можна віднести:

пп. с і d ч. 1 ст. З Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 22 липня 1998 p., відпо­відно до якого Україна може відмовити у видачі особи, якщо виконання запиту завдасть шкоди безпеці або подібним істотним інтересам України або запит не відповідає ви­могам Договору;

п. е ч. 1 ст. 10 Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних спра­вах від 9 жовтня 2008 p., згідно з яким запитувана допомога у видачі вимагає від України застосування таких примусових заходів, що не відповідають її юрисдикції.

2. У видачі також може бути відмовлено щодо осіб зі спеціальним статусом (ч. 2 ст. 589 КПК), яким у запитуючої сторони загрожує порушення їх прав, гарантованих міжнародними договорами України у гуманітарній сфері, до яких належать: КЗПЛ, Конвенція про статус біженців 1951 p., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 p., Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1996 р. та інші міжнародні договори щодо захисту прав людини.

Статус біженців встановлений та регулюється Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 р. та законодавством України, до якого передусім належить ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 p. № 3671-VI, згідно з яким:

біженцем вважається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрун­тованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належ­ності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пере­буваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону);

особою, яка потребує додаткового захисту, вважається особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біжен­ців 1967 р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що при­нижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону);

особою, які потребують тимчасового захисту, вважаються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон

з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природ­них чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону).

3. У всіх випадках відмови центральний орган України повинен поінформувати запитуючу сторону про підстави відмови із обов'язковим посиланням на чинне за­конодавство України або міжнародні нормативні правові акти, ратифіковані Україною.

У разі коли відмова у видачі особи не звільняє її від притягнення до кримінальної відповідальності за законодавством України за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України доручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, передбаченому КПК.

Стаття 590

Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію)

Після вивчення матеріалів екстрадиційної перевірки центральний орга України приймає рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видач (екстрадиції) іноземній державі. Рішення виноситься керівником центрального органу України або уповноваженою ним особою.

Про своє рішення центральний орган України повідомляє компетентний орган іноземної держави, а також особу, щодо якої воно прийнято.

У разі прийняття рішення про видачу (екстрадицію) такій особі вручається його копія. Якщо впродовж десяти днів зазначене рішення не оскаржено до суду, організо­вується фактична видача цієї особи компетентним органам іноземної держави.

Рішення про видачу особи (екстрадицію) не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішен­ня щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановле­ному законодавством України. Інформація про подання особою зазначених заяв або оскарження відповідних рішень не надається іноземній державі, що надіслала запит.

Після закінчення екстрадиційної перевірки центральний орган України приймає рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видачі (екстрадиції) іноземній державі. Рішення виноситься та підписується керівником центрального органу Укра­їни (Генеральним прокурором України чи міністром юстиції України) або уповнова­женою ним особою.

Про своє рішення центральний орган України зобов'язаний негайно повідоми­ти компетентний орган запитуючої сторони, а також особу, щодо якої воно прийнято.

У разі прийняття рішення про видачу (екстрадицію) особі обов'язково має бути вручено копію такого рішення. Копію рішення надсилають також захиснику та за­конному представнику особи.

Протягом десяти днів з моменту отримання рішення про видачу особи (екстра­дицію), особа, щодо якої воно прийнято центральним органом України, може оскар­жити його до слідчого судді у порядку, передбаченому ст. 591 КПК.

Рішення центрального органу про видачу особи (екстрадицію) набирає чинності зі спливом строків на його оскарження. Фактична передача особи здійснюється у по­рядку, передбаченому ст. 593 КПК.

4. У разі коли особа, стосовно якої надійшов запит на видачу, подала заяву про ви­знання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, рішення про її видачу не може бути прийнято до остаточного розгляду зазначених заяв.

Згідно із ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р. № 3671-УІ (далі-Закон) орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявнику довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, роз­глядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткових відомостей та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнан­ня біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформ­ленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, при­ймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлю­ється наказом керівника органу міграційної служби. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби продовжує строк дії до­відки про звернення за захистом в Україні. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику пись­мове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскар­ження такого рішення.

Рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповно­літніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які перебувають під його опікою чи пі­клуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву.

Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповно­важеного центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців. Рішення органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі про відмову в прийнятті заяви про визнання бі­женцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про

відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до спеціальн уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, а також до суду у строки,встановлені Законом.

Рішення, що приймаються спеціально уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади з питань міграції щодо визнання іноземця або особи без громадянств біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскар­жені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду. У разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції або суд прийняв позитивне рішення за скаргою заявника, орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення приймає рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і продовжує строк дії довідки про звернен­ня за захистом в Україні.

У разі прийняття судом рішення про задоволення скарги особи про відмову у ви­знанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи по­збавлення статусу біженця або додаткового захисту спеціально уповноважений цен­тральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом семи робочих днів з дня отримання такого рішення приймає відповідне рішення і повідомляє про це орган міграційної служби за місцем проживання заявника.

Стаття 591

Порядок оскарження рішення про видачу особи (екстрадицію)

Рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особо стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слід­чого судді, в межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути подана до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України.

Якщо скаргу на рішення про видачу подає особа, яка перебуває під варто уповноважена службова особа місця ув'язнення негайно надсилає скаргу до слід чого судді і повідомляє про це прокуратуру Автономної Республіки Крим, облас­ті, міст Києва і Севастополя.

Розгляд скарги здійснюється слідчим суддею протягом п'яти днів з дня її над­ходження до суду. Судовий розгляд проводиться за участю прокурора, який проводив екстрадиційну перевірку, особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисни­ка чи законного представника, якщо він бере участь у провадженні.

При розгляді скарги слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію).

За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою:

залишає скаргу без задоволення;^Л

задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію).

Ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку про­курором, особою, щодо якої прийнято рішення, її захисником чи законним пред­ставником. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє на­брання нею законної сили та її виконання.

Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному по­рядку лише прокурором з мотивів неправильного застосування судом норм між­народних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб. У статті 24 КПК зазначено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень уповноважених органів у порядку, передбаченим КПК.

Відповідно до ст. 590 КПК рішення центрального органу України про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржене протягом десяти днів з моменту вручення його копії особою, стосовно якої прийняте таке рішення, її захисником чи законним представником.

Рішення про видачу особи (екстрадицію) оскаржуються до слідчого судді:

у межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою, при цьому уповноважена службова особа місця ув'язнення негайно надсилає скаргу до слідчого судді і повідомляє про це прокуратуру Автономної Республіки Крим, об­ласті, міст Києва і Севастополя;

у межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний централь­ний орган України, якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

Якщо особа перебуває під вартою та бажає подати скаргу на рішення про ви­дачу, уповноважена службова особа місця ув'язнення негайно надсилає скаргу до слідчого судді і повідомляє про це прокуратуру Автономної Республіки Крим, облас­ті, міст Києва і Севастополя.

Розгляд скарги на рішення про видачу особи (екстрадицію) відбувається у су­довому засіданні слідчим суддею у найкоротший строк, але не пізніше п'яти днів з дня її надходження до суду. У засіданні обов'язково беруть участь та висловлюють свої думки прокурор, особа, стосовно якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), її захисник чи законний представник. У разі якщо особа, стосовно якої прийнято рі­шення про видачу (екстрадицію), не володіє державною мовою, їй забезпечується участь перекладача. При цьому у засіданні можуть брати участь та висловлювати свої думки представник дипломатичної чи консульської установи запитуючої сторони.

Розпочинається судове засідання із встановлення особи, стосовно якої прийня­то рішення про видачу (екстрадицію), та роз'яснення їй прав, передбачених ст. 581 КПК, після чого їй пропонується зробити заяву щодо ставлення до прийнятого рішен­ня про видачу (екстрадицію) та обставин, які містяться у запиті про видачу. Потім

слідчий суддя переходить до перевірки запиту про видачу та наявних матеріалів екс- традиційної перевірки положеннями КПК та міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана ВР України, та надає слово прокурору та іншим присутнім учасникам судового засідання. Водночас при розгляді скарги слідчий суддя не дослі­джує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію).

За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою:

залишає скаргу без задоволення;

задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію).

У зв'язку з тим, що коментована стаття не містить вказівки на винесення даної ухвали в нарадчій кімнаті, ухвала слідчого судді на підставі ч. 4 ст. 371 КПК заносить­ся секретарем судового засідання до журналу судового засідання.

Ухвала слідчого судді повинна відповідати загальним вимогам щодо форми і зміс­ту ухвал у кримінальному провадженні та ухвал про застосування запобіжних заходів, передбачених статтями 196 та 372 КПК.

Ухвала слідчого судді на підставі ч. 6 ст. 591 КПК може бути оскаржена в апе­ляційному порядку прокурором, особою, стосовно якої прийнято рішення, її захис­ником чи законним представником. Зміст апеляційної скарги повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст. 396 КПК. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом п'яти днів з дня її оголошення. При цьому для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення. Порядок розгля­ду зазначених відповідних скарг регулюється гл. 31 КПК. Подання апеляційної скар­ги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили та її виконання.

Ухвала суду апеляційної інстанції на підставі ч. 7 ст. 591 КПК може бути оскар­жена в касаційному порядку лише прокурором. Єдиною підставою такого оскаржен­ня є неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подальшому проваджен­ню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою. Зміст касаційної скарги повинен відповідати вимогам, передбаченим у ст. 427 КПК. Касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ВССУ) протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеля­ційної інстанції, а особі, яка тримається під вартою, - у той самий строк з дня вручен­ня їй копії судового рішення. Порядок розгляду зазначених відповідних скарг регу­люється гл. 32 КПК.

Стаття 592

Відстрочка передачі

1. Після прийняття рішення про видачу особи (екстрадицію) центральний орган України може відстрочити фактичну передачу особи до іноземної держави у разі, якщо:

1) Особа, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), притягаєть­ся до кримінальної відповідальності або відбуває покарання у виді позбавлення

чи обмеження волі за інший злочин на території України - до закінчення досудо­вого розслідування або судового провадження, відбуття покарання чи звільнення від покарання з будь-яких законних підстав;

2) Особа, щодо якої надійшов запит про видачу, тяжко хворіє і за станом здоров'я не може бути видана без шкоди її здоров'ю - до її видужання.

Після прийняття рішення про відстрочку передачі прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за дорученням (зверненням) центрального органу України здійснює нагляд за процесом відбування особою покарання або контролює хід її лікування.

У разі відсутності підстав для відстрочення фактичної передачі особи, пе­редбачених частиною першою цієї статті, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя забезпечує застосування екстрадицій- ного арешту в порядку, встановленому цим Кодексом.

Якщо в період відстрочення настали обставини, які можуть перешкоджати видачі особи, центральний орган України має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію).

Відстрочка передачі, окрім коментованої статті, передбачається багатосторон­німи міжнародними договорами України, зокрема:

згідно зі ст. 19 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. Україна, прийнявши рішення про задоволення запиту щодо видачі правопорушника, може відстрочити передачу відповідної особи з метою розгляду її справи Україною або, якщо така особа вже засуджена, з метою відбуття нею на території України свого покарання за інше правопорушення, ніж те, у зв'язку з яким запитується видача. Вод­ночас Україна може не відстрочувати передачу, а тимчасово передати відповідну осо­бу запитуючій стороні на умовах, які визначаються сторонами за спільною згодою;

відповідно до ст. 63 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p., якщо особа, видача якої потріб­на, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території України, її видача може бути відстрочена до припинення кримінального переслідування, звернення вироку до виконання або звільнення від покарання.

Рішення про відстрочку передачі виноситься та підписується керівником цен­трального органу України (Генеральним прокурором України чи міністром юстиції України) або уповноваженою ним особою.

Про своє рішення центральний орган України зобов'язаний негайно повідомити компетентний орган запитуючої сторони, а також особу, стосовно якої воно прийнято, при цьому особі повинні вручити копію такого рішення. Копію рішення надсилають також захиснику, законному представнику особи та відповідній прокуратурі Авто­номної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Нагляд за процесом відбування особою покарання або контроль перебігу її ліку­вання здійснює відповідна прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя за письмовим дорученням (якщо центральним органом України є Генеральна прокуратура України) або письмовим зверненням (якщо центральним органом України є МЮ).

Якщо немає підстав відстрочки передачі особи, прокуратура Автономної Рес­публіки Крим, області, міст Києва і Севастополя зобов'язана негайно звернутися з клопотанням про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою для забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) до слідчого судді в порядку, ви­значеному ст. 584 КПК.

Частиною 4 коментованої статті передбачено, що коли в період відстрочення настали обставини, які можуть перешкоджати видачі особи, центральний орган Укра­їни має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію).

До обставин, що можуть настати в період відстрочення та перешкоджати видачі особи, за яких центральний орган України має право переглянути своє рішення про видачу (екстрадицію), належать:

злочин, за який запитано видачу, перестав передбачати покарання у виді по­збавлення волі за законом України або декриміналізація відповідного діяння за за­конодавством України;

закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;

закінчення строку надання на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

якщо за правопорушення, за яким прийнято рішення у видачі, було проголо­шено амністію в Україні і за яке вона мала компетенцію переслідувати згідно з її кримінальним законодавством;

видача особи (екстрадиція) стала суперечити зобов'язанням України за між­народними договорами України;

особі було надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового за­хисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, або її здоров'ю, життю або свободі стала загрожувати небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національ­ності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або по­літичних переконань у випадку її видачі запитуючій стороні;

6) інші обставини, які унеможливлюють видачу особи.

Стаття 593

Фактична передача особи

З метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган України після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України.

Передача особи має бути здійснена протягом п'ятнадцяти днів з дати, вста­новленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України^Лдо тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти.

Якщо компетентний орган іноземної держави з незалежних від нього об­ставин не може прийняти таку особу, центральний орган України встановлює нову дату передачі у строки, передбачені частиною другою цієї статті.

Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні.

Доставлений до установ системи виконання покарань особи, щодо якої компетентним органом іноземної держави прийнято рішення про видачу в Укра­їну, забезпечують компетентні органи України за дорученням (зверненням) цен­трального органу України.

Рішення центрального органу про видачу особи (екстрадицію) набирає чиннос­ті зі спливом строків на його оскарження, тобто десяти днів з дня вручення копії та­кого рішення особі, щодо якої воно прийняте. У своєму рішенні про видачу особи (екстрадицію) центральний орган України визначає дату фактичної передачі, про яку обов'язково повідомляє компетентний орган запитуючої сторони.

Частиною 2 коментованої статті встановлено п'ятнадцятиденний строк фактич­ної видачі особи, який може бути продовжений до тридцяти днів.

Водночас ст. 18 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. вка­зує, що запитувана сторона інформує запитуючу сторону відповідними каналами про своє рішення щодо видачі. При цьому запитуюча сторона інформується про місце і дату передачі правопорушника та про тривалість строку, впродовж якого відповідна особа утримувалась під вартою з метою її передачі. Якщо відповідну особу не було прийнято у визначений день, вона може бути звільнена через 15 днів і у будь-якому випадку звільняється через ЗО днів. Запитувана сторона може відмовити у видачі її за те саме правопорушення. Якщо сторона з незалежних від неї обставин не може пере­дати або прийняти особу, яка підлягає видачі, вона повідомляє про це іншу сторону. Обидві сторони домовляються про нову дату передачі правопорушника і застосовують положення про п'ятнадцятиденний та тридцятиденний строк.

Згідно зі ст. 67 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. запитувана договірна сторона повідомляє запитуючу договірну сторону про місце і час видачі. Якщо запитуюча договірна сто­рона не прийме особу, яка підлягає видачі, протягом 15 днів після поставленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.

Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави по­винен бути поінформований про строк перебування її під вартою в Україні.

Обов'язок доставлення до установ системи виконання покарань особи, щодо якої компетентним органом іноземної держави прийнято рішення про видачу в Укра­їну, покладається на компетентні органи України за дорученням (зверненням) цен­трального органу України.

Витрати, пов'язані з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі

1. Витрати, що виникли на території України у зв'язку з вирішенням питан­ня про видачу особи, а також витрати, що виникли у зв'язку із транзитним пере-

веденням через територію іншої держави особи, яка видається Україні, вважа­ються процесуальними витратами згідно з цим Кодексом.

1. Із врахуванням положень ст. 118 КПК витрати, пов'язані з вирішенням питанн про видачу особи іноземній державі, складаються з:

витрат на правову допомогу;

витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судово го провадження;

витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів;

витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів;

витрат, що виникли у зв'язку із транзитним перевезенням через територію ІЇ держави особи, яка видається Україні;

інших витрат, які безпосередньо пов'язані з вирішенням питання про видач особи іноземній державі.

Безпосереднє покриття витрат, пов'язаних з вирішенням питання про видачу осо­би іноземній державі, передбачається міжнародними багатосторонніми договорам України:

ст. 24 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., згідне якою витрати, що виникли на території запитуваної сторони у зв'язку з видачею і вопорушників, покриваються цією стороною. Витрати, що виникли у зв'язку із тра зитним перевезенням через територію сторони, у якої запитується дозвіл на транзи не перевезення, покриваються запитуючою стороною. У випадку видачі правопору ників з території, яка знаходиться за межами території метрополії запитуваної стор ни, витрати, пов'язані з подорожуванням між цією територією і територією метропо лії запитуючої сторони, покриваються останньою. Таке саме правило застосовуєтьс до витрат, пов'язаних з подорожуванням між територією, яка знаходиться за межам території метрополії запитуваної сторони, і територією метрополії цієї сорони:

ст. 71 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах 1993 р., в якій витрати, пов'язані з видачею, несе дог вірна сторона, на території якої вони виникли, а витрати, пов'язані з транзитним пере везенням, - договірна сторона, що звернулася з клопотанням про таке перевезенн

Покриття витрат, пов'язаних з вирішенням питання про видачу особи іноземн державі, може передбачатися міжнародними двосторонніми договорами України, приклад, за ст. 21 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу право­порушників витрати, що виникли на території запитуваної договірної сторони у зв'яз із запитом про видачу правопорушника, покриваються цією стороною.

Глава 45

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ПОРЯДКУ ПЕРЕЙНЯТТЯ

Стаття 595

Порядок і умови перейняття кримінального провадження від іноземних держав

Клопотання компетентних органів інших держав про перейняття Україною кримінального провадження розглядається центральним органом України щодо міжнародної правової допомоги або органом, уповноваженим здійснювати зно­сини відповідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, протягом двадцяти днів з дня його надходження.

Кримінальне провадження, в якому судовими органами іноземної держави не було ухвалено вирок, може бути перейняте Україною за таких умов:

особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або особою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із цим Кодексом або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у запитуючій державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за за­коном України про кримінальну відповідальність.

У разі перейняття кримінального провадження Генеральна прокуратура Укра­їни в порядку, передбаченому цим Кодексом, доручає здійснення досудового розслі­дування відповідному прокурору, про що повідомляє державу, яка надіслала запит.

При відмові перейняти кримінальне провадження Генеральна прокурату­ра України повертає матеріали відповідним органам іноземної держави з обґрун­туванням підстав відмови.

1. Інститут перейняття кримінального провадження є одним із найдієвіших засобів реалізації принципу невідворотності покарання, який не лише регулює відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, але й виступає гарантією виконання завдань кримінального провадження. Зміст перейняття кримінального провадження становить діяльність визначених державою органів. Оскільки така діяльність безпосередньо пов'язана із кримінальним провадженням і скерована на виконання завдань кримі­нального провадження, то виявлення й вивчення закономірностей її правового регу­лювання також входить у предмет дослідження коментованої статті.

Систему досліджуваного законодавства, як і законодавства про правову допомогу у кримінальних справах у цілому, утворюють дві взаємодоповнюючі частини: між­народна й внутрішньодержавна (національна). Міжнародна частина - це всі укладені чи ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, що повністю чи частково при­

свячені процесуальним питанням перейняття кримінального провадження, притому вона відіграє домінуючу і першочергову роль. Міжнародна частина правової бази, яка регулює питання перейняття кримінального переслідування, формувалася з 50-х рр. XX ст. (див. коментар до ст. 543 КПК).

Міжнародно-правові акти, укладені Україною у цій сфері, є необхідною юридич­ною підставою щодо виникнення зобов'язання розглянути клопотання іноземних установ і за наявності підстав прийняти рішення про перейняття кримінального про­вадження. До них належать:

двосторонні договори:

які регулюють питання надання правової допомоги у кримінальних справах, у тому числі й перейняття кримінального переслідування (Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримі­нальних справах 1995 р., Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.);

про екстрадицію (Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію 1998 р.);

багатосторонні конвенції, ратифіковані Україною:

що регулюють процесуальні питання перейняття кримінального переслідування (Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (далі - Конвенція), Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція));

які визначають лише загальні засади перейняття кримінального переслідування і не містять процесуальних норм (Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з екс­плуатацією проституції третіми особами 1949 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.);

міжнародні договори про правову допомогу колишнього СРСР, щодо яких оформлено правонаступництво України (Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1974 р.).

Аналіз законодавства України, яке застосовується у сфері надання міжнародної правової допомоги, міститься у коментарі до ст. 543 КПК.

До відомчої нормативно-правової бази належать:

наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща" на виконання статті 3 Договору між Україною і Респуб­лікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27;

наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова" на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кри­мінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 42;

наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів про­куратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги» від 5 травня 2011 р. № 8гн;

Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримі­нального судочинства (затверджена спільним наказом МЮ, Генеральної прокурату­ри України, СБУ, МВС, ВСУ, Державної податкової адміністрації України, Держав­ного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрована в МЮ 7 липня 1999 р. за № 446/3739).

Перейняття кримінального провадження - здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відпові­дальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом (п. З ч. 1 ст. 541 КПК).

При перейнятті кримінального переслідування з іншої держави необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 26 Конвенції будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду в тій державі, яка передала справу, згідно з її законодав­ством, має таку саму юридичну силу в Україні.

Відповідно до ст. 7 Конвенції кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про по­рушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначена міра покарання також згідно із власним законодавством.

Частина 1 коментованої статті визначає порядок перейняття кримінального про­вадження від іноземних держав. Так, виходячи з її положень, клопотання про перей­няття кримінального провадження від іноземних держав уповноважений подавати компетентний орган.

Компетентний орган - орган, що здійснює кримінальне провадження, який звер­тається із запитом або забезпечує виконання запиту про надання міжнародної право­вої допомоги (див. коментар до ст. 541 КПК).

Основні вимоги до складання запитів про передачу кримінального провадження з України до іноземної держави викладені у ст. 600 КПК (див. коментар до статті).

Розглядає таке клопотання центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини.

Згідно зі ст. 545 КПК центральний орган України:

Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну пра­вову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів);

МЮ (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримі­нальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції компетентні органи визначають до їх власного законодавства, яких дій слід вжити щодо такого клопотання.

Процедура передачі кримінального переслідування визначена у розд. 2 Конвенції.

Згідно із застереженням України до ч. 1 ст. 13 Конвенції всі клопотання, а також всі повідомлення, необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу

провадження у кримінальних справах, надсилаються Генеральною прокуратурою України (щодо запитів органів досудового розслідування) або МЮ (у випадку запи ' судів) до запитуючої сторони, або запитуючою державою до відповідних органі України, або за взаємною домовленістю безпосередньо органами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Відповіді надсилаються у такий же спосіб.

У термінових випадках клопотання і повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол) (ст. 13 Конвенції).

Клопотання про порушення кримінального переслідування супроводжується ори­гіналом або засвідченою копією кримінальної справи, а також іншими необхідними документами. Однак, якщо підозрювана особа утримується під вартою, а запитуюча держава не може подати зазначені документи разом із клопотанням про порушення кримінального переслідування, вони можуть бути надіслані пізніше.

Запитуюча держава також письмово інформує запитувану державу про всі про­цесуальні дії та про всі заходи стосовно провадження, які здійснено в запитуючій державі після передачі клопотання. Таке повідомлення супроводжується всіма необ­хідними документами.

2. Частина 2 коментованої статті містить чотири умови перейняття кримінального провадження від іноземних держав, у яких судовими органами іноземної держави було ухвалено вирок. Ужиті у ній терміни мають таке значення: громадянин Украї­ни - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1 ЗУ «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. № 2235-ІП).

Відмова у видачі особи (екстрадиції) регулюється ст. 589 КПК (див. коментар до статті).

Стаття 8 Конвенції містить перелік підстав, за яких одна держава може звернути­ся до іншої з проханням про порушення кримінального переслідування: а) якщо пі­дозрювана особа має постійне помешкання в запитуваній державі; Ь) якщо підозрю­вана особа є громадянином запитуваної держави або якщо ця держава є країною її походження; с) якщо підозрювана особа відбуває або має відбувати в запитуваній державі покарання, яке передбачає позбавлення волі; d) якщо в запитуваній державі за той самий злочин або за інші злочини проти підозрюваної особи порушене кримі­нальне переслідування; е) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі винесення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудженого; f) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі винесення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудженого; g) якщо вона вважає, що присутність на судовому засіданні підозрюваної особи не може бути забезпечена в запитуючій державі, у той час як її присутність на судовому засіданні може бути забезпечена в запитуваній державі; h) якщо вона вважає, що не може сама виконати вирок, у разі винесення такого, навіть з використанням екстра­диції, у той час як запитувана держава спроможна це зробити.

Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця дер­жава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених у п. 1 ст. 8, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть з використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або від­мовляється виконати такий вирок (ч. 2 ст. 8 Конвенції).

Існує два механізми перейняття кримінального провадження: через суд або Гене­ральну прокуратуру України. Клопотання компетентних органів іноземних держав про перейняття Україною кримінального провадження у визначених законом (міжнародним договором) випадках розглядається уповноваженим органом (на практиці - це про­куратура обласного рівня).

Механізм передачі запитів судів в Україну: МЮ - управління юстиції - суд - об­ласна прокуратура - територіальна прокуратура - орган досудового розслідування.

Одержані від іноземного суду матеріали кримінального провадження для судово­го розгляду направляються через відповідне обласне управління юстиції за підсудніс­тю до суду за місцем проживання або затримання особи.

У подальшому на підставі процесуального рішення суду кримінальне проваджен­ня надсилається територіальному прокурору. Прокурор спрямовує отримані матеріа­ли до органу, якому воно підслідне, з метою організації досудового розслідування. Компетентний орган за наявності підстав вживає заходів з метою притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Якщо виконання запиту не є можливим, відповідний орган іноземної держави повідомляється про це з мотивованим викладенням відповідних причин.

У разі закриття кримінальної справи або засудження особи до МЮ надсилається належним чином завірена копія постанови або вироку для подальшого інформування відповідного органу іноземної держави.

Механізм передачі запитів іноземних органів досудового розслідування: Генераль­на прокуратура - прокуратура обласного рівня - територіальна прокуратура - орган досудового розслідування.

За умов відсутності підстав, які згідно з чинним законодавством України пере­шкоджають виконанню запиту, кримінальне провадження для розслідування направ­ляється Генеральною прокуратурою України до центрального апарату компетентної установи за підслідністю з метою подальшої передачі до органу досудового розсліду­вання. Підслідність кримінальної справи визначається згідно з положеннями кримі­нального процесуального законодавства.

З урахуванням положень ст. 17 Конвенції до прийняття рішення по суті клопотан­ня про передачу кримінального переслідування необхідно викликати особу, стосовно якої надійшла кримінальна справа, та отримати її попередні пояснення з питань вчи­нення злочинів на території іноземної держави.

3. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 36 КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівни­цтва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати органу досудового розсліду­вання виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу або перейняття кримінального провадження, перевіряти повноту та об'єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні (див. коментар до ст. 36 КПК).

4. Відповідно до ст. З Конвенції будь-яка Договірна Держава, що згідно із своїм власним законодавством має повноваження переслідувати за вчинення злочину, може для цілей застосування цієї Конвенції відмовитися або утримуватися від криміналь­ного переслідування підозрюваної особи, яка вже притягнута або буде притягнута до відповідальності іншою Договірною Державою за вчинення того ж злочину. Будь-яке рішення про відмову або утримання від кримінального переслідування є тимчасовим доти, доки остаточне рішення не буде прийняте в іншій Договірній Державі.

На виконання положень Європейської конвенції про передачу кримінального пере­слідування 1972 р. запитувана Договірна Сторона зобов'язана повідомити запитуючу Договірну Сторону про остаточне рішення. На прохання запитуючої Договірної Сто­рони надсилається копія остаточного рішення.

Випадки, за настання яких запитувана держава може відмовити у прийнятті кло­потання повністю або частково, викладені у ст. 11 Мінської Конвенції:

якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене від­повідно до ст. 8, не підтверджуються;

якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній дер­жаві;

якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(сі) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

(і) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; у такому випадку п. 2 ст. 26 не застосовується;

(%) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отримання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 міся­ців;

(Ь) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(І) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвен­цією.

Генеральна прокуратура України при відмові перейняти кримінальне проваджен­ня зобов'язана повернути матеріали відповідним органам іноземної держави. Відпо­відь на клопотання оформляється відповідно до статей 13, 16 Конвенції.

Стаття 596

Неможливість перейняття кримінального провадження

1. Кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо:

не дотримані вимоги частини другої статті 595 цього Кодексу або міжнарод­ного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено виправдувальний вирок;

щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвинувальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується;

щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні закрите кримінальне провадження або її звільнено від відбування по­карання у зв'язку з помилуванням або амністією;

провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здійснюватися у зв'язку із закінченням строку давності.

1. Неможливість перейняття кримінального провадження - це наявність обставин, за яких процедура перейняття провадження від іноземних держав виключається.

Виходячи із положень ст. 10 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., запитувана держава не вживає дій щодо клопотання про перейняття кримінального провадження, якщо:

особа не підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого законодавством до­говірної Держави;

злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального пере­слідування, не становить злочин у разі вчинення на території запитуваної держави і коли за таких обставин злочинцю не може бути призначена міра покарання також за власним законодавством;

на час подання клопотання вже спливли строки притягнення до кримінальної відповідальності згідно із законодавством запитуючої Держави.

За винятком передбачених ст. 10 Конвенції обставин, запитувана держава не може відмовити у прийнятті клопотання повністю або частково, інакше як в одному або кількох таких випадках:

якщо вона вважає, що підстави, на яких грунтується клопотання, заявлене від­повідно до вимог ст. 8 Конвенції, не підтверджуються;

якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній державі;

якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(сі) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; у такому випадку переривання строків давності не застосовується;

якщо її повноваження грунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отри­мання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 місяців;

якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(j) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.

Диспозиція коментованої статті складається із п'яти пунктів, за наявності визна­чених у них обставин кримінальне провадження не підлягає перейняттю:

не дотримані вимоги ч. 2 ст. 595 КПК або міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана ВР України, наприклад:

особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або осо­бою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із КПК або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні особ яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у запитуючі державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законо України про кримінальну відповідальність.

Докладніше див. коментар до ст. 595 КПК;

кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено виправ дувальний вирок.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КПК одним із завдань кримінального провадження є за безпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгля з тим, щоб жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

Вирок - судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті (ч. 1 ст. 639 КПК).

Згідно з ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не до­ведено, що:

вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;

кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. в

значає, що ніхто не може бути повторно засуджений або покараний за злочин, за яки він уже був засуджений або виправданий відповідно до закону та кримінального пр цесуального права будь-якої країни.

Детальніше див. коментар до ст. 373 КПК;

кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвину­вальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується.

Відповідно до ч. 2 ст. 373 КПК, якщо обвинувачений визнається винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, суд ухвалює обвинувальний вирок і при­значає покарання;

кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні закрите кримінальне про­вадження або її звільнено від відбування покарання у зв'язку з помилуванням або амністією.

Закриття кримінального провадження регулюється ст. 284 КПК (див. коментар).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. ви­значає, що у разі, якщо особу було засуджено за злочин і якщо винесений щодо неї вирок було згодом скасовано або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась нова або знову віднайдена обставина беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання внаслідок такого засудження, має право на одержання компенсації згідно із законом, якщо не буде доведено, що цю обставину не було свого часу виявлено винятково або частково з її вини;

кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здійснюватися у зв'язку із за­кінченням строку давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальнос­ті, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили мину­ли такі строки: два роки (у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який перед­бачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі); три роки (у разі вчинення зло­чину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або по­збавлення волі); п'ять років (у разі вчинення злочину середньої тяжкості); десять років (у разі вчинення тяжкого злочину); п'ятнадцять років (у разі вчинення особливо тяжкого злочину).

Стаття 597

Тримання під вартою особи до отримання запиту про перейняття кримінального провадження

За клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може трима­тися під вартою на території України не більше ніж сорок діб.

Тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими статтею 583 цього Кодексу.

Якщо після закінчення передбаченого частиною першою цієї статті строку запит про перейняття кримінального провадження не надійде, зазначена особа звільняється з-під варти.

Стосовно законодавства, яким регулюється перейняття кримінального прова­дження, див. коментар до ст. 596 КПК.

Застосування тимчасового заходу «тримання під вартою особи до отримання за-І питу про перейняття кримінального провадження» регулюється положеннями Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня | 1972 р. і законодавством запитуваної держави (ч. 1 ст. 29 Конвенції).

Інститут «тримання під вартою» у кримінальному процесі регулюється гл. 18 КПК (див. коментар).

Законодавство запитуваної держави або Конвенція визначають також умови, за | яких тримання під вартою не застосовується (ч. 2 ст. 29 Конвенції):

якщо запитувана держава інформує запитуючу державу про своє рішення і вживати дій щодо клопотання;

якщо запитувана держава інформує її про своє рішення відмовити у прийнят клопотання;

якщо запитувана держава інформує її про своє рішення відкликати свою згод на прийняття клопотання;

(сі) якщо запитувана держава інформує її про своє рішення не порушувати про вадження або припинити його;

(е) якщо запитуюча держава відкликає своє клопотання до того, як запитуван держава проінформує її про своє рішення вжити дій щодо клопотання.

За відсутності зазначених підстав запитуюча держава оголошує про свій намір подати клопотання про порушення кримінального переслідування, запитувана дер­жава може на прохання запитуючої держави вдатися до тимчасового арешту підозрю­ваної особи, якщо:

законодавство запитуваної держави дозволяє тримання під вартою за вчинен злочин;

існують підстави вважати, що підозрювана особа зникне або сприятиме знищен ню доказів (ч. 1 ст. 27 Конвенції).

Після отримання клопотання про порушення кримінального переслідування разо із документами, які передбачені у п. 1 ст. 15 Конвенції, запитувана держава має пра вживати всіх тимчасових заходів, у тому числі тримання підозрюваної особи під вар тою і накладення арешту на майно, яких можна було би вжити за її власним законо давством, якби злочин, за який вимагається кримінальне переслідування, був вчинен на її території (ст. 28 Конвенції).

Строк тримання під вартою, здійснюваного виключно згідно зі ст. 27, за жодни обставин не повинен перевищувати 40 днів (ч. 5 ст. 29 Конвенції). Ця норма повніс відповідає строку, визначеному у диспозиції ч. 1 коментованої статті.

Див. коментар до ст. 583 КПК.

Відповідно до пп. 3,4 ст. 29 Конвенції особа, що тримається під вартою, пови на бути звільнена за будь-яких обставин, якщо запитувана держава не отримала і потання про порушення кримінального переслідування впродовж 18 днів від і арешту, а також якщо документи, які повинні додаватися до клопотання про поруше ня кримінального переслідування, не були отримані запитуваною державою впродо 15 днів після отримання клопотання про порушення кримінального переслідуван

Щодо порядку звільнення особи див. коментар до ст. 202 КПК.

Стаття 598

Порядок кримінального провадження, що перейняте від іншої держави

Кримінальне провадження, що перейняте від компетентного органу іншої держави, починається зі стадії досудового розслідування та здійснюється згідно з цим Кодексом.

Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття криміналь­ного провадження відповідним органом іншої держави на її території та згідно з її законодавством, можуть бути визнані допустимими під час судового розгляду в Україні, якщо це не порушує засад судочинства, передбачених Конституцією України та цим Кодексом, і вони не отримані з порушенням прав людини і осно­воположних свобод. Не потребують легалізації відомості, визнані судом допусти­мими.

Слідчий, прокурор України після перейняття кримінального провадження мають право здійснювати будь-які передбачені цим Кодексом процесуальні дії.

За наявності достатніх підстав для повідомлення про підозру воно повинно бути здійснене згідно з законом України про кримінальну відповідальність і в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Покарання, що призначається судом, не повинно бути суворішим від по­карання, передбаченого законом запитуючої держави за таке ж кримінальне правопорушення.

Компетентному органу запитуючої держави надсилається копія остаточно­го процесуального рішення, що набуло законної сили.

Законодавство, яким регулюється перейняття кримінального провадження, - див. коментар до ст. 596 КПК.

Кримінальне провадження, перейняте від компетентного органу іншої держави, починається зі стадії досудового розслідування, тобто з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про засто­сування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5 ч. 1 ст. З КПК).

Відповідно до положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. розслідування у справі продов­жується запитуваною стороною відповідно до її національного законодавства, тому у разі наявності постанови про зупинення досудового слідства відповідне процесуаль­не рішення повинно бути скасоване, а строк досудового слідства продовжений.

Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття кримінального провадження відповідним органом іншої держави на її території та згідно з її законо­давством, можуть бути використані за наявності таких умов:

- відомості, які містяться в матеріалах, визнані допустимими під час судового розгляду. Допустимість доказів регулюється ст. 86 КПК (див. коментар);

прийняття цих відомостей не порушує засад судочинства, передбачених Консти­туцією України та КПК. Загальні засади кримінального провадження викладені у ст. 7 КПК (див. коментар);

якщо вони не отримані з порушенням прав людини та основоположних свобод. Відповідно до ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного по­рушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВР України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного по­рушення прав та свобод людини.

Істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод є такі діяння: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів унаслідок катуван­ня, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отри­мання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право від­мовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кри­мінальному провадженні (ч. 2 ст. 87 КПК).

3. Суб'єктами, уповноваженими на проведення процесуальних дій після перей­няття кримінального провадження, є: слідчий; прокурор.

Інститут процесуальних дій регламентовано главами 20,21,43 КПК (див. коментар).

Процесуальні дії, які потребують спеціального дозволу, визначені у ст. 562 КПК (див. коментар).

При перейнятті в Україні кримінального провадження з іншої держави необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. будь-яка дія, метою якої є порушення кримінального переслідування і яка здійснена в запитуючій державі відповідно до її законодавства і правил, має таку ж юридичну силу в запитуваній державі, тобто розглядається як така, що здійснена органами цієї держави, за умови, що таке ототожнення не дає такій ді більшої доказової сили, ніж у запитуваній державі.

Якщо у справі, що надійшла, уже є постанова іноземного органу про порушення кримінального провадження, додаткове чи повторне порушення на території Укра­їни не допускається. У цьому випадку за постановою органу досудового розсліду­вання справа негайно приймається до провадження і дії особи кваліфікуються за відповідними статтями КК. Подальше розслідування кримінального правопорушен­ня здійснюється за правилами КПК. При цьому орган, який здійснює досудове роз­слідування, організовує переклад матеріалів українською мовою, якщо вони надій шли в Україну, відповідно до чинного міжнародного договору, мовою запитуючо сторони.

Якщо в Україну надійшло прохання про кримінальне переслідування особи в^: компетентного органу іноземної держави, з якою не укладено відповідний міжнарод­ний договір, за погодженням із цим органом такі матеріали розглядаються та за ними приймається рішення також у порядку ст. 214 КПК.

Передусім прокурор або слідчий викликає особу, стосовно якої надійшло клопо­тання, і шляхом опитування встановлює, чи дійсно ця особа перебувала за кордоном. Якщо особа це заперечує, прокурор або слідчий з метою перевірки направляє запити в консульські та митні органи.

Якщо особа, стосовно якої надійшли матеріали із клопотанням про перейняття кримінального переслідування, не причетна до інкримінованих правопорушень, прий­мається відповідне процесуальне рішення і матеріали повертаються ініціатору запиту через уповноважені (центральні) органи.

Під час проведення розслідування прокурор, слідчий керується тільки вимогами кримінального процесуального законодавства України.

При прийнятті рішення про зупинення провадження або його закриття територі­альні прокурори направляють у прокуратуру області копію цього процесуального рішення, а також свій мотивований висновок щодо законності його прийняття.

У разі засудження особи до Генеральної прокуратури України надсилається на­лежним чином завірена копія постанови або вироку для подальшого інформування відповідного органу іноземної держави. Такий документ направляється до Генераль­ної прокуратури України органом, що проводить розслідування у справі, через власний центральний апарат.

Повідомлення про підозру здійснюється в порядку, передбаченому ст. 278 КПК (див. коментар до статті).

Письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень (див. коментар до ст. 278 КПК).

Одним із завдань кримінального провадження є забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке мало бути застосоване у момент вчинення злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.

Аналогічні положення містяться у ст. 25 Конвенції, а саме: у запитуваній державі щодо злочину застосовується міра покарання, передбачена законодавством цієї дер­жави, якщо законодавство не встановлює іншого. Міра покарання запитуваної держа­ви не може бути більш суворою, ніж міра покарання, передбачена законодавством запитуючої держави.

Призначення покарання регулюється розд. XI КК.

Згідно із застереженням України до ч. 1 ст. 13 Конвенції всі клопотання, а також усі повідомлення, необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, надсилаються Генеральною про­куратурою України (щодо запитів органів досудового розслідування) або МЮ (у випадку запитів судів) до запитуючої сторони, або запитуючою державою до відпо­відних органів України, або за взаємною домовленістю безпосередньо органами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Відповіді надсилаються у такий же спосіб.

ІСтаття 599 ^- •

Порядок і умови переданий кримінального провадження компетентному органу іншої держави

Клопотання слідчого, погоджене з прокурором, прокурора або суду про передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави розглядаються уповноваженим (центральним) органом України протягом два­дцяти днів з моменту надходження.

Незакінчене кримінальне провадження може бути передане іншій державі за умови, що видача особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відпові­дальності, неможлива або у видачі такої особи Україні відмовлено.

Слідчий, прокурор або суд на вимогу уповноваженого (центрального) ор­гану України поновлює кримінальне провадження, продовжує - якщо це дозво­ляється цим Кодексом - строки розслідування або тримання під вартою з ураху­ванням часу, необхідного для перейняття його компетентним органом іноземної держави.

1. З урахуванням визначення перейняття кримінального провадження, розкритого в п. З ч. 1 ст. 541 КПК, передання кримінального провадження слід розуміти як вчи­нене в рамках міжнародного співробітництва направлення через уповноважений (центральний) орган України запиту про здійснення компетентними органами запи­туваної держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відпо­відальності.

Відповідно до ст. 545 КПК функції уповноваженого (центрального) органу України у кримінальному провадженні під час досудового розслідування виконує Генеральна прокуратура України, а у кримінальному провадженні під час судового провадження - МЮ. Крім того, КПК або чинним міжнародним договором України може бути перед­бачено інший порядок зносин. У такому випадку наведені повноваження поширюють­ся на визначені цими законодавчими актами органи.

Орган, що веде розслідування у справі, надсилає клопотання слідчого, погоджене з прокурором, або прокурора про передання кримінального провадження через свій центральний орган, а якщо кримінальна справа перебуває у провадженні органів про­куратури - через прокуратуру області (прирівняну до неї прокуратуру) до Генеральної прокуратури України.

У разі перебування кримінального провадження в суді, клопотання про його передачу надсилається до МЮ через відповідне управління юстиції.

У першому випадку Генеральна прокуратура України, а в другому - МЮ після вивчення та перевірки матеріалів та в разі їх належного оформлення, наявності підстав і відсутності перешкод, передбачених КПК та міжнародними договорами, протягом двадцяти днів з моменту надходження готує і надсилає відповідному органу іноземної держави клопотання щодо передачі кримінального переслідування особи за злочин, скоєний на території України.

До умов передання незакінченого кримінального провадження іншій державі законом віднесено такі: 1) видача особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, неможлива; 2) у видачі такої особи Україні відмовлено. На практи­ці такі ситуації можуть обумовлюватись наявністю в особи громадянства запитуваної країни, наявністю дипломатичного імунітету особи тощо.

Продовження строків розслідування або тримання під вартою з урахуванням часу, необхідного для перейняття провадження компетентним органом іноземної дер­жави, відбувається із дотриманням вимог статей 294—297, 331 КПК.

При переданні кримінального провадження іншій державі кримінальне переслі­дування по ньому продовжується відповідно до законодавства цієї держави.

Стаття 600

Зміст та форма клопотання про передання кримінального провадження іншій державі

Зміст та форма клопотання про передання кримінального провадження повинні відповідати вимогам цього Кодексу та відповідних міжнародних догово­рів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Клопотання про передання кримінального провадження повинно містити:

назву органу, який здійснює кримінальне провадження;

посилання на відповідний міжнародний договір про надання правової до­помоги;

найменування кримінального провадження, передання якого запитується;

опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального про­вадження, та його правову кваліфікацію;

прізвище, ім'я, по батькові особи, щодо якої здійснюється кримінальне прова­дження, дату і місце народження, місце проживання або перебування та інші відомос­ті про неї.

До клопотання додаються такі документи:

матеріали кримінального провадження;

текст статті закону України про кримінальну відповідальність, за яким кваліфікується кримінальне правопорушення, щодо якого здійснюється про­вадження;

відомості про громадянство особи.

Разом з клопотанням та документами, передбаченими частиною третьою цієї статті, компетентному органу іншої держави передаються наявні речові до­кази.

Копії матеріалів залишаються в органі, який здійснював кримінальне про­вадження в Україні.

1. Клопотання про передання кримінального провадження є однією з форм запиту про міжнародне співробітництво. Основні правила його складання та направлення передбачені ст. 548 КПК.

При підготовці клопотання про передання кримінального провадження вико­ристовують положення Європейської конвенції про передачу провадження у кримі­нальних справах 1972 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., двосторонні та багатосторонні договори між Україною та іншими державами.

Крім названих у ст. 600 КПК реквізитів та додатків клопотання про передання кримінального провадження може містити інші обов'язкові вимоги, визначені між­народними договорами. Наприклад, передбачені ст. 73 Конвенції про правову допо­могу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. заяви потерпілих у кримінальних справах, порушених за заявою потерпілого, і за­яви про відшкодування шкоди; зазначення розміру збитку, заподіяного злочином, тощо.

Передані компетентному органу іншої держави речові докази після закінчення кримінального провадження слід повертати запитуючій стороні, якщо не було досяг­нуто домовленості про інше. Відповідно до ст. 78 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. права третіх осіб на передані предмети залишаються в силі. Після закінчення кримінального про­вадження ці предмети повинні бути безоплатно повернуті Договірній Стороні, яка їх передала.

Стаття 601

Наслідки передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави

З моменту перейняття компетентним органом іншої держави криміналь­ного провадження відповідні органи України не мають права здійснювати будь- які процесуальні дії щодо особи у зв'язку з кримінальним правопорушенням, щодо якого передано кримінальне провадження, інакше, ніж на підставі запиту про надання міжнародної правової допомоги з боку держави, яка перейняла кримінальне провадження.

Закриття компетентним органом іноземної держави переданого криміналь­ного провадження на стадії досудового розслідування не перешкоджає відновлен­ню провадження в Україні та подальшому розслідуванню в порядку, передбаче­ному цим Кодексом, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, не встановлено інше.

1. Моментом перейняття компетентним органом іншої держави кримінального провадження вважається час отримання від запитуваної держави повідомлення про перейняття кримінального переслідування.

Виконання запиту про міжнародну правову допомогу у переданому для подаль­шого розслідування кримінальному провадженні здійснюється у загальному порядку, передбаченому статтями 554-560 КПК.

Стаття 601

2. У разі відсутності спеціальної заборони на такі дії міжнародним договором за­криття компетентним органом іноземної держави переданого кримінального прова­дження на стадії досудового розслідування не перешкоджає відновленню проваджен­ня та подальшому розслідуванню в Україні. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 21 Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. по­дальшому здійсненню кримінального переслідування не перешкоджатиме й інформу­вання запитуваною державою про своє рішення відкликати згоду на прийняття кло­потання.

Згідно зі ст. 76 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. кожна з Договірних Сторін під час розслі­дування злочинів і розгляду кримінальних справ судами враховує передбачені зако­нодавством Договірних Сторін обставини, що пом'якшують або обтяжують відпові­дальність, незалежно від того, на території якої Договірної Сторони вони виникли.

Глава 46

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ СУДІВ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ТА ПЕРЕДАЧА ЗАСУДЖЕНИХ ОСІБ

Стаття 602

Підстави і порядок виконання вироків судів іноземних держав

Вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний на терито­рії України у випадках і в обсязі, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У разі відсутності міжнародного договору положення цієї глави можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подаль­шого відбування покарання.

Запит про виконання вироку суду іноземної держави, крім запиту про пе­редачу засудженої особи, Міністерство юстиції України розглядає протягом трид­цяти днів з моменту надходження запиту. Якщо запит і додаткові матеріали на­дійшли іноземною мовою, цей строк продовжується до трьох місяців.

При розгляді запиту про виконання вироку суду іноземної держави згідно з частиною третьою цієї статті Міністерство юстиції України з'ясовує наявність підстав, передбачених міжнародним договором України, для його задоволення. З цією метою Міністерство юстиції України може запитувати необхідні матеріали та інформацію в Україні або у компетентного органу іноземної держави.

Встановивши відповідність запиту про визнання і виконання вироку суду іноземної держави умовам, передбаченим міжнародним договором України, Мі­ністерство юстиції України направляє до суду клопотання про визнання і ви­конання вироку суду іноземної держави і передає наявні матеріали.

