обов'язковою умовою для перейняття провадження є оформлення та направлен­ня відповідного запиту.

Процедури перейняття кримінального провадження здійснюються в Україні на підставі положень Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, кримінальних та сімейних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвен­ція), Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р., наказу Генераль­ного прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури Украї­ни "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Респу­бліки Польща" на виконання ст. З Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27, Договору між Україною і Респуб­лікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах від 13 грудня 1993 р., наказу Генерального прокурора України «Про за­безпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною про­куратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова" на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 2, наказу Генерального прокурора України «Про організацію ро­боти органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги» від 5 травня 2011 р. № 8гн, двосторонніх міжнародно-правових договорів з питань правової допомоги у кримінальних справах (детальніше див. коментар до гл. 45 КПК).

4. Визнаючи термін «запитуюча та запитувана сторона» слід враховувати, що за­питуючої стороною може виступати як держава, так і міжнародна судова установа, а запитуваною - тільки держава.

5) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «уповноважений (центральний) орган», можна виділити такі його ознаки:

• до компетенції цього органу належить розгляд запиту компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи;

• за наслідками розгляду уповноважений прийняти одне з таких рішень: а) вжити заходів з метою виконання запиту; б) направити запит до іншої держави; в) відмови­ти запитуючій стороні у виконанні запиту за наявності підстав, передбачених норма­ми міжнародного та національного законодавства.

Докладніше поняття «центральний орган України» розкрито у ст. 545 КПК. Час­тиною 1 цієї статті передбачено, що центральними органами України є Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповід­ні запити іноземних компетентних органів) та Міністерство юстиції України (зверта­ється із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному прова­дженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).

КПК не містить окремого визначення уповноваженого органу. Тому, характеризу­ючи його повноваження, слід виходити з комплексного аналізу відповідних положень КПК.

Зокрема, у ч. З ст. 545 КПК вказано: якщо КПК або чинним міжнародним догово­ром України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами першою, другою цієї статті.

Проте уповноважений орган наділяється не всіма повноваженнями централь­ного органу у випадку безпосередніх зносин. Зокрема, ч. 4 ст. 554 КПК визначає перелік рішень, які може приймати виключно центральний орган і які не можуть бути віднесені до компетенції уповноваженого органу (див. коментар до ст. 554 КПК).

Крім того, Генеральна прокуратура України як центральний орган України під час досудового розслідування відповідно до ст. 571 КПК та п. 10 ЗУ «Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах» від 1 червня 2011 р. № 3449-УІ розглядає і вирішує питання про створення спільних слідчих груп.

Усі інші рішення у процесі надання та отримання правової допомоги в криміналь­ному провадженні можуть бути прийняті як центральним, так і уповноваженим орга­ном, що відповідно до чинних міжнародних договорів та КПК наділені такими повно­важеннями:

• розглядати та приймати рішення за зверненнями слідчих, прокурорів та суддів щодо направлення запиту про отримання від компетентних органів іноземної держа­ви міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій. Під час реалі­зації цього повноваження належить ретельно перевіряти зазначений запит на відпо­відність його оформлення вимогам міжнародного договору, чинному законодавству України, зокрема відомчим та міжвідомчим інструкціям, а також заявам та застере­женням до міжнародного договору як іноземної держави, до якої звернено запит, так

і України, вживати заходів з метою усунення виявлених порушень та недопущення їх у майбутньому;

• за відсутності недоліків запиту забезпечувати його своєчасне направлення, шля­хом, визначеним відповідним міжнародним договором, уповноваженому органу іно­земної держави для розгляду та організації виконання;

• розглядати запити іноземних компетентних органів та приймати рішення щодо можливості організації їх виконання. При цьому ретельно перевіряти запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, а також заяв та застережень до міжнародного договору як України, до якої звернено запит, так і іноземної держави, реагувати на виявлені недоліки у спосіб, передбачений від­повідним міжнародним договором. Контролювати виконання запиту на українській території.

Також до компетенції центральних та уповноважених органів під час розгляду запитів про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій положеннями КПК віднесено:

• прийняття та організацію виконання запиту іноземного компетентного органу, який надійшов від запитуючої сторони електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв'язку (ч. 5 ст. 548 КПК);

• надання вказівок компетентним органам України з метою якісного виконання у стислий термін іноземного запиту про міжнародну правову допомогу у вигляді про­ведення процесуальних дій (ч. З ст. 554 КПК);

• узгодження із запитуючою стороною порядку виконання клопотання із певними обмеженнями або умовами за наявності підстав для відмови у задоволенні запиту або для його відкладення (ч. З ст. 555 КПК);

• перевірка належного оформлення, повноти та якості матеріалів, отриманих українськими компетентними органами за результатами виконання іноземного запиту, за необхідності - вжиття додаткових заходів до виконання клопотання у повному об­сязі. Направлення матеріалів виконання уповноваженому (центральному) органу за­питуючої сторони (ст. 560 КПК);

• здійснення інших повноважень, визначених міжнародним договором або КПК щодо міжнародної правової допомоги.

Слід зазначити, що питання про уповноважений орган під час реалізації безпо­середніх зносин виникає лише у тих випадках, коли це прямо передбачено міжнарод­ним договором, що регулює відносини з певною державою.

Зокрема, ст. 15 Європейської конвенції 1959 р. у редакції ст. 4 Другого додатково­го протоколу 2001 р. до цієї Конвенції передбачено безпосереднє надіслання прохань про надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах судовими органами запитуючої Сторони судовим органам запитуваної Сторони.

У Законі України про ратифікацію цього Протоколу зазначено, що безпосереднє надіслання прохань про надання взаємної правової допомоги згідно з пп. 1, 3 (крім прохань адміністративних органів) та п. 5 ст. 15 Конвенції у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу здійснюється через прокуратури обласного рівня (у справах на стадії досудового слідства) та через головні управління юстиції (у справах на ста­дії судового слідства).

Мінська конвенція, зокрема ст. 5 у редакції Протоколу, окрім установ юстиції передбачає й інші уповноважені органи. Так, вказаною статтею регламентовано, що при виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін зно­сяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин.

Такий особливий порядок зносин передбачений ст. 80 Мінської конвенції в редак­ції Протоколу щодо питань:

• видачі і кримінального переслідування, що здійснюються Генеральними про­курорами (Прокурорами) Договірних Сторін;

• виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції Прокурора (суду), які здійснюються органами прокуратури в порядку, встановленому Генеральними прокурорами (Прокурорами) Договірних Сторін. Такий порядок був установлений Генеральними прокурорами держав-учасниць Протоколу до Мінської конвенції в угоді, укладеній у Москві 29 червня 2000 р.

Таким чином, із тексту ст. 5 Мінської конвенції в редакції Протоколу вбачається, що в усіх інших випадках звернення із запитами про правову допомогу або їх вико­нання Сторони можуть зноситись між собою через центральні, територіальні інші органи (МВС, СБУ тощо).

З метою реалізації функцій центрального та уповноваженого органів у системі органів прокуратури України створені спеціалізовані структурні одиниці.

6. Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «компетентний орган», можна виділити такі його ознаки:

• здійснює кримінальне провадження;

• звертається із запитом;

• забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.

До компетентних органів, що здійснюють кримінальне провадження, які зверта­ються із запитом згідно з цим розподілом або які забезпечують виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги, належать органи слідств, прокуратури і суду.

6. Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «екстрадиційна перевірка», можна виділити такі його ознаки:

• провадиться органами, визначеними у законі;

• метою є встановлення та дослідження обставин, що можуть перешкоджати ви­дачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин.

Інститут екстрадиції регулюється гл. 44 КПК. Процедуру проведення екстради ційної перевірки передбачено у ст. 587 КПК.

6. Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «екстрадиційний арешт», можна виділити такі його ознаки:

• різновид запобіжних заходів;

• полягає у триманні особи під вартою;

• метою застосування цього виду запобіжних заходів є забезпечення видачі особи.

Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для

забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) регулюється ст. 584 КПК. Голов­ним суб'єктом застосування екстрадиційого арешту є прокурор, оскільки, керуючись ч. 1 ст. 584 КПК, після надходження запиту компетентного органу іноземної держави

про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України про­курор звертається з клопотанням про її екстрадиційний арешт до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою (див. коментар до ст. 584 КПК).

6. Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «тимчасовий арешт», можна виділити такі його ознаки:

• різновид запобіжних заходів;

• суб'єктом, до якого застосовується запобіжний захід, є особа, розшукувана за вчинення злочину за межами України;

• полягає у взятті цієї особи під варту;

• законом або міжнародним договором встановлено строк, у межах якого засто­совується цей запобіжний захід;

• має часові обмеження - до отримання запиту про екстрадицію.

Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тимчасового арешту регу­люється ст. 583 КПК. Відповідно до ч. 1 цієї статті до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб. Деякі міжнародні договори інакше визначають максимальну тривалість тимчасового арешту особи до надходження запиту про її видачу, наприклад, 45 днів за договорами з В 'єтнамом, Іраном, Китаєм, КНДР, 60 днів - за договорами з Бразилією, Єгиптом, Індією, Панамою тощо (детальніше див. коментар до ст. 583 КПК).

6. Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «тимчасова ви­дача», можна виділити такі його ознаки:

• суб'єктом є особа, яка відбуває покарання на території однієї держави;

• полягає у видачі зазначеної особи іншій державі;

• спрямована на проведення процесуальних дій з цією особою та притягнення до кримінальної відповідальності;

• метою є запобігання закінченню строків давності або втраті доказів у криміналь­ній справі;

• має часові обмеження;

• передбачає обов'язкове повернення виданої особи.

Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тимчасового арешту регу­люється ст. 579 КПК, ст. 19 Європейської конвенції про видачу правопорушників, ст. 64 Мінської конвенції, а також іншими положеннями міжнародних договорів (див. коментар до ст. 579 КПК).

Стаття 542

Обсяг міжнародного співробітництва під час кримінального провадження

1. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перей­няття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання

вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж; цьому Кодексі, форми співробітництва під час кримінального провадження.

1. Відповідно до ст. 6 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція) обсяг правової допомоги становлять: складання та передача документів, проведення обшуків, виїмки, проведення огляду, пересилання і видачі речових доказів, проведення експертизи, допит сторін, третіх осіб, підозрюваних, потерпілих, обвинувачених, свідків, експер­тів, порушення кримінального переслідування, розшук і видача осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у части­ні цивільного позову, виконавчих написів, а також вручення документів.

Конструкція коментованої статті дозволяє виділити сім форм міжнародного спів­робітництва під час кримінального провадження:

• вручення документів;

• виконання окремих процесуальних дій;

• видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення;

• тимчасова передача осіб;

• перейняття кримінального переслідування;

• передача засуджених осіб;

• виконання вироків.

Розглянемо докладніше кожну із цих форм.

1. Надання міжнародної правової допомоги, шляхом вручення документів.

Нормативно-правовою базою, що регулює зазначений інститут кримінального

процесу, є: ст. 564 КПК, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. (далі - Конвенція), Додатковий протокол 1978 р. та Другий додатковий протокол 2001 р. до Конвенції, статті 10, 11 Мінської конвенції та відповідні положен­ня інших міжнародних договорів України.

Із положення ст. 564 КПК під поняттям «вручення документів» варто розуміти документи та рішення, долучені до запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу, які підлягають передачі визначеній у запиті особі.

Згідно з ч. З ст. З Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р., запитувана сторона має докласти всіх зусиль для виконання прохан­ня (доручення).

Зміст та форма запиту про міжнародну правову допомогу викладені у ст. 552 КПК (див. коментар до ст. 552 КПК).

2. Надання міжнародної правової допомоги шляхом виконання окремих процесу­альних дій.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 43 (статті 551-572) КПК, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.

Відповідно до ст. 561 КПК на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуаль­ні дії, передбачені КПК або міжнародним договором. Наприклад, допит учасників кримінального процесу, виїмка та обшук, проведення впізнання особи для пред'явлення

предметів, вилучення речових доказів, відібрання зразків для експертного досліджен­ня тощо.

Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу про­курора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозво­лу у порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 562 КПК).

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 552 КПК до запиту про проведення обшуку, огля­ду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яких надається судом згідно з цим КПК, додається інформація про докази, що обґрунтовують потребу у відповідних заходах.

Дотримання зазначених вимог є обов'язковим. Здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов не відбувається.

У свою чергу, це потягне за собою визнання недопустимими усіх доказів, отрима­них у порядку міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, для вчинення яких в Україні вимагається спеціальний дозвіл чи санкція, навіть якщо в запитуваній країні такий дозвіл не вимагається або був отриманий згідно з чинним законодавством запитуваної країни.

Процесуальні дії, здійснення яких можливе лише за відповідним рішенням слід­чого судді або суду:

• тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 159 КПК);

• арешт майна (ст. 170 КПК);

• проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК);

• обшук (ст. 234 КПК);

• слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК);

• примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної екс­пертизи (ч. З ст. 242 КПК);

• відбирання біологічних зразків примусово для проведення експертизи (ч. З ст. 245 КПК);

• втручання у приватне спілкування (ст. 258 КПК), у тому числі аудіо-, відеокон- троль особи (ст. 260 КПК); арешт, огляд і виїмка кореспонденції (статті 261-262 КПК); зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК);

• обстеження шляхом таємного проникнення до публічно недоступних місць,

тла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК);

• установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК);

• спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК);

• аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК);

• негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК).

Процесуальні дії, проведення яких вимагає санкції прокурора:

• огляд трупа, пов'язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК);

• освідування особи (ст. 241 КПК);

• контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК).

У всіх вказаних вище випадках до запиту потрібно долучати процесуальне рішен­ня слідчого судді, суду або прокурора (детальніше про порядок проведення окремих процесуальних дій див. у коментарі до відповідних статей).

3. Надання міжнародної правової допомоги шляхом видачі осіб, які вчинили кри­мінальне правопорушення.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 44 (статті 573-594) КПК; Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. (застосовується у відносинах України і більшості європейських держав. Для країн СНД, які не приєдналися до цієї Конвенції, застосовуються положення Конвен­ції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.). Протокол до конвенції 1997 р.; двосторонні договори про видачу осіб (із Бразилією, Єгиптом, Індією, Іраном, Китаєм та Панамою).

Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., ця Конвенція щодо тих країн, до яких вона застосовується, замінює положення будь- яких двосторонніх договорів, конвенцій або угод, які регулюють видачу правопоруш­ників між будь-якими двома Договірними Сторонами.

Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або вико­нання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця пере­бування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішен­ня за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

У статті 1 Конвенції закріплено зобов'язання сторін видавати одна одній, з ураху­ванням положень та умов, викладених у Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конвенції видача правопорушників здійснюється у зв'язку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони та запитуваної Сторони позбавленням волі на мінімальний строк не менше одного року. Якщо особу визнано винною на території запитуючої Сторони, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (детальніше див. коментар до гл. 44 КПК).

3. Надання міжнародної правової допомоги шляхом тимчасової передачі осіб.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу,

є: ст. 565 КПК, ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р., ч. 10 ст. 46 Конвенції ООН проти корупції 2003 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 565 КПК під тимчасовою передачею особи необхідно розу­міти передачу особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді по­збавлення волі на території іноземної держави і не притягується до кримінальної відповідальності в цьому кримінальному провадженні, з метою давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження (див. коментар до ст. 565 КПК).