При відмові у задоволенні запиту Міністерство юстиції України повідомляє про це іноземний орган, від якого надійшов запит, з роз'ясненням підстав відмови.

Не підлягають виконанню в Україні вироки судів іноземних держав, ухва­лені заочно (in absentia), тобто без участі особи під час кримінального проваджен­ня - крім випадків, коли засудженій особі було вручено копію вироку і надано можливість його оскаржити. У задоволенні запиту про виконання вироку суду іноземної держави може бути відмовлено, якщо таке виконання суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами України.

Вирішення питання про визнання і виконання вироку суду іноземної дер­жави у частині цивільного позову вирішується у порядку, передбаченому Цивіль­ним процесуальним кодексом України.

У випадках, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, якщо вирок суду іноземної держави передбачає покарання у виді позбавлення волі, Міністерство юстиції України надсилає засвідчену копію запиту, передбаченого цією статтею, прокурору для звернення до слідчого судді з клопотанням про застосування запобіжного заходу до вирішення питання про виконання вироку суду іноземної держави.

1. Допустимість визнання та виконання вироку іноземного-суду визначається внутрішнім законодавством кожної конкретної держави, а також її міжнародними до­говорами.

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі з іно­земною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється між­народним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Згідно зі ст. 8 цього ж законодавчого акта згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися у формі підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Також ст. 8 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ встановлено, що згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Статтею 9 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ передбачено, що ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародно­го договору.

Цією ж статтею встановлено, що ратифікації підлягають міжнародні договори України:

політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), тери­торіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (мор­ської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допо­моги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не пе­редбачених Державним бюджетом України;

про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українсько­го народу, а також об'єктів права державної власності України;

виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним догово­ром або законом України.

Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвер­дження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або КМУ

Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Указом Президента України щодо:

міжнародних договорів, які укладаються від імені України;

міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі до­говори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Затвердження міжнародних договорів України здійснюється постановою КМУ щодо:

міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, крім договорів, затвердження яких здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнарод­них договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі договори встанов­люють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України;

міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах КМУ.

Крім того, ст. 12 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ встановлено, що затвердження міжвідомчих договорів, крім тих, що вста­новлюють інші правила, а також тих, що містяться в актах КМУ, здійснюється в по­рядку, встановленому КМУ.

У статті 13 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ визначено, що рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття приймаються щодо:

договорів, які потребують ратифікації, - у формі закону України про приєднан­ня до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного до­говору, невід'ємною частиною яких є текст міжнародного договору;

міжнародних договорів, які укладаються від імені України, які не потребують ратифікації, - у формі указу Президента України;

міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потре­бують ратифікації, - у формі постанови КМУ.

Також цією статтею Закону встановлено, що рішення про приєднання України до міжвідомчих договорів або про їх прийняття ухвалюються в порядку, встановленому КМУ.

У статті 14 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ зазначено, що міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього законодав­чого акта в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.

На сьогодні Україна є стороною багатосторонніх міжнародних договорів, що ре­гулюють питання міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Серед них необхідно виділити Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р., ратифіковану Україною із заявами та застереженнями ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків» від 26 вересня 2002 р. № 172-ІУ (чинна для України з 12 червня 2003 р.).

2. Зазначимо, що міжнародний договір - це угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і регу­люють їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Оскільки процедура

прийняття міжнародних договорів досить складна і може тривати не один рік, у ч. 2 ст. 602 КПК законодавець передбачив можливість застосування положень гл. 46 КПК при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подальшого відбування покарання у разі відсутності відповідного міжнародного договору. Більше того, звер­татися з клопотанням про передачу з іноземної держави на територію держави гро­мадянства - це право засудженого, яке, поряд із міжнародними договорами, може бути гарантовано національним законодавством будь-якої країни.

Частиною 3 ст. 602 КПК передбачено строки розгляду запиту про виконання вироку суду іноземної держави, крім запиту про передачу засудженої особи, та визна­чено компетентний суб'єкт такого розгляду. Так, питання розгляду запиту про вико­нання вироку суду іноземної держави віднесено до компетенції центрального органу виконавчої влади - Міністерства юстиції України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації дер­жавної правової політики. Щодо строку, то слід зазначити, що законодавець надає МЮ тридцять днів для розгляду вказаного запиту з моменту його надходження. Про­те, якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, цей строк продов­жується до трьох місяців.

Ураховуючи положення Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримі­нальних вироків 1970 р., зазначимо, що у ст. З передбачено, що держава є компетент­ною виконати санкцію, встановлену в іншій державі, лише за запитом держави, в якій таку санкцію встановлено.

Статтями 15-20 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. регулюються питання, пов'язані з надсиланням запитів про виконан­ня вироків. Зокрема, визначено, що всі запити мають бути складені у письмовій фор­мі. Вони, а також усі необхідні для застосування Конвенції повідомлення, надсила­ються Міністерством юстиції запитуючої Держави до Міністерства юстиції запиту­ваної Держави, або, якщо Договірні Держави домовляються про це, безпосередньо органами запитуючої Держави до органів запитуваної Держави. Повертаються вони тими ж каналами. У невідкладних випадках запити та повідомлення можуть надсила­тися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол).

Запит про виконання супроводжується оригіналом чи завіреною копією рішення, виконання якого запитується, та всіма іншими необхідними документами. Оригінал чи завірена копія кримінальної справи або її частини надсилається до запитуваної Держави, якщо вона того вимагає. Зазначеною Європейською конвенцією встановле­но, якщо запитувана Держава вважає, що інформація, надана запитуючою Державою, є недостатньою для застосування положень Конвенції, вона може запитати необхідну додаткову інформацію. Також запитувана Держава може визначити дату для отриман­ня такої інформації.

У Положенні про Міністерство юстиції України, затвердженому Указом Пре­зидента України від 11 січня 2012 р. № 11/2012, зазначається, що основними за­вданнями МЮ, серед іншого, є здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення дотримання і виконання зобов'язань, узятих за міжнародними дого­ворами України з правових питань. Цим Положенням також закріплено, що МЮ забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у ци­

вільних і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, вирішує питання про видачу правопорушників (екстрадицію), виконує інші функції, визначені законами і між­народними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР Україн З огляду на наведені норми цього Положення слід зазначити, що взаємне визнання процесуальних рішень є одним із принципів міжнародного співробітництва країн у кримінальному судочинстві, і одну з ключових ролей у цьому процесі Главою дер­жави відведено саме МЮ.

У частині 4 ст. 602 КПК зазначено, що для здійснення належного розгляду запиту про виконання вироку суду іноземної держави МЮ має право запитувати всі необхід­ні матеріали та інформацію як на території України, так і безпосередньо звертаючись до компетентного органу іноземної держави. Під компетентним органом за ст. 541 КПК слід розуміти орган, що здійснює кримінальне провадження, який звертається із запитом згідно з розд. IX КПК, або який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.

Згідно зі ст. 4 Європейської конвенції санкція може виконуватися державою тіль­ки у разі, якщо відповідно до її законодавства дія, за яку було встановлено санкцію, була б злочином у разі її вчинення на території цієї держави, та особа, якій було вста­новлено санкцію, підлягала б покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там.

У статті 5 Європейської конвенції вказується, що держава винесення вироку може запитати іншу державу виконати санкцію, якщо виконано одну чи більше з таких умов:

засуджена особа постійно проживає в іншій державі;

виконання санкції в іншій державі вірогідно покращить перспективи соціальної реабілітації засудженої особи;

у разі коли санкція передбачає позбавлення волі, санкція може бути виконана після виконання іншої санкції, що передбачає позбавлення волі, яку засуджена особа відбуває чи має відбути в іншій державі;

інша держава є державою походження засудженої особи і заявила про своє ба­жання прийняти відповідальність за виконання такої санкції;

держава вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша держава може.

За умови встановлення відповідності запиту про визнання та виконання вироку суду іноземної держави умовам, що передбачені міжнародним договором, МЮ зобов'язано направити до суду клопотання про визнання і виконання вироку суду іноземної держави. Також ч. 5 ст. 602 КПК за МЮ закріплено обов'язок передати до суду наявні матеріали щодо визнання та виконання вироку суду іноземної держави. Установлюючи обов'язок МЮ передати до суду наявні матеріали, законодавець розу­міє обов'язок передачі всіх матеріалів, що фактично є в наявності, і які були отрима­ні при розгляді запиту, з'ясуванні підстав для його задоволення.

У разі відмови в задоволені запиту про визнання та виконання вироку суду іно­земної держави на МЮ покладаються такі обв'язки: повідомити про своє рішення компетентний орган іноземної держави, від якого надійшов запит; роз'яснити під­стави відмови в задоволені запиту.

Ураховуючи зміст положень ч. 6 ст. 602 КПК, безпідставна відмова у задоволенні запиту про визнання та виконання вироку суду іноземної держави заборонена.

Варто зазначити, що ст. 6 вказаної Європейської конвенції встановлено перелік випадків, за яких може бути відмолено у задоволені запиту:

виконання суперечить основним принципам правової системи запитуваної Дер­жави;

запитувана Держава вважає, що злочин, за який винесено вирок, має політичний характер чи є суто військовим;

запитувана Держава вважає, що існують істотні підстави для висновку про те, що винесення вироку чи його суворість обумовлені расовими, релігійними, національ­ними міркуваннями чи політичними переконаннями;

виконання суперечило б міжнародним зобов'язанням запитуваної Держави;

діяння вже є предметом переслідування в запитуваній Державі чи коли запиту­вана Держава вирішує розпочати переслідування щодо цього діяння;

компетентні органи запитуваної Держави вирішили не розпочинати пересліду­вання чи припинили вже розпочате переслідування щодо того самого діяння;

діяння було вчинено поза територією запитуючої Держави;

запитувана Держава не може виконати санкцію;

запит ґрунтується на тому, що держава вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша держава може, і жодна з інших умов, за­значених у ст. 6 Європейської конвенції, не задовольняється;

запитувана Держава вважає, що запитуюча Держава сама в змозі виконати санк­цію;

вік засудженої особи на час вчинення злочину був таким, що вона не могла би бути покарана в запитуваній Державі;

згідно із законодавством запитуваної Держави накладена санкція вже не може бути виконана за строком давності;

вирок, пов'язаний із позбавленням прав, і тією мірою, якою вирок встановлює позбавлення прав.

У частині 7 ст. 602 КПК встановлено пряму заборону виконання в Україні ви­років судів іноземних держав, ухвалених заочно - без участі особи під час криміналь­ного провадження. Ця заборона не поширюється за умови, якщо засудженій особі: було вручено копію вироку; надано можливість його оскаржити, тобто створено умови для реалізації процесуальних прав особи на захист.

Також ч. 7 ст. 602 КПК встановлюється підстава, за наявності якої МЮ має право відмовити в задоволенні запиту про виконання вироку суду іноземної держави - якщо таке виконання суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами. Хоча з огляду на зміст вказаної частини навіть у цьому випадку законодавець залишає за компетентним суб'єктом право розглянути і задовольнити запит про виконання ви­року суду іноземної держави.

Частиною 8 ст. 602 КПК визначено, що вирішення питання про визнання і ви­конання вироку суду іноземної держави у частині цивільного позову вирішується у порядку, передбаченому ЦПК (див. розд. УІІІЦПК «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні»).

У випадках, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України, якщо вирок суду іноземної держави передбачає покарання

у виді позбавлення волі, законодавець встановлює процедурні особливості наступно то характеру.

Засвідчена копія запиту про виконання вироку суду іноземної держави в обов'язковому порядку надсилається МЮ прокурору. Прокурор у разі отримання вказаної копії запиту зобов'язаний звернутися до слідчого судді із клопотанням про застосування запобіжного заходу до вирішення питання про виконання вироку суду іноземної держави.

Розгляд судом питання про виконання вироку суду іноземної держави

Клопотання Міністерства юстиції України про виконання вироку суду іно­земної держави розглядається протягом одного місяця з дня його отримання судом першої інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місце проживання чи останнє відоме місце проживання засудженої особи, або місце перебування майна такої особи, а в разі їх відсутності - місце знаходження Міністерства юстиції України.

Про дату судового засідання повідомляють особі, щодо якої ухвалено вирок, якщо вона перебуває на території України. Така особа має право користуватися правовою допомогою захисника. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

При розгляді клопотання Міністерства юстиції України про виконання ви­року суду іноземної держави суд встановлює, чи дотримані умови, передбачені між­народним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Укра­їни, або цією главою. При цьому суд не перевіряє фактичні обставини, встановлені вироком суду іноземної держави, та не вирішує питання щодо винуватості особи.

За результатами судового розгляду суд постановляє ухвалу:

про виконання вироку суду іноземної держави повністю або частково. При цьому суд визначає, яка частина покарання може бути виконана в Україні, керу ючись положеннями Кримінального кодексу України, що передбачають кримі нальну відповідальність за злочин, у зв'язку з яким ухвалено вирок, та вирішу питання про застосування запобіжного заходу до набрання ухвалою законної сили;

про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави.

У разі необхідності проведення додаткової перевірки суд може постановити ухвалу про відкладення розгляду та отримання додаткових матеріалів.

Період, протягом якого особа перебувала під вартою в Україні у зв'язку розглядом запиту про виконання вироку суду іноземної держави, зараховується до загального строку відбування покарання, визначеного відповідно до пункту 1 частини четвертої цієї статті.

У разі ухвалення рішення про виконання вироку суду іноземної держави суд може одночасно ухвалити рішення про обрання запобіжного заходу стосовно особи.

Копії ухвали суд надсилає Міністерству юстиції України та вручає особі, засудженій вироком суду іноземної держави, якщо така особа перебуває на тери торії України.

9. Судове рішення стосовно виконання вироку суду іноземної держави може бути оскаржено в апеляційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено відповідне питання, та прокурором.

У частині 1 ст. 603 КПК законодавець встановив строк, протягом якого суд пер­шої інстанції повинен розглянути клопотання МЮ про виконання вироку суду іно­земної держави - один місяць з дня отримання клопотання.

Зазначимо, що до судів першої інстанції належать районні, районні у місті, міські та міськрайонні суди, які мають право ухвалити вирок або постановити ухвалу про закриття кримінального провадження (ст. З КПК).

Також у ч. 1 ст. 603 КПК визначено, який саме суд першої інстанції зобов'язаний розглянути таке клопотання. При вирішенні цього питання законодавець звертається до одного із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, закріплений у ст. 125 Конституції України - принцип територіальності, який означає децентралізацію нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції (місцевої та апеляційної). Кожен місцевий та апеляційний суди мають свою територіальну юрисдикцію - поширення компетенції конкретного суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Загалом реалізація цього принципу є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин та збіль­шення кількості правових конфліктів.

Крім того, ч. 1 ст. 603 КПК передбачено особливості розгляду судом першої ін­станції клопотання про виконання вироку суду іноземної держави, які за своїм змістом пов'язані із межами територіальної юрисдикції. Суд першої інстанції може розгляда­ти таке клопотання, якщо в межах його територіальної юрисдикції знаходиться: місце проживання засудженої особи чи останнє відоме її місце проживання; місце перебу­вання майна такої особи.

Навіть якщо немає даних щодо місця проживання засудженої особи чи останньо­го відомого її місця проживання, або місця перебування майна такої особи, розгляд судом питання про виконання вироку суду відбудеться. Узявши до уваги, що така ін­формація з різних причин може бути невідомою, законодавець передбачив, що в та­кому разі клопотання розглядає суд першої інстанції, в межах територіальної юрис­дикції якого знаходиться місце знаходження МЮ.

Про дату судового засідання, на якому розглядатиметься клопотання МЮ про виконання вироку суду іноземної держави, повідомляють особі, стосовно якої ухва­лено відповідний вирок. Повідомлення особі про дату судового засідання є обов'язковою вимогою лише за умови її перебування на території України.

Частиною 2 ст. 603 КПК закріплюється право особи, стосовно якої ухвалено вирок судом іноземної держави, користуватися правовою допомогою захисника. Зауважимо, що в частині надання процесуальних прав та можливості їх реалізації законодавець прирівняв таку особу до підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, яким гарантується право на захист (ст. 20 КПК). Конституцією України гарантується право кожного на правову допомогу (ст. 59). Окрім цього, конституційною нормою визначено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, а у випадках, перед­бачених законом, правова допомога надається безоплатно. Проте згідно зі ст. 43 КПК засуджений має права обвинуваченого, передбачені ст. 42 КПК.

У статті 1 ЗУ «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. № 3460-УІ вказано, що під правовою допомогою слід розуміти надання правових послуг, спря­мованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення.

Згідно з указаною статтею до правових послуг слід відносити:

надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань;

складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення;

надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Однією з вимог щодо розгляду судом питання про виконання вироку суду інозем­ної держави є те, що в ньому обов'язково бере участь прокурор (визначення терміна «прокурор» див. у ст. З КПК).

Розгляд судом першої інстанції клопотання МЮ про виконання вироку суду іноземної держави повинен спрямовуватися на встановлення додержання умов, перед­бачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

Окрім цього, якщо міжнародного договору з цих питань не укладено, при розгля­ді клопотання МЮ про виконання вироку суду іноземної держави суд першої інстан­ції встановлює, чи дотримано умов, передбачених гл. 46 КПК. Зауважимо, що це обумовлюється вимогами ст. 602 КПК, у якій зазначено, що положення гл. 46 КПК можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подальшого відбування покарання у разі неукладення міжнародного договору.

У коментованій статті роз'яснюється, що при розгляді в суді першої інстанції клопотання МЮ про виконання вироку не перевіряються фактичні обставини, вста­новлені вироком суду іноземної держави. Наголосимо, що суд першої інстанції не вирішує питання щодо винуватості особи, стосовно якої ухвалено відповідний вирок. До компетенції суду належить лише розгляд питання дотримання умов, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України, або гл. 46 КПК.

Головним завданням вітчизняних судів при розгляді клопотання МЮ про вико­нання вироку суду іноземної держави є встановлення дотримання вищезазначених умов, з метою вирішення питання надання чи ненадання цим вирокам на території України такої ж юридичної сили, яку вони мають на території іноземної держави. Тобто визнання вироку суду іноземної держави - це поширення законної сили, не­спростовності, виключності та обов'язковості його виконання на території держави, яка визнає цей вирок.

У частині 4 ст. 603 КПК передбачено, що суд першої інстанції зобов'язаний постановити ухвалу про виконання вироку суду іноземної держави повністю або частково. При цьому суду першої інстанції необхідно визначити, яка частина пока­рання може бути виконана на території України. При вирішенні цього питання суд повинен керуватися виключно положеннями КК, який визначає, які суспільно небез­печні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, які їх вчинили.

Також суд першої інстанції вирішує питання про застосування запобіжного заходу до набрання ухвалою законної сили.

Пунктом 2 ч. 4 ст. 603 КПК передбачено, що за результатами судового розгляду клопотання МЮ суд першої інстанції має право постановити ухвалу про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави.

Вимоги щодо змісту ухвали передбачені ст. 372 КПК.

Для забезпечення повного і всебічного дослідження матеріалів щодо питання виконання вироку суду іноземної держави суд першої інстанції має право постанови­ти ухвалу про відкладення розгляду та отримання додаткових матеріалів.

Частиною 6 ст. 603 КПК встановлено, що період, протягом якого особа пере­бувала під вартою в Україні у зв'язку з розглядом запиту про виконання вироку суду іноземної держави, зараховується до загального строку відбування покарання, визна­ченого судом першої інстанції таким, що може бути виконано на території України.

У разі ухвалення рішення про виконання вироку суду іноземної держави суд першої інстанції може одночасно ухвалити рішення про обрання запобіжного заходу стосовно особи.

За результатами розгляду питання про виконання вироку суду іноземної держа­ви суд першої інстанції постановляє ухвалу, копія якої обов'язково надсилається МЮ. Крім цього, копію такої ухвали повинні вручити особі, засудженій вироком іноземної держави, якщо така особа перебуває на території України.

Оскільки однією з найважливіших гарантій реалізації закріпленого в Конститу­ції України права на судовий захист є право на оскарження в суді вищестоящої інстан­ції судових рішень та ухвал, у ч. 9 ст. 603 КПК законодавець передбачив, що рішення суду першої інстанції щодо виконання вироку суду іноземної держави може бути оскаржено в апеляційному порядку. Однак апеляційне оскарження в кожному кон­кретному випадку безпосередньо стосується забезпечення додаткових гарантій за­хисту прав особи, щодо якої ухвалено вирок судом іноземної держави. Саме при апеляційному провадженні здійснюється перевірка судом апеляційної інстанції рішень та ухвал суду першої інстанції. За допомогою апеляційного провадження здійснюєть­ся перевірка законності й обґрунтованості постановлених судами першої інстанції рішень, що дає змогу усунути допущені помилки та порушення.

Частиною 9 ст. 603 КПК визначено вичерпний перелік суб'єктів, які мають право оскаржити судове рішення щодо виконання вироку суду іноземної держави в апеля­ційному порядку (див. гл. 31 «Провадження в суді апеляційної інстанції» КПК). До таких суб'єктів належать: орган, що подав клопотання про виконання вироку суду іноземної держави; особа, щодо якої вирішено відповідне питання; прокурор.

Стаття 604

Виконання вироку суду іноземної держави

Ухвала про виконання вироку суду іноземної держави звертається до ви­конання згідно з цим Кодексом.

Міністерство юстиції України повідомляє запитуючій стороні про резуль­тати виконання вироку суду іноземної держави.

Необхідно зазначити, що виконання вироку суду іноземної держави - це засто сування засобів примусового виконання вироку суду іноземної держави в порядку, визначеному законодавством держави, на території якої виконується рішення.

Ухвала про виконання вироку суду іноземної держави звертається до виконані) відповідно до вимог розд. VIII КПК.

Згідно з ч. 2 ст. 604 КПК на МЮ покладено обов'язок повідомити запитуюч Сторону про результати виконання вироку суду іноземної держави.

Зазначене положення ч. 2 ст. 604 КПК ґрунтується на вимогах Європейської кон­венції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. Так, у ст. 18 цьог документа йдеться про те, що органи запитуваної Держави негайно повідомляють органи запитуючої Держави про заходи, вжиті за запитом про виконання. Цією; статтею передбачено, що у разі потреби органи запитуваної Держави передають ор­ганам запитуючої Держави документ, який підтверджує, що санкція виконується.

Стаття 605

Підстави розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання

Підставою для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбу­вання покарання є запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держа­ви, звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім'ї, а також інші обставини, передбачені законом України або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Положення статей 605-612 цього Кодексу можуть бути застосовані при ви­рішенні питання про передачу особи, до якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру.

1. Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і за­суджені за них на підставі КК, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передба­чена міжнародними договорами України.

У частині 1 ст. 605 КПК визначені підстави для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання. До них законодавець відносить: запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держави; звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім'ї.

Згідно зі ст. 541 КПК під уповноваженим (центральним) органом слід розуміти орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги.

Зауважимо, що ст. 605 КПК визначено запит уповноваженого (центрального) ор­гану іноземної держави як одну із підстав розгляду питання про передачу засуджених осіб та їх прийняття для відбування покарання. Тобто законодавець передбачив, що право на ініціювання розгляду вказаного питання належить не всім органам влади

іноземних держав, навіть якщо їх функціональна діяльність пов'язана із формуванням та забезпеченням реалізації державної правової політики. Таке право закріплюється лише за уповноваженими державою на ці дії органами. Крім того, ч. 1 ст. 605 КПК передбачено, що такий орган має бути виключно центральним у системно-структур­ній реалізації державної правової політики.

Щодо звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім'ї, то тут слід зазначити таке. Підставою для розгляду питання про пере­дачу засудженої особи для відбування покарання є звернення:

засудженого - обвинуваченого, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ст. 43 КПК);

законного представника засудженого - особи, яка у випадках, передбачених законом, виступає у суді, на захист прав та інтересів недієздатних, обмежено дієздат­них або дієздатних, але таких, що через фізичний стан не можуть особисто реалізу­вати свої права й виконувати свої обов'язки. Умови та особливості залучення закон­ного представника наведені у ст. 44 КПК;

близьких родичів та членів сім'ї - чоловіка, дружини, батька, матері, вітчима, мачухи, сина, дочки, пасинка, падчерки, рідного брата, рідної сестри, діда, баби, праді­да, прабаби, внука, внучки, правнука, правнучки, усиновлювача чи усиновленого, опі­куна чи піклувальника, особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі осіб, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (ст. З КПК).

Крім того, перелік підстав для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання не є вичерпним. У вказаній частині ст. 605 КПК передба­чено, що такими підставами є обставини, визначені законом України або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

До вказаних міжнародних договорів належать Європейська конвенція про пере­дачу засуджених осіб 1983 р., до якої наша держава приєдналася згідно із ЗУ від 22 вересня 1995 р. № 337/95-ВР «Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік» (Конвенція є чинною для України з 1 січня 1996 р.) та Додатковий протокол до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб від 18 грудня 1997 р., ратифікований ЗУ «Про ратифікацію Додаткового прото­колу до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб» від 3 квітня 2003 р. №718-ІУ

Конвенцією про передачу засуджених осіб 1983 р. урегульовано порядок здійснен­ня запиту (у запиті про передачу засудженої особи має бути обов'язково зазначено, на основі якої конвенції або угоди зроблено запит) і відповіді на нього, надсилання під- тверджувальних документів, питання забезпечення добровільності одержання згоди засудженої особи на її передачу (з повним розумінням правових наслідків такої згоди), транзитного перевезення, вимоги щодо мови і необхідних витрат, порядок надання інформації про виконання вироку тощо.

Також є низка двосторонніх договорів про передачу засуджених осіб, наприклад, із: Туркменістаном - від 23 березня 2005 р., Грузією - від 14 лютого 1997 р., Іслам­ською Республікою Іран - від 11 травня 2004 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою - від 12 листопада 2004 р., Великою Соціалістичною Народною Лівій­

ською Арабською Джамахірією - від 8 квітня 2008 р., Федеративною Республікою Бразилія - 2 грудня 2009 р.

2. Частиною 2 ст. 605 КПК передбачено, що положення статей 605-612 КПК (під­стави розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання; умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання; порядок і строки вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України, для відбування покарання в іноземних державах; повідомлення про заміну або скасу­вання вироку суду України щодо громадянина іноземної держави; порядок розгляду запиту (клопотання) про передачу громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для відбування покарання в Україні; розгляд судом питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України; організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи; повідомлення про зміну або скасування вироку суду іншої держави) можуть бути застосовані при вирішенні пи­тання про передачу особи, до якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру.

Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру має свої особливості, визначені у гл. 39 КПК. Окрім цього, відповідно до ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення сус­пільно небезпечного діяння знаходилася в стані неосудності. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла психічною хворобою, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) або керувати ними. Підставою для застосування примусових заходів медично­го характеру до особи може бути також визнання її обмежено осудною.

Стаття 606

Умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання

1. Засуджену судом України особу може бути передано для відбування пока­рання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні тільки за умов:

якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку;

якщо вирок набрав законної сили;

якщо на час отримання запиту про передачу засуджений має відбувати по­карання упродовж якнайменш шести місяців або якщо йому ухвалено вирок до ув'язнення на невизначений строк;

якщо на передачу згоден засуджений або з урахуванням його віку або фі­зичного чи психічного стану на це згоден законний представник засудженого;

якщо кримінальне правопорушення, внаслідок вчинення якого було ухва­лено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або було б злочином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено покарання у виді позбавлення волі;

якщо відшкодовано майнову шкоду, завдану кримінальним правопорушен­ням, а в разі наявності - також процесуальні витрати;

7) Якщо держава ухвалення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженого.

Перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України до іноземної держави остання має надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Згода засудженого чи його законного представника повинна бути вислов­лена у письмовій формі з усвідомленням усіх правових наслідків такої згоди. Засуджений чи його законний представник мають право на отримання правової допомоги у вигляді юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди. Згода за­судженої особи не вимагається, якщо на момент вирішення питання згідно з положеннями цієї глави вона перебуває на території держави свого громадянства.

У разі недотримання хоча б однієї з умов, передбачених частинами першою - третьою цієї статті, Міністерство юстиції України може відмовити у передачі або прийнятті засудженого, якщо інше не передбачено цим Кодексом або міжнародним договором України.

У разі якщо при вирішенні питання про передачу засудженого в Україні гро­мадянина іноземної держави встановлено, що законодавство держави виконання вироку відповідає умовам пункту 5 частини першої цієї статті, але максимальний передбачений строк покарання у виді позбавлення волі за відповідне діяння є мен­шим, ніж строк покарання, призначений вироком, передача засудженої особи мож­лива лише після фактичного відбуття засудженим частини покарання, визначеної відповідно до частини третьої статті 81 Кримінального кодексу України. Таке саме правило може бути застосовано, якщо законодавство держави виконання вироку не відповідає умовам пункту 5 частини першої цієї статті стосовно виду покарання.

У разі прийняття рішення про відмову в передачі засудженого для подальшого відбування покарання наводяться обґрунтовані підстави прийняття такого рішення.

Засуджена особа, яка надала згоду на передачу в іноземну державу для по­дальшого відбування покарання, може відмовитися від такої передачі у будь-який час до перетину державного кордону України відповідно до статті 607 цього Кодексу. У разі отримання інформації про таку відмову Міністерство юстиції України негайно припиняє розгляд питання про передачу або, у відповідних ви­падках, вживає заходів для припинення передачі.

У випадках, передбачених пунктами 4 та 7 цієї статті, новий розгляд пи­тання про передачу засудженої особи можливий не раніше, ніж через три роки після відмови у передачі або відмови засудженої особи від передачі.

1. У частині 1 ст. 606 КПК наведено перелік умов, за наявності яких засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засуджено­го іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні:

особа є громадянином держави виконання вироку;

вирок набрав законної сили;

на час отримання запиту про передачу засуджений має відбувати покарання упродовж якнайменш шести місяців або якщо йому ухвалено вирок до ув'язнення на невизначений строк;

на передачу згоден засуджений або з урахуванням його віку або фізичного чи психічного стану на це згоден законний представник засудженого;

кримінальне правопорушення, внаслідок вчинення якого було ухвалено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або було б злочином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено покарання у виді позбавлення волі;

відшкодовано майнову шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, а в разі наявності - також процесуальні витрати;

держава ухвалення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу за­судженого.

Указаний перелік умов є вичерпним і таким, що не передбачає винятків при вирішен­ні питання щодо передачі засуджених осіб та їх прийняття для відбування покарання.

У статті 28 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, пово­дженню чи покаранню. Статтею 63 Основного Закону передбачено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Україна є однією із держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй та членом Ради Європи і повинна виконувати взяті на себе зобов'язання, у тому числі - щодо гуманного поводження з ув'язненими, без чого неможлива її повноцінна інтеграція в європейське і світове співтовариство. Тому вирішення питання про передачу засудже­ної особи для відбування покарання з України до іноземної держави повинно обов'язково надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Надання таких гарантій повинно враховувати вимоги:

Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями від ЗО серпня 1955 р.;

Європейських пенітенціарних правил від 12 лютого 1987 р.;

інших міжнародних норм щодо прав людини і поводження із правопорушниками.

З огляду на зміст ч. 2 ст. 606 КПК, перед вирішенням питання про передачу засу­дженої особи для відбування покарання з нашої держави сторона від України має право вимагати надання відповідної інформації, якої було б достатньо для підтвердження гарантування того, що засудженого не буде піддано катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Однією із умов, за наявності якої засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні, є згода засудже­ного або, враховуючи його вік або фізичний чи психічний стан, згода законного пред­ставника засудженого (ч. 1 ст. 606 КПК).

Частиною 3 ст. 606 КПК передбачено, що згода засудженого чи його законного представника повинна бути висловлена виключно у письмовій формі. Цією ж части­ною ст. 606 КПК на засудженого або його законного представника, у разі висловлен­ня письмової згоди, покладено обов'язок усвідомити всі правові наслідки такої згоди, а саме: фактичну зміну умов відбування покарання. Особливо слід звернути увагу на застосування законодавцем у вказаному контексті терміна «усвідомлення». Під цим поняттям слід розуміти систему актів свідомості з осягнення певного явища і світу

в цілому. Акт усвідомлення явища супроводжується актом усвідомлення власної участі особи у спричиненні тих чи інших наслідків. Тобто, надаючи вказану згоду, засуджений чи його законний представник повинні не лише розуміти можливості реалізації їх прав, а й врахувати те, що настане після їх реалізації.

Частиною 3 ст. 606 КПК закріплюється право засудженого чи його законного пред­ставника на отримання правової допомоги у формі юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди. Також ч. З ст. 606 КПК встановлюється виняток щодо необхід­ності надання згоди засудженої особи. Такої згоди не вимагається, якщо на момент вирішення питання про передачу особи для відбування покарання в іншу країну за­суджений перебуває на території держави свого громадянства.

Відповідно до ст. 4 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. у разі, якщо засуджена особа висловила своє побажання про передачу державі виконання вироку, держава винесення вироку надсилає на запит цій державі таку інформацію:

прізвище, дату і місце народження засудженої особи;

її постійну адресу, якщо вона є, у державі виконання вироку;

виклад фактів, на яких ґрунтується вирок;

характер, тривалість покарання і дату, з якої починається його обчислення.

Недотримання хоча б однієї з умов, передбачених частинами 1-3 ст. 606 КПК, є підставою для відмови у передачі або прийнятті засудженого, якщо інше не перед­бачено положеннями КПК або міжнародним договором України. У такому разі згідно зі ст. З вказаної вище Конвенції у виняткових випадках сторони можуть погодитися на передачу засудженої особи, навіть якщо засудженій особі залишилося відбувати покарання протягом меншого часу, ніж якщо на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання упродовж щонайменш шести місяців, або якщо їй винесено вирок до ув'язнення на невизначений строк.

Оскільки право вивчати та перевіряти матеріали, необхідні для передачі засудже­них осіб, надано МЮ, йому ж надається і право відмовити у передачі або прийнятті засудженого.

Якщо при вирішенні питання про передачу засудженого в Україні громадянина іноземної держави встановлено, що законодавство держави виконання вироку відпо­відає умовам п. 5 ч. 1 ст. 606 КПК - кримінальне правопорушення, внаслідок вчинен­ня якого було ухвалено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконан­ня вироку або було б злочином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, але максимальний передбачений строк покарання у виді позбавлення волі за відповідне діяння є меншим, ніж строк покарання, призначений вироком, то передача засудженої особи можлива, але з до­триманням певних правил. Така передача може відбутися лише після фактичного відбуття засудженим частини покарання, визначеної відповідно до ч. З ст. 81 КК, якою передбачені умови, при настанні яких судом може бути застосовано умовно-достро­кове звільнення засудженої особи від відбування покарання. Так, у вказаній частині ст. 81 КК встановлено, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше:

половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або серед­ньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі якщо особа раніше відбува­ла покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяж­кий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно- достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Таке саме правило може бути застосоване, якщо законодавство держави виконан­ня вироку не відповідає умовам п. 5 ч. 1 ст. 606 КПК щодо виду покарання.

У рішенні про відмову в передачі засудженого для подальшого відбування по­карання повинні наводитися підстави такої відмови. Обґрунтованість підстав при­йняття рішення про відмову вимагає повного і всебічного з'ясування всіх обставин, що можуть впливати на вирішення питання про передачу особи, вивчення необхідних матеріалів, встановлення відповідності умовам чинного законодавства та міжнародних договорів України.

Виходячи зі змісту положень ч. 6 ст. 606 КПК безпідставна відмова в передачі за­судженого для подальшого відбування покарання заборонена.

Частиною 7 ст. 606 КПК встановлено, що особа, яка надала згоду на передачу в іноземну державу для подальшого відбування покарання, має право відмовитися від такої передачі. Більше того, реалізація такого права не має часових обмежень - особа має право відмовитися від такої згоди у будь-який час. Також передбачено, що така відмова може бути здійснена тільки до перетину Державного кордону України - до моменту фактичного залишення особою території нашої держави.

У разі отримання інформації про відмову особи від передачі в іноземну державу МЮ зобов'язано:

негайно припинити розгляд питання про передачу засудженої особи;

у відповідних випадках вжити заходів для припинення передачі засудженої особи.

МЮ може відмовити у передачі або прийнятті засудженого, якщо інше не перед­бачено КПК або міжнародним договором України, у разі недотримання хоча б однієї з умов, передбачених частинами 1-3 ст. 606 КПК. У цьому випадку новий розгляд питання про передачу засудженої особи можливий не раніше, ніж через три роки після відмови МЮ у передачі.

У разі якщо особа сама відмовилася від передачі в іноземну державу для подаль­шого відбування покарання, новий розгляд питання про її передачу можливий не раніше, ніж через три роки після такої відмови.

Стаття 607

Порядок і строки вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України, для відбування покарання в іноземних державах

1. Питання про передачу осіб, засуджених судами України до позбавлення волі, для відбування покарання в державах, громадянами яких вони є, вирішується Міністерством юстиції України.

Якщо засуджений є громадянином іноземної держави - учасниці міжнарод­ного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання в державі, громадянином якої він є, орган, на який покладено обов'язок приведення вироку до виконання, роз'яснює засудженому його право звернутися до Міністерства юстиції України або до уповноваженого (центрального) органу держави, громадянином якої він є, з клопотанням про передачу його для відбу­вання покарання в цій державі на підставі та в порядку, передбачених цим Ко­дексом. Положення цієї частини не перешкоджають засудженим громадянам інших держав звертатися з проханням про передачу в державу свого громадянства для подальшого відбування покарання.

Міністерство юстиції України після вивчення та перевірки матеріалів у разі їх належного оформлення та за наявності підстав, передбачених цим Кодек­сом або міжнародним договором, приймає рішення щодо передачі особи, засудже­ної судом України до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання у державі, громадянином якої вона є, про що надсилає інформацію відповідному органу іноземної держави та особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засудженої особи.

Після отримання від уповноваженого (центрального) органу іноземної дер­жави інформації про згоду на прийняття засудженого для відбування покарання Міністерство юстиції України надсилає Міністерству внутрішніх справ України доручення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи з установи системи виконання покарань України в іноземну державу.

Передача засудженого громадянина іноземної держави для подальшого відбування покарання відповідно до цієї статті не позбавляє його права порушу­вати питання про його умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким у строки, передбачені Кримінальним кодексом Украї­ни, а також про помилування у порядку, передбаченому законодавством України. Будь-які документи чи інформація, необхідні для розгляду цього питання в Україні, можуть бути запитані від компетентних органів держави виконання вироку через Міністерство юстиції України.

Міністерство юстиції України повідомляє суд, що ухвалив вирок, про рі­шення про передачу засудженої особи, а також забезпечує інформування суду про результати виконання вироку в іноземній державі.

У разі оголошення в Україні амністії суд, який отримав інформацію про рішення про передачу засудженої особи відповідно до цієї статті, розглядає пи­тання про застосування амністії до такої засудженої особи. У разі потреби суд може звернутися до Міністерства юстиції України з метою отримання від ком­петентних органів держави виконання вироку інформації, необхідної для роз­гляду питання про застосування амністії.

Орган, що прийняв рішення відповідно до частин п'ятої та сьомої цієї статті за результатами розгляду питань про умовно-дострокове звільнення, за­міну невідбутої частини покарання більш м'яким, помилування чи амністію, надсилає копію відповідного рішення Міністерству юстиції України для відпо­відного інформування держави виконання вироку.

Згідно з Інструкцією про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміні­страції України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/130/512/326/73, центральним органом України, компе­тентним вирішувати та розглядати питання щодо виконання положень Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р., є Міністерство юстиції України (щодо справ, які знаходяться на розгляді в суді).

Частиною 1 ст. 607 КПК встановлено, що питання про передачу осіб, засуджених судами України до позбавлення волі, для відбування покарання в державах, громадя­нами яких вони є, вирішуються МЮ.

Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим Указом Президен­та України від 6 квітня 2011 р. № 395/2011, передбачено, що МЮ, серед іншого, за­безпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у кримі­нальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, виконує інші функції, визначені законами і міжна­родними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР України. Зазна­чимо, що передача засуджених осіб для подальшого відбування покарання є однією із форм такого співробітництва.

У частині 2 ст. 607 КПК закріплено право засудженої особи, яка є громадянином іноземної держави - учасниці міжнародного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, звертатися з клопотанням про передачу її для відбування покаран­ня в державу, громадянином якої вона є. Крім того, особі надається право обрати на власний розсуд, до якого саме органу влади їй звернутися із таким клопотанням - до МЮ або до уповноваженого (центрального) органу держави, громадянином якої є за­суджена особа. Більше того, орган, на який покладено обов'язок приведення вироку до виконання, зобов'язаний роз'яснити засудженій особі її право звернутися з клопотанням про передачу для відбування покарання в державі, громадянином якої вона є.

Частиною 2 ст. 607 КПК передбачено, що положення цієї частини не перешкоджа­ють засудженим громадянам інших держав звертатися з проханням про передачу в державу свого громадянства для подальшого відбування покарання. Під іншими дер­жавами у цьому випадку слід розуміти іноземні держави, які не є учасницями між­народного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі для відбуван­ня покарання.

МЮ як центральний орган, компетентний вирішувати та розглядати питання щодо передачі засуджених осіб, після вивчення та перевірки матеріалів, а також за наявності підстав, передбачених ст. 605 КПК, може прийняти рішення стосовно пе­редачі особи, засудженої судом України до позбавлення волі, для подальшого відбу­вання покарання у державі, громадянином якої вона є.

Стаття 6 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. регламентує процедуру надання інформації від однієї держави іншій під час вирішення питання передачі за­судженої особи. Зокрема, держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй:

документ або заяву про громадянство засудженої особи;

копію тексту відповідного закону держави виконання вироку щодо караності діяння;

заяву про те, яка з процедур виконання вироку застосовуватиметься.

Указана Конвенція надає державі виконання вироку право вибору процедури ви­конання: продовжити виконання вироку одразу або шляхом судової чи адміністратив­ної процедури замінити міру покарання. Виконання вироку регулюється законодав­ством держави, де він виконується, і тільки ця держава має право ухвалювати відпо­відні рішення (ст. 9 Конвенції). У разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується юридичної природи і тривалості покарання, призна­ченого державою винесення вироку. Якщо міра покарання за своєю природою чи тривалістю несумісна із законодавством держави виконання вироку або якщо її за­конодавство цього вимагає, вона може співвіднести призначену міру покарання з мірою покарання за вчинення аналогічного злочину, передбаченою її власним законо­давством. Таке покарання (захід) за своєю природою повинно, якщо можливо, відпо­відати покаранню (заходу), призначеному у вироку до виконання, і не може бути більш суворим та перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законо­давством держави виконання вироку.

Держава винесення вироку надає такі документи:

посвідчену копію рішення суду;

посвідчену копію тексту закону, на якому ґрунтується судове рішення;

документ про тривалість відбутої засудженим частини строку покарання;

заяву про згоду на передачу засудженої особи;

за потреби - довідки про стан її здоров'я і поведінку та інформацію про пово­дження із засудженим і рекомендації щодо подальшого поводження.

Крім того, ст. 7 зазначеної Конвенції передбачено, що держава винесення вироку надає державі виконання вироку можливість перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи, кандидатура якої погоджується із державою виконання вироку, чи було згоду на передачу засудженої особи надано добровільно із повним розумінням її правових наслідків.

У разі прийняття рішення щодо передачі особи, засудженої судом України до по­збавлення волі, для подальшого відбування покарання у державі, громадянином якої вона є, МЮ обов'язково надсилає інформацію про таке рішення відповідному органу іноземної держави та особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засу­дженої особи.

4. Отримавши від уповноваженого (центрального) органу іноземної держави інфор­мацію про згоду на прийняття засудженої особи для відбування покарання, МЮ надсилає МВС доручення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи з установи системи виконання покарань України в іноземну державу.

Передача засудженої особи здійснюється в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, яких утримують під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом МВС та Державного ко­мітету у справах охорони державного кордону України від 17 листопада 1998 р. № 474/845.

Частина 5 ст. 607 КПК передбачає, що факт передачі засудженої особи - грома­дянина іноземної держави для подальшого відбування покарання не позбавляє таку особу права порушувати питання про умовно-дострокове звільнення, заміну невід- бутої частини покарання більш м'яким у строки, передбачені КК, а також про поми­лування у порядку, передбаченому законодавством України.

Зазначимо, що згідно зі ст. 12 вказаної Конвенції кожна з держав-учасниць Кон­венції може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку відповідно до своєї конституції або інших законів.

У разі реалізації засудженим права порушувати вказані питання, документи чи інформація, необхідні для їх розгляду в Україні, можуть бути запитані від компетент­них органів держави виконання вироку через МЮ.

Частиною 6 ст. 607 КПК на МЮ покладено обов'язки щодо:

повідомлення суду, який ухвалив вирок, щодо рішення про передачу засудженої особи;

забезпечення інформування суду про результати виконання вироку в іноземній державі.

Слід звернути увагу також на юридичні наслідки передачі засудженої особи як для держави винесення вироку, так і для держави виконання вироку.

Так, відповідно до положень ст. 8 зазначеної Конвенції взяття під варту засудженої особи владою держави виконання вироку має силу зупинення виконання вироку в державі винесення вироку. Крім того, цією ж статтею передбачено, що держава вине­сення вироку може більше не виконувати вирок, якщо держава виконання вироку вважає виконання вироку закінченим.

Статтею 9 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. передбачено, що ком­петентні власті держави виконання вироку можуть обрати одну із двох процедур його виконання:

продовжити виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністративної постанови;

визнати вирок із використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінити міру покарання, призначену в державі визначення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин.

Держава виконання вироку до моменту передачі засудженої особи інформує дер­жаву винесення вироку на її прохання про те, яку із цих процедур вона буде викорис­товувати.

Статтею 9 вказаної Конвенції передбачено, що виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення.

Зазначимо, що ст. 15 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. встановлено обов'язок держави виконання вироку надати державі винесення вироку інформацію щодо виконання вироку в таких випадках:

коли вона вважає, що вирок виконано;

якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку;

якщо держава винесення вироку звертається із проханням надіслати спеціальне повідомлення.

Частиною 7 ст. 607 КПК передбачено, що у разі оголошення в Україні амністії суд, який одержав інформацію щодо рішення про передачу засудженої особи, роз­глядає питання щодо можливості повного або часткового звільнення від відбування покарання такою особою. При цьому суд, за потреби, має право звернутися до МЮ з метою отримання від компетентних органів держави виконання вироку інформації, необхідної для розгляду питання про застосування амністії. Участь центрального органу України, компетентного вирішувати та розглядати питання виконання Конвен­ції про передачу засуджених осіб 1983 р., обумовлюється тим, що одним із головних завдань МЮ є здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення до­тримання і виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України з правових питань.

Частиною 8 ст. 607 КПК передбачено, що орган, який прийняв рішення за ре­зультатами розгляду питань про умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, помилування чи амністію зобов'язаний надіслати копію відповідного рішення МЮ. МЮ обов'язково інформує державу виконання ви­року про рішення, прийняте за результатами такого розгляду.

Стаття 608

Повідомлення про зміну або скасування вироку суду України щодо громадянина іноземної держави

У разі зміни або скасування вироку суду України щодо засудженого, пере­даного для відбування покарання в іншу державу, а також у разі застосування до нього виданого в Україні акта амністії чи помилування Міністерство юстиції України направляє уповноваженому (центральному) органу іноземної держави копію ухвали суду про зміну або скасування вироку або копію рішення відповід­них органів України про застосування до засудженого амністії чи помилування.

Якщо вирок скасовано і призначено новий судовий розгляд, одночасно на­правляються інші необхідні для цього документи.

1. Положення цієї статті регулюються нормами Європейської конвенції про між­народну дійсність кримінальних вироків, ратифікованої із заявами і застереженнями ЗУ від 26 вересня 2002 р., що набрала чинності 12 червня 2003 р., і Конвенції про передачу засуджених осіб, яка ратифікована 22 вересня 1995 р. і набула чинності 1 січня 1996 р. (далі - Конвенція).

Зміну або скасування вироку врегульовано статтями 408, 409, 420 КПК.

У випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган:

повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або при­пускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;

не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;

повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі;

4) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов'язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.

Якщо процедура заміни вироку здійснюється після передачі засудженої особи, дер­жава виконання вироку тримає цю особу під вартою або іншим чином забезпечує її присутність у державі виконання вироку до закінчення цієї процедури (ст. 11 Конвенції).

Компетентні органи запитуваної Держави припиняють виконання, як тільки вони дізнаються про будь-яке помилування, амністію чи заяву про перегляд вироку, чи будь-яке інше рішення, через яке санкція більше не може виконуватися. Те саме сто­сується стягнення штрафу, коли засуджена особа сплатила його компетентному орга­ну запитуючої Держави.

Запитуюча Держава без затримки повідомляє запитувану Державу про будь-яке рішення чи процесуальний захід, прийняті на її території, який призводить до при­пинення права на виконання,

Кожна сторона може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку відповідно до своєї конституції або інших законів (ст. 12 Євро­пейської конвенції).

Амністія - є повне або часткове звільнення від відбування покарання певної кате­горії осіб, винних у вчиненні злочинів, або кримінальні справи стосовно яких роз­глянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Помилування - це, відповідно до п. 27 ст. 106 Конституції України та ч. 1 ст. 87 КК, ст. 2 Положення про порядок здійснення помилування, акт глави держави, який полягає у заміні покарання або невідбутої її частини більш м'яким покаранням, повно­му або частковому звільненні від відбування покарання, або заміні довічного позбав­лення волі на позбавлення волі строком на 25 років або більше.