3. Надання міжнародної правової допомоги шляхом перейняття кримінального переслідування.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 45 КПК, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною і Республікою Поль­ща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Перейняттям кримінального переслідування є передача компетентним органом однієї держави компетентному органу іншої держави кримінальної справи стосовно особи для здійснення подальшого провадження у такій справі. Кримінальне переслі­дування може бути перейняте лише до винесення вироку у кримінальній справі.

При прийомі в Україні кримінальної справи з іншої держави будь-який процесу­альний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодавством, має таку саму законність в Україні (ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 1972 р.).

Так, у ч. 1 ст. 7 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. визначено загальне правило порушення кримінального переслідування, за яким кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального переслідуван­ня, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначено міру покарання також за власним законодавством.

У частині 2 ст. 54 вказаного вище Договору з Республікою Польща передбачено, що клопотання про перейняття кримінального переслідування можуть подаватися сторонами також у зв'язку з такими порушеннями права, які відповідно до законодавства запитуючої сторони є злочином, а згідно із законодавством запитуваної сторони - тіль­ки проступком.

Відповідно до п. 2 ст. 73 Мінської конвенції, розслідування направленої іноземною державою справи продовжується в Україні згідно із чинним законодавством.

У статті 8 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних спра­вах та ст. 595 КПК визначені умови перейняття кримінального переслідування, згідно з якими Договірна Держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотан­ням про порушення кримінального переслідування (див. коментар до ст. 595 КПК).

Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця дер­жава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених вище, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть з використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або відмовляється виконати такий вирок.

6) Надання міжнародної правової допомоги шляхом передачі засуджених осіб.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: статті 605-607, 609, 613 КПК, Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р., Додатковий протокол до Конвенції 1997 р.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про передачу засуджених осіб, особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони відповід­но до положень цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією

метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі ви­конання вироку своє побажання бути переданою згідно з цією Конвенцією.

Умови передачі засудженої особи викладені у ст. З Конвенції та ст. 605 КПК (див. коментар до ст. 605 КПК).

7) Надання міжнародної правової допомоги шляхом виконання вироків.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 46 (статті 602-604, 608, 610-611, 614 КПК), Європейська конвенція про міжна­родну правову дійсність кримінальних вироків 1970 р.

Відповідно до п. (с) Європейської конвенції про міжнародну правову дійсність кримінальних вироків - це встановлення санкції.

Вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний на території Укра­їни у випадках і в обсязі, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

Виконанню підлягають такі категорії рішень (ст. 2 Конвенції):

1. санкції, що включають позбавлення волі;

2. штрафи та конфіскації;

3. позбавлення прав.

Санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку було встановлено санкцію, була б злочином у разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там (ч. 1 ст. 4 Конвенції).

Держава винесення вироку може запитати іншу Договірну Державу виконати санкцію лише якщо виконано одну чи більше з таких умов (ст. 5 Конвенції):

а) якщо засуджена особа постійно проживає в іншій державі;

б) якщо виконання санкції в іншій Державі ймовірно покращить перспективи со­ціальної реабілітації засудженої особи;

в) у разі коли санкція передбачає позбавлення волі, санкція може бути виконана після виконання іншої санкції, що передбачає позбавлення волі, яку засуджена особа відбуває чи має відбути в іншій державі;

г) якщо інша Держава є державою походження засудженої особи і заявила про своє бажання прийняти відповідальність за виконання такої санкції;

д) якщо вона вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша Держава може.

Щодо законодавства, яке регулює міжнародне співробітництво під час криміналь­ного провадження, див. коментар до ст. 543 КПК.

Щодо підстав та порядку виконання вироків судів іноземних держав див. коментар до ст. 602 КПК.

Стаття 543

Законодавство, що регулює міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

1. Порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповно­важеним (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної

судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визна­чаються цим Кодексом і чинними міжнародними договорами України.

1. Законодавством, що регулює міжнародне співробітництво під час кримінально­го провадження є: Конституція України, ЗУ: «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. №1906-ІУ, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра­їни щодо видачі особи (екстрадиції)» від 2 червня 2011 р. № 3453-УІ, «Про безоплат­ну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. № 3460-VI, «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-ІУ, розд. IX КПК.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України.

Україна має широку договірну базу, завдяки якій компетентні органи нашої дер­жави мають можливість на підставі чинних міжнародних угод ефективно співпрацю­вати у сфері отримання доказів для цілей кримінального провадження з відповідними установами багатьох держав світу.

Слід зауважити, що найзручнішою для запитуючої та запитуваної сторін правовою підставою при зверненні за наданням міжнародної допомоги є спеціалізований дво­сторонній договір про правову допомогу у кримінальних справах, який найбільш точно враховує особливості законодавства обох держав. На сьогодні Україна уклала такі договори із 21 державою.

З-поміж міжнародних договорів України у сфері взаємної допомоги у криміналь­ному провадженні її компетентні органи найчастіше використовують такі конвенції, що є універсальними механізмами співпраці для багатьох держав:

• Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. (далі - Європейська конвенція 1959 р.), а також Додатковий протокол 1978 р. та Дру­гий додатковий протокол 2001 р. до цієї Конвенції;

• Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних ' кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція) та Протокол до конвенції 1997 р.

Правовою підставою для взаємної правової допомоги у кримінальному прова-

енні також можуть служити укладені в межах ООН, Ради Європи та інших між- ародних організацій багатосторонні конвенції з широким предметом регулювання, окремі положення яких регламентують питання проведення процесуальних дій:

• Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

• Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.;

• Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.;

• Конвенція ООН проти корупції 2003 р. та інші конвенції, характерною ознакою яких є їх чинність для більшості держав - учасниць відповідної міжнародної органі­зації.

Крім того, у певних обсягах можливе отримання взаємної правової допомоги у кримінальному провадженні на підставі відомчих угод, укладених Генеральною про­

куратурою України та низкою компетентних установ іноземних держав. Генеральна прокуратура України, готуючи вказані відомчі угоди, нерідко започатковувала процес встановлення договірних відносин у кримінально-правовій сфері з відповідною дер­жавою. Така ситуація, зокрема, мала місце у випадку з Канадою (відомча угода з Міністерством юстиції 1992 р., а міждержавний договір - 1996 р.), США (відомча угода з Департаментом юстиції 1993 р., міждержавний договір 1998 р.), Грузією (відом­ча угода з Прокуратурою 1994 р., а міждержавний договір 1995 р.) та іншими держа­вами.

Основними відомчими нормативними актами Генеральної прокуратури України, що регулюють міжнародне співробітництво у кримінальному провадженні, є наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів прокуратури Укра­їни у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги у кримінальних спра­вах» від 5 травня 2011 р. № 8гн та затверджена ним Інструкція про порядок підготов­ки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах щодо виконання процесуальних дій та передачі кримінального провадження, а також Положення про Головне управління міжнародно- правового співробітництва Генеральної прокуратури України, затверджене наказом Генерального прокурора України від 20 квітня 2012 р. № 39.

Також безпосередньо регламентують питання правової допомоги накази Генераль­ного прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури Украї­ни Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республі­ки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27 та «Про забезпечення виконання органами прокуратури України Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у ци­вільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 42.

Окрім вищеназваних нормативно-правових актів, підлягають застосуванню спіль­ні інструкції, зокрема:

• Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань криміналь­ного судочинства (затверджена спільним наказом МЮ, Генеральної прокуратури України, СБУ, МВС, ВСУ, ДПА, Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрована в МЮ 7 липня 1999 р. за № 446/3739);

• Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів (затверджена спільним наказом МВС, Генеральної прокурату­ри України, СБУ, Державного комітету у справах охорони державного кордону Укра­їни, Державної митної служби України, ДПА від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2, заре­єстрована в МЮ 26 лютого 1997 р. за № 54/1858);

• Інструкція про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами (затверджена спільним наказом МВС та Держав­

ного комітету у справах охорони державного кордону України від 17 листопада 1998 р. № 474/845 (для службового користування), зареєстрована в МЮ 14 січня 1999 р. за № 16/3309).

Шляхом обміну нотами оформлено правонаступництво України за такими між­народними договорами колишнього СРСР:

• Угодою між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу (1970 р.);

• Договором між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та пра­вову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1978 p.);

• Договором між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги (1982 p.).

Згідно із ЗУ «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p. № 1543-ХІІ та положеннями Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР з Єменом, колишньою Югославією, Італією.

Нижче наведено перелік багатосторонніх та двосторонніх договорів у сфері вза­ємної допомоги у кримінальних справах (перелік не є вичерпним) у вигляді таблиці.

Міждержавні багатосторонні договори України у сфері взаємної допомоги у кримінальних справах (станом на 21.07.2012)

1

Договори колишнього СРСР, щодо яких Україною оформлено правонасту пництво

28.11.1957

16.12.1957

30.06.1958

15.07.1958

30.05.1972

24.02.1962

22.06.1973

11.08.1978

21.05.1981

23.02.1982

Стаття 544

Надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору

1. За відсутності міжнародного договору України міжнародна правова допо­мога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держа­ви чи запитано на засадах взаємності.

2. Уповноважений (центральний) орган України, направляючи до такої дер­жави запит, письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги.

3. Згідно з умовами частини першої цієї статті уповноважений (центральний орган України розглядає запит іноземної держави лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит Укра­їни на засадах взаємності.

4. Уповноважений (центральний) орган України при зверненні за міжнарод­ною правовою допомогою до такої держави та наданні такій державі міжнародної правової допомоги керується цим Кодексом.

5. За відсутності міжнародного договору з відповідною державою уповноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання міжнародної правової допомоги до Міністерства закордонних справ України для подальшого передання його компетентному органу запитуваної сторони дипломатичним шляхом.

   1. Цією статтею врегульовано випадки, коли міжнародна правова допомога чи інше міжнародне співробітництво реалізуються між Україною та іншими державами без укладання міжнародного договору.

За відсутності міжнародного договору України міжнародна правова допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держави чи запита­на на засадах взаємності.

Відповідно до ст. 542 КПК України міжнародне співробітництво під час кримі­нального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжна­родної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих проце­суальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, тимчасової пе­редачі осіб, прийняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором можуть бути передбачені інші, ніж у КПК, форми співробітництва під час кримінального провадження.

Значенна терміна «міжнародна правова допомога» роз'яснено у п. 1 ст. 541 КПК.

Порядок розгляду та виконання запиту іншої держави визначається статтями 554-571 КПК.

Надання міжнародного співробітництва на засадах взаємності визначається пп. 2-3 коментованої статті.

Поняття «міжнародний договір» розкрито у ЗУ «Про міжнародні договори» (про перелік укладених Україною багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів див. коментар до ст. 543 КПК України).

2. Уповноважений (центральний) орган України визначається у ст. 545 КПК Укра­їни - це Генеральна прокуратура України та МЮ України. Такий орган, направляючи до держави запит, з якою відсутній договір про надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва, письмово гарантує за­питуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги.

Ураховуючи відсутність договірних відносин між країнами, які могли б закріпити правовий статус відносин, права та обов'язки сторін щодо надання правової допомоги, у цій нормі закріплено принцип взаємності, який передбачає, що уповноважений (централь­ний) орган України (поняття «уповноважений (центральний) орган України розкрито у п. 6 ст. 541 КПК України), направляючи до іншої держави запит (запит про міжнародне співробітництво - див. ст. 548 КПК), письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги.

Законом визначено, що гарантії мають бути надані у письмовій формі.

3. Умовою розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави передбачено надання письмової гарантії запитуючої сторони (термін «за­

питуюча сторона» розкрито у п. 4 ст. 541 КПК) прийняти і розглянути в майбутньо запит України на засадах взаємності.

4. Діяльність уповноваженого (центрального) органу України з надання та отри мання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору з іншою державою регулюється положеннями КПК.

5. Уповноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання між­народної допомоги до Міністерства закордонних справ України для подальшого його передання компетентному органу запитуваної сторони дипломатичним шляхом, від­повідно до ЗУ «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 р.

Стаття 545

Центральний орган України

1. Генеральна прокуратура України звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідуван­ня та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів.

2. Міністерство юстиції України звертається із запитами судів про міжнарод­ну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового прова­дження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав.

3. Якщо цим Кодексом або чинним міжнародним договором України передба­чено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами першою, другою цієї статті.

   1. Генеральна прокуратура України визначена у ч. 1 коментованої статті централь­ним органом України, що звертається із запитами про надання міжнародно-правової допомоги у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та відпо­відно розглядає аналогічні запити компетентних органів інших держав. Діяльність органів прокуратури регулюється ЗУ «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. та іншими законами, відомчими нормативними актами. Безпосередньо організація цієї діяльності в органах прокуратури України регулюється наказом Генерального про­курора України «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі між­народного співробітництва і правової допомоги у кримінальних справах» від 5 травня 2011 р. № 8гн та затвердженою ним Інструкцією про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримі­нальних справах щодо виконання процесуальних дій та передачі кримінального пере­слідування.

   2. МЮ є органом, що звертається до інших держав із запитами судів про міжна­родно-правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового проваджен­ня та розглядає відповідні запити судів іноземних держав.

Положення про Міністерство юстиції України затверджено Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 395/2011. Відповідно до п. 82 Положення Міністерство забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у цивіль­них і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підста­ві законів та міжнародних договорів України, вирішує питання про видачу правопо­

рушників (екстрадицію, виконує інші функції, визначені законами і міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР України).

Систему судів загальної юрисдикції визначено у ЗУ «Про судоустрій і статус суд­дів» від 7 липня 2010 р.

3. У випадку якщо КПК або чинним міжнародним договором України передбаче­но інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширю­ються повноваження, передбачені частинами першою, другою коментованої статті.

Стаття 546

Інформація, що містить державну таємницю

1. Якщо внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допо­могу отримані відомості, які згідно з законом віднесені до державної таємниці, вони можуть бути передані запитуючій стороні виключно через уповноважений (централь­ний) орган України, за умови, що ці відомості не завдадуть шкоди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні, лише за наявності договору про взаємний захист інформації та згідно з передбаченими ним вимогами і правилами.

1. Коментованою статтею передбачається випадок, коли внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допомогу отримуються відомості, які згідно із ЗУ «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. віднесені до державної таємниці. Наказом СБУ від 12 серпня 2005 р. № 440 «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю», який зареєстрований у МЮ 17 серпня 2005 р. за № 902/11182, визначено перелік відомостей, що становлять державну таємницю.

У такому разі відомості можуть бути передані запитуючій стороні виключно через Генеральну прокуратуру України чи МЮ за умови, що ці відомості не завдадуть шко­ди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні.

При цьому обов'язковою умовою є наявність договору про взаємний захист ін­формації та згідно з передбаченими ним вимогами і правилами (наприклад, див. ЗУ «Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Узбекистан про взаємний захист таємної інформації» від 15 листопада 2001 р.).

Стаття 547

Виконання процесуальних дій дипломатичними представництвами або консульськими установами

1. Консульські установи або дипломатичні представництва інших держав в Укра­їні мають право одержувати на добровільній основі пояснення, речі, документи від громадян держави, яку вони представляють, а також вручати документи таким особам.

1. До міжнародних правових відносин у сфері кримінального провадження певною мірою можуть залучатися і такі інститути, як дипломатичні представництва й кон­сульські установи.

Правовий статус дипломатичного представництва (посольства або місії) іноземної держави в Україні (далі - дипломатичне представництво), консульської установи (генерального консульства, консульства, віце-консульства або консульського агентства) іноземної держави в Україні (далі - консульська установа) регламентований Віден­ською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Положенням про диплома­тичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, яке за­тверджено Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93. Також діяль­ність дипломатичного представництва, консульської установи кожної із держав урегульована відповідним законодавством акредитуючої держави та міжнародними договорами з надання правової допомоги у кримінальних справах. За наявності правил та положень міжнародних договорів, відмінних від тих, які містяться в Положенні, затвердженому Указом Президента України, пріоритет у врегулюванні правого стату­су цих установ мають міжнародні договори (акти).

Для більшості країн Європи такими основними актами є: Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 р., ратифікована Україною із заявами і застереженнями ЗУ від 16 січня 1998 р. № 44/98-ВР; додатковий Протокол до Конвенції від 17 березня 1978 р.; Другий додатковий протокол від 8 лис­топада 2001 р. Для країн - членів Співдружності Незалежних Держав такими норма­тивними актами передусім є Конвенція про правову допомогу та правові відносин у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р., ратифікована ЗУ № 240/94-ВР від 10 листопада 1994 р., та Протокол до Конвенції від 28 березня 1997 р., ратифікований ЗУ № 140/98-ВР 3 березня 1998 р.

Відповідно до цих конвенцій та протоколів визначено порядок зносин між Дого­вірними Сторонами, обсяг правової допомоги, зміст і форму доручення, порядок його виконання, а також повноваження дипломатичних представництв та консульських установ щодо вручення документів громадянам своїх держав та проведення за дору­ченням компетентних органів держави, яку вони представляють, їх допитів через зазначені установи (статті 5-12 Конвенції від 22 січня 1993 р.).

Забезпечення взаємодії учасників кримінального процесу України з дипломатич­ними представництвами, консульськими установами іноземних держав в Україні, а також з дипломатичним корпусом, акредитованим в Україні, згідно з п. 4. пп. 56 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Пре­зидента України від 6 квітня 2011 р. № 381/2011, покладено на Міністерство закор­донних справ України.

Дипломатичне представництво - постійно діючий закордонний орган зовнішніх зносин держави, який, як і його персонал, має дипломатичні привілеї та імунітети (недоторканність служб, приміщення, засобів пересування, кореспонденції тощо), а також право на спеціальний захист з боку держави перебування.

Співробітниками дипломатичного представництва є глава дипломатичного пред­ставництва та члени його персоналу, а також члени адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Момент, з якого глава представництва приступає до виконання своїх функцій, визначається залежно від практики, яка існує

в державі перебування. Як правило, це вручення вірчих грамот або повідомлення про своє прибуття і представлення копій грамот міністерству закордонних справ держави перебування.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини підтвердила право дипломатичного представництва здійснювати і консульські функції. Для цього у складі представництва може створюватися консульський відділ або виділятися спеціальний співробітник.

Консульська установа - розташований на території іноземної держави постійно діючий державний орган зовнішніх зносин, який виконує свої функції в межах кон­сульського округу. Місцезнаходження консульської установи та межі її консульського округу визначаються угодою між Україною і відповідною іноземною державою. До працівників консульської установи належать консульські посадові особи, консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу. До консульських посадових осіб консульської установи належать особи, включаючи главу консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій (ст. 1 Віденської конвенції про консульські зносини). Главою консульської установи визнається призначений іноземною державою і прийнятий як такий урядом України в особі Міністерства закордонних справ Укра­їни генеральний консул, консул, віце-консул або консульський агент. У період свого функціонування консульські установи мають певні імунітети і привілеї. Водночас становище консульських установ та їх співробітників багато в чому залежить від внутрішнього законодавства країн перебування.

На виконання процесуальних дій (див. коментар до ст. 223 КПК) від імені дипло­матичного представництва або консульської установи уповноважені посадові особи, у функціональних правах та обов'язках яких є відповідні повноваження та які мають право на їх реалізацію на території України. Так, глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах - при міністрові закордонних справ України. Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків лише після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури.

Функціями дипломатичних представництв інших держав в Україні, зокрема, є: представництво акредитуючої держави; захист її інтересів та інтересів громадян (юридичних осіб) у межах, що допускаються міжнародним правом, а також надання допомоги і сприяння громадянам та юридичним особам акредитуючої держави; ви­конання деяких функцій адміністративного характеру, за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам України, з дотриманням практики та порядку, прийнятих в Україні; представництво або забезпечення належного представництва громадян акредитуючої держави в судових та інших установах України з метою отри­мання відповідно до законів і правил України розпоряджень про попередні заходи, що обмежують права та інтереси цих громадян, якщо, у зв'язку з відсутністю або з інших причин, такі громадяни не можуть своєчасно здійснювати захист своїх прав та інте­ресів; передача судових і несудових документів чи виконання судових доручень щодо отримання показань, пояснень для судів власних країн відповідно до міжнародних договорів або за їх відсутності - відповідно до законів та правил України; виконання інших функцій, покладених на консульську установу акредитуючою державою, що не заборонені законами і правилами України, або проти виконання яких Україна не має

заперечень, або ж тих, які передбачені міжнародними договорами між акредитуючою державою і Україною.

Функції дипломатичних представництв та консульських установ відображено також у багатьох двосторонніх консульських договорах і договорах про правову допомогу у кримінальних справах. Зокрема, повноваження Договірних Сторін щодо вручення документів і допиту власних громадян через свої дипломатичні представ­ництва або консульські установи передбачені у статтях 8 та 11 договору між Укра­їною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах від 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р. постановою ВР України № 3737-ХІІ); Республікою Грузія від 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р. ЗУ № 451/95-ВР); Естонською Республікою від 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р. ЗУ № 450-ВР); Латвійською Республікою від 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р. ЗУ № 452/95-ВР); Монголією від 27 червня 1995 року (ратифікований 1 листопада 1996 р. ЗУ №471/96-ВР) та ін.

Закріплені в них норми, як правило, зведені до таких положень: обсяг правової допомоги, яку дипломатичні або консульські посадові особи мають право надавати компетентним органам акредитуючої держави, обмежується проведенням допитів (отриманням пояснень) і передачею (врученням) документів; особи, щодо яких про­водяться процесуальні дії, повинні бути громадянами акредитуючої держави; відсут­ні обмеження щодо процесуального статусу таких громадян і адресатів документів; процесуальні дії, в тому числі вручення документів, здійснюються на основі добро­вільності, оскільки забороняється застосування засобів примусу або погрози ними.

Віденські конвенції і більшість міжнародних договорів містять відсильні поло­ження про те, що виконання доручень здійснюється відповідно до чинних міжнарод­них договорів, а за відсутності таких договорів у будь-якому іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування. Стаття 547 КПК, у свою чергу, як норма національного законодавства демонструє згоду України і надання нею права на вчинення дипломатичними та консульськими установами інших держав в Україні певних процесуальних дій, а саме: одержання на добровільній основі пояснень, речей, документів (див. коментар до статей 98-99 КПК) від громадян держави, яку вони представляють, а також вручення документів таким особам. Оскільки процесуальні дії вчиняються установами інших держав, слід враховувати, що їх дії будуть здійсню­ватись у порядку, який визначений їх законодавством, та відповідно до норм міжна­родного права. Зокрема, кожна консульська установа буде керуватися власним Кон­сульським статутом та іншим національним законодавством, яке є обов'язковим до виконання громадянами відповідної держави.

Консульську правову допомогу у зазначеному вище обсязі іноді називають пасив­ною правовою допомогою. Значимість її реалізації особисто консулом або за його дорученням іншими посадовими особами суттєво зростає, коли здійснення процесу­альних дій на території зарубіжних представництв органами розслідування іноземних держав або України неможливе, та у тих випадках, коли поінформованість держави перебування про їх зміст є небажаною чи треба забезпечити дотримання інтересів допитуваної особи.

Оскільки зазначеною статтею дії дипломатичних представництв та консульських установ щодо отримання пояснень, речей, документів від громадян держави, яку вони представляють, а також вручення документів таким особам визначено як процесуаль­ні дії, можна було б зробити висновок, що цим установам надано статус учасника кримінального процесу. Хоча це зовсім не так. Посадові особи дипломатичних пред­ставництв або консульських установ у наведених вище випадках не мають виражено­го процесуального статусу учасника судочинства і не здійснюють кримінально-про­цесуальну функцію, а швидше - допоміжну, з ініціативи уповноважених на те органів чи осіб. Водночас слід урахувати й те, що результати таких дій потребують фіксації відповідно до положень гл. 5 КПК, адже ця стаття жодним чином не обмежила та не розширила вимоги до таких дій, як процесуальних, у тому числі щодо процесуальної форми, підстав їх проведення, прав учасників таких дій. Вона також не містить об­межень щодо того, що такі дії можуть вчинятися виключно на запити України.

Так, Другий додатковий протокол до Європейської конвенції (статті 4, 11) розріз­няє процесуальні дії, які можуть здійснюватись на прохання про надання допомоги, та дії, які можуть вчинятися за його відсутності, але без шкоди власним розслідуван­ням чи судовим розглядам. Порядок отримання пояснень, речей та документів від громадян інших держав дипломатичними представництвами або консульськими установами в Україні недостатньо нормативно регламентований, проте однозначним є те, що воно має здійснюватись відповідно до національного законодавства іншої держави та із урахуванням положень конкретного договору, яким такі повноваження надані, та ст. 547 КПК. Диспозиція цієї статті свідчить лише про отримання, а не про передачу цих пояснень, речей та доказів Україні в особі уповноважених учасників процесу. Також у цій статті не йдеться про отримання показань, які мають відповідну доказову силу, а лише пояснень, які можуть і не бути джерелом доказів, але із отри­манням яких в інтересах кримінального провадження можуть прийматися процесу­альні рішення та вчинятися процесуальні дії. Тому, зважаючи на відсутність правових положень у цій статті КПК про передачу отриманих пояснень, речей та документів, правильним було б забезпечувати передачу виключно на запит про надання правової допомоги (див. коментар до ст. 551 КПК) для того, щоб не втрачати можливість ви­користання пояснень, документів та речей як доказів у кримінальному провадженні.

Дипломатичним представництвам або консульським установам інших держав в Україні доцільно враховувати, що при отриманні пояснень, документів, речей на доб­ровільних засадах від громадян своїх країн за ініціативою їх держав згідно зі ст. 550 КПК передача інформації про такі дії Україні повинна здійснюватись у порядку ст. 11 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції без факту передачі речей, документів та пояснень від громадян своїх країн, які повинні відбутись у подальшому за результатами розгляду такої інформації на підставі запиту України про надання правової допомоги. Інакше відсутність запиту про міжнародне співробітництво уне­можливить використання отриманої інформації згідно з наданими документами, речей як доказів. Щодо зберігання отриманих документів (пояснень, зафіксованих письмо­во або за допомогою технічних засобів), речей, у тому числі дипломатичними пред­ставництвами або консульськими установами інших держав в Україні, та їх передачу додатково див. коментар до ст. 549 КПК.

Порядок вручення письмових документів і письмових доручень суду, регламенто­ваний ст. 7 Європейської конвенції, які їй для цього надсилаються запитуючою Сто­роною. Вручення може здійснюватися шляхом простої передачі відповідній особі письмових документів або наказів суду. Якщо запитуюча Сторона звертається з ясно висловленим проханням про це, запитувана Сторона здійснює вручення у спосіб, передбачений її власним законодавством для вручення аналогічних документів, або у спеціальний спосіб, сумісний із цим законодавством. Підтвердження вручення здій­снюється шляхом надання розписки, датованої і підписаної відповідною особою, або заяви запитуваної Сторони про здійснення вручення, в якій зазначаються спосіб і дата такого вручення. Такий документ негайно надсилається запитуючій Стороні. На про­хання запитуючої Сторони запитувана Сторона зазначає, чи було вручення документів здійснено відповідно до законодавства запитуваної Сторони. Якщо вручення доку­ментів не може бути здійсненим, запитувана Сторона негайно повідомляє про це за­питуючу Сторону. Будь-яка Договірна Сторона під час підписання Європейської конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про приєднання, шляхом перепровадження відповідної заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи, може просити, щоб повістку про виклик до суду обвинуваче­ної особи, яка перебуває на її території, було передано її властям за певний час до дати, встановленої для явки. Цей термін визначається у вищезгаданій заяві, і не по­винен перевищувати 50 днів. Зазначений термін враховується при встановленні дати явки і передачі доручення про виклик. Відповідно виключно на прохання (відповідний запит) можливим є вручення консульськими установами або дипломатичними пред­ставництвами інших держав документів громадянам держави, яку вони представляють, при цьому добровільні засади саме щодо такої дії також слід ураховувати, хоча дис­позиція норми напряму відносить добровільність тільки до отримання пояснень, речей, документів від громадян держави, яку представляють відповідні дипломатичні пред­ставництва та консульські установи. Так, особисте вручення із наданням розписки про отримання особою документа прямо залежить від її волевиявлення. Слід врахо­вувати також імовірність відмови цих осіб від отримання документів. Виключно на добровільних засадах можливим є одержання пояснень та речей, документів, і при цьому підставою для таких дій може бути як прохання (запит про надання правової допомоги) України, так і власна ініціатива іншої держави, якщо вона не порушує її національне законодавство чи інтереси, а так само інтереси її громадян.

Стаття 548

Запит про міжнародне співробітництво

1. Запит (доручення, клопотання) про міжнародне співробітництво склада­ється органом, який здійснює кримінальне провадження, або уповноваженим ним органом згідно з вимогами цього Кодексу та відповідного міжнародного до­говору України, а за його відсутності - згідно з цим Кодексом.

2. Запит і долучені до нього документи складаються у письмовій формі, за­свідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу.

3. Запит і долучені до нього документи супроводжуються засвідченим у вста­новленому порядку перекладом мовою, визначеною відповідним міжнародним договором України, а за відсутності такого договору - офіційною мовою запиту­ваної сторони або іншою прийнятною для цієї сторони мовою.

4. Запит надсилається за кордон поштою, а в невідкладних випадках електрон­ним, факсимільним або іншим засобом зв'язку. У такому разі оригінал запиту надсилається поштою не пізніше трьох днів з моменту його передання електрон­ною поштою, факсимільним або іншим засобом зв'язку.

5. Уповноважений (центральний) орган України може прийняти до розгляду запит, який надійшов від запитуючої сторони електронним, факсимільним або іншим засобом зв'язку. Виконання такого запиту здійснюється виключно за умови підтвердження надіслання або передачі його оригіналу. Направлення ком­петентному органу іноземної держави матеріалів виконання запиту можливе тільки після отримання українською стороною оригіналу запиту.