Право вирішувати питання щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку.

Держава виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки держава вине­сення вироку інформує її про будь-яке рішення або будь-який захід, унаслідок якого вирок перестає бути обов'язковим для виконання (ст. 14 Конвенції).

Стаття 600

Порядок розгляду запиту (клопотання) про передачу громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для відбування покарання в Україні

Запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держави про пере­дачу для відбування покарання в Україні засудженого судом цієї держави до по­збавлення волі громадянина України, а також клопотання такого засудженого або його законного представника чи родича про передачу розглядається Мініс­терством юстиції України в розумний строк.

Після порушення перед Міністерством юстиції України клопотання про при­йняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави до позбавлен­

ня волі, для подальшого відбування покарання в Україні та підтвердження грома­дянства України цієї особи Міністерство юстиції України запитує у відповідного органу іноземної держави документи, необхідні для вирішення питання по суті.

Після надходження всіх необхідних документів Міністерство юстиції Укра­їни протягом місяця розглядає надіслані матеріали та в разі прийняття рішення щодо прийняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для подальшого відбування покарання на території України звертається до суду з клопотанням про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України. Якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, строк розгляду продовжується до трьох місяців.

У разі відмови Міністерством юстиції України в задоволенні запиту (клопо­тання) про передачу засудженої особи в Україну відповідна інформація направля­ється державі, судом якої ухвалено вирок, а також особі, за ініціативою якої розгля­далося питання передачі засудженої особи, з роз'ясненням підстав такої відмови.

У разі задоволення запиту Міністерство юстиції України направляє держа­ві, судом якої ухвалено вирок, інформацію про це разом з копією ухвали суду за результатами розгляду клопотання згідно з частиною третьою цієї статті.

1. Особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно з Конвенцією про передачу засуджених осіб (далі - Конвенція). Із запитом про передачу засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку (ст. 2 Конвенції).

Якщо засуджена особа висловила державі винесення вироку побажання бути пе­реданою за вищевказаною Конвенцією, така держава інформує про це державу ви­конання вироку у можливі найкоротші строки після того, як рішення стане остаточним.

Інформація включає:

прізвище, дату і місце народження засудженої особи;

її постійну адресу, якщо вона є, у державі виконання вироку;

виклад фактів, на яких ґрунтується вирок;

характер, тривалість покарання і дату, з якої починається його обчислення.

Засуджену особу інформують у письмовій формі про будь-які заходи, вжиті держа­вою винесення вироку або державою виконання вироку, а також про будь-які рішення, прийняті кожною державою у відповідь на запит про її передачу (ст. 4 Конвенції).

Запити про передачу і відповіді на них виконуються у письмовій формі. Вони над­силаються міністерством юстиції держави, яка звертається із запитом, міністерству юстиції держави, до якої звернено запит. Відповіді надсилаються тими самими кана­лами.

Будь-яка Сторона може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи по­відомити про те, що вона буде використовувати інші канали зв'язку.

Держава, до якої звернено запит, у найкоротші строки інформує державу, яка звер­тається із запитом, про те, погоджується вона, чи ні на передачу засудженої особи, про яку йдеться у запиті (ст. 6 Конвенції).

Держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй:

а) документ або заяву, що свідчить про те, що засуджена особа є громадянином цієї держави;

б) копію тексту відповідного закону держави виконання вироку, який передбачає, що дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок у державі винесення вироку, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання ви­року або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території.

У разі отримання запиту про передачу засудженої особи держава винесення ви­року надає державі виконання вироку, якщо тільки одна з держав вже не повідомила про свої заперечення щодо передачі засудженої особи, такі документи:

а) засвідчену копію рішення суду і тексту закону, на якому воно ґрунтується;

б) документ про тривалість вже відбутої частини строку покарання, включаючи інформацію про будь-яке попереднє ув'язнення, звільнення від покарання і про будь- які інші обставини, що стосуються виконання вироку;

в) заяву, що містить згоду на передачу засудженої особи;

г) у разі необхідності, будь-які довідки про стан здоров'я і поведінку засудженої особи, інформацію про поводження з нею у державі винесення вироку і будь-які ре­комендації щодо подальшого поводження з нею у державі виконання вироку.

До звернення із запитом про передачу засудженої особи або до прийняття рішен­ня щодо згоди або незгоди на таку передачу кожна держава може звернутися із про ханням надати їй будь-який із документів чи будь-яку із заяв (ст. 6 Конвенції).

Стаття 610

Розгляд судом питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України

Клопотання Міністерства юстиції України про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України відповідно до час­тини третьої статті 609 цього Кодексу розглядає суд першої інстанції за останнім відомим місцем проживання засудженої особи в Україні або за місцем знаходжен­ня Міністерства юстиції України протягом одного місяця з моменту його над­ходження. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

До клопотання Міністерство юстиції України подає на розгляд суду такі документи:

копію вироку разом з документом, що підтверджує набрання ним законної сили;

текст статей кримінального закону іноземної держави, на якому ґрунту­ється вирок;

документ про тривалість відбутої частини строку покарання, в тому числі інформацію про будь-яке попереднє ув'язнення, звільнення від покарання і про будь-які інші обставини щодо виконання вироку;

заяву засудженого про згоду на передачу його для відбування покарання в Україні, а у випадку, передбаченому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, заяву законного пред­ставника засудженого;

інформацію про стан здоров'я і поведінку засудженого.

Під час розгляду клопотання Міністерства юстиції України суд визначає статті (частини статей) закону України про кримінальну відповідальність, яки­ми передбачена відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинене за­судженим громадянином України, і строк позбавлення волі, визначений на під­ставі вироку суду іноземної держави.

При визначенні строку покарання у виді позбавлення волі, що підлягає відбуванню на підставі вироку суду іноземної держави, суд дотримується трива­лості призначеного таким вироком покарання, крім таких випадків:

якщо законом України про кримінальну відповідальність за кримінальне правопорушення максимальний строк позбавлення волі є меншим, ніж призна­чений вироком суду іноземної держави, суд визначає максимальний строк по­збавлення волі, передбачений кримінальним законом України;

якщо строк покарання, призначений вироком суду іноземної держави, є меншим, ніж мінімальний строк, передбачений санкцією статті Кримінального кодексу України за відповідне кримінальне правопорушення, суд дотримується строку, визначеного вироком суду іноземної держави.

Відповідно до клопотання Міністерства юстиції України суд може також розглянути питання про виконання додаткового покарання, призначеного ви­роком суду іноземної держави. Невиконане додаткове покарання, призначене вироком суду іноземної держави, підлягає виконанню, якщо таке покарання за вчинення цього кримінального правопорушення передбачено законом України. Воно виконується в межах і в порядку, передбачених законодавством України.

При розгляді питання про виконання покарання суд може одночасно ви­рішити питання про виконання вироку суду іноземної держави в частині цивіль­ного позову і процесуальних витрат у разі наявності відповідного клопотання.

Ухвала, постановлена згідно з цією статтею, може бути оскаржена в апеля­ційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із зако­нодавством України, та прокурором.

Копія ухвали суду направляється до Міністерства юстиції України та цен­трального органу виконавчої влади у сфері виконання покарань в Україні.

1. Компетентні власті держави виконання вироку:

а) продовжують виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністратив­ної постанови згідно із положеннями ст. 10 Конвенції про передачу засуджених осіб (далі - Конвенція);

визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури сво­єї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесен­ня вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання ви­року за такий самий злочин, згідно з положеннями ст. 11 Конвенції.

Держава виконання вироку, на прохання, до передачі засудженої особи інформує державу винесення вироку про те, яку із цих процедур вона буде використовувати.

Виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тіль­ки ця держава має право приймати всі відповідні рішення.

Будь-яка держава, яка, зважаючи на своє національне законодавство, не може ви­користовувати одну із вказаних процедур для виконання заходів, призначених на те­риторії іншої Сторони особам, які через психічний стан не були притягнуті до кримі­нальної відповідальності за вчинення злочину, і яка готова прийняти таких осіб для подальшого лікування, може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи вказати, які процедури вона буде застосовувати в таких випадках (ст. 9 Конвенції про передачу засуджених осіб (далі - Конвенція)).

У разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку.

Однак, якщо це покарання за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо цього вимагає її законодавство, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести при­значену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законо­давством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні, якщо це можливо, відповідати покаранню або заходу, призна­ченому у вироку для виконання. Покарання чи захід за характером або тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення ви­року, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені за­конодавством держави виконання вироку (ст. 10 Конвенції).

Санкція, призначена в запитуючій Державі, виконується в запитуваній Державі не інакше як за рішенням суду запитуваної Держави. Однак кожна Договірна Держава може дати повноваження іншим органам приймати такі рішення, якщо санкція, що потребує виконання, є лише штрафом чи конфіскацією, і якщо такі рішення можуть оскаржуватися в суді (ст. 37 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримі­нальних вироків (далі - Європейська Конвенція)).

Справа передається до суду чи органу, уповноваженого згідно зі ст. 37, якщо за­питувана Держава вважає можливим вжити заходів для виконання запиту (ст. 38 Єв­ропейської конвенції).

Перед тим як суд прийме рішення за запитом про виконання, засудженій особі надається можливість викласти свою думку. За заявою показання цієї особи заслухо­вуються судом шляхом судових доручень про допит чи особисто. Особисте слухання повинно надаватись після висловлення нею прохання про це.

Однак суд може вирішувати питання про прийнятність запиту для виконання і у відсутність засудженої особи, яка зробила запит про особисте слухання, якщо вона перебуває під вартою в запитуючій Державі. За таких умов будь-яке рішення про за­міну санкції згідно зі ст. 44 відкладається до того часу, коли після її передачі до за­питуваної Держави засуджена особа отримує можливість з'явитися перед судом (ст. 39 Європейської конвенції).

Суд, або у випадках, зазначених у ст. 37, орган, уповноважений згідно зі ст. 37, який займається справою, має бути впевнений, що:

а) санкція, виконання якої вимагається, встановлена в рамках Європейського су­дового рішення у кримінальній справі;

б) задовольняються вимоги ст. 4;

в) умова, викладена в п. (а) ст. 6, не задовольняється чи не повинна перешкоджати виконанню;

г) виконанню не перешкоджає ст. 7;

д) у разі винесення вироку за відсутності обвинуваченого чи постанови у кримі­нальній справі, задовольняються вимоги розд. З цієї частини.

Кожна Договірна Держава може покладати на суд чи орган, уповноважений згідно зі ст. 37, розгляд інших умов виконання, передбачених цією Конвенцією (ст. 40 Євро­пейської конвенції).

Уповноважені особи МЮ звертаються з клопотанням про приведення вироку суду іноземної держави відповідно до законодавства України.

Розгляд указаних клопотань здійснюється судом першої інстанції за останнім відо­мим місцем проживання засудженої особи в Україні або за місцем знаходження МЮ протягом одного місяця з моменту його надходження. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

Стаття 611

Організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи

Після задоволення запиту про передачу засудженої особи в Україну і одер­жання згоди уповноваженого (центрального) органу іноземної держави на таку передачу Міністерство юстиції України надсилає компетентному органу дору­чення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи в установу системи виконання покарань в Україні.

Виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої ви­роком суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодавством України. Щодо засудженого, переданого для відбування пока­рання в Україні, настають такі самі правові наслідки, як і щодо осіб, засуджених в Україні за вчинення такого ж кримінального правопорушення.

До особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилу­вання у порядку, передбаченому законом.

Міністерство юстиції України повідомляє уповноважений (центральний) орган держави, судом якої було ухвалено вирок, про стан або результати вико­нання покарання у разі:

завершення відбування покарання згідно із законодавством України;

смерті засудженої особи;

втечі засудженої особи.

1. Із запитом про передачу засудженої особи може звернутися як держава вине­сення вироку, так і держава виконання вироку. Ініціатором вирішення питання може бути і сама засуджена особа (прохання засудженого має бути викладено письмово та завірено належним чином в установі, в якій відбуває покарання ця особа), а відповід­но до положень двосторонніх договорів - також родичі засудженого.

Передача здійснюється за згодою обох держав та засудженої особи, або, у разі необхідності, - законного представника цієї особи.

Держава винесення вироку зобов'язана інформувати будь-яку засуджену особу про можливість застосування до неї положень Конвенції про передачу засуджених осіб або відповідних міжнародних договорів.

Здійснення передачі можливе лише при висловленні засудженою особою свого бажання бути переданою. При цьому обов'язково враховується добровільність згоди з повним розумінням особою правових наслідків при здійсненні передачі. Держава виконання вироку має право перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи добровільність такої згоди.

У разі отримання запиту/клопотання МЮ розпочинає розгляд питання про пере­дачу та звертається до держави винесення вироку направити пакет завірених належним чином документів, передбачений п. 2 ст. 6 Конвенції.

МЮ проводить перевірку отриманих матеріалів на дотримання обов'язкових умов передачі та приймає рішення щодо передачі/прийому засудженої особи з/на територію України для подальшого відбування покарання.

Відповідне доручення дається МВС та Державній пенітенціарній службі України, які здійснюють передачу засудженої особи на кордоні України та її етапування по тери­торії України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок виїзду конвойних груп МВС у службові відрядження за кордон для приймання за межами України осіб, які перебувають під вартою, затвердженою наказом МВС від 14 травня 2009 р. № 217.

Засуджену особу обов'язково інформують про заходи, вжиті у зв'язку з розглядом питання про її передачу.

Після передачі засудженого громадянина в Україну вирішується питання про при­ведення вироку іноземного суду стосовно засудженого відповідно до українського законодавства.

Виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої вирокон суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодав­ством України.

До особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилування у порядку, передбаченому законом.

Стаття 612

Повідомлення про зміну або скасування вироку суду іншої держави

Будь-які питання, пов'язані з переглядом вироку суду іноземної держави, вирішуються судом держави, в якій ухвалено вирок.

У разі зміни або скасування судом іноземної держави вироку питання про виконання такого рішення розглядається в порядку, передбаченому цим Кодексом.

У разі скасування судом іноземної держави вироку із закриттям криміналь­ного провадження або застосування до засудженого акта помилування, амністії, пом'якшення вироку, ухваленого судом іншої держави, Міністерство юстиції України інформує центральний орган виконавчої влади у сфері виконання по­карань в Україні про необхідність звільнення особи.

4. Якщо вирок судом іноземної держави скасовано і призначено нове досудове розслідування або новий судовий розгляд, питання про подальше здійснення кри­мінального провадження вирішується Генеральною прокуратурою України згідно з цим Кодексом.

Право вирішувати щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку (ст. 13 Конвенції про передачу засуджених осіб (далі - Конвенція)).

У разі заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган:

а) повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або при­пускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;

б) не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;

в) повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі;

г) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов'язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.

Якщо процедура заміни вироку здійснюється після передачі засудженої особи, дер­жава виконання вироку тримає цю особу під вартою або іншим чином забезпечує її присутність у державі виконання вироку до закінчення цієї процедури (ст. 11 Конвенції).

Держава виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки держава вине­сення вироку інформує її про будь-яке рішення або будь-який захід, унаслідок якого вирок перестає бути обов'язковим для виконання (ст. 14 Конвенції).

Держава виконання вироку надає державі винесення вироку інформацію щодо виконання вироку:

а) коли вона вважає, що вирок виконано;

б) якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку; або

в) якщо держава винесення вироку звертається із проханням надіслати спеціальне повідомлення (ст. 15 Конвенції).

У разі скасування судом іноземної держави вироку із закриттям кримінального провадження або застосування до засудженого акта помилування, амністії, пом'якшення вироку, ухваленого судом іншої держави, МЮ інформує Державну пенітенціарну службу України про необхідність звільнення особи.

Якщо вирок судом іноземної держави скасовано і призначено нове досудове роз­слідування або новий судовий розгляд, питання про подальше здійснення кримінального провадження вирішується Генеральною прокуратурою України відповідно до гл. 44 КПК.

Стаття 613

Витрати, пов'язані з передачею засудженої особи

1. Витрати, пов'язані з передачею засудженого в Україні іноземця для подаль­шого відбування покарання в державу його громадянства, крім тих, що виникли на території України, покриває держава, громадянином якої є засуджена особа.

2. Витрати, пов'язані з передачею засудженого в іноземній державі громадя­нина України, здійснюються органом, що виконує перевезення, за рахунок Дер жавного бюджету України.

1. Будь-які витрати, пов'язані з виконанням Конвенції, покриваються державо виконання вироку, за винятком витрат, що виникли виключно на території держа винесення вироку (ст. 17 Конвенції).

Договірні Держави не вимагають одна від одної відшкодування будь-яких витра що виникли в результаті застосування цієї Конвенції (ст. 14 Європейської конвен про міжнародну дійсність кримінальних вироків).

Стаття 614

Визнання та виконання вироків міжнародних судових устано

1. Визнання та виконання в Україні вироків міжнародних судових установу також прийняття осіб, засуджених такими судами до позбавлення волі, здійсню­ються згідно з правилами цього Кодексу на підставі міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

1. Важливим є питання при розгляді визнання і виконання рішень іноземних су у кримінальних справах про їх юридичну силу. Згідно зі ст. 124 Конституції Укра" обов'язковими для виконання на всій території України є лише судові рішення,; лені судами іменем України. Таким чином, юрисдикція судів іноземних держав може поширюватись на територію України і відповідно судові рішення однієї держа­ви є чинними тільки на її території і не мають правових наслідків на території іншої держави без згоди останньої. Таку згоду держави можуть надавати шляхом укладання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких має бути надана їх органа законодавчої влади.

Відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договор України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР Украї є частиною національного законодавства України.

Отже, міжнародні договори, що регулюють визнання і виконання судових ріше іноземних судів у кримінальних справах, ратифіковані парламентом, є частиною на ціонального законодавства України. Крім того, в пп. З, 4 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що судові рішення інших держав є обов'язковими до ви­конання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародн договорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України. Невиконання судов рішень тягне відповідальність, установлену законом.

Передумовою виконання вироку іноземного суду згідно з вимогами законодавства України є його визнання. Україна при вирішенні питань про виконання вироку до­тримується процедури, передбаченої підп. «б» п. 1 ст. 9 Конвенції про передачу за­суджених осіб, тобто визнає вирок іноземної держави з використанням судової про­цедури нашої держави і, таким чином, замінює міру покарання, передбачену в держа­ві винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством України за

такий самий злочин. Але у будь-якому разі покарання у державі виконання вироку не може бути більш тривалим або суворим, ніж покарання, призначене у державі вине­сення вироку.

Під вироком іноземного суду слід розуміти будь-яке рішення, що набрало законної сили і винесено уповноваженим на це судом іноземної держави у процесі криміналь­ного провадження.

Під виконанням вироків іноземного суду слід розуміти застосування всіх можли­вих законних засобів для реалізації положень міжнародних договорів, запитів про їх виконання в Україні в порядку, передбаченому національним законодавством.

Конвенція безпосередньо регулює сам порядок виконання європейських судових рішень у кримінальних справах, визначаючи загальні умови виконання і регламенту­ючи питання запитів про виконання, застосування запобіжних заходів, у визначених випадках, щодо засуджених осіб, порядок виконання санкцій, а також визначає між­народні наслідки європейських судових рішень у кримінальних справах.

РОЗДІЛ X

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Цей Кодекс набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування, крім:

положень, що стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, які вводяться в дію одночасно з набранням чинності законом Укра­їни про кримінальні проступки;

частини першої (у частині положень щодо повноважень здійснення досудово­го розслідування злочинів, передбачених статтями 402^Л421,423^Л435 Криміналь­ного кодексу України) та частини четвертої статті 216 цього Кодексу, які вводять­ся в дію з дня початку діяльності Державного бюро розслідувань України, але не пізніше п'яти років з дня набрання чинності цим Кодексом;

частини четвертої статті 213 цього Кодексу, яка вводиться в дію з дня набран­ня чинності положеннями закону, що регулює надання безоплатної правової допо­моги, які передбачають надання відповідного виду безоплатної правової допомоги;

частини першої статті 41 та частини шостої статті 246 цього Кодексу (у частині віднесення органів Державної митної служби України до оперативних підрозділів), які вводяться в дію через рік після набрання чинності цим Кодексом;

частини другої статті 45 цього Кодексу, яка вводиться в дію через рік після створення Єдиного реєстру адвокатів України;

частини п'ятої статті 181 (у частині можливості використання електронних засобів контролю), пункту 9 частини п'ятої статті 194, статті 195 цього Кодексу, які вводяться в дію з дня набрання чинності положенням про порядок їх засто­сування, затвердженим Міністерством внутрішніх справ України;

пунктів 18,19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26 розділу XI «Перехідні положення», які вводяться в дію з дня, наступного за днем опублікування цього Кодексу.

З дня набрання чинності цим Кодексом втрачають чинність:

Кримінально-процесуальний кодекс України із наступними змінами;

Закон Української PCP «Про затвердження Кримінально-процесуального кодексу Української PCP» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 p., № 2, ст. 15).

Прикінцеві положення супроводжують будь-який прийнятий закон і містять по­силання щодо строку та порядку введення його в дію. У випадках, коли приймається структурована загальна система правових норм або сукупність правових норм в окре­мих галузях права (Конституція, кодекси), прикінцеві положення виокремлюються в розділ чи главу, оскільки набрання чинності окремими його частинами (розділами, главами, статтями) потребують диференційованого підходу, пов'язаного з певними підготовчими діями, які дають можливість їх реалізувати. Це може бути як підготовка та прийняття іншої додаткової нормативної бази, так і створення певних структур, уповноважених на їх застосування.

Кримінальний процесуальний кодекс України набуває чинності через шість міся­ців після дня його опублікування, тобто з 19 листопада 2012 р.

Однак не всі норми КПК вступають у дію одночасно. Такі випадки чітко визна­чені у ч. 1 розд. X.

1. Положення, які стосуються кримінального провадження щодо кримінальних проступків, набирають чинності одночасно з набранням чинності законом України про кримінальні проступки.

На даний час норми, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення злочинів та визначають покарання, яке може бути призначене особам, які їх вчинили, містяться у КК.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. З КПК законодавчі акти про кримінальну відповідальність повинні бути розмежовані і передбачати кримінальну відповідальність за КК та від­повідно до закону України про кримінальні проступки, процесуальне забезпечення якого вже передбачено нормами КПК. До прийняття та набрання чинності законом України про кримінальні проступки положення нового процесуального закону, які стосуються цих проступків, а саме: а) ч. З ст. 38 КПК щодо здійснення досудового розслідування кримінальних проступків у встановлених законом випадках співро­бітниками інших (крім слідчого) підрозділів органів внутрішніх справ, органів без­пеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; б) ст. 215 КПК - про досудове розслідування кримінальних проступків, яке буде здійснюватися у формі дізнання в порядку, передбаченому КПК; в) ст. 219 КПК щодо строків досудового розслідування кримінальних проступків протягом одного місяця з дня повідомлення про підозру і можливість його продовження не більше ніж на два місяці з дня повідомлення про підозру; г) ч. 1 ст. 294 КПК щодо порядку продо­вження строку досудового розслідування кримінальних проступків; д) статей 298­302 гл. 25 розд. III КПК щодо особливостей досудового розслідування кримінальних проступків; е) статей 381-382 гл. З розд. IV КПК про порядок спрощеного судового провадження щодо кримінальних проступків; и) ч. 1 ст. 394 КПК - стосовно особ­ливостей оскарження судових рішень щодо кримінальних проступків, ухвалених у спрощеній процедурі; к) ч. З ст. 469 КПК - щодо укладання угоди про примирення між підозрюваним чи обвинуваченим та потерпілим щодо кримінальних проступків, застосовуватися не будуть.

Кримінальним процесуальним кодексом України суттєво змінена підслідність кримінальних проваджень. Запроваджується новий орган розслідування - Державне бюро розслідувань України, слідчі якого уповноважені розслідувати кримінальні правопорушення, вчинені службовими особами, які займають особливо відповідаль­не становище відповідно до ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про державну службу», а також особами, посади яких віднесено до І—Ш категорій посад, суддями та працівниками правоохо­ронних органів (щодо переліку осіб, які входять до кола таких високопосадовців, див. коментар до ч. 4 ст. 216 КПК).