1. Більшість країн у практичній діяльності із кримінального переслідування осіб, що скоїли правопорушення, постає перед необхідністю співпраці з іншими країнами. Актуальність такої співпраці постійно зростає. Для її забезпечення держави зобов'язуються надавати одна одній, відповідно до міжнародних договорів, конвенцій, якнайширшу взаємну допомогу з усіх видів міжнародного співробітництва за умови, що вчинені дії та покарання за них на момент звернення підпадають під кримінальну юрисдикцію держави, що її потребує. За відсутності міжнародних договорів між дер­жавами діє принцип взаємності, відповідно до якого правове врегулювання обмежуєть­ся національним законодавством держав, що потребують правової допомоги або її надають, зокрема, для України це КПК (див. коментар до ст. 544). Як правило, таке законодавство має відповідати основним міжнародним принципам і стандартам спів­праці у кримінальному провадженні, щоб його норми були прийнятними для іншої держави.

Безпосередньо на практиці така співпраця виникає за ініціативи уповноважених (центральних) органів та реалізується через запити (доручення, клопотання) про між­народне співробітництво, які складаються органом, що здійснює кримінальне про­вадження, або уповноваженим ним органом. Щоб результати запитів мали доказову силу в кримінальному процесі України, запити мають відповідати вимогам КПК (ст. 548), а за наявності міжнародних договорів із Україною, що застосовуються у конкретному випадку, - також і їх вимогам. Стаття 548 КПК передбачає загальні вимоги до запиту, які деталізуються залежно від форми співробітництва під час кри­мінального провадження в інших статтях КПК.

Запит (доручення, клопотання) про міжнародне співробітництво - це оформлене згідно з вимогами відповідного чинного міжнародного договору України, а за його відсутності - згідно з КПК офіційне письмове звернення, підготовлене органом, який здійснює кримінальне провадження, або уповноваженим органом, у якому на адресу іноземного центрального органу висловлено прохання про вручення документів, ви­конання окремих процесуальних дій, необхідних для встановлення у кримінальному провадженні певних обставин або отримання речових доказів чи предметів. Запит

може бути складений у формі доручення чи клопотання. Незважаючи на різні назви, по суті вони є тотожними.

З огляду на суттєві відмінності кримінального процесу різних держав (у тому числі учасників, які здійснюють слідство, їх повноважень) під компетентним органом або уповноваженим ним органом слід розуміти ті органи, які відповідно до національ­ного законодавства держави, яка направляє запит, мають право на здійснення розслі­дування кримінальних правопорушень та прийняття процесуальних рішень. Так, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах та додаткові протоколи до неї такі органи визначає як судові. Проте згідно зі ст. 24 Конвенції Україна при її ратифікації відповідно до ЗУ № 44/98-ВР для цілей цієї Конвенції як «судові органи» України визначила: суди загальної юрисдикції, прокурорів усіх рівнів, органи попереднього слідства. Згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська конвенція 1993 р.) такі органи визначені як компетентні установи юстиції Договірних Сторін. Отже, для кожної іншої держави національне кримінально-процесуальне законодавство буде визначати відповідні уповноважені органи, але для більшості держав такими органа­ми будуть суди та органи прокуратури.

Перевірка дотримання визначеного порядку підготовки, складання та направлення запиту (доручення, клопотання) про міжнародну співпрацю відповідальним органом іншої держави повинна здійснюватись центральним органом України, якому такий запит направлений. Відповідно до згаданої Європейської конвенції такими органами є МЮ (у справах на стадії судового слідства) і Генеральна прокуратура України (у справах на стадії досудового слідства), проте такі запити за наявності для цього правових підстав можуть у зв'язку із терміновістю направлятися безпосередньо судам, прокурорам, ор­ганам попереднього слідства. Згідно із Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська конвенція 1993 р.) для країн СНД такими є центральні органи компетентних установ юстиції, для Укра­їни - це Міністерство юстиції. Відповідно до ст. 5 цієї Конвенції в редакції Протоколу до Конвенції при її виконанні компетентні установи юстиції Договірних Сторін зно­сяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо цією Конвенцією не встановлено порядок зносин. Тобто для України це можуть бути цен­тральні органи влади (МВС, СБУ, ДПС). Водночас, згідно зі ст. 80 Конвенції в редакції Протоколу до неї, зносини з питань видачі правопорушників і кримінального переслі­дування здійснюються Генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін. Зносини з питань виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції про­курорів (суду), здійснюються органами прокуратури у порядку, встановленому Гене­ральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.

2. Відповідно до практики міжнародного співробітництва запит готується лише тоді, коли правопорушення є предметом розслідування або судового розгляду в Україні. Під час його підготовки передусім необхідно: перевірити наявність та чинність для обох сторін відповідних договорів, конвенцій; з'ясувати, в якому обсязі для України та іно­земної держави вони діють та які заяви і застереження до них зроблені кожною із сторін; з'ясувати, чи є підстави для одержання допомоги на засадах взаємності.

Сам запит (доручення, клопотання) про міжнародне спшробітництво і долучені до ньо­го документи згідно з ч. 2 коментованої статті складаються у письмовій формі, обов'язково

засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу. У такій формі цей документ (див. коментар до ст. 550 КПК) не буде потребувати додаткового за­свідчення за наявності міжнародного договору із державою, яка направила запит.

Міжнародні договори також містять чітку вимогу щодо письмової форми запиту, зокрема: у ст. 15 Європейської конвенції в редакції Другого додаткового протоколу; у ч. 1 ст. 5 Угоди між Україною та Гонконгом, Спеціальним Адміністративним Районом Китайської Народної Республіки про взаємну правову допомогу у кримінальних спра­вах 2003 р.; у ч. 1 ст. 25 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію до­ходів, одержаним злочинним шляхом, 1990 р. та ін. У такій же формі мають бути і долучені до запиту документи.

Відповідно п. 16 ст. 36 КПК запит, підготовлений слідчим, має бути погоджений прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досу­дового розслідування. Приймаючи рішення про погодження запиту, прокурор повинен враховувати, зокрема, необхідність фактичних даних, які планується отримати в про­цесі правової допомоги, для встановлення істини у кримінальному провадженні та неможливість їх отримання при проведенні процесуальних дій в Україні, їх важливість для прийняття законного рішення.

Зауважимо, що закон не визначає форми письмового погодження запиту прокурором. На практиці за результатами його вивчення прокурор складає висновок чи довідку, в яких обґрунтовується необхідність звернення за правовою допомогою, а в резолютивній частині вказується можливість погодження такого запиту. Окремого запису або резолюції прокурора про погодження у тексті запиту не вимагається, хоча й не забороняється.

Запит має містити: найменування органу, що є його ініціатором, та закордонної установи, до якої його звернено; посилання на чинний договір, учасницею якого є Україна та запитувана сторона (за відсутності договірних відносин обґрунтовується необхідність надання правової допомоги на засадах взаємності); опис подій, які стали предметом розслідування; вичерпну інформацію, необхідну для його виконання, із зазначенням причинного зв'язку між запитуваною допомогою та вчиненим право­порушенням; відповідні матеріали та іншу інформацію. При цьому слід враховувати, що допомога надається сторонами в межах їх компетенції.

Запит складається у трьох примірниках державною мовою, засвідчується підписом уповноваженої особи (дізнавачем, слідчим, прокурором) та печаткою відповідного органу. У коментованій статті КПК на відміну від ч. 2 ст. 560 немає чіткого визначен­ня, якою саме печаткою засвідчується запит та долучені до нього документи. Відпо­відно до ст. 54 ЗУ «Про прокуратуру», ст. 9 ЗУ «Про Службу безпеки України», ст. 7 ЗУ «Про Державну податкову службу України» органи та установи, які входять до системи названих служб, мають печатки із зображенням державного герба України та інші печатки. З урахуванням викладеного, а також відповідно до вимог низки між­народних договорів України (зокрема, ч. 1 ст. 13 Мінської конвенції, ст. 6 договору з Латвією, ст. 6 договору з Естонією та ін.) документи, додані до запиту, мають бути засвідчені гербовою печаткою компетентного органу.

3. Частина 3 коментованої статті є імплементацією міжнародних стандартів у цих правовідносинах. Так, для спрощення процедури міжнародного співробітництва біль­шість держав не обтяжують її обов'язком надавати одночасно із запитом та докумен­

тами, що до нього додаються, їх переклад. Проте для зручності, уникнення непорозу мінь при виконанні запиту через неправильний переклад, а також через неприйнятнії виконання запиту чи відсутність перекладу (зокрема, при врученні документів особ; які повинні розуміти їх зміст) такий переклад є доцільним, а тому легалізований де­якими державами як у національному законодавстві, так і відповідно до міжнародні договорів.

Так, згідно із ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомо у кримінальних справах 1959 року та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції від 16 січня 1998 р. № 44/98-ВР передбачено, що прохання та документи, які до н додаються, мають надсилатися до України разом із перекладом українською або од нією з офіційних мов Ради Європи, якщо вони не складені цими мовами. Сама ж Європейська конвенція з цього приводу наголошує (ст. 16), що за загальним правилом прохання і документи, що до них додаються, не перекладаються, проте кожна Дого­вірна Сторона під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамо­ти або свого документа про приєднання, шляхом перепровадження відповідної заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи, може залишити за собою право вимага­ти, щоб прохання і документи, які до них додаються, надсилалися їй разом із пере­кладом її мовою, або однією з офіційних мов Ради Європи, або такою з цих мов, яку вона вкаже, при цьому інші Сторони можуть застосовувати принцип взаємності, і це положення не зашкоджує вимогам про переклад прохань або документів, що до них додаються, які містяться в двосторонніх угодах або домовленостях, що вже набрали чинності або будуть укладені між двома або кількома Договірними Сторонами. Стат­тя 15 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції (Страсбург, 8 листо­пада 2001 р., ратифікована із заявами та застереженнями ЗУ від 1 червня 2011 р. № 3449-VI) визначає додаткові положення про мову процесуальних документів і су­дових рішень для вручення. Зокрема, незважаючи на положення статті 16 Конвенції, якщо орган, який склав документи, знає або має підстави вважати, що адресат розуміє тільки якусь іншу мову, документи або принаймні їхні найважливіші частини повинні супроводжуватися перекладом такою іншою мовою, процесуальні документи й судо­ві рішення для зручності органів запитуваної Сторони супроводжуються стислим викладом їхнього змісту в перекладі мовою або однією з мов цієї Сторони. Ці поло­ження поширені на будь-яке прохання про вручення на підставі ст. 7 Конвенції (ви­падки, коли запитувана Сторона здійснює вручення письмових документів і письмо­вих доручень суду, які їй для цього надсилаються запитуючою Стороною) та ст. З Додаткового протоколу: а) вручення документів, що стосуються виконання вироку, стягнення штрафу або сплати судових витрат; Ь) заходів, що стосуються відстрочення ухвали вироку або його виконання, умовного звільнення, відстрочення виконання вироку або припинення його виконання.

Мінська конвенція 1993 р. у ст. 10 містить вимогу про переклад для доручень про вручення документів. Зокрема, запитувана установа юстиції здійснює вручення до­кументів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою чи російською мовою або забезпечені завіреним перекладом цими мовами, в іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Стаття 53 Мінської конвенції передбачає, що клопотання

про дозвіл примусового виконання рішення і додані до нього документи забезпечу­ються завіреним перекладом мовою запитуваної Договірної Сторони або російською мовою.

Переклад доручення та супровідних матеріалів до нього мовою запитуваної дер­жави забезпечує орган, який звертається з клопотанням (дорученням) про надання правової допомоги. Переклади запиту та документів до нього мають бути завірені підписом перекладача та скріплені печаткою організації, яка здійснила переклад. За необхідності до матеріалів приєднується (додається) копія дозволу на здійснення перекладацької діяльності. Оригінали звернення з долученими документами та пере­кладом офіційною мовою держави, до якої вони направляються, або іншою мовою повинні бути засвідчені печаткою органу, який здійснює кримінальне провадження.

4. Частина 4 коментованої статті врегульовує порядок направлення запитів про міжнародне співробітництво до компетентних органів іноземних держав, а також ви­значено відповідні канали зв'язку. Так, запит для прискорення його передачі надси­лається за кордон поштою, а в невідкладних випадках електронним, факсимільним або іншим засобом зв'язку. У разі використання таких сучасних комунікаційних можливостей закон зобов'язує уповноважений (центральний) орган надіслати оригінал запиту поштою не пізніше трьох днів з моменту його передання іншими засобами зв'язку. При цьому недотримання строків направлення оригіналу запиту поштою може поставити під сумнів законність результатів такого запиту та позбавити їх доказової сили. Найбільш поширеним є порядок, коли прохання про надання взаємної допо­моги надсилають у письмовому вигляді через уповноважений (центральний) орган та повертають тими самими каналами. Так, відповідно до чинної редакції Європейської конвенції 1959 р. запити направляються міністерством юстиції запитуючої Сторони міністерству юстиції запитуваної Сторони та повертаються тими самими каналами, однак вони можуть надсилатися безпосередньо судовими органами запитуючої Сто­рони судовим органам запитуваної Сторони та повертатися тими самими каналами. Проте деякі запити (доручення, клопотання) про надання взаємної допомоги можуть надсилатися безпосередньо адміністративними, судовими органами, компетентними органами запитуючої Сторони адміністративним, судовим, компетентним органам запитуваної Сторони залежно від випадку й повертатися тими самими каналами. У термінових випадках, коли згідно із цією Конвенцією дозволено безпосереднє пере­силання, воно може здійснюватися через Міжнародну організацію кримінальної по­ліції (Інтерпол). Проте кожна держава може будь-коли за допомогою заяви, надісланої Генеральному секретарю Ради Європи, залишити за собою право виконувати будь-які або певні прохання про надання взаємної допомоги залежно від однієї чи більше з таких умов: а) що копія прохання надсилається до центрального органу, визначено­го в заяві; Ь) що прохання, крім термінових, надсилаються до центрального органу, визначеного в заяві; с) що в разі безпосереднього пересилання з причин терміновості копія одночасно передається до міністерства юстиції цієї Сторони; сі) що деякі або всі прохання про надання допомоги надсилаються їй каналами, іншими, ніж передбачені цією статтею. Прохання про надання взаємної допомоги та будь-які інші повідомлен­ня, передбачені цією Конвенцією або Протоколами до неї, можуть надсилатися за допомогою будь-яких електронних або інших засобів зв'язку за умови, що запитуюча

Сторона готова на прохання будь-коли надати їхній письмовий запис й оригінал. Однак будь-яка Договірна Держава може будь-коли за допомогою заяви, надісланої Генераль­ному секретарю Ради Європи, визначити умови, за яких вона погоджується приймати й виконувати прохання, одержані за допомогою електронних або інших засобів зв'язку. Такі положення в будь-якому випадку не обмежують положень тих із чинних двосто­ронніх угод або домовленостей між Сторонами, які передбачають безпосереднє пере­силання прохань про надання допомоги між їхніми компетентними органами.

5. Частина 5 коментованої статті визначає залежність прийняття до розгляду за­питів про міжнародне співробітництво уповноваженим (центральним) органом Укра­їни від каналу зв'язку, використаного для його направлення. Так, при отриманні за­питу електронним, факсимільним або іншим засобом зв'язку дозволено прийняття його лише до розгляду, але не до виконання. Виконання буде можливим виключно за умови підтвердження надіслання поштою або безпосередньої передачі його оригіна­лу. Направлення компетентному органу іноземної держави матеріалів на виконання запиту можливе тільки після безпосереднього отримання українською стороною оригіналу запиту.

Стаття 549

Зберігання та передання речових доказів і документів

1. Речові докази і документи, передані запитуваною стороною на виконання запиту (доручення, клопотання) компетентного органу України у порядку між­народного співробітництва, зберігаються в порядку, встановленому цим Кодексом для зберігання речових доказів та документів, і після закінчення кримінального провадження повертаються запитуваній стороні, якщо не було досягнуто домов­леності про інше.

2. Під час передання компетентному органу запитуючої сторони речових до­казів і документів на виконання запиту (доручення, клопотання) у порядку між­народного співробітництва компетентний орган України може відмовитися від вимоги їх повернення в Україну після закінчення кримінального провадження у запитуючій стороні у разі, якщо на території України відсутня потреба їх ви­користання для досудового розслідування та судового розгляду в іншому кримі­нальному провадженні або відсутні правомірні вимоги третіх осіб щодо права на відповідне майно чи спір щодо нього розглядається у суді.

1. Відповідно до ст. 98 КПК речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримі­нально протиправним шляхом. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій цієї статті.

Визначення документа надано у ст. 99 КПК. Це спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою

письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. У окремих випадках, передбачених частиною другою ст. 99, до документів можуть бути віднесені: матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інфор­мації (у тому числі електронні); матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними догово­рами, згоду на обов'язковість яких надано ВР України; складені в порядку, передба­ченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформа­ції, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; висновки ревізій та акти перевірок; матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про проти­правні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотри­манням вимог ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам цієї статті (детальніше див. коментар до статей 98-99 КПК).

Із прийняттям нового КПК України положення міжнародного права щодо збері­гання та передання речових доказів і документів, одержаних у порядку міжнародного співробітництва, імплементовано в національне законодавство України. Коментована стаття стосовно порядку зберігання речових доказів і документів відсилає до положень, встановлених КПК України. Загальні правила зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них регламентовано у ст. 100 КПК (див. коментар до стат­ті). У частині другій ст. 100 КПК зазначено, що зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Досі цей порядок КМУ не встановлено, а зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них здійснюється на підставі Інструкції про порядок вилу­чення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, ціннос­тей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду (в новій редакції), затвердженої спільним наказом Генеральної прокуратури України, МВС, Державної податкової адміністрації України, СБУ, ВСУ, Державної судової адміністрації України від 27 серпня 2010 р. № 51/401/649/471/23/125.

Інструкцією встановлюються єдині правила і щодо зберігання та передачі речових доказів на стадії дізнання, досудового слідства і судового розгляду, а також порядок виконання рішень зазначених органів стосовно речових доказів у кримінальних спра­вах (провадженнях), цінностей та іншого майна. Відповідно до її положень речові докази приєднуються до кримінального провадження на підставі відповідних про­цесуальних рішень (див. ст. 110 КПК) органів дізнання, слідчого, прокурора чи суду. Водночас КПК не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб'єктом доказування речових доказів і документів.

Відповідно до законодавства України під час зберігання і передачі (передання) речових доказів, документів, цінностей та іншого майна вживають заходів для забез­печення належного зберігання у вилучених об'єктів ознак і якостей, які визначають їх значення як речових доказів у кримінальному провадженні і які є на них, а також зберігання самих речових доказів, ознак і якостей для можливого їх подальшого ці­льового використання (якщо вони не були передані на зберігання потерпілим, їх ро­дичам або іншим особам, а також організаціям).

Підставою для поміщення речових доказів на зберігання є постанова працівника органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвала слідчого судді, суду. Порядок та умови

зберігання речових доказів, предметів і документів обираються відповідно до катего­рій об'єктів, визначених цією Інструкцією (враховуються: вид доказу; його індивіду­альні властивості; ким і кому були передані або ким вилучені тощо). Документи, що є речовими доказами, залишаються у кримінальному проваджені протягом усьог строку їх зберігання.

За загальним правилом речові докази й документи, отримані в порядку надані міжнародної правової допомоги на підставі виконання запиту (доручення) компетент­ного органу іноземної держави, зберігаються при запиті, за винятком громіздких предметів (зберігання яких обумовлюється сторонами), і передаються компетентному іноземному органу.

Відповідно до правових норм ст. 100 КПК передбачено підстави повернення аб передання речових доказів володільцю, порядок зберігання речових доказів, що ви­магають спеціальних умов зберігання, їх передання для переробки або знищення тощ (детальніше див. коментар до ст. 100 КПК). Проте будь-яких особливостей зберігання речових доказів і документів, отриманих від запитуваної сторони на виконання до­ручення компетентного органу України у порядку міжнародного співробітництва, КПК, міжнародні договори та зазначена Інструкція не містять.

У частині першій коментованої статті йдеться про зберігання речових доказів і документів, переданих запитуваною стороною на виконання запиту (доручення, кло­потання) компетентного органу України у порядку міжнародного співробітництва, які мають спеціальний правовий статус і дещо відмінний від загального, особливий по­рядок їх передання. Спеціальний правовий статус цих речових доказів і документів передусім стосується підстав їх отримання і передання та правового регулювання цих питань, що гармонійно поєднує застосування правових норм національного законо­давства Договірних Сторін та норм міжнародного права.

Так, зазначена категорія речових доказів передається на виконання належно оформ­леного запиту та з додержанням встановлених процедур, визначених у тексті міжна­родних договорів. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 6 Європейської конвенції 1959 р. та ч. З ст. 78 Мінської конвенції 1993 р. предмети та оригінали документів, що є речови­ми доказами, передані на виконання запиту про правову допомогу, повертаються за­питуваною стороною якнайскоріше, якщо запитувана сторона не відмовиться від їх повернення.

Частина 2 ст. 12 Європейської конвенції в редакції Другого протоколу до неї від 8 липня 2001 р. зазначає, що така відмова може бути як до так і після передачі пред­метів (речових доказів і документів) запитуючій стороні. Коли Договірній Стороні предмети, зазначені у запиті, необхідні як докази у кримінальному провадженні, їх передача може бути відстрочена. Вони також відповідно до положень більшості дво­сторонніх угод можуть бути передані запитуючій стороні тимчасово за взаємною домовленістю.

Аналогічні норми містять більшість двосторонніх договорів України про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, зокрема із: Рес­публікою Грузія (ст. 59), Естонською Республікою (ст. 59), Литовською Республікою (ст. 61), Латвійською Республікою (ст. 66), Монголією (ст. 42), Республікою Польща (ст. 76) та ін.

2. Частина друга коментованої статті надає можливість компетентному органу України під час передання компетентному органу запитуючої сторони речових до­казів і документів на виконання запиту у порядку міжнародного співробітництва від­мовитися від вимоги їх повернення в Україну після закінчення кримінального про­вадження у запитуючій стороні. З огляду на викладене, при переданні компетентному органу предметів та оригіналів документів, вилучених у ході виконання запиту, ком­петентний орган, який виконував його, в обов'язковому порядку зазначає, чи є по­треба в їх поверненні.

У змісті ч. 2 коментованої статті чітко прописані умови, за яких компетентним органом України може бути прийняте рішення про відмову від вимоги їх повернення: відсутність потреби у використанні речових доказів і документів для досудового роз­слідування та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні; відсутність правомірних вимог третіх осіб щодо права на відповідне майно чи спір щодо цього майна, який розглядається в суді. Спори стосовно майна (предметів), якщо не досяг­нуто взаємної згоди сторін, вирішуються в цивільно-правовому порядку.

Стаття 550

Доказова сила офіційних документів

1. Документи, які направляються у зв'язку із запитом про міжнародне спів­робітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої сторони або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу, приймаються на території України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це передбачено міжнарод­ним договором України.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, не потребують легалізації і визнаються судом допустимими, якщо під час їх отри­мання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи.

3. Правовий статус учасників кримінального провадження в іноземній дер­жаві не потребує додаткового встановлення за правилами цього Кодексу.

1. Під документом як самостійним джерелом доказів розуміються як офіційні, так і неофіційні документи. За загальним правилом офіційний документ - це документ, створений установою чи посадовою особою і оформлений в установленому порядку. Відповідно до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних доку­ментів 1961 р., до якої приєдналась Україна у 2002 р., офіційними документами вва­жаються документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи й ті, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця.

Згідно із ч. 2 ст. 99 КПК до таких документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених ч. 1 цієї статті, можуть належати матеріали, отримані внаслідок здій-

снення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжна­родними договорами, згоду на обов'язковість яких надано ВР України. До обов'язкових ознак офіційного документа відносять: чітко встановлений порядок його виготовлен­ня; форму та вимоги до змісту; необхідні реквізити (дата, підписи, штампи, печатка тощо).

Стаття 550 КПК визначає доказову силу лише одного виду джерел доказів - офі­ційних документів. Натомість її російський аналог - ст. 455 КПК РФ - визначає юри­дичну силу усіх доказів, отриманих на території іноземної держави, прирівнює їх за юридичною силою до доказів, отриманих на території РФ у повній відповідності до вимог КПК РФ і не обмежується тільки документами. Таке врегулювання було б до­цільним і в Україні, адже на виконання запитів про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження надається можливість отримати від інших держав не тільки документи, а й інші предмети, речі (речові докази), показання, цінність яких безпосередньо пов'язана з набуттям ними доказової сили. У практиці міжнародного співробітництва замість доказової сили застосовується термін «дійсність документів».

Частина перша ст. 550 КПК стосується виключно документів, які складено, за­свідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу іншої держа­ви як запитуючої сторони або запитуваної сторони, які скріплено гербовою печаткою компетентного органу і направляються у зв'язку із запитом про міжнародне співро­бітництво для підтвердження їх дійсності на території України та в кримінальному провадженні. При цьому такі документи, як зазначено у цій частині статті, прийма­ються на території України без додаткового засвідчення (легалізації), якщо це перед­бачено міжнародним договором України та коли дотримано всіх перелічених вище вимог, що заявляються до цих документів. Так, згідно зі ст. 13 «Визнання документів, виданих органами іноземних держав» ЗУ «Про міжнародне приватне право» перед­бачено, що документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у вста­новленій формі, визнаються дійсними в Україні у разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

У контексті цієї статті легалізація - процес, який повинен забезпечити підтвер­дження дійсності документа та можливості використання його як доказу у криміналь­ній справі та цивільному позові, пред'явленому в ній. На сьогодні найбільш пошире­ними є два способи такого посвідчення: консульська легалізація та проставляння апостиля.

У переважній більшості міжнародних актів та договорів України про правову до­помогу зазначається про те, що всі офіційні документи, видані компетентними орга­нами однієї Договірної Сторони, приймаються без будь-якого додаткового засвідчен­ня на території іншої Договірної Сторони. Це, зокрема, договори із: Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах 2004 р.; Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1995 р.; Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; Республікою Македонія про правову допомогу в ци­

вільних справах 2000 р.; Республікою Молдова про правову допомогу та правові від­носини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; Республікою Польща про право­ву допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; Руму­нією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах 2002 р.; Респуб­лікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах 1998 р.; Чеською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах 2001 р.; між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Фе­деративною Народною Республікою Югославія про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1962 р. (у відносинах із Сербією); Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивіль­них і кримінальних справах 2009 р. та з Великою Соціалістичною Народною Лівій­ською Арабською Джамахирією про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 2009 р. Таке положення міститься і в ст. 13 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (далі - Мінська конвенція 1993 р.), що застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь; Азербайджанською Республікою; Республікою Узбекистан; Російською Федерацією; Республікою Казахстан; Республікою Таджикистан; Республікою Вірме­нія; Киргизькою Республікою; Республікою Молдова; Грузією і Туркменістаном. Ця конвенція є актуальною для обміну документами із Республікою Таджикистан, Кир­гизькою Республікою, Туркменістаном, оскільки решта держав СНД нині також ко­ристуються Гаазькою конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів.

Саме Гаазька конвенція стала вагомим кроком у спрощенні процедури консульської легалізації: вона скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, оскільки документи, на яких був проставлений апостиль, приймаються на території іншої дер­жави - учасниці зазначеної вище Конвенції без будь-якого додаткового оформлення чи засвідчення. Згідно зі статтями 1-3 Конвенції держави, які її підписали, звільнили від легалізації документи, що були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави, бажаючи скасувати вимогу дипломатичної або консульської легалізації іноземних офіційних документів. Конвенція поширюється і на офіційні документи та документи, які виходять від органу або поса­дової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця.

Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється лише формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якос­ті, в якій виступала особа, що підписала документ, а у відповідному випадку - автен­тичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ. Єдиною формаль­ною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є простав­ляння передбаченого у ст. 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ було складено. Однак дотримання згаданої формальної процедури не може вимагати­ся, якщо закони, правила чи практика, що діють у державі, в якій документ представ-

лено, або угода між двома чи кількома договірними державами скасовують чи спро­щують цю формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації. Отже, легалізація офіційних документів, складених і засвідчених іншою державою, відбу­вається у зазначений вище спосіб лише у разі відсутності міжнародних договорів між державами з цих питань. (Статус Конвенції на 24 серпня 2011 р. щодо 68 держав, які її ратифікували або приєднались до неї, можна переглянути на http://zakon2.rada.gov, ua/laws/show/998_197.)

Положення про те, що докази або документи, які надсилаються на виконання за­питу Договірної сторони, не потребують встановлення автентичності, містить Євро­пейська конвенція 1959 р. у ст. 17. Умови дійсності та реалізації вироків передбачає Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р.

2. До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх досто­вірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань кримінального провадження, так і його в цілому. Змістом же оцінки процесуальних джерел доказів є визнання допустимості їх використання у кримінальному проваджен­ні і повноти відомостей, що містяться в них.

Допустимість доказів означає, що: по-перше, фактичні дані як докази повинні бути отримані уповноваженими на те суб'єктами; по-друге, фактичні дані (відомості) по­винні бути отримані з відомого, доступного для перевірки і не забороненого законом джерела; по-третє, такі дані повинні бути отримані в установленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян; по-четверте, фактичні дані і сам процес їх одержання мають бути належним чином закріплені і засвідчені; по-п'яте, зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи загалом дають змогу здійснити аналіз і перевірку достовірності й законності одержання фактичних даних. Отже, реалізація принципу допустимості доказів є га­рантією захисту законних прав та інтересів громадян, а також гарантією одержання достовірної доказової інформації.

Частина друга ст. 550 КПК логічно продовжує та розвиває положення допусти­мості доказів з урахуванням специфіки отримання матеріалів у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави. За своїм змістом вона регламентує відсутність потреби легалізації відомос­тей, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, та додатково визначає вимоги для суду щодо визнання їх допустимими. Вони стосуються визнання судом відомостей, які містяться в таких матеріалах, допустимими лише за умови, Що під час їх отриман­ня не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основопо­ложні свободи, що повною мірою відповідає статтям 86-87 КПК (детальніше див. коментар до статей 86-87 КПК). При цьому суд повинен по кожному провадженні індивідуально відповідно до обставин перевіряти відсутність порушень не тільки міжнародних норм права, основного закону та законодавства запитуваної держави пр отриманні матеріалів, й а прав людини згідно із її правовим статусом.