В абзаці 3 ч. 1 Прикінцевих положень окрім повноважень, покладених ч. 4 ст. 216 КПК на слідчих Державного бюро розслідувань України, зазначеному органу надано право розслідування військових злочинів, передбачених статтями а02-а21; 423^Л435 КК. Водночас ч. 1 ст. 216 КПК не містить вказівки щодо уповно­

важення слідчих Державного бюро розслідувань України на здійснення розслідуван­ня військових злочинів, оскільки згідно з її змістом ці функції покладаються на слід­чих органів внутрішніх справ. Зазначена помилка є технічною і згодом буде усунута. На даний час справи цієї категорії розслідують слідчі прокуратури. Оскільки в При­кінцевих положеннях і Перехідних положеннях (розд. XI КПК) зазначено, що части­ни 1 та 4 ст. 216 КПК вводяться в дію з дня початку діяльності Державного бюро розслідувань України, то одночасно буде відпрацьована правова база для забезпечен­ня передачі кримінальних проваджень та внесені зміни до ст. 216 КПК.

Строк початку функціонування Державного бюро розслідувань України визна­чено не пізніше ніж через п'ять років з дня набрання чинності цим Кодексом, тобто не пізніше 19 листопада 2017 р.

Відстрочено введення в дію положення ч. 4 ст. 213 КПК. Згідно з цією нормою уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана негайно повідо­мити про це орган (установу), уповноважену законом на надання безоплатної правової допомоги, а у випадку неявки у встановлений строк призначеного захисника - так само повідомити про це відповідний орган (установу).

Запровадження цієї норми пов'язано із законодавчою організацією діяльності спеціальних органів (установ) безоплатної правової допомоги у кримінальних про­вадженнях, що забезпечується прийняттям закону про порядок їх діяльності. Така правова допомога передбачена ЗУ від 2 червня 2011 р. «Про безоплатну правову до­помогу» зі змінами. Крім того, можливе прийняття підзаконних актів КМУ, які більш детально регламентуватимуть інші питання, пов'язані з наданням такої допомоги, зокрема, щодо розташування установ безоплатної правової допомоги, оплати праці адвокатів тощо.

Відтак, введення в дію ч. 4 ст. 213 КПК пов'язується з набранням чинності законом, який передбачатиме організацію діяльності органів і установ, уповноважених на на­дання такої допомоги.

КПК вперше в історії України передбачив порядок збирання доказів шляхом про­ведення негласних слідчих (розшукових) дій і визначив оперативні підрозділи, які будуть їх виконувати. У переліку оперативних підрозділів у ч. 1 ст. 41 КПК також уперше наведено посилання на Державну митну службу України, співробітники якої будуть здійснювати слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії за дору­ченням слідчого (прокурора) і виконуватимуть повноваження слідчого.

Проводити негласні слідчі дії, які не підлягають розголошенню, крім прокурора має право слідчий, який здійснює досудове розслідування у кримінальному прова­дженні, або за його дорученням уповноважені оперативні підрозділи, у тому числі й ті, що належать до Державної митної служби України (п. 6 ст. 246 КПК). Такі підроз­діли у Державній митній службі України відсутні і їх потрібно створити найближчим часом. У зв'язку з цим набрання чинності ч. 1 ст. 41 та ч. 6 ст. 246 КПК законодавцем відкладено на один рік, до 19 листопада 2013 р.

Відповідно до ч. 2 ст. 45 КПК захисником у суді є адвокат. Не може бути захисни­ком у кримінальному провадженні особа, не внесена до Єдиного реєстру адвокатів України, або якщо її право на зайняття адвокатською діяльністю зупинено чи при­пинено у порядку, визначеному законом. Водночас Єдиний реєстр адвокатів України

ще має бути створений, у зв'язку з чим законодавцем визначено, що ч. 2 ст. 45 КПК набирає чинності через один рік після створення Єдиного реєстру адвокатів України. Отже, конкретний строк введення в дію цієї норми законодавчо не визначений.

Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає окремі норми, які є но­вітніми у застосуванні під час кримінальних проваджень і потребують часу для під­готовки матеріальної бази щодо їх практичної реалізації. Однією з таких новел є можливість застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту з вико­ристанням електронних засобів контролю за виконанням покладених на підозрюва­ного (обвинуваченого) зобов'язань (ч. 5 ст. 181 КПК).

Обов'язок щодо носіння електронного засобу контролю випливає з положень ч. 5 ст. 194 КПК, відповідно до яких у разі доведення прокурором необхідності носіння електронного засобу контролю слідчий суддя (суд) має право зобов'язати підозрювано­го чи обвинуваченого виконувати такі дії.

У статті 195 КПК визначено правила застосування електронних засобів контролю, зокрема випадки, умови та порядок використання електронного приладу, наслідки від­мови від його носіння, а також умисне зняття, пошкодження або втручання в роботу засобу контролю. Отже, використання такого засобу контролю можливе лише після затвердження МВС Положення про порядок застосування електронних засобів конт­ролю та їх виготовлення. Тому згідно з Прикінцевими положеннями КПК строк введен­ня в дію зазначених статей Кодексу пов'язаний з часом прийняття відповідного поло­ження. Конкретний строк введення в дію цих норм законодавцем не визначений.

Останній абзац ч. 1 Прикінцевих положень містить роз'яснення щодо обчислення зазначених у пп. 18-26 розд. XI «Перехідні положення» строків організаційних за­ходів, спрямованих на забезпечення механізму практичної реалізації норм КПК, а саме посилання на те, що ці пункти вводяться в дію з дня, наступного за днем опубліку­вання КПК.

2. У частині 2 Прикінцевих положень КПК визначено строк втрати чинності з дня введення в дію КПК таких законодавчих актів:

Кримінально-процесуального кодексу України;

Закону Української PCP «Про затвердження Кримінально-процесуального ко­дексу Української PCP» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 p., № 2, ст. 15).

РОЗДІЛ XI

ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

До дня введення в дію положень частини першої (в частині положень щодо повноважень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених стат­тями 402-421, 423-435 Кримінального кодексу України) та частини четвертої статті 216 цього Кодексу повноваження щодо досудового розслідування перед­бачених ними кримінальних правопорушень здійснюють слідчі органів проку­ратури, які користуються повноваженнями слідчих, визначених цим Кодексом.

Після введення в дію положень частини першої (в частині положень щодо повно­важень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених статтями 402-421, 423-435 Кримінального кодексу України) та частини четвертої статті 216 цього Кодексу матеріали кримінальних проваджень, досудове розслідування яких здійснюється органами прокуратури, передаються слідчими органів прокуратури відповідним органам досудового розслідування з урахуванням підслідності, визна­ченої цим Кодексом.

До дня введення в дію положень закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги, які передбачають діяльність органів (установ), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, функції таких органів (установ) здійснюють адвокатські об'єднання або органи адвокатського самоврядування.

Заяви та повідомлення про злочини, які надійшли до органів дізнання, слід­чих, прокурорів до набрання чинності цим Кодексом і по яких не прийнято рішен­ня про порушення кримінальної справи або про відмову у порушенні криміналь­ної справи, передаються органам досудового розслідування згідно з цим Кодексом для початку досудового розслідування в порядку, встановленому цим Кодексом.

Ведення оперативно-розшукових справ, що на день набрання чинності цим Кодексом перебувають у провадженні підрозділів, які здійснюють оперативно-роз- шукову діяльність, продовжується. За наявності відповідних підстав такі опера- тивно-розшукові справи передаються органам досудового розслідування для по­чатку досудового розслідування у порядку, встановленому цим Кодексом, з ураху­ванням підслідності.

Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом пере­бувають у провадженні органів дізнання, протягом десяти днів з дня набрання ним чинності передаються відповідним органам досудового розслідування з урахуванням підслідності для здійснення досудового розслідування.

Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом пере­бувають у провадженні органів досудового слідства, залишаються у проваджен­ні цих органів до завершення розслідування незалежно від зміни їх підслідності відповідно до цього Кодексу.

Оперативно-розшукові заходи, слідчі та процесуальні дії, розпочаті до дня набрання чинності цим Кодексом, завершуються у порядку, який діяв до набрання ним чинності. Після набрання чинності цим Кодексом оперативно-розшукові за­

ходи, слідчі та процесуальні дії здійснюються згідно з положеннями Закону Укра­їни «Про оперативно-розшукову діяльність» та положеннями цього Кодексу.

Допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, ви­значається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.

Запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у поряд­ку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не на­правлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направ­лення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримі­нальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядають­ся судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховним Судом України згідно з положеннями цього Кодексу.

Кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом надійшли до суду від прокурорів з обвинувальним висновком, постановою про застосуван­ня примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про на­правлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розглядаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій і Верховним Судом України в порядку, який діяв до набран­ня чинності цим Кодексом.

Розслідування кримінальних справ, передбачених пунктом 11 цього роз­ділу, у разі повернення таких кримінальних справ судом прокурору для прове­дення додаткового розслідування проводиться у порядку, передбаченому цим Кодексом.

Судові рішення, які ухвалені судом першої інстанції і не набрали законної сили на день набрання чинності цим Кодексом, можуть бути оскаржені в апеля­ційному порядку та строки, що діяли до набрання чинності цим Кодексом.

Неоскаржені судові рішення, які ухвалені судом першої інстанції і не на­брали законної сили на день набрання чинності цим Кодексом, набирають за­конної сили в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень Верхо­вним Судом України у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, або у справах, розгляд яких не завершено з набранням чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до на­брання чинності цим Кодексом.

Клопотання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, подані відповідним прокурорам до дня набрання чинності цим Кодексом, розгля­даються та подаються ними до суду в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, подані до суду до дня набрання чинності цим Кодексом, а також заяви, подані прокуро­рами відповідно до абзацу першого цього пункту після набрання ним чинності,

розглядаються відповідними судами у порядку, що діяв до набрання чиннос цим Кодексом.

Особи, які на день набрання чинності цим Кодексом беруть участь у кри­мінальному провадженні в якості захисників і не мають статусу адвоката, про­довжують здійснювати повноваження захисника в такому кримінальному про­вадженні під час досудового розслідування, а також судового провадження у судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій та Верховному Суді України.

Не пізніше трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу у місцевих загальних судах проводяться збори суддів з метою обрання слідчих суддів у по­рядку, встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

У разі якщо у зазначений строк слідчого суддю не було обрано, його повно­важення, передбачені цим Кодексом, виконує найстарший за віком суддя цього суду до дня обрання слідчого судді.

Не пізніше трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, міст Києва та Севастополя, Апе­ляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ проводяться збори суддів з метою обрання суддів, уповноважених на здійснення кримінального проваджен­ня щодо неповнолітніх, у порядку, встановленому Законом України «Про судо­устрій і статус суддів».

У разі якщо у зазначений строк суддю, уповноваженого на здійснення кримі­нального провадження щодо неповнолітніх, не було обрано, його повноваження здійснює суддя, який має найбільший стаж роботи на посаді судді та досвід роз­гляду кримінальних справ.

Не пізніше трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу керівники органів досудового розслідування визначають слідчих, спеціально уповноважених на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх.

Кабінету Міністрів України:

у тримісячний строк з дня опублікування цього Кодексу: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Кодексом; забезпечити приве­дення нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Кодексом;

забезпечити підготовку та впровадження в юридичних вищих навчальних закладах нових навчальних програм з вивчення нового кримінального процесу­ального законодавства;

у місячний строк з дня опублікування цього Кодексу внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у від­повідність із цим Кодексом, у тому числі з метою забезпечення фінансування:

оснащення органів досудового розслідування електронними засобами конт­ролю;

створення та ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань;

обладнання органів досудового розслідування технічними засобами фіксуван­ня кримінального провадження і технічними засобами проведення дистанційно­го провадження в режимі відеоконференції;

заміни у судах загальної юрисдикції металевих загороджень, які відокремлю­ють підсудних від складу суду і присутніх громадян, на загородження із скла чи органічного скла;

обладнання залів судового засідання у необхідній кількості технічними засо­бами фіксування кримінального провадження та технічними засобами проведен­ня дистанційного провадження в режимі відеоконференції у кількості не менше двох залів на кожний місцевий суд, не менше чотирьох залів на кожний апеля­ційний суд, не менше п'яти залів на Вищий спеціалізований суд України з роз­гляду цивільних і кримінальних справ, не менше п'яти залів на Верховний Суд України;

обладнання установ попереднього ув'язнення та установ виконання покарань технічними засобами проведення дистанційного провадження в режимі відео­конференції з судами у кількості не менше двох приміщень у кожній установі;

збільшення кількості суддів місцевих загальних судів та апарату цих судів у зв'язку з необхідністю забезпечення здійснення функцій слідчого судді.

Рекомендувати Генеральній прокуратурі України протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу:

створити Єдиний реєстр досудових розслідувань, розробити та затвердити за погодженням з Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законо­давства, положення про порядок його ведення;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Кодексом.

Рекомендувати Міністерству внутрішніх справ України протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу розробити та затвердити положення про порядок застосування електронних засобів контролю згідно з вимогами цього Кодексу.

Рекомендувати Службі безпеки України протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу привести свої нормативно-правові акти у відповід­ність із цим Кодексом.

Кабінету Міністрів України спільно з Генеральною прокуратурою Украї­ни, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України та органами адвокатсько­го самоврядування підготувати і забезпечити виконання програм перепідготов­ки працівників органів кримінальної юстиції та адвокатів з питань застосуван­ня нових положень кримінального процесуального законодавства.

Рекомендувати Державній судовій адміністрації України:

протягом одного місяця з дня опублікування цього Кодексу забезпечити звернення своїх територіальних управлінь з поданнями до відповідних місцевих рад про формування і затвердження ними списків присяжних відповідно до ви­мог Закону України «Про судоустрій і статус суддів»;

протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Кодексом.

Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. вніс суттєві зміни в порядок процесуальних взаємовідносин учасників кримінального провадження, що потребує детальної регламентації діяльності із застосування законодавства у сфері криміналь­ної юстиції у перехідний період.

Повноваження щодо досудового розслідування військових злочинів, передба­чених статтями 402^Л21, 423-435 КК, ст. 216 КПК, остаточно не визначені, а досудо­ве розслідування кримінальних правопорушень, вчинене службовими особами, які обіймають особливо відповідальне становище згідно зі ст. 9 ЗУ «Про державну служ­бу», а також особами, посади яких віднесені до 1-3 категорії, суддями та працівника­ми правоохоронних органів відповідно до ч. 4 ст. 216 КПК покладено на Державне бюро розслідувань. Оскільки утворення цього бюро згідно з Прикінцевими положен­нями КПК відбуватиметься протягом п'яти років з дня набрання ним чинності, тобто з 20 листопада 2012 р., розслідування зазначених військових злочинів у цей період здійснюватимуть слідчі прокуратури.

Статтею 20 КПК передбачено право підозрюваного, обвинуваченого на безоплат­ну правову допомогу у кримінальному провадженні. Така допомога регламентується ЗУ від 2 червня 2011 р. (Про безоплатну правову допомогу) із змінами, внесеними законами України від 8 липня 2011 р. та 7 квітня 2012 р. Водночас цим законом не врегульовано діяльність органів (установ), уповноважених надавати безоплатну пра­вову допомогу. До дня введення в дію законодавства, що визначатиме порядок діяль­ності таких органів чи установ, їх обов'язки здійснюють чинні адвокатські об'єднання або органи адвокатського самоврядування.

Заяви і повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, які надій­шли до набрання чинності КПК до органів прокуратури, досудового слідства та ді­знання, у тому випадку, коли у справі не винесено постанову про порушення або про відмову у порушенні кримінальної справи, передаються для досудового розслідуван­ня в порядку, передбаченому КПК.

Оперативні підрозділи, якими заведені оперативно-розшукові справи до дня набрання чинності КПК, продовжують їх провадження, а за наявності відповідних підстав передають їх до органів досудового розслідування за підслідністю для по­чатку досудового розслідування відповідно до положень КПК.

Органи дізнання, у провадженні яких на день набрання чинності КПК перебу­вали кримінальні справи, в строк до десяти днів з дня набрання ним чинності, з ура­хуванням підслідності відправляють їх органам досудового розслідування.

Після набрання чинності КПК незалежно від того, чи змінилася підслідність кримінальних справ, що перебувають у провадженні органу досудового слідства, останній продовжує їх розслідування до повного завершення.

Оперативно-розшукові заходи, слідчі та процесуальні дії, розпочаті до набран­ня чинності КПК, завершуються у порядку, визначеному попереднім законодавством. Водночас наступні оперативно-розшукові заходи, процесуальні і слідчі дії, необхід­ність здійснення яких виникла після введення в дію норм КПК, проводяться відповід­но до положень ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» із змінами, внесеними ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України».

При вирішенні питання про допустимість доказу, одержаного до набрання чин­ності КПК, застосовуються норми закону, які діяли на момент одержання цього доказу.

Щодо запобіжних заходів, обраних органом дізнання чи досудового слідства стосовно особи у кримінальній справі до набрання чинності КПК, а також процесу­

альних рішень про накладення арешту на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, то вони продовжують діяти після набрання чинності КПК до моменту їх за­міни, скасування чи припинення. При вирішенні питання про заміну, скасування чи припинення цих заходів, застосовуються норми попереднього процесуального Закону.

Усі кримінальні справи, які на день набрання чинності КПК перебували на стадії досудового слідства, затвердження прокурором обвинувального висновку, але ще не були направлені до суду з обвинувальним висновком, постановами про засто­сування примусових заходів медичного і виховного характеру, постановою про на­правлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримі­нальної відповідальності продовжують розслідуватися, надсилаються до суду і роз­глядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій та ВСУ відповідно до положень КПК. Якщо у кримінальній справі до набрання чинності КПК не пред'явлено обвинувачення, то за підстав особа повідомляється про підозру в порядку, передба­ченому новим КПК. Після закінчення досудового розслідування кримінальне прова­дження закривається або до суду направляється обвинувальний акт (клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності) з додержанням порядку, встановленого статтями 290-293 КПК. У подальшому суд будь-якої інстанції розгля­дає кримінальне провадження в порядку, визначеному КПК.

Якщо до набрання чинності новим КПК особі пред'являється обвинувачення, то після набрання чинності КПК за результатами закінчення досудового розслідування до суду направляється обвинувальний акт (або відповідні клопотання) згідно зі стат­тями 290-293 КПК.

У кримінальній справі, яка до набрання чинності КПК направлена прокурору для затвердження обвинувального висновку, він, починаючи з 19 листопада 2012 р., по­винен прийняти одне з рішень, перелік яких міститься в ч. 2 ст. 283 КПК.

Якщо кримінальна справа із затвердженим прокурором обвинувальним висно­вком або постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, так само з постановою про направлення кримінальної справи до суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності надійшла до суду до дня набран­ня чинності КПК, то вона розглядається по суті судом першої, апеляційної, касаційної інстанцій та ВСУ відповідно до попереднього процесуального законодавства. Озна­чені кримінальні справи після набрання чинності КПК можуть бути направлені судом за наявності підстав на додаткове розслідування. Однак нове розслідування у цьому разі повинно здійснюватися в порядку, передбаченому КПК.

Рішення, прийняті судом першої інстанції до набрання чинності КПК, оскар­жуються до апеляційного суду за правилами попереднього КПК. У такому самому порядку набирають чинності неоскаржені судові рішення, ухвалені судом першої інстанції до набрання чинності КПК.

У порядку, що діяв до набрання чинності КПК, подаються і розглядаються апеляційні і касаційні скарги, заяви про перегляд згідно зі ст. 445 КПК 1960 р. судових рішень ВСУ у кримінальних справах, що були розглянуті або розгляд яких не було завершено до набрання чинності КПК.

Клопотання та заяви заінтересованих осіб, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, подані до набрання чинності КПК відповідним прокурорам для пере­

гляду судових рішень за нововиявленими обставинами, розглядаються згідно з по­переднім КПК України.

Розслідування нових фактів і обставин здійснюється за постановою прокурора. Його висновок за матеріалами розслідування або вирок суду, що набрав законної сили стосовно осіб, які спотворили докази, направляється прокурору області чи Ге­неральному прокурору України для складання заяви до апеляційного суду чи ВССУ навіть за умови, що під час прийняття цих рішень набрав чинності КПК від 13 квітня 2012 р. Подані в результаті зазначених дій заяви прокурора про перегляд судових рі­шень за нововиявленими обставинами розглядаються судами в порядку, передбачено­му попереднім Кодексом.

Відповідно до ст. 44 КПК України 1960 р. захисниками у кримінальних справах можуть бути не лише адвокати, а й інші фахівці у галузі права, які законом уповно­важені на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, а також близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. Водночас Кодекс, що коментується, визначає як захисни­ків лише адвокатів, відомості щодо яких внесено до Єдиного реєстру адвокатів. У випадку, якщо на день набрання чинності КПК особи, які беруть участь як захис­ники у кримінальному провадженні, не мають статусу адвоката, вони продовжують здійснювати повноваження захисника в цьому кримінальному провадженні під час досудового розслідування, а також судового провадження у будь-якій інстанції: у першій, апеляційній, касаційній, а також у ВСУ.

Пункти 18-20 Перехідних положень КПК встановлюють строки організаційних дій, які повинні вчинити органи досудового розслідування, суди України, а також ВР України для забезпечення функціонування відповідних норм КПК на момент набран­ня ним чинності:

Слідчий суддя у суді першої інстанції, на якого покладено обов'язок судового контролю за додержанням прав, свобод та інтересів учасників кримінального про­вадження, згідно з п. 18 ч. 1 ст. З КПК обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду. Збори суддів з метою обрання слідчих суддів повинні бути проведені в місцевих загальних судах у строк не пізніше трьох місяців з дня опублікування КПК, тобто до 19 серпня 2012 р. в порядку, встановленому ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Якщо у зазначений строк слідчого суддю не буде обрано, його повноваження, визначені КПК, виконує старший за віком суддя цього суду до обрання слідчого судді.

Згідно з п. 10 ч. 9 ст. 31 КПК кримінальне провадження щодо розгляду стосовно неповнолітньої особи обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, їх продовження, зміну чи припинення, а також кримінальне провадження в апеляційному, касаційному порядку здійснюється суддею, уповноваженим на розгляд кримінального провадження стосовно неповно­літніх. Якщо судове провадження стосовно неповнолітнього має здійснюватися коле­гією суддів, то головуючим під час судового розгляду повинен бути лише суддя, уповноважений здійснювати кримінальне провадження стосовно неповнолітнього.

Частина 3 ст. 18 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» із змінами, внесеними ЗУ від 13 квітня 2012 р., передбачає спеціалізацію в місцевих, апеляційних і касаційному

судах у кримінальних провадженнях стосовно неповнолітніх, а також порядок його здійснення. Судді, уповноважені здійснювати кримінальне провадження стосовно неповнолітніх у місцевих, апеляційних та касаційному судах, обираються на зборах з числа працюючих у цьому судовому органі суддів. Перехідними положеннями КПК передбачено обрання таких суддів у строк не пізніше трьох місяців з дня опубліку­вання КПК, тобто до 19 серпня 2012 р.

Якщо у зазначений строк суддю не буде обрано, то повноваження щодо здійснен­ня провадження стосовно неповнолітніх покладаються на суддю, який має найбільший стаж та досвід розгляду кримінальних справ до обрання судді, на якого офіційно буде покладено ці обов'язки.

Порядок кримінального провадження стосовно неповнолітніх, визначений у ч. 2 ст. 484 КПК, передбачає його здійснення на досудовому розслідуванні слідчим, який спеціально уповноважений начальником органу досудового розслідування на здійснення відповідних повноважень стосовно неповнолітніх. Цей порядок стосу­ється й випадків, коли кримінальне провадження здійснюється щодо групи осіб, серед яких хоча б одна є неповнолітнім. У зв'язку із цим Перехідними положеннями визначено строк, у який керівники органів досудового розслідування призначають слідчих, спеціально уповноважених розслідувати кримінальні провадження стосов­но неповнолітніх - не пізніше трьох місяців з дня опублікування КПК, тобто до 19 серпня 2012 р. Призначення слідчого, спеціально уповноваженого проводити досудове розслідування стосовно неповнолітніх, здійснюється розпорядчим доку­ментом керівника органу досудового розслідування, який має право на його видан­ня. Досудове розслідування судом таких проваджень слідчим, який не має відповід­них повноважень, може бути розцінено як розслідування особою, яка не має повно­важень на його здійснення.

17. У Перехідних положеннях КПК законодавцем надані доручення:

КМУ - у тримісячний строк з дня опублікування КПК, тобто до 19 серпня 2012 р. привести свої нормативно-правові акти у відповідність із його положеннями, а також забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність із КПК та здійснити підготовку і впрова­дження в юридичних вищих навчальних закладах нових навчальних програм із ви­вчення нового КПК.