На відміну від частини першої, частина друга не обмежується лише документам а визначає таку категорію, як відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у р

зультаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, ор­ганами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запиту­ваної держави. Ця категорія об'єктивно включає в себе як процесуальні джерела до- зів, так і будь-які інші відомості, що мають певну процесуальну форму та можуть мати цінність для кримінального провадження, але можуть не мати статусу доказів у справі.

Частина друга статті надає можливість зробити висновок про те, що відсутність потреби у легалізації таких відомостей не залежить від наявності міжнародного до­говору, дії принципу взаємності у міжнародних відносинах. Відповідно її можна кваліфікувати як норму національного законодавства, яка легалізує (визнає юридичну дійсність у кримінальному процесі України) відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співро- ітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодав- твом запитуваної держави, проте із обов'язковим вирішенням питання їх допусти­мості згідно із її вимогами та вимогами КПК у цілому, навіть за відсутності міжна­родних договорів. Проте доцільно зазначити, що суд повинен не тільки визначити допустимість таких відомостей, а й здійснити їх перевірку та оцінку за загальними правилами КПК.

Важливим для визнання доказу, отриманого під час надання міжнародної правової допомоги, допустимим є дотримання всієї процедури підготовки, виконання і пере­дачі запиту з матеріалами суб'єктами, які беруть участь у міжнародній правовій до­помозі при проведенні процесуальних дій, та норм КПК. Якщо міжнародним догово­ром обумовлені спеціальні правила проведення процесуальних дій щодо отримання відповідних матеріалів, відомостей, то докази, отримані в результаті їх проведення, визнаються допустимими за умови дотримання даних правил. Зокрема, учасники Європейської конвенції про правову допомогу 1959 р. відповідно до ч. 2 ст. З повинні враховувати правило, згідно з яким «якщо запитуюча сторона бажає, щоб свідки і експерти дали свідчення під присягою, то вона спеціально про це просить, а запиту­вана Сторона виконує прохання, якщо законодавство її держави цього не забороняє». Відповідно до Мінської конвенції 1993 р. (ч. З ст. 73) кожен лист матеріалів кримі­нальної справи, в тому числі слідчої дії, вироблений відповідно до міжнародних до­ручень, має бути завірений гербовою печаткою, в іншому випадку такий протокол втрачає юридичну силу. У необхідних випадках при провадженні слідчих дій можли­ва присутність органів запитуючої сторони, які здійснюють провадження у криміналь­ній справі. У зв'язку з цим на прохання запитуючої установи їй своєчасно мають повідомляти про час і місце виконання запиту (ст. 4 Європейської конвенції про правову допомогу 1959 р., п. З ст. 8 Мінської конвенції 1993 р.). Це положення кон­кретизовано в деяких двосторонніх міжнародних договорах.

Отримані в результаті виконання міжнародних слідчих доручень матеріали повин­ні долучатися до кримінального провадження як докази, про що слідчий, орган ді­знання, прокурор або суддя (суд) виносить постанову (ухвалу). Таким отриманим матеріалам має бути надана належна процесуальна форма, хоча КПК не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб'єктом доказування таких до­казів.

Глава 42. Загальні засади міжнародного співробітництва

3. Частина третя коментованої статті визначає положення про те, що правовий статус учасників кримінального провадження в іноземній державі не потребує до­даткового встановлення за правилами КПК, у тому числі із винесенням відповідних постанов слідчим, органом дізнання, прокурором або судом. Такий статус повинен визначатися згідно із документами, які направляються у зв'язку із запитом про між­народне співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої або запитуваної сторони і скріплено гер­бовою печаткою компетентного органу відповідно до частини першої та другої цієї статті.

Виконання дій, передбачених у запиті, у кожному конкретному випадку обмежуєть­ся його рамками (змістом). Оскарження процесуальних рішень і документів, доданих до клопотання (доручення), повинно здійснюватися зацікавленими особами за місцем їх вчинення, тобто за місцем знаходження запитуючої сторони.

Глава 43

МІЖНАРОДНА ПРАВОВА ДОПОМОГА ПРИ ПРОВЕДЕННІ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ

Стаття 551

Запит про міжнародну правову допомогу

1. Суд, прокурор або слідчий за погодженням з прокурором надсилає до упо­вноваженого (центрального) органу України запит про міжнародну правову до­помогу у кримінальному провадженні, яке він здійснює.

2. Уповноважений (центральний) орган України розглядає запит на предмет об­ґрунтованості і відповідності вимогам законів та міжнародних договорів України.

3. У разі прийняття рішення про направлення запиту уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів надсилає запит уповно­важеному (центральному) органу запитуваної сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом.

4. У разі відмови у направленні запиту всі матеріали протягом десяти днів повертаються відповідному органу України з викладом недоліків, які потрібно усунути, або з поясненням причин неможливості направлення запиту.

1. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження може здій­снюватися у формі міжнародної правової допомоги. Метою міжнародної правової допомоги є проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою уста­новою. Тобто фактичними підставами для звернення до запитуваної сторони про правову допомогу є потреба отримання доказів за кордоном та неможливість їх одер­жання при проведенні процесуальних дій на території України.

Суб'єктами кримінального провадження в Україні, які можуть надіслати запит про міжнародну правову допомогу, є:

• суд першої інстанції, суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції (пп. 20-22 ч. 1 ст. З КПК);

• прокурор - Генеральний прокурор України, перший заступник, заступники Ге­нерального прокурора України, їх старші помічники, помічники, прокурори Авто­номної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, прокурори міст і ра­йонів, районів у містах, міжрайонні та спеціалізовані прокурори, їх перші заступники, заступники прокурорів, начальники головних управлінь, управлінь, відділів прокура­тур, їх перші заступники, заступники, старші прокурори та прокурори прокуратур усіх рівнів, які діють у межах повноважень, визначених КПК (п. 15 ч. 1 ст. З КПК);

• слідчий, тобто службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, ор­гану, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу

державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої КПК, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (п. 17 ч. 1 ст. З КПК).

При цьому слідчий має право надсилати такий запит виключно за погодженням із прокурором.

Зазначені суб'єкти можуть надсилати запит лише у кримінальному провадженні, яке вони здійснюють, тобто суд - лише у судовому провадженні, а прокурор та слідчий - лише у досудовому розслідуванні.

2. Уповноваженими (центральними) органами України, які уповноважені розгля­дати запит на предмет обґрунтованості й відповідності вимогам законів та міжнарод­них договорів України, згідно зі ст. 545 КПК є:

   1. Генеральна прокуратура України (у кримінальному провадженні під час досу­дового розслідування), діяльність якої, окрім КПК, регулюється ЗУ «Про прокурату­ру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ.

   2. МЮ (у кримінальному провадженні під час судового провадження), діяльність якого, окрім КПК, регулюється Положенням про Міністерство юстиції України, за­твердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 395/2011.

При цьому ч. З ст. 545 вказує, що у випадках коли КПК або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодав­чими актами орган поширюються повноваження, передбачені ч. 1 та ч. 2 ст. 545 КПК.

Обґрунтованість запиту про міжнародну правову допомогу є його обов'язковою ознакою. Запит є обґрунтованим, якщо прохання про надання міжнародної правової допомоги базується на фактичних обставинах вчиненого кримінального правопору­шення, при цьому виключається можливість проведення необхідних процесуальних дій іншим шляхом, тобто неможливо їх одержати при проведенні процесуальних дій на території України. Також це стосується зв'язку між кримінальним провадженням по кримінальному правопорушенню та запитуваними на території іноземної держави конкретними процесуальними діями.

Запит повинен відповідати національному законодавству, а докази мають бути отримані у порядку, встановленому КПК. У протилежному випадку отримані за кор­доном докази відповідно до ст. 86 КПК не будуть визнані допустимими. Особливу увагу слід звертати на ратифікаційні закони (ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» від 16 січня 1998 р. № 44/98-ВР, ЗУ «Про ратифі­кацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 10 листопада 1994 р. № 240/94-ВР та ін.), а також засте­реження чи заяви запитуваної держави. У разі відсутності міжнародного договору звернення за міжнародною правовою допомогою відбувається на засадах взаємності (ст. 544 КПК), при цьому обов'язковою умовою є додержання встановленого КПК порядку її отримання.

2. Після надходження запиту про міжнародну правову допомогу уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів повинен прийняти одне з двох рішень: 1) надіслати запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної сто­

рони; 2) відмовити у направленні запиту уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони. Окремий процесуальний документ про прийняття одного з двох рішень у цьому випадку виносити не потрібно.

Якщо уповноважений (центральний) орган України вирішив надіслати запит упо­вноваженому (центральному) органу запитуваної сторони, він надсилається безпо­середньо або дипломатичним шляхом (дипломатичними каналами - через Міністер­ство закордонних справ України та посольства держав-контрагентів).

Безпосереднє надсилання запиту до відповідного центрального органу запитуваної сторони передбачене ч. 1 ст. 15 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кри­мінальних справах (1959 р.), п. 1 ч. 2 ст. 4 Другого додаткового протоколу до цієї Конвенції (2001 р.), деякими міжнародними договорами України, зокрема Договором між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р., тощо.

Надсилання запиту про міжнародну правову допомогу дипломатичним шляхом відбувається у разі відсутності міжнародного договору з відповідною державою. Уповноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання міжнарод­ної правової допомоги до Міністерства закордонних справ України для подальшої передачі його компетентному органу запитуваної сторони.

4. Якщо уповноважений (центральний) орган України вирішує відмовити у на­правленні запиту уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони, то упродовж десяти днів після прийняття такого рішення всі матеріали повертаються відповідному органу України з викладом недоліків, які потрібно усунути, або із за­значенням причин, з яких неможливе направлення запиту.

У цьому випадку вказівки уповноваженого (центрального) органу України щодо усунення недоліків для компетентних органів є обов'язковими.

Причини неможливості направлення запиту уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони пов'язані з підставами відмови у міжнародній правовій допомозі. Наприклад, ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримі­нальних справах від 20 квітня 1959 р. прямо визначає випадки відмови у міжнарод­ній правовій допомозі: 1) якщо прохання про надання допомоги стосується право­порушення, яке, на думку запитуваної сторони, є політичним правопорушенням, правопорушенням, пов'язаним з політичним правопорушенням, або податковим правопорушенням; 2) якщо запитувана сторона вважає, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни. Також це можуть бути застереження чи заяви запитуваної сто­рони про відмову у міжнародній правовій допомозі. Наприклад, Королівство Данія у документі про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської кон­венції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 17 березня 1978 р., пода­ному 15 січня 2003 р., зазначило, що не приймає ст. 17 «Транскордонне спостере­ження» та ст. 19 «Таємні розслідування». Отже, направлення відповідного запиту є недоцільним.

Стаття 552

Зміст та форма запиту про міжнародну правову допомогу

1. Зміст та форма запиту про міжнародну правову допомогу повинні відпо­відати вимогам цього Кодексу або міжнародного договору України, що застосо­вується у конкретному випадку. Запит може бути складений у формі доручення.

2. Запит повинен містити: ^Л

   1. назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запитуваної сторони;

   2. посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засади взаємності;

   3. найменування кримінального провадження, щодо якого запитується між­народна правова допомога;

   4. стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом криміналь­ного провадження, та його правову кваліфікацію;

   5. відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повно тексту відповідних статей Кримінального кодексу України;

   6. відомості про відповідну особу, зокрема її ім'я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту, а також зв'язок цієї особи із предметом крі мінального провадження;

   7. чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їхньо^- зв'язку із предметом кримінального провадження;

   8. відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час вико­нання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності;

   9. інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту або передбачені м' народним договором чи вимогою компетентного органу запитуваної сторони.

3. До запиту про допит особи як свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного або обвинуваченого додається належним чином засвідчений витяг відповідни статей цього Кодексу з метою роз'яснення особі її процесуальних прав і обов'язкі До запиту також додається перелік питань, які слід поставити особі, або відо­мості, які необхідно отримати від особи.

4. До запиту про проведення обшуку, огляду місця події, вилучення, арені чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яки надається судом згідно з цим Кодексом, додається інформація про докази, я обґрунтовують потребу у відповідних заходах.

5. Не вимагається надання інформації згідно з пунктами 4,5, 8 частини дру­гої цієї статті до запиту про вручення особі документів або викликів до суду.

6. На стадії досудового розслідування запит про міжнародну правову доп могу погоджується у письмовій формі прокурором, який здійснює нагляд за до­триманням законів при проведенні досудового розслідування.

1. Статтею передбачені загальні правила складання запиту про міжнародну прав ву допомогу.

Будь-який запит про міжнародну правову допомогу складається виключно в письмовій формі. При цьому запит повинен відповідати вимогам міжнародного до­говору із відповідною запитуваною стороною. Належне оформлення запиту, його обґрунтованість, ясність сприяють ефективності його виконання.

2. Органом, який звертається по допомогу, слід вважати компетентний орган Укра­їни, що здійснює кримінальне провадження. Водночас у запиті слід вказувати не тільки назву, а й повну адресу такого органу. Пунктом 42 Правил надання послуг по­штового зв'язку, затверджених Постановою КМУ від 5 березня 2009 р. № 270, вста­новлений такий порядок зазначення адреси на поштовому відправленні:

1. найменування адресата (для юридичних осіб - повне найменування підпри­ємства, установи, організації, а також посада, ім'я та прізвище адресата);

2. найменування вулиці (проспекту, бульвару, провулка), номер будинку, квартири;

3. найменування населеного пункту, району, області;

4. поштовий індекс;

5. країна призначення.

Також варто вказувати контактні телефони, факс та адресу електронної пошти (e-mail).

При визначенні компетентного органу запитуваної сторони слід виходити з по­ложень заяв держав до відповідних міжнародних договорів. Так, у заяві Латвійської Республіки до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. визначено, що запити про надання допомоги надсилаються через: МВС - під час досудового розслідування до початку кримінального переслідування; Генеральну прокуратуру під час досудового розслідування до передачі справи до суду; МЮ - під час суду. Поряд із переліком відповідних органів Латвійською Республікою зазначено адреси цих установ та контактні телефони.

Посилаючись на відповідний міжнародний договір, потрібно вказувати його назву та дату прийняття, при цьому такий договір може бути як багатостороннім, так і дво­стороннім. Співробітництво за відсутності договірних відносин з державою врегульо­вані ст. 544 КПК.

Найменування кримінального провадження повинне включати дату реєстрації кримінального правопорушення у ЄРДР, його порядковий номер, а у випадках, коли кримінальне провадження здійснюється щодо певної особи (осіб), - ім'я, по батькові та прізвище цієї особи (осіб).

Стислий опис кримінального правопорушення - зазначення основних обставин кримінального провадження, відомих компетентному органу України. При цьому правову кваліфікацію кримінального правопорушення слід наводити з викладенням повного тексту відповідних норм закону про кримінальну відповідальність.

Якщо запит про міжнародну правову допомогу надсилається під час провадження досудового розслідування, у ньому повинні бути зазначені відомості повідомлення про підозру (ст. 277 КПК), якщо воно наявне у матеріалах кримінального проваджен­ня, з викладенням повного тексту відповідних норм закону про кримінальну відпо­відальність. А у випадках надсилання запиту про міжнародну правову допомогу під час судового провадження - у ньому повинні бути зазначені відомості з обвинуваль­ного акта (ч. 2 ст. 291 КПК) також із викладенням повного тексту відповідних норм закону України про кримінальну відповідальність.