КМУ в місячний строк, тобто до 19 червня 2012 р. внести пропозиції до ВР Укра­їни щодо приведення законодавчих актів у відповідність із КПК, у тому числі про­екти законодавчих актів про забезпечення фінансування:

оснащення органів досудового розслідування електронними засобами контролю;

створення та ведення ЄРДР;

обладнання органів досудового розслідування технічними засобами фіксування кримінального провадження і технічними засобами ведення дистанційного прова­дження в режимі відеоконференції;

заміни в судах загальної юрисдикції металевих загороджень, що розділяють під­судних від складу суду і присутніх громадян, на загородження із скла чи органічного скла;

Розділ XI. Перехідні положення

обладнання залів судового засідання у необхідній кількості технічними засобами фіксування кримінального провадження та технічними засобами проведення дистан­ційного провадження в режимі відеоконференції у кількості не менше двох залів на кожний місцевий суд, не менше чотирьох залів на кожний апеляційний суд, не менше п'яти залів на ВССУ, не менше п'яти залів на ВСУ;

обладнання установ попереднього ув'язнення та установ виконання покарань технічними засобами проведення дистанційного провадження в режимі відеоконфе- ренції з судами у кількості не менше двох приміщень у кожній установі;

збільшення кількості суддів місцевих загальних судів та їх апарату у зв'язку з необхідністю забезпечення здійснення функцій слідчого судді.

Генеральній прокуратурі України рекомендовано протягом трьох місяців з дня опублікування КПК, тобто до 19 серпня 2012 р., створити ЄРДР, розробити та затвер­дити за погодженням з МВС, СБУ, органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, положення про порядок його ведення.

МВС протягом трьох місяців з дня опублікування КПК, тобто до 19 серпня 2012 р., рекомендовано розробити та затвердити положення про порядок застосування елек­тронних засобів контролю згідно з вимогами КПК.

СБУ рекомендовано протягом трьох місяців з дня опублікування КПК, тобто до 19 серпня 2012 р., привести свої нормативно-правові акти у відповідність із новим КПК.

18. Державній судовій адміністрації України рекомендовано:

протягом одного місяця з дня опублікування КПК забезпечити звернення своїх територіальних управлінь з поданнями до відповідних місцевих рад про формування і затвердження ними списків присяжних відповідно до вимог ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»;

протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу привести свої норма­тивно-правові акти у відповідність із КПК.

КМУ спільно з Генеральною прокуратурою України, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України та органами адвокатського самоврядування доручено підго­тувати і забезпечити виконання програм перепідготовки працівників органів кримі­нальної юстиції та адвокатів з питань застосування нових положень кримінального процесуального законодавства.

Авторський колектив

БЛАЖІВСЬКИИ Євген Миколайович

ГРОШЕВИИ Юрій Михайлович

ДЬОМІН

Юрій Михайлович

КОЗЬЯКОВ Ігор Миколайович

МАЛЯРЕНКО Василь Тимофійович

МАРИНІВ

Володимир Іванович

МІЩЕНКО

Станіслав Миколайович

ректор Національної академії прокуратури України, державний радник юстиції 1-го класу, кандидат юридичних наук, заслуже­ний юрист України. Розділ VII «Відновлення втрачених мате­ріалів кримінального провадження» (статті 524-531); розділ VIII «Виконання судових рішень» (статті 532-540); глава 44 «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екс­традиція)» (статті 573-594)

професор кафедри кримінального процесу Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», академік НАПрНУ, заслужений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор. Глава 29 «Судові рішення» (статті 369-380)

заступник Генерального прокурора України, державний рад­ник юстиції 2-го класу, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України. Глава 45 «Кримінальне прова­дження у порядку перейняття» (статті 595-601)

проректор з наукової роботи Національної академії прокурату­ри України - директор Науково-дослідного інституту, старший радник юстиції, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України. Глава 42 «Загальні засади міжнародного спів­робітництва» (статті 541-550); розділ X «Прикінцеві положен­ня»; розділ XI «Перехідні положення»

ректор Національної школи судців України, член-кореспондент НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор. Глава 28 § 1 «Загальні положення судового розгляду» (статті 31 8-336); глава 33 «Провадження у Верховному Суді України» (стат­ті 444-458); глава 34 «Провадження за нововиявленими об­ставинами» (статті 459^А167)

декан факультету підготовки кадрів для органів юстиції На­ціонального університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», кандидат юридичних наук, доцент. Глава 31 «Провадження в суді апеляційної інстанції» (статті 392-423)

заступник Голови Вищого спеціалізованого суду України з роз­гляду цивільних і кримінальних справ, заслужений юрист України. Глава 28 § 3 «Процедура судового розгляду» (статті 342-368); глава 32 «Провадження в суді касаційної інстанції» (статті 424-443)

ПИЛИПЕНКО

Володимир

Пилипович

ПИСАРЕНКО Валерій Володимирович

ПИСЬМЕННИЙ Дмитро Петрович

ПОРТНОВ

Андрій Володимирович

ШПОНКА Віктор Павлович

СЕРЕДА

Григорій Порфирович

ТОЛОЧКО

Олександр Миколайович

ФЕСЕНКО Леонід Іванович

народний депутат України, кандидат юридичних наук. Глава ЗО § 2 «Провадження в суді присяжних» (статті 383-391)

заступник голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації, кандидат юридичних наук. Глава ЗО § 1 «Спрощене провадження щодо кримінальних про­ступків» (статті 381-382)

професор кафедри кримінального процесу Національної ака­демії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України. Глава 39 «Кримінальне проваджен­ня щодо застосування примусових заходів медичного характеру» (статті 503-516)

Радник Президента України - Керівник Головного управлін­ня з питань судоустрою Адміністрації Президента України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист Укра­їни. Глава 35 «Кримінальне провадження на підставі угод» (статті 468Л176)

Генеральний прокурор України, державний радник юстиції України, доктор юридичних наук, заслужений юрист України. Глава 37 «Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб» (статті 480Л183)

заступник Генерального прокурора України, державний радник юстиції 2-го класу, доктор юридичних наук, професор, заслу­жений юрист України. Глава 28 § 2 «Межі судового розгляду» (статті 337-341); глава 46 «Визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передача засуджених осіб» (статті 602-614)

проректор Національної академії прокуратури України - ди­ректор Інституту підготовки кадрів, державний радник юстиції 3-го класу, кандидат юридичних наук, доцент, заслужений юрист України. Глава 43 «Міжнародна правова допомога при проведенні процесуальних дій» (статті 551-572)

Голова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду ци­вільних і кримінальних справ, кандидат юридичних наук, за­служений юрист України. Глава 27 «Підготовче провадження» (статті 314-317)

професор кафедри правосуддя Київського національного уні­верситету імені Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук, доцент. Глава 36 «Кримінальне провадження у формі приват­ного обвинувачення» (статті 477А79); глава 38 «Кримінальне провадження щодо неповнолітніх» (статті 484—502)

професор кафедри правосуддя Київського національного уні­верситету імені Тараса Шевченка, заслужений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор. Глава 40 «Кримінальне провадження, яке містить відомості, що ста­новлять державну таємницю» (статті 517-518); глава 41 «Кри­мінальне провадження на території дипломатичних пред­ставництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні» (статті 519-523)

ЗМІСТ

Список основних скорочень З

РОЗДІДІУ

СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

Глава 27 Підготовче провадження

КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 1

Науково-практичний коментар 1

СПИСОК ОСНОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 3

РОЗДІЛ IV 4

СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ 4

ГЛАВА 27 ПІДГОТОВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ 4

§ 3. Процедура судового розгляду 67

Стаття 348 78

ГЛАВА 29 126

СУДОВІ РІШЕННЯ 126

Стаття 369 126

Види судових рішень 126

1. Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. 126

2. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. 126

Стаття 370 128

Законність, обґрунтованість і вмотивованість судового рішення 128

1. Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. 128

2. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами ма­теріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. 128

3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. 128

4. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. 128

Стаття 371 131

Порядок ухвалення судових рішень, їх форма 131

1. Суд ухвалює вирок іменем України безпосередньо після закінчення судо­вого розгляду. 131

2. Вирок ухвалюється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював су­довий розгляд. 131

3. У випадках, передбачених цим Кодексом, ухвала постановляється в на­радчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд. 132

4. Ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секрета­рем судового засідання в журнал судового засідання. 132

5. Виправлення в судовому рішенні мають бути засвідчені підписами суддів того складу суду, який його ухвалив. 132

п гіі у ті тяіямшшшшшшлшшлшшшшлшшшшмшшшишшшшшшшшшшм Зміст ухвали 135

1. Ухвала, що викладається окремим документом, складається з: 135

1) вступної частини із зазначенням: дати і місця її постановления; 135

назви та складу суду, секретаря судового засідання; найменування (номера) кримінального провадження; 135

прізвища, ім'я і по батькові підозрюваного, обвинуваченого, року, місяця і дня його народження, місця народження і місця проживання; 135

закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає криміналь­не правопорушення, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа; сторін кримінального провадження та інших учасників судового провадження; 135

2) мотивувальної частини із зазначенням: 135

суті питання, що вирішується ухвалою, і за чиєю ініціативою воно розглядається; встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів не- врахування окремих доказів; 135

мотивів, з яких суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; 135

3) резолютивної частини із зазначенням: висновків суду; 135

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження. 135

2. В ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошують­ся висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку. 135

Стаття 374 142

Зміст вироку 142

1. Вирок суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин. 142

2. У вступній частині вироку зазначаються: 142

1) дата та місце його ухвалення; 142

2) назва та склад суду, секретар судового засідання; 142

3) найменування (номер) кримінального провадження; 142

4) прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, рік, місяць і день його на­родження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу обвинуваченого, що мають значення для справи; 142

5) закон України про кримінальну відповідальність, що передбачає кримі­нальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа; 142

6) сторони кримінального провадження та інші учасники судового провадження. 142

3. У мотивувальній частині вироку зазначаються: 142

1) у разі визнання особи виправданою - формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; 142

мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд; 142

6. Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію ви­року чи ухвали суду. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору. 154

7. Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсила­ється учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні. 154

ГЛАВА ЗО 166

ОСОБЛИВІ ПОРЯДКИ ПРОВАДЖЕННЯ В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 166

§ 1. Спрощене провадження щодо кримінальних проступків 166

§ 2. Провадження в суді присяжних 169

Порядок провадження в суді присяжних 169

1. Кримінальне провадження судом присяжних здійснюється відповідно до за­гальних правил цього Кодексу з особливостями, встановленими цим параграфом. 169

2. Суд присяжних утворюється при місцевому загальному суді першої інстанції. 169

3. Усі питання, пов'язані з судовим розглядом, крім питання, передбаченого частиною третьою статті 331 цього Кодексу, судді і присяжні вирішують спільно. 169

Роз'яснення права на суд присяжних 171

1. Прокурор, суд зобов'язані роз'яснити обвинуваченому у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, можливість та осо­бливості розгляду кримінального провадження стосовно нього судом присяжних. 171

Права і обов'язки присяжного 176

1. Присяжний має право: 176

1) брати участь у дослідженні всіх відомостей та доказів у судовому засіданні; 176

2) робити нотатки під час судового засідання; 176

3) з дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому, потерпілому, свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються; 176

4) просити головуючого роз'яснити норми закону, що підлягають застосуванню під час вирішення питань, юридичні терміни і поняття, зміст оголошених у судово­му засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа. 2. Присяжний зобов'язаний: 177

1) правдиво відповісти на запитання головуючого і учасників судового прова- ення щодо можливих перешкод, передбачених цим Кодексом або законом, для 177

ого участі в судовому розгляді, його стосунків з особами, які беруть участь у кри- інальному провадженні, що підлягає розгляду, та поінформованості про його "ставини, а також на вимогу головуючого подати необхідну інформацію про себе; 177

2) додержуватися порядку в судовому засіданні і виконувати розпорядження овуючого; 177

3) не відлучатися із залу судового засідання під час судового розгляду; 177

4) не спілкуватися без дозволу головуючого з особами, що не входять до скла- суду, стосовно суті кримінального провадження та процесуальних дій, що 177

ійснюються (здійснювалися) під час нього; 177

5) не збирати відомості, що стосуються кримінального провадження, поза овим засіданням; 177

6) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінаЛЬ- ОНІ провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під 177

с нього, і стали відомі присяжному у зв'язку з виконанням його обов'язків. 177

таття 389 183

Недопустимість незаконного впливу на присяжного 183

1. Прокурору, обвинуваченому, потерпілому та іншим учасникам криміналь­ного провадження протягом усього судового розгляду забороняється спілкувати­ся з присяжними інакше, ніж у порядку, передбаченому цим Кодексом. 183

Стаття 390 183

Усунення присяжного 183

1. Присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження у таких випадках: 183

1) у разі невиконання присяжним обов'язків, передбачених частиною другою статті 386 цього Кодексу; 183

2) за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону. 183

2. Присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримі­нального провадження за ініціативою головуючого рішенням більшості від складу суду присяжних, яке приймається в нарадчій кімнаті та оформлюється вмотивованою ухвалою. 183

3. У разі усунення присяжного до складу суду включається запасний присяж­ний, після чого судовий розгляд продовжується, або, у разі відсутності запасного присяжного, здійснюється відбір нового присяжного в порядку, передбаченому цим параграфом, після чого судове провадження розпочинається з початку. 183

5. У випадку, коли серед більшості складу суду, яка ухвалила рішення, від­сутні професійні судді, головуючий зобов'язаний надати допомогу присяжним у складенні судового рішення. 186

РОЗДІЛ V 187

СУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ З ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ 187

Глава 31 187

ПРОВАДЖЕННЯ В СУДІ АП ЕЛЯ ЦІ ЙНОЇІН СТАН ЦІЇ 187

[Стаття 392 187

Стаття 395 196

Порядок і строки апеляційного оскарження 196

1. Апеляційна скарга подається: 196

1) на судові рішення, ухвалені судом першої інстанції, - через суд, який ухва­лив судове рішення; 196

2) на ухвали слідчого судді - безпосередньо до суду апеляційної інстанції. 196

2. Апеляційна скарга, якщо інше не передбачено цим Кодексом, може бути подана: 196

1) на вирок або ухвалу про застосування чи відмову у застосуванні примусо­вих заходів медичного або виховного характеру - протягом тридцяти днів з дня їх проголошення; 196

2) на інші ухвали суду першої інстанції - протягом семи днів з дня її оголошення; 196

3) на ухвалу слідчого судді - протягом п'яти днів з дня її оголошення. 196

3. Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги об­числюється з моменту вручення їй копії судового рішення. 196

Якщо ухвалу суду або слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, або якщо вирок було ухвалено без виклику особи, яка його оскаржує, 196

в порядку, передбаченому статтею 382 цього Кодексу, то строк апеляційного оскар­ження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення. 197

Стаття 396 198

Вимоги до апеляційної скарги 198

1. Апеляційна скарга подасться в письмовій формі. 198

2. В апеляційній скарзі зазначаються: 198

1) найменування суду апеляційної інстанції; 198

2) прізвище, ім'я та по батькові (найменування), місце проживання (перебу­вання) особи, яка подає апеляційну скаргу, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 198

3) судове рішення, яке оскаржується, і назва суду, який його ухвалив; 198

4) вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, та їх обґрунтування із зазначен­ням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судового рішення; 198

5) клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про дослідження доказів; 198

6) перелік матеріалів, які додаються. 198

3. Якщо особа не бажає брати участь у апеляційному розгляді, вона зазначає це в апеляційній скарзі. 198

4. Якщо в апеляційній скарзі зазначаються обставини, які не були дослідже­ні в суді першої інстанції, або докази, які не подавалися суду першої інстанції, то в ній зазначаються причини цього. 198

5. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає. Якщо апеляційну скаргу подає захисник, представник потерпілого, то до неї додаються оформлені належним чином документи, що підтверджують його повноваження відповідно до вимог цього Кодексу. 198

Стаття 397 200

Дії суду першої інстанції після одержання апеляційних скарг 200

1. Суд першої інстанції через три дні після закінчення строку апеляційного оскарження судового рішення надсилає отримані апеляційні скарги разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції. 200

2. Апеляційні скарги, що надійшли після направлення матеріалів криміналь­ного провадження до суду апеляційної інстанції, не пізніше наступного дня після їх надходження направляються до суду апеляційної інстанції. 200

Стаття 400 205

Наслідки подання апеляційної скарги 205

1. Подання апеляційної скарги на вирок або ухвалу суду зупиняє набрання ними законної сили та їх виконання, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 205

2. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили, але не зупиняє її виконання, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 205

Заперечення на апеляційну скаргу 208

1. Особи, зазначені у статті 393 цього Кодексу, мають право подати до суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу на вирок чи ухвалу суду першої інстанції в письмовій формі протягом встановленого судом апеляційної інстанції строку. 208

2. У запереченні на апеляційну скаргу зазначається: 208

1) найменування суду апеляційної інстанції; 208

2) прізвище, ім'я, по батькові (найменування), місце проживання (перебуван­ня) особи, яка подає апеляційну скаргу, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 208

3) судове рішення, яке оскаржується, і назва суду, який його ухвалив; 208

4) номер кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, якщо він повідомлений судом апеляційної інстанції; 208

5) обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги; 208

6) у разі необхідності - клопотання особи, яка подає заперечення на апеляцій­ну скаргу; 208

7) перелік матеріалів, які додаються. 208

3. У запереченні на апеляційну скаргу зазначається, чи бажає особа взяти участь в апеляційному розгляді. 208

4. Заперечення на апеляційну скаргу підписується особою, яка його подає. 208

Стаття 404 211

Межі перегляду судом апеляційної інстанції 211

1. Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 211

2. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішува­лося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного 211

Стаття 406 212

Письмове апеляційне провадження 212

1. Суд апеляційної інстанції має право ухвалити судове рішення за результа­тами письмового провадження, якщо всі учасники судового провадження заяви­ли клопотання про здійснення провадження за їх відсутності. 212

2. Якщо під час письмового провадження суд апеляційної інстанції дійде ви­сновку, що необхідно провести апеляційний розгляд, він призначає такий розгляд. 212

3. Якщо проводилося письмове апеляційне провадження, копія судового рі­шення апеляційної інстанції надсилається учасникам судового провадження протягом трьох днів з дня його підписання. 212

Стаття 408 216

Зміна вироку або ухвали суду судом апеляційної інстанції 216

1. Суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі: 216

7) пом'якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та осо­бі обвинуваченого; 216

8) зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення і застосуван­ня статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність про менш тяжке кримінальне правопорушення; 216

9) зменшення сум, які підлягають стягненню, або збільшення цих сум, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і правову кваліфікацію кримінального правопорушення; 216

10) в інших випадках, якщо зміна вироку не погіршує становища обвинуваченого. 216

1. Суд апеляційної інстанції змінює ухвалу суду про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру у разі: 216

11) зміни правової кваліфікації діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає відповідальність за менш тяжке діяння; 216

12) пом'якшення виду примусових заходів медичного або виховного характеру. 216

Неповнота судового розгляду 219

1. Неповним визнається судовий розгляд, під час якого залишилися недослідже- ними обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення за­конного, обгрунтованого та справедливого судового рішення, зокрема, у разі якщо: 219

Невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження 221

1. Судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо: 221

1) висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судо­вого розгляду; 221

3) судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених статтею 381 цього Кодексу, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою; 224

4) судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою; 224

5) судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання; 224

6) порушено правила підсудності; 224

7) у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції. 224

Стаття 413 228

Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність 228

1. Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відпові­дальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: 228

1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 228

2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 228

3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; 228

4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність. 228

Закриття кримінального провадження судом апеляційної інстанції 237

1. Суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені статтею 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримі­нальне провадження. 237

Стаття 418 239

Судові рішення суду апеляційної інстанції 239

1. У випадку, передбаченому пунктом 3 частини першої статті 407 цього Ко­дексу, суд апеляційної інстанції ухвалює вирок. Будь-яке інше рішення суд апе­ляційної інстанції приймає у формі ухвали. 239

2. Судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються, проголошуються, видаються, роз'яснюються або надсилаються учасникам судового провадження в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу. 239

імен (найменувань) учасників судового провадження; 241

2) мотивувальної частини із зазначенням: 241

короткого змісту вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції; 241

узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу; 241

узагальненого викладу позиції інших учасників судового провадження; 241

встановлених судом першої інстанції обставин; 241

встановлених судом апеляційної інстанції обставин з посиланням на докази, а також мотивів визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними; 241

мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; 241

3) резолютивної частини із зазначенням: 241

висновку суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги; 241

рішення щодо запобіжного заходу; 241

розподілу процесуальних витрат; 241

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження. 241

2. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляцій­ної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необгрунтованою. 241

3. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунто­ваність вироку чи ухвали. 241

Глава 32 250

ПРОВАДЖЕННЯ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ 250

4. Залишення касаційної скарги без руху або її повернення не позбавляє пра­ва повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, передбаченому цим Кодексом, у межах строку на касаційне оскарження. 267

Стаття 430 268

Підготовка касаційного розгляду 268

1. Суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття касаційного про­вадження без виклику сторін кримінального провадження: 268

1) надсилає копії ухвали про відкриття касаційного провадження учасникам судового провадження разом з копіями касаційних скарг, інформацією про їхні права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані за­перечення на касаційну скаргу; 268

2) витребовує матеріали кримінального провадження; 268

3) вирішує заявлені клопотання; 268

4) вирішує питання про зупинення виконання судових рішень, які оскаржуються; 268

5) вирішує інші питання, необхідні для касаційного розгляду. 268

2. Усі рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки провадження до касаційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвали надсила­ються учасникам судового провадження. 268

3. Після проведення підготовчих дій та отримання матеріалів кримінального провадження суддя-доповідач постановляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення касаційного розгляду. 268

4. Засуджений підлягає обов'язковому виклику в судове засідання для участі в касаційному розгляді, якщо суд визнає обов'язковою його участь, а засуджений, що тримається під вартою, - також у випадках, якщо про це надійшло його клопотання. 268

ф 268

Заперечення на касаційну скаргу 270

1. Особи, зазначені у статті 425 цього Кодексу, мають право подати до суду касаційної інстанції заперечення на касаційну скаргу в письмовій формі про­тягом встановленого судом касаційної інстанції строку. 270

2. Заперечення на касаційну скаргу має містити: 270

1) найменування суду касаційної інстанції; 270

2) прізвище, ім'я, по батькові (найменування), поштову адресу особи, яка по­дає заперечення на касаційну скаргу, а також номер засобу зв'язку, адресу елек­тронної пошти, якщо такі є; 270

3) вказівку на судове рішення, яке оскаржується; 271

4) номер кримінального провадження в суді касаційної інстанції, якщо він повідомлений судом касаційної інстанції; 271

5) обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги; 271

6) у разі необхідності - клопотання особи, яка подає заперечення на касацій­ну скаргу; 271

7) перелік матеріалів, які додаються. 271

3. У запереченні на касаційну скаргу зазначається, чи бажає особа взяти участь у касаційному розгляді. 271

4. Заперечення на касаційну скаргу підписується особою, яка його подає. 271

Відмова від касаційної скарги, зміна і доповнення касаційної скарги під час касаційного провадження 272

1. Відмова від касаційної скарги, зміна і доповнення касаційної скарги під час касаційного провадження здійснюється згідно з положеннями статті 403 цього Кодексу. 272

Письмове касаційне провадження 278

1. Суд касаційної інстанції має право ухвалити судове рішення за результата­ми письмового провадження, якщо всі учасники судового провадження заявили клопотання про здійснення провадження за їх відсутності. 278

2. Якщо проводилося письмове касаційне провадження, копія судового рішен­ня суду касаційної інстанції надсилається учасникам судового провадження про­тягом трьох днів з дня після його підписання. 278

Стаття 436 279

Повноваження суду касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги 279

1. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: 279

1) залишити судове рішення без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення; 279

2) скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції; 280

3) скасувати судове рішення і закрити кримінальне провадження; 280

4) змінити судове рішення. 280

Стаття 437 281

Недопустимість погіршення правового становища виправданого та засудженого 281

1. Суд касаційної інстанції не має права застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання. 281

2. Обвинувальний вирок, ухвалений судом першої чи апеляційної інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції щодо вироку суду першої інстанції може бути 281

скасовано у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримі­нальне правопорушення чи суворіше покарання або в інший спосіб погіршити становище засудженого лише у разі, якщо з цих підстав касаційну скаргу подав прокурор, потерпілий чи його представник. 282

Новий розгляд справи після скасування судового рішення судом касаційної інстанції 286

1. Після скасування вироку або ухвали судом касаційної інстанції суд першої ) апеляційної інстанції здійснює судове провадження згідно із загальними ви­логами, передбаченими цим Кодексом, в іншому складі суду. 286

Стаття 440 288

Закриття кримінального провадження судом касаційної інстанції 288

1. Суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені статтею 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження. 288

Стаття 441 288

Судові рішення суду касаційної інстанції 288

1. З усіх процесуальних питань суд касаційної інстанції постановляє ухвали. 288

2. Судові рішення суду касаційної інстанції ухвалюються, проголошуються, видаються, роз'яснюються або надсилаються учасникам судового провадження в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу. 288

Стаття 442 290

Зміст ухвали суду касаційної інстанції 290

1. Ухвала суду касаційної інстанції складається з: 290

1) вступної частини із зазначенням: 290

дати і місця її постановлення; 290

найменування суду касаційної інстанції, прізвищ та ініціалів суддів і секре­таря судового засідання; 289

найменування (номера) кримінального провадження; 289

прізвища, ім'я і по батькові обвинуваченого, засудженого, року, місяця і дня його народження, місця народження і місця проживання; 289

закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає криміналь­не правопорушення, у вчиненні якого підозрюється (обвинувачується) особа; імен (найменувань) учасників судового провадження; 289

2) мотивувальної частини із зазначенням: 289

короткого змісту вимог касаційної скарги та оскаржених судових рішень; узагальнених доводів особи, яка подала касаційну скаргу; узагальненого викладу позиції інших учасників судового провадження; встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин; мотивів, з яких виходив суд касаційної інстанції при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; 289

3) резолютивної частини із зазначенням: 289

висновку суду касаційної інстанції по суті вимог касаційної скарги; розподілу процесуальних витрат; 289

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження. 289

2. При залишенні касаційної скарги без задоволення в ухвалі зазначається, якими нормами права спростовуються її доводи. 289

3. При скасуванні або зміні судових рішень в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення. 289

Стаття 443 291

Повернення матеріалів кримінального провадження 291

1. Після закінчення касаційного провадження матеріали кримінального про­вадження не пізніше як у семиденний строк направляються до суду першої ін­станції, якщо інше не випливає з судового рішення суду касаційної інстанції. 291

Глава 33 292

ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ УКРАЇНИ 292

Стаття 446 294

Право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України 294

4. Особи, визначені у статті 425 цього Кодексу, мають право подати заяву про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу, після його перегляду в касаційному порядку. 294

5. Заяву про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 час­тини першої статті 445 цього Кодексу, вправі подати особа, на користь якої ухвалено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. 294

Стаття 448 298

Вимоги до заяви про перегляд судового рішення 298

1. Заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України подається у письмовій формі. 298

2. У заяві про перегляд судового рішення зазначаються: 298

1) найменування суду, до якого подається заява; 298

2) особа, яка подає заяву, а також її поштова адреса, номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 298

3) конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове за­стосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України 298

про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, якщо заява подана з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу; 299

Повноваження Верховного Суду України 307

1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду постанов­ляється одна з таких ухвал: 307

1) про повне або часткове задоволення заяви; 307

2) про відмову в задоволенні заяви. 307

2. Судді, які не погоджуються з ухвалою, можуть висловити окрему думку, що додається до ухвали. 307

3. Ухвала Верховного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена, крім як з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу. 307

Глава 34 311

ПРОВАДЖЕННЯ ЗАНОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ 311

Стаття 460 316

Право подати заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами 316

1. Учасники судового провадження мають право подати заяву про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили. 316

Стаття 461 316

Строк звернення про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами 316

1. Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини. 316

Стаття 462 318

Вимоги до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами 318

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами по- ється в письмовій формі. * 318

2. У заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами зазначаються: 319

1) найменування суду, до якого подається заява про перегляд; 319

2) прізвище, ім'я, по батькові (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 319

3) судове рішення, про перегляд якого за нововиявленими обставинами по­дається заява; 319

4) обставини, що могли вплинути на судове рішення, але не були відомі та не могли бути відомі суду та особі, яка звертається із заявою, під час судового розгляду; 319

5) обгрунтування з посиланням на обставини, що підтверджують наявність нововиявлених обставин, та зміст вимог особи, яка подає заяву, до суду; 319

6) перелік документів та інших матеріалів, які додаються. 319

3. Заява підписується особою, яка її подає. Якщо заяву подає захисник, пред­ставник потерпілого, то до неї додаються оформлені належним чином документи, що підтверджують його повноваження відповідно до вимог цього Кодексу. 319

4. До заяви додаються копії заяви в кількості, необхідній для їх надіслання сторонам кримінального провадження та іншим учасникам судового проваджен­ня. Ця вимога не поширюється на особу, яка тримається під вартою. 319

5. Особа, яка подає заяву, має право додати до неї документи або копії доку­ментів, які мають значення для кримінального провадження і не були відомі на час ухвалення судового рішення. 319

Стаття 463 322

Порядок подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами 322

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами по­дається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування таких обставин. 322

2. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у разі вчинення суддею злочину, внаслідок якого ухвалено незаконне або необґрунт ване рішення, подається до суду тієї інстанції, суддею якого він був. 322

4. Суд має право не досліджувати докази щодо обставин, що встановлені в су­довому рішенні, яке переглядається за нововиявленими обставинами, якщо вони не оспорюються. 327

РОЗДІЛ VI 330

ОСОБЛИВІ ПОРЯДКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ 330

Глава 35 330

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ПІДСТАВІ УГОД 330

І( іаття 468 330

Угоди в кримінальному провадженні 330

1. У кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод: 330

1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; 330

2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості. 330

Стаття 470 336

Обставини, що враховуються прокурором при укладенні угоди про визнання винуватості 336

1. Прокурор при вирішенні питання про укладення угоди про визнання ви­нуватості зобов'язаний враховувати такі обставини: 336

1) ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у прове­денні кримінального провадження щодо нього або інших осіб; 336

2) характер і тяжкість обвинувачення (підозри); 336

3) наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудового розслі­дування і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних право­порушень; 336

4) наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень. 337

Глава 36 352

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ФОРМІ ПРИВАТНОГО 352

ОБВИНУВАЧЕННЯ 352

Відшкодування шкоди потерпілому у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення 360

1. Відшкодування шкоди потерпілому у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення може відбуватися на підставі угоди про примирення або без неї. 360

Глава 37 357

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ОКРЕМОЇ КАТЕГОРІЇ ОСІБ 357

Особи, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження 357

1. Особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно: 357

1) народного депутата України; 357

2) судді Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяж­ного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя; 357

3) кандидата у Президенти України; 357

4) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 357

5) Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головно­го контролера та секретаря Рахункової палати; 357

6) депутата місцевої ради; 357

8) Генерального прокурора України, його заступника. 357

Стаття 481 369

Повідомлення про підозру 369

1. Письмове повідомлення про підозру здійснюється: 369

1) адвокату, депутату місцевої ради, депутату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільському, селищному, міському голові - Генеральним про­ 370

курором України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах його повноважень; 371

Інформування державних та інших органів чи службових осіб 375

1. Про застосування запобіжного заходу, ухвалення вироку повідомляються: 375

1) щодо адвокатів - відповідні органи адвокатського самоврядування; 375

2) щодо інших категорій осіб, передбачених статтею 480 цього Кодексу, - ор­гани і службові особи, які їх обрали або призначили чи відповідають за заміщен­ня їхніх посад. 375

Глава 38 378

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ 378

§ 1. Загальні правила кримінального провадження щодо неповнолітніх 378

Стаття 485 381

Обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх 381

1. Під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних пра- опорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених статтею 91 ього Кодексу, також з'ясовуються: 381

1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні 381

заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповно­літнього, не пов'язану з психічною хворобою, повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 382

2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 382

3) умови життя та виховання неповнолітнього; 382

4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення. 382

Допит неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого 388

1. Допит неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого здійснюється згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом, у присутності захисника. 388

Стаття 492 390

Застосування до неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу 390

Стаття 497 397

Порядок застосування до неповнолітнього обвинуваченого примусових заходів виховного характеру 397

1. Якщо під час досудового розслідування прокурор дійде висновку про мож­ливість виправлення неповнолітнього, який обвинувачується у вчиненні вперше кримінального проступку, злочину невеликої тяжкості або необережного зло­ 397

чину середньої тяжкості без застосування кримінального покарання, він складає клопотання про застосування до неповнолітнього обвинуваченого примусових заходів виховного характеру і надсилає його до суду. 398

§ 2. Застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, які недосягли віку кримінальної відповідальності 399

ній, щодо можливості його дострокового звільнення від примусового заходу ви­ховного характеру. 404

Глава 39 406

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ 406

Глава 40 418

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ, ЯКЕ МІСТИТЬ ВІДОМОСТІ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ 418

6. Матеріальні носії секретної інформації, які не долучені до матеріалів до­судового розслідування, передаються в установленому законом порядку на збе­рігання до режимно-секретного підрозділу органу досудового розслідування. 419

7. Здійснення кримінального провадження, яке містить державну таємницю, не є підставою для обмеження прав його учасників, крім випадків, передбачених законом та обумовлених необхідністю забезпечення охорони державної таємниці. 419

РОЗДІЛ VII 431

ВІДНОВЛЕННЯ ВТРАЧЕНИХ МАТЕРІАЛІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ 431

Умови відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження 431

1. Відновленню підлягають втрачені матеріали в тому кримінальному про­вадженні, яке завершилося ухваленням вироку суду. 431

Підсудність заяви про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження 435

1. Заява про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження подається до суду, який ухвалив вирок. 435

РОЗДІЛ VIII 448

ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ 448

Набрання судовим рішенням законної сили 448

1. Вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. 448

2. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. 448

3. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що ви­рок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили. 448

4. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення. 448

5. Ухвали слідчого судді та суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з моменту їх оголошення. 448

Органи, що виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання. 452

До набрання обвинувальним вироком законної сили обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не може бути переведений у місце позбавлення волі в іншу місцевість. 452

Стаття 536 453

Відстрочка виконання вироку 453

1. Виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, об­меження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі може бути відстрочено у разі: 453

1) тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання, - до його видужання; 453

2) вагітності засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини - на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років, якщо особу засуджено за зло­чин, що не є особливо тяжким; 453

Зарахування у строк відбування покарання часу перебування засудженого в лікувальній установі 463

1. Час перебування засудженого в лікувальній установі під час відбування покарання у виді позбавлення волі зараховується у строк позбавлення волі. 463

РОЗДІЛ IX 465

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ПІД ЧАС КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ 465

вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж; цьому Кодексі, форми співробітництва під час кримінального провадження. 474

Стаття 543 478

Законодавство, що регулює міжнародне співробітництво під час кримінального провадження 478

1. Порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповно­важеним (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної 478

судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визна­чаються цим Кодексом і чинними міжнародними договорами України. 479

Міждержавні багатосторонні договори України у сфері взаємної допомоги у кримінальних справах (станом на 21.07.2012) 481

Стаття 545 484

Центральний орган України 484

1. Генеральна прокуратура України звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідуван­ня та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів. 484

2. Міністерство юстиції України звертається із запитами судів про міжнарод­ну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового прова­дження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав. 484

3. Якщо цим Кодексом або чинним міжнародним договором України передба­чено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами першою, другою цієї статті. 484

Глава 43 508

МІЖНАРОДНА ПРАВОВА ДОПОМОГА ПРИ ПРОВЕДЕННІ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ 508

Стаття 554 515

Розгляд запиту іноземного компетентного органу про міжнародну правову допомогу 515

1. Отримавши запит про міжнародну правову допомогу від запитуючої сторони, уповноважений (центральний) орган України розглядає його на предмет обґрун­тованості і відповідності вимогам законів або міжнародних договорів України. 515

2. У разі прийняття рішення про задоволення запиту уповноважений (централь­ний) орган України надсилає запит компетентному органу України для виконання. 515

3. У межах повноважень Генеральна прокуратура України має право надава­ти вказівки щодо забезпечення належного, повного та своєчасного виконання 515

такого запиту. Наведені вказівки є обов'язковими до виконання відповідним компетентним органом України. 516

6) запит стосується кримінального правопорушення, яке є предметом досудо­вого розслідування або судового розгляду в Україні. 516

Стаття 563 523

6. Протокол про вручення документів передається разом з іншими докумен­тами, доданими до запиту, компетентному органу іноземної держави у порядку, передбаченому статтею 558 цього Кодексу. 525

|Стаття 565 525

Тимчасова передача 525

1. Якщо для давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження необхідна присутність особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної 525

держави і не притягується до кримінальної відповідальності в цьому криміналь­ному провадженні, орган досудового розслідування, прокурор, суддя або суд України, які здійснюють кримінальне провадження, складають прохання про тимчасову передачу такої особи в Україну. 526

Стаття 566 527

С гаї ін 567 529

Контрольована поставка 531

1. Слідчий органу досудового розслідування України у разі виявлення ним контрабандної поставки при проведенні процесуальних дій, у тому числі за за- 531

митом про міжнародну правову допомогу, має право не вилучати її з місця за­кладки або транспортування, а за домовленістю з компетентними органами держави, куди її адресовано, безперешкодно пропустити її через митний кордон України з метою виявлення, викриття та документування злочинної діяльност міжнародних злочинних організацій. 532

Глава 44 538

ВИДАЧА ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ (ЕКСТРАДИЦІЯ) 538

Стаття 585 565

Застосування запобіжного заходу, не пов'язаного із триманням під вартою, для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави 565

1. За наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпе­чення у подальшому її видачі, слідчий суддя може обрати щодо такої особи запо­біжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом). 565

2. При вирішенні питання про можливість застосування запобіжного заходу, не пов'язаного із триманням під вартою, слідчий суддя обов'язково враховує: 565

1) відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та до­тримання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень; 565

Стаття 586 567

Припинення тимчасового арешту або запобіжного заходу 567

1. Тимчасовий арешт або запобіжний захід припиняється в разі, якщо: 567

1) центральний орган України в передбачені міжнародним договором Укра­їни строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію); 567

Проведення екстрадиційної перевірки 569

3. Екстрадиційна перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі особи, проводиться центральним органом України або за його дорученням чи зверненням прокуратурою Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя. 569

4. Екстрадиційна перевірка здійснюється протягом шістдесяти днів. Цей строк може бути продовжено відповідним центральним органом України. 569

5. Матеріали екстрадиційної перевірки разом із висновком щодо такої пере­вірки надсилаються відповідному центральному органу України. 569

Стаття 592 580

Відстрочка передачі 580

1. Після прийняття рішення про видачу особи (екстрадицію) центральний орган України може відстрочити фактичну передачу особи до іноземної держави у разі, якщо: 580

1) особа, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), притягаєть­ся до кримінальної відповідальності або відбуває покарання у виді позбавлення 580

чи обмеження волі за інший злочин на території України - до закінчення досудо­вого розслідування або судового провадження, відбуття покарання чи звільнення від покарання з будь-яких законних підстав; 581

Фактична передача особи 582

З метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган України після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України. 582

Передача особи має бути здійснена протягом п'ятнадцяти днів з дати, вста­новленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України^Лдо тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти. 582

Якщо компетентний орган іноземної держави з незалежних від нього об­ставин не може прийняти таку особу, центральний орган України встановлює нову дату передачі у строки, передбачені частиною другою цієї статті. 582

веденням через територію іншої держави особи, яка видається Україні, вважа­ються процесуальними витратами згідно з цим Кодексом. 584

Глава 45 586

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ПОРЯДКУ ПЕРЕЙНЯТТЯ 586

Неможливість перейняття кримінального провадження 592

1. Кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо: 592

не дотримані вимоги частини другої статті 595 цього Кодексу або міжнарод­ного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 592

щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено виправдувальний вирок; 592

щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвинувальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується; 592

щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні закрите кримінальне провадження або її звільнено від відбування по­карання у зв'язку з помилуванням або амністією; 592

провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здійснюватися у зв'язку із закінченням строку давності. 592

Стаття 597 594

Тримання під вартою особи до отримання запиту про перейняття кримінального провадження 594

За клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може трима­тися під вартою на території України не більше ніж сорок діб. 594

Тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими статтею 583 цього Кодексу. 594

Якщо після закінчення передбаченого частиною першою цієї статті строку запит про перейняття кримінального провадження не надійде, зазначена особа звільняється з-під варти. 594

Глава 46 604

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ СУДІВ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ТА ПЕРЕДАЧА ЗАСУДЖЕНИХ ОСІБ 604

9. Судове рішення стосовно виконання вироку суду іноземної держави може бути оскаржено в апеляційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено відповідне питання, та прокурором. 611

Стаття 604 613

Виконання вироку суду іноземної держави 613

Стаття 607 620

Порядок і строки вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України, для відбування покарання в іноземних державах 620

1. Питання про передачу осіб, засуджених судами України до позбавлення волі, для відбування покарання в державах, громадянами яких вони є, вирішується Міністерством юстиції України. 620

РОЗДІЛ X 634

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ 634

РОЗДІЛ XI 639

ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ 639

Авторський колектив 649

ЗМІСТ 654

Науково-практичне видання

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Науково-практичний коментар

У двох томах Том 2

За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», академіка H AH України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора юридичних наук, професора В. Я. Тація, Генерального прокурора України, державного радника юстиції України, доктора юридичних наук, заслуженого юриста України В. П. Пшонки, Радника Президента України - Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України, доктора юридичних наук, професора, заслуженого юриста України А. В. Нортнова

Редактори: А. В. Єфименко, С. А. Пашинська Коректори: О. М. Нещеретна, М. М. Поточняк, Н. Ю. Шестьора Технічні редактори: В. М. Зеленъко, О. І. Лагоза Дизайн обкладинки О. В. Кочетков

Підписано до друку 15.10.2012. Формат 70x100 7„. Папір офсетний. Гарнітура Times. Ум. друк. арк. 53,54. Обл.-вид. арк. 43. Вид. № 808. Тираж 5000 прим.Зам. № 165/10.

Видавництво «Право» Національної академії правових наук України Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80а Тел./факс (057) 716-45-53 Сайт: www.pravo-izdat.com.ua E-mail для авторів: verstka@pravo-izdat.com.ua E-mail для замовлень: sales@pravo-izdat.com.ua

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК № 4219 від 01.12.2011 р.

Виготовлено у друкарні ПП «Юнісофт» Тел. (057) 730-17-12

2. Розглядаючи таке клопотання, суд повинен керуватися положеннями гл. 18 КПК і, зокрема, статтями 177, 178, 194.

1. Для кожного місцевого суду загальної юрисдикції відповідною місцевою радою формується список присяжних. Кількість присяжних у цьому списку залежить від завантаженості суду та статистичної кількості судових розглядів злочинів, за які пе­редбачене покарання у вигляді довічного утримання, і визначається в кожному кон­кретному випадку територіальним управлінням Державної судової адміністрації України. Особи з цього списку заносяться до автоматизованої системи документообі­гу суду, за допомогою якої обираються сім громадян для участі в конкретному судо­вому провадженні.

2. Згідно зі ст. 59 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» для внесення особи у список присяжних вона повинна дати свою згоду на це та відповідати таким вимогам: мати громадянство України; досягнути тридцятирічного віку; постійно проживати на тери­торії, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Поняття «громадянин України» визначено в абз. З ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про громадянство України» від 18.01.2001 р. № 2235-ІП, згідно з яким громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжна-

1. Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону е такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

2. Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо:

• за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито;

• судове рішення ухвалено незаконним складом суду;

1. Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність є безпосереднім порушенням такої засади кримінального провадження, як законність, сформульованої у ст. 9 КПК (див. коментар до ст. 9 КПК).

Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність може стосуватися положень як Особливої, так і<-Загальної частин КК України, яке веде до: неправильної кваліфікації діяння; порушення правил призначення покарання; непра­вильного застосування положень щодо звільнення від кримінальної відповідальності, або звільнення від покарання; неправильного застосування норм щодо примусових заходів виховного або медичного характеру тощо. Наслідками цього є необгрунтова­не засудження або виправдання обвинуваченого, призначення покарання, що не від­повідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі винного, а також інші негативні наслідки.

Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, за­лежно від характеру допущених порушень і фактичних обставин справи, може бути

1. Якщо суд встановить відсутність підстав, передбачених ч. 7 ст. 474 КПК, він зобов'язаний затвердити угоду. Вирок суду, який постановляється на підставі угоди, фактично лише підтверджує її легітимність та фіксує узгоджену сторонами міру пока-

1. Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 56 КПК потерпілий, у тому числі і в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом.

Згідно зі ст. 128 КПК потерпілий як особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями під­озрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

1. У коментованій статті вказано перелік категорій осіб, щодо яких кримінальне провадження здійснюється з урахуванням низки особливостей, передбачених кримі­нальним процесуальним законодавством України.

Особливий порядок кримінального провадження співвідноситься з загальним по­рядком як логічні категорії «особливого» та «загального». Застосування особливого порядку кримінального провадження означає, що стосовно осіб, указаних у переліку, кримінальне провадження загалом здійснюється за загальними правилами, встанов­леними КПК, із врахуванням низки особливостей (особливих процедур), визначених у подальших статтях гл. 37 КПК. Ними є: особливий порядок повідомлення про під­озру (щодо всіх категорій, перелічених у цій статті); затримання, обрання запобіжно­го заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту (щодо судді, народ­ного депутата України), обшуку, огляду особистих речей і багажу, транспорту, жило­го чи службового приміщення, порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи (щодо народного депутата України). Встановлення в законі особливого порядку криміналь­ного провадження щодо вказаних осіб спричинене прагненням законодавця забезпе­чити цим особам найбільш сприятливі умови для здійснення ними власних повно­важень та захистити їх від можливого незаконного впливу.

Такі винятки із загального порядку кримінального провадження отримали назву «імунітет» (від лат. іттиппаБ - звільнення, позбавлення), який є синонімом поняття недоторканності (Президента України, народних депутатів України, суддів).

1 Надзвичайно важливою нормою, яка є новелою для КПК, є положення, закріп­лені у ч. З коментованої статті, згідно з якими на суд покладається обов'язок неза­лежно від наявності клопотань сторони обвинувачення або захисту розглянути питан­ня доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомі­сячного строку з того моменту, як до суду надійшов обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, або з того

2 Запобіжні заходи як заходи процесуального примусу застосовуються до обви­нуваченого (підозрюваного) з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкоджання встановленню істини у кримінальному провадженні та здій­сненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність і полягають у обмеженні свободи пересування. Відповідно до ч. 1 коментованої статті на суд під час судового розгляду покладається обов'язок розглянути питання та прийняти рішення у відпо­відній ухвалі про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу щодо обвинува­ченого, якщо про це надійшло клопотанням сторони обвинувачення або захисту.

3 Стаття 124 Конституції України проголошує право народу безпосередньо брати участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Можливість реалізувати своє конституційне право на участь у правосудді як присяжного виникла у громадян лише з ухваленням нового КПК. Коментована глава вперше за час існу-

4 Підстави для скасування або зміни судового рішення - це сукупність достовір­них даних, встановлених судом апеляційної інстанції, які вказують на незаконність та/або необґрунтованість вироку чи ухвали суду першої інстанції. В їх основі лежать істотні порушення матеріального або процесуального закону, допущені судом першої інстанції при судовому розгляді справи і винесенні судового рішення.

5 Порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, тобто істотні порушення, є однією із підстав скасування судом апеляційної інстанції вироку чи ухвали суду з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

Зокрема, судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції, коли встановлено порушення, передбачені пунктами 2, 3, 4, 5, 6, 7 ч. 2 ст. 412 КПК, а саме:

• якщо судове рішення ухвалено незаконним складом суду;

• судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім розгляду за правилами спрощеного провадження обвинувального акта без проведення судового засідання за відсутності учасників судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинуваль­ного акта за його відсутності згідно зі ст. 381 КПК (див. коментар до неї), крім ви­падків, коли його участь не є обов'язковою;

6 У результаті укладення та затвердження угоди відбувається суттєве звуження та обмеження прав сторін угоди, яке однак не можна розглядати як порушення засад змагальності та презумпції невинуватості. Таке обмеження має на меті забезпечення швидкого розгляду кримінальної справи, а також можливості швидкого поновлення прав потерпілого від кримінального правопорушення.

Частина перша коментованої статті встановлює наслідки укладення та затверджен­ня угоди про примирення. Підозрюваний (обвинувачений) позбавляється права на оскарження вироку суду в апеляційному або касаційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів

7 Постановлення судом вироку на підставі угоди про примирення або про визнан­ня винуватості та неоскарження його сторонами в апеляційному порядку не тягне за

8 Кримінальне провадження у своїй основі є дкльністю публічною (офіційною). Засада публічності (ст. 25 КПК) зобов'язує прокурора, слідчого у межах своєї компе­тенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього вияв­лення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви про вчи­нення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Досить значним за обсягом винятком із цього загального правила, який визнача­ється засадою диспозитивності (ст. 26 КПК), є кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, проти прав, свобод та законних інтересів якого вчине­но кримінальне правопорушення, і відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Наведений у коментованій статті перелік кримінальних правопорушень, щодо яких можливе кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, є ви­черпним.

9 Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення здійснюється лише щодо кримінальних правопорушень, зазначених у ст. 477 КПК, і розпочинаєть­ся лише на підставі заяви потерпілого або його законного представника про вчинення такого кримінального правопорушення.

Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстра­цію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов'язані прийняти і за­реєструвати таку заяву.

Про коло інших службових осіб, уповноважених на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, див. коментар до ч. 4 ст. 214 КПК.