Відомості про особу, окрім перелічених у п. 6 ч. 2 ст. 552 КПК, відповідно до ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кри­мінальних справах 1993 р. повинні вказувати на зайняття цієї особи, місце і дату на­родження і, по можливості, прізвища й імена батьків неповнолітнього; для юридичних осіб - їх найменування і місцезнаходження, при цьому за наявності представників осіб - їх імена, прізвища й адреси. У випадку коли компетентний орган України не володіє да­ними про місце проживання особи, він відповідно до ст. 16 Конвенції про правову до­помогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. про­сить встановити адресу відповідної особи, якщо це потрібно для здійснення прав їх громадян. При цьому запитуюча договірна сторона повідомляє наявні в неї дані для визначення адреси особи, зазначеної у проханні. Основну увагу слід зосередити на ви­світленні зв'язку цієї особи із предметом кримінального провадження.

Компетентний орган України зобов'язаний вказати конкретні процесуальні дії, які повинні бути виконані іншою стороною, зазначивши мету проведення цих дій для кримінального провадження (зв'язок із предметом кримінального провадження).

Якщо під час проведення процесуальних дій необхідна присутність певних осіб, компетентний орган України повинен зазначити відомості про них: ім'я та прізвище, місце проживання або перебування, громадянство та іншу інформацію.

Іншими відомостями, що можуть сприяти виконанню запиту, слід вважати, напри­клад, вимоги ст. 61 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. щодо взяття під варту. Зокрема, клопотання має містити посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набрав законної сили, і вказівку на те, що вимога про видачу буде надана додатково. Клопо­тання про взяття під варту до одержання вимоги про видачу може бути передано по­штою, телеграфом, телексом або телефаксом.

3. Для забезпечення дотримання прав учасників кримінального провадження, за­значених у ч. З ст. 552 КПК, під час їх допиту до запиту компетентний орган України повинен долучити належним чином засвідчений витяг відповідних статей КПК, що містять роз'яснення особі її прав та обов'язків. Окрім витягів, слід додавати чіткий та конкретний перелік питань, які слід поставити зазначеним особам або питання про відомості, які необхідно отримати від особи.

4. До запиту про проведення окремих процесуальних дій (обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна тощо) компетентний орган України повинен додати належно завірені (підписом та гербовою печаткою органу) копії від­повідних постанов про проведення необхідних процесуальних дій. При цьому в само­му запиті зазначається інформація про докази, які обґрунтовують потребу у відповід­них процесуальних діях.

5. Якщо запит містить прохання про вручення особі документів, у ньому можуть не вказуватися такі відомості: стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правова кваліфікація; відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повного тексту відповідних статей КК України; відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час ви­конання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності.

У випадку коли запит містить прохання про отримання оригіналів документів, про це в ньому необхідно прямо зазначити. Адже на підставі ч. З ст. З Європейської кон­

венції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. запитувана сторона може передавати засвідчені копії або засвідчені фотокопії запитуваних матеріалів судової справи або документів, якщо запитуюча сторона чітко не зазначає про передачу ори­гіналів; у цьому випадку запитувана сторона докладає всіх зусиль для виконання прохання. У запиті необхідно надати гарантії повернення таких оригіналів після того, як відпаде потреба в них, а у разі отримання оригіналів - обов'язково забезпечити їх повернення по закінченню кримінального провадження.

6. Відповідно до п. 16 ч. 2 ст. 36 та ст. 552 КПК на стадії досудового розслідуван­ня запит про міжнародну правову допомогу слідчого обов'язково погоджується у письмовій формі з прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням законів при проведенні досудового розслідування.

Приймаючи рішення про погодження, відповідний прокурор повинен врахувати, зокрема, необхідність фактичних даних, які планується отримати у процесі правової допомоги, та неможливість їх отримання при проведенні процесуальних дій в Украї­ні; їх важливість для прийняття законного рішення у справі; тривалість часового пе­ріоду, потрібного для виконання запитів про правову допомогу у кримінальних спра­вах, та інші важливі обставини. На відповідному запиті прокурор робить окремий запис або накладає резолюцію із зазначенням своєї посади, класного чину, ініціалів та прізвища, дати погодження.

Запит про міжнародну правову допомогу має бути підписаний особою, яка його склала. У частині 3 ст. 7 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. вказано, що доручення повинно бути підписане і скріплене гербовою печаткою запитуючої установи, так само у ч. 2 ст. 548 КПК зазначено, що запит і долучені до нього документи складаються у письмо­вій формі, засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу.

Стаття 553

Наслідки виконання запиту в іноземній державі

1. Докази та відомості, одержані від запитуваної сторони в результаті вико­нання запиту про міжнародну правову допомогу, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит, крім випадків, коли до­сягнуто домовленості про інше із запитуваною стороною.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, не можуть визнаватися судом допус­тимими, якщо запит компетентного органу України був переданий запитуваній стороні з порушенням передбаченого порядку, встановленого цим Кодексом або міжнародним договором України.

1. З огляду на те, що у запиті про міжнародну допомогу вказується кримінальне провадження, в якому виникла необхідність проведення процесуальних дій, та їх зв'язок із відповідним кримінальним провадженням, докази та відомості, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту, можуть бути використані лише

у цьому провадженні. Водночас запитувана сторона може надати згоду на викорис­тання таких доказів та відомостей в іншому кримінальному провадженні.

2. КПК не вказує на процесуальне оформлення доказів та відомостей, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу. Однак у даному випадку слід застосовувати ст. 84 КПК, відповідно до якої доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку. Разом з тим на підставі ст. 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК. Саме тому ч. 2 ст. 553 КПК має застереження, що відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, не можуть визнаватися судом допустимими, якщо запит компетент­ного органу України був переданий запитуваній стороні з порушенням передбаченого порядку, встановленого КПК або міжнародним договором України.

Стаття 17 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. зазначає, що докази або документи, які надсилаються на виконання цієї Кон­венції, встановлення автентичності не потребують. А стаття 13 Конвенції про право­ву допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. вказує, що документи, виготовлені або засвідчені на території однієї з договірних сторін установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетен­ції й за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на тери­торіях інших договірних сторін без будь-якого спеціального посвідчення. При цьому документи, що на території однієї з договірних сторін розглядаються як офіційні, мають на територіях інших договірних сторін доказову силу офіційних документів.

На відомості та докази, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті вико­нання запиту про міжнародну правову допомогу, поширюються вимоги ст. 94 КПК. Тобто компетентний орган за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, до­пустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Доказ, отри­маний у результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, не має на­перед встановленої сили.

Стаття 554

Розгляд запиту іноземного компетентного органу про міжнародну правову допомогу

1. Отримавши запит про міжнародну правову допомогу від запитуючої сторони, уповноважений (центральний) орган України розглядає його на предмет обґрун­тованості і відповідності вимогам законів або міжнародних договорів України.

2. У разі прийняття рішення про задоволення запиту уповноважений (централь­ний) орган України надсилає запит компетентному органу України для виконання.

3. У межах повноважень Генеральна прокуратура України має право надава­ти вказівки щодо забезпечення належного, повного та своєчасного виконання

такого запиту. Наведені вказівки є обов'язковими до виконання відповідним компетентним органом України.

4. Виключно центральним органом України щодо міжнародної правової до­помоги приймається рішення за запитом (дорученням) про міжнародну правову допомогу щодо:

1. присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги. Якщо запит (доручення) про міжнарод­ну правову допомогу, що передбачає присутність представника, надійшов відпо­відно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, його копію невідкладно над­силають до уповноваженого (центрального) органу для вирішення в цій частині;

2. надання компетентним органам іноземної держави гарантій щодо умов виконання запиту (доручення), передбачених частиною другою статті 544 цього Кодексу, та отримання таких гарантій від інших держав;

3. тимчасової передачі особи, яка відбуває покарання, для участі у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях.

1. Право розгляду запиту про міжнародну правову допомогу від запитуючої сто­рони відповідно до ст. 545 КПК мають Генеральна прокуратура України (під час до- судового розслідування), МЮ (під час судового провадження) й інші уповноважені органи (МВС, СБУ, прокуратури обласного рівня), які наділені повноваженнями роз­глядати запити про правову допомогу. Такий розгляд стосується обгрунтованості за­питу та його відповідності вимогам законів або міжнародних договорів України. Уповноважений (центральний) орган України зобов'язаний перевірити: наявність договірних відносин із запитуючою державою та вид чинного договору - багатосто­ронній договір (конвенція), двосторонній договір, двостороння відомча угода; відпо­відність запиту за формою та змістом положенням міжнародного договору; дотриман­ня порядку надходження запиту в Україну.

Згідно з ч. 2 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p., якщо запитувана установа не компетентна виконати доручення, вона пересилає його компетентній установі і повідомляє про це запитуючу установу. Така норма передбачена і ст. 18 Європейської конвенції про вза­ємну допомогу у кримінальних справах 1959 p.: якщо орган, який отримує прохання про надання взаємної допомоги, не має компетенції виконувати його, він, ex officio, надсилає це прохання компетентному органу своєї країни та інформує про це запиту­ючу сторону по прямих каналах, якщо прохання надійшло по таких каналах.

За відсутності відповідних міжнародних договорів між Україною та запитуючою стороною застосовуються положення ч. З ст. 544 КПК, на підставі якої уповноважений (центральний) орган України розглядає запит іноземної держави лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України на засадах взаємності.

Процесуального оформлення рішення уповноваженого (центрального) органу України про задоволення запиту КПК не вимагає. З огляду на те, що ст. 554 КПК не визначає строків прийняття такого рішення, воно має бути прийняте у найкоротші терміни, виходячи з вимог ст. 28 КПК.

2. Якщо приймається рішення про задоволення запиту, то уповноважений (централь­ний) орган України надсилає запит компетентному органу України для виконання.

3. Право давати вказівки при виконанні запиту покладається виключно на Гене­ральну прокуратуру України. Таке право кореспондується з повноваженнями проку­рора, передбаченими п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК. Указівки слід надавати виключно у письмо­вій формі, адже виконання саме письмових вказівок є обов'язком для керівника орга­ну досудового розслідування (ч. З ст. 39 КПК) та слідчого (ч. 4 ст. 40 КПК).

4. Приймаючи рішення за запитом (дорученням) про міжнародну правову допо­могу щодо присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги, центральний орган України має керува­тися положеннями ст. 2 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 р., яка вказує, що не можна від­мовляти у виконанні прохання стосовно присутності таких посадових або заінтересо­ваних осіб у випадках, коли ця присутність може зробити виконання прохання про надання допомоги таким, що буде відповідати потребам запитуючої сторони більшою мірою, і отже, може дозволити уникнути потреби в додаткових проханнях про надан­ня допомоги.

Стаття 555

Повідомлення про результати розгляду запиту

1. У разі задоволення запиту уповноважений (центральний) орган України зобов'язаний забезпечити передання уповноваженому (центральному) органу запитуючої сторони матеріалів, одержаних у результаті виконання запиту.

2. У разі відмови у задоволенні запиту уповноважений (центральний) орган України повідомляє запитуючій стороні причини відмови, а також умови, за яких запит може бути розглянутий повторно, і повертає запит.

3. Якщо є підстави для відмови у задоволенні запиту або для його відкладен­ня, уповноважений (центральний) орган України може узгодити із запитуючою стороною порядок виконання запиту за певних обмежень. Якщо запитуюча сто­рона погоджується з визначеними умовами, запит задовольняється після вико­нання запитуючою стороною цих умов.

   1. Після виконання запиту про міжнародну правову допомогу уповноважений (центральний) орган України повинен протягом 10 днів (ч. З ст. 560 КПК) передати запитуючій стороні всі одержані відомості та докази.

   2. Запитуючій стороні може бути відмовлено у задоволенні запиту про правову допомогу у випадках, передбачених міжнародним договором України. За відсутності міжнародного договору України у виконанні запиту повинно бути відмовлено за на­явності підстав, визначених ч. 2 ст. 557 КПК.

   3. Надання правової допомоги може бути повністю або частково відкладене, якщо виконання доручення перешкоджатиме досудовому розслідуванню або судовому роз­гляду, що триває в Україні.

Стаття 556

Конфіденційність

7. На прохання запитуючої сторони уповноважений (центральний) орган України має право вжити додаткових заходів для забезпечення конфіденційнос­ті факту отримання запиту про міжнародну правову допомогу, його змісту та відомостей, отриманих у результаті його виконання.

8. За необхідності погоджуються умови та терміни збереження конфіденційних відомостей, отриманих у результаті виконання запиту.

1. Конфіденційність факту отримання запиту про міжнародну правову допомогу полягає у вжитті заходів уповноваженим (центральним) органом України щодо нероз- голошення змісту та відомостей, отриманих у результаті його виконання. Під час за­стосування ст. 556 КПК зобов'язання щодо нерозголошення змісту поширюються і на відповідний компетентний орган України, який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.

Зазначена норма кореспондується зі ст. 25 Другого додаткового протоколу до Єв­ропейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 р., на під­ставі якої запитуюча сторона може вимагати, щоб запитувана сторона зберігала кон­фіденційність факту й суті прохання, за винятком випадків, коли розголошення здійснюється настільки, наскільки воно необхідне для виконання прохання. Якщо запитувана Сторона не може виконати вимоги стосовно конфіденційності, вона не­гайно повідомляє про це запитуючій стороні.

2. Умови та терміни збереження конфіденційних відомостей, отриманих у резуль­таті виконання запиту, у разі необхідності погоджуються сторонами.

Стаття 557

Відмова у виконанні запиту про міжнародну правову допомогу

1. Запитуючій стороні може бути відмовлено у задоволенні запиту про право­ву допомогу у випадках, передбачених міжнародним договором України.

2. За відсутності міжнародного договору України у виконанні запиту повинно бути відмовлено, якщо:

   1. виконання запиту суперечитиме конституційним засадам чи може завдати шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим інтересам України;

   2. запит стосується правопорушення, за яке в Україні стосовно тієї самої осо­би судом прийнято рішення, яке набрало законної сили;

   3. запитуюча сторона не забезпечує взаємності у цій сфері;

   4. запит стосується діяння, яке не є кримінальним правопорушенням за за­коном України про кримінальну відповідальність;

   5. є достатні підстави вважати, що запит спрямований на переслідування, засудження або покарання особи за ознаками її раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

6) запит стосується кримінального правопорушення, яке є предметом досудо­вого розслідування або судового розгляду в Україні.

1. Право України відмовити у виконанні запиту про міжнародну правову допо­могу може бути передбачено багатосторонніми договорами (конвенціями), двосто­ронніми договорами, ратифікаційними законами тощо.

Право відмовляти у задоволенні запиту про правову допомогу передбачено ст. 19 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 p., однак причини будь-якої відмови у наданні взаємної допомоги повинні пояснюватись. Також у ст. 2 цієї Конвенції визначені такі випадки відмови: якщо прохання про надання до­помоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної сторони, є політичним правопорушенням, правопорушенням, пов'язаним із політичним правопорушенням, або податковим правопорушенням; якщо запитувана сторона вважає, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни. Також ч. 2 ст. 1 Другого додаткового протоколу до Євро­пейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 р. вказує, що ця Конвенція не застосовується до арештів, виконання вироків та до правопорушень, пе­редбачених військовим правом, які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом. Частина 4 ст. 1 цього Протоколу визначає, що у наданні взаємної допомоги не може бути відмовлено виключно на підставі того, що вона стосується діянь, за які юри­дична особа може бути притягнута до відповідальності в запитуючій стороні.

ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у криміналь­них справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» від 16 січня 1998 p. № 44/98-ВР (зі змінами) Україна встановила такі умови виконання зазначеної Конвенції та Додаткового протоколу:

• Україна залишила за собою право не виконувати запит про подання допомоги, якщо: є достатні підстави вважати, що він спрямований на переслідування, засудження або покарання особи за ознаками її раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця про­живання, за мовними або іншими ознаками; виконання запиту є несумісним з принци­пом «поп bis in idem» («немає двох покарань за один злочин»); запит стосується право­порушення, яке є предметом розслідування або судового розгляду в Україні;

• Україна виконуватиме судові доручення щодо обшуку або арешту майна за умо­ви, що виконання судового доручення має бути сумісним із законодавством запитува­ної сторони;

• повістка про виклик до суду обвинуваченої особи, яка перебуває на території України, повинна передаватися відповідним органам не пізніш як за 40 днів перед датою, встановленою для явки;

• прохання та документи, які до них додаються, мають надсилатися до України разом з перекладом українською мовою або однією з офіційних мов Ради Європи, якщо вони не складені цими мовами.

ЗУ «Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах» від 1 червня 2011 p. № 3449-VI Укра­їна встановила такі умови виконання зазначеного Протоколу:

• Україна залишила за собою право виконувати прохання адміністративних орга­нів сторін у наданні взаємної допомоги у провадженні, здійснюваному адміністратив­ними органами стосовно діянь, які є караними відповідно до національного законо­давства запитуючої або запитуваної сторони на підставі того, що вони є порушеннями норм права, у випадках, коли таке рішення може зумовити провадження в суді, який має юрисдикцію, зокрема, у кримінальних справах, за умови, що такі прохання також можуть надсилатися безпосередньо адміністративними або судовими органами за­питуючої Сторони, коли вони направлені до Генеральної прокуратури України;

• прохання про надання взаємної допомоги та будь-які інші повідомлення, перед­бачені цією Конвенцією або Протоколами до неї, можуть надсилатися за допомогою будь-яких електронних або інших засобів зв'язку за умови, що запитуюча сторона гарантує невідкладне надання письмового оригіналу цього прохання. Однак будь-яка договірна держава може будь-коли за допомогою заяви, надісланої Генеральному секретарю Ради Європи, визначити умови, за яких вона погоджується приймати й виконувати прохання, одержані за допомогою електронних або інших засобів зв'язку. Україна погоджується приймати та виконувати прохання, одержані за допомогою електронних або інших засобів зв'язку, за умови, що запитуюча сторона гарантує не­відкладне надання письмового оригіналу цього прохання. Матеріали, отримані вна­слідок виконання такого прохання, надаватимуться запитуючій стороні лише після надходження оригіналу прохання;

• Україна залишає за собою право не бути зв'язаною умовами, встановленими стороною, що надає інформацію (при цьому згідно із Другим додатковим протоколом сторона, яка надає інформацію, може відповідно до свого національного законодавства встановити умови використання такої інформації стороною, яка її одержує), якщо вона попередньо не отримає повідомлення про характер інформації, що надається, та не надасть згоду на передачу такої інформації;

• Україна заявляє, що згода затриманої особи на тимчасову передачу повинна бути отримана до досягнення домовленості між компетентними органами про тимчасову передачу затриманих осіб запитуваній стороні;

• Україна залишила за собою право не приймати статтю 16 «Вручення документів шляхом поштового пересилання»;

• Україна залишила за собою право не приймати ст. 17 «Транскордонне спостере­ження» ;

• Україна залишила за собою право не приймати ст. 19 «Таємні розслідування»;

• Україна заявляє, що передані іншій стороні персональні дані не можуть вико­ристовуватися останньою без попередньої згоди України для цілей: провадження, до якого застосовуються Конвенція чи будь-який із Протоколів до неї; для інших судових й адміністративних проваджень, безпосередньо пов'язаних із провадженням, зазна­ченим у підпункті «а»; для запобігання безпосередній і серйозній загрозі суспільній безпеці - у рамках проваджень, щодо яких Україна може відмовити або встановити обмеження у передачі або використанні персональних даних згідно з Конвенцією або Протоколами до неї.

Статтею 19 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сі­мейних і кримінальних справах 1993 р. передбачено, що прохання про надання право­

вої допомоги може бути відхилене, якщо надання такої допомоги може завдати шкоди суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству запитуваної договірної сторони.

Також відмова у наданні міжнародної правової допомоги може бути передбачена у міжнародному договорі України з іншою державою. Так, Договором між Україною та Республікою Індія про взаємну правову допомогу в кримінальних справах від З жовтня 2002 р. запитувана договірна сторона може відмовити в наданні допомоги, якщо: виконання запиту може завдати шкоди її суверенітету, безпеці, громадському порядку чи іншим суттєвим інтересам або завдати шкоди безпеці будь-якої особи; виконання запиту суперечило би внутрішньому законодавству запитуваної договірної сторони; запит стосується арешту, вилучення або конфіскації доходів чи знарядь зло­чину, який, за умов скоєння під юрисдикцією запитуваної договірної сторони, не ви­знавався б як злочин, що тягне винесення постанови про конфіскацію; запит стосу­ється злочину, в зв'язку з яким обвинувачену особу було піддано кримінальному пере­слідуванню, остаточно визнано винною, виправдано або помилувано.

У всіх випадках відмови у наданні міжнародної правової допомоги уповноважений (центральний) орган України повертає такий запит компетентному органу іноземної держави із обов'язковим зазначенням причин.

Стаття 558

Порядок виконання запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу на території України

1. Центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або ор­ган, уповноважений здійснювати зносини відповідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, за результатами розгляду запиту компетентного органу іно­земної держави про міжнародну правову допомогу приймає рішення щодо:

   1. доручення його виконання органу досудового розслідування, прокуратури або суду з одночасним вжиттям заходів щодо забезпечення умов конфіденційності;

   2. можливості виконання запиту із застосуванням законодавства іноземної держави;

   3. відкладення виконання, якщо це може перешкоджати кримінальному про­вадженню на території Україні, або погоджує з компетентним органом іноземної держави можливість виконання запиту на певних умовах;

   4. відмови у виконанні запиту з підстав, передбачених статтею 557 цього Кодексу;

   5. можливості виконання запиту, якщо витрати на таке виконання явно пере­вищуватимуть завдану кримінальним правопорушенням шкоду або явно не відповідатимуть тяжкості кримінального правопорушення (якщо це не супере­чить міжнародному договору України);

   6. вчинення інших дій, передбачених міжнародним договором, згода на Обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

2. Запит компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу виконується упродовж одного місяця з дати його надходження до без­посереднього виконавця. За необхідності виконання складних та великих за

обсягами процесуальних дій, у тому числі таких, що потребують погодження прокурора або можуть бути проведені лише на підставі ухвали слідчого судді, строк виконання може бути продовжений центральним органом України або органом, уповноваженим здійснювати зносини з компетентними органами іно­земної держави відповідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу.

3. Складені органом досудового розслідування, слідчим, прокурором або суддею документи для забезпечення виконання запиту про міжнародну правову допомогу підписуються зазначеними посадовими особами та скріплюються печаткою від­повідного органу. Отримані за результатами виконання запиту від інших відомств, установ чи підприємств (незалежно від форми власності) документи повинні бути підписані їхніми керівниками та скріплені печаткою відповідного відомства, уста­нови чи підприємства. Орган досудового розслідування або слідчий передає мате­ріали виконання запиту прокурору, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, для перевірки повноти і законності проведених слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій.

4. Отримані під час виконання запиту про міжнародну правову допомогу до­кументи направляються компетентному органу іноземної держави у порядку, встановленому відповідним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

5. У разі відсутності міжнародного договору України з відповідною іноземною державою виконання запиту про міжнародну правову допомогу здійснюється з дотриманням вимог цієї статті, а отримані документи направляються центральним органом України щодо міжнародної правової допомоги дипломатичним шляхом.

6. При передачі матеріалів компетентному органу іноземної держави централь­ний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини з компетентними органами іноземної держави відповідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, може встановити відповідно до законо­давства та міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, обмеження щодо використання таких матеріалів.

7. У разі неможливості виконати запит про міжнародну правову допомогу, а також у разі відмови у наданні міжнародної правової допомоги з підстав, перед­бачених статтею 557 цього Кодексу, центральний орган України щодо міжнарод­ної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини відповід­но до частини третьої статті 545 цього Кодексу, повертає такий запит компетент­ному органу іноземної держави із зазначенням причин.

1. Після розгляду запиту про міжнародну правову допомогу на предмет обґрунто­ваності і відповідності вимогам законів або міжнародних договорів України уповно­важений (центральний) орган України повинен прийняти одне з рішень, передбачених ч. 1 ст. 558 КПК.

Визначення компетентного органу, який забезпечуватиме виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги, цілком покладено на уповноважений (цен­тральний) орган України з одночасним вжиттям заходів щодо забезпечення умов конфіденційності, встановлених у ст. 556 КПК.

Запит може бути виконаний із застосуванням законодавства іноземної держави, якщо можливість застосування законодавства іноземної держави передбачена відпо­відним міжнародним договором та до запиту долучено витяги відповідних норм за­конодавства запитуючої сторони (така можливість визначена ч. 1 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.).

Рішення щодо можливості виконання запиту, якщо витрати на таке виконання явно перевищуватимуть завдану кримінальним правопорушенням шкоду або явно не від­повідатимуть тяжкості кримінального правопорушення, може бути прийняте лише у випадках, коли це не суперечить міжнародному договору України. При цьому чинни­ми міжнародними договорами не передбачено можливість відмови у виконанні за­питів про правову допомогу з наведеної причини.

2. У разі прийняття рішення про задоволення запиту уповноважений (центральний) орган України надсилає запит компетентному органу України. Строк виконання за­питу про правову допомогу безпосереднім виконавцем становить один місяць та може бути продовжений уповноваженим (центральним) органом України. Під безпосеред­нім виконавцем у ч. 2 ст. 558 КПК слід розуміти працівника відповідного компетент­ного органу, який забезпечує виконання запиту про міжнародну правову допомогу. Порядок проведення процесуальних дій, що потребують погодження прокурора або можуть бути проведені лише на підставі ухвали слідчого судді (процесуальних дій, які потребують спеціального дозволу), врегульований ст. 562 КПК.

3. КПК передбачає, що всі документи, складені органом досудового розслідуван­ня, слідчим, прокурором або суддею, іншим відомством, установою чи підприємством (незалежно від форми власності), повинні бути належно завірені, тобто підписані та скріплені печаткою установи. Після проведення необхідних для виконання запиту процесуальних дій орган досудового розслідування або слідчий передає матеріали виконання запиту відповідному прокурору. Прокурор зобов'язаний перевірити повно­ту виконання запиту та відповідність виконання вимогам законів або міжнародних договорів України. У разі виявлення порушень або неповноти проведення процесу­альних дій прокурор на підставі п. 4 ч. 1 ст. 36 КПК може дати письмові вказівки органу досудового розслідування або слідчому щодо їх проведення, а в необхідних випадках - особисто провести відповідні процесуальні дії в порядку, визначеному КПК. Складення прокурором процесуального акта про повноту та законність прове­дених процесуальних дій КПК не вимагається.

4. За наявності відповідного міжнародного договору матеріали направляються уповноваженим (центральним) орган України безпосередньо до компетентного орга­ну запитуючої сторони. За відсутності відповідного міжнародного договору матеріа­ли направляються уповноваженим (центральним) орган України через Міністерство закордонних справ України. При цьому уповноважений (центральний) орган України має право встановити обмеження щодо використання таких матеріалів запитуючою стороною. Такі обмеження повинні бути визначені у супровідному листі.

5. Причини та порядок відмови у виконанні запиту про міжнародну правову до­помогу врегульовані ст. 557 КПК.

Відкладення надання міжнародної правової допомоги

1. Надання правової допомоги може бути повністю або частково відкладене, якщо виконання доручення перешкоджатиме досудовому розслідуванню або судовому розгляду, що триває в Україні.

1. Відкладення виконання запиту (окрім ч. З ст. 555 та ст. 559 КПК) визначається, зокрема, ст. 7 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 р. Так, запитувана сторона може відкласти здійснення дії, про яку йдеться у проханні, якщо така дія може зашкодити розслідуван­ню, кримінальному переслідуванню або пов'язаним з ними провадженням, що здійсню­ються її органами. Перш ніж відмовити в допомозі або відкласти її надання запитувана сторона, у разі необхідності - після консультацій із запитуючою стороною, вирішує, чи може прохання бути виконано частково або на таких умовах, які вона вважає необхід­ними. Якщо виконання прохання відкладається, то повинні бути зазначені причини відкладення. Запитувана сторона також повідомляє запитуючій стороні про будь-які причини, які унеможливлюють виконання прохання або можуть значно його затримати.

Стаття 560

Завершення процедури надання міжнародної правової допомоги

1. Орган, якому було доручено виконання запиту, після здійснення необхідних процесуальних дій надсилає всі отримані матеріали уповноваженому (централь­ному) органу України. У разі неправильного або неповного виконання запиту уповноважений (центральний) орган має право вимагати додаткових заходів для виконання запиту.

2. Документи, отримані внаслідок виконання запиту, засвідчуються гербовою печаткою компетентного органу, який проводив процесуальні дії, та передають­ся уповноваженому (центральному) органу України для передання запитуючій стороні без перекладу, якщо інше не передбачено міжнародним договором.

3. Уповноважений (центральний) орган України надсилає матеріали, отри­мані під час виконання запиту, уповноваженому (центральному) органу запиту­ючої сторони протягом десяти календарних днів після їх отримання від компе­тентного органу України.

   1. Після виконанням прокурором дій, передбачених ч. З ст. 558 КПК, орган, якому було доручено виконання запиту, надсилає всі отримані матеріали відповідному упов­новаженому (центральному) органу України.

   2. При отриманні зазначених матеріалів уповноважений (центральний) орган України має право:

1) вимагати від компетентного органу додаткових заходів для виконання запиту в разі неправильного або неповного його виконання. Такі вимоги для компетентного органу є обов'язковими;

2) протягом десяти днів після надходження матеріалів, отриманих під час вико­нання запиту, надіслати їх запитуючій стороні.

Стаття 561

Процесуальні дії, які можуть бути проведені в порядку надання міжнародної правової допомоги

1. На території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або міжнародним договором.

1. Україна взяла на себе зобов'язання виконувати всі процесуальні дії, передбаче­ні КПК та міжнародними договорами, за винятком тих положень, які Україна зали­шила за собою право не приймати. Винятки щодо надання міжнародної правової допомоги Україною визначені у ст. 557 КПК.

Стаття 562

Процесуальні дії, які потребують спеціального дозволу

1. Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу про­курора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому цим Кодексом, навіть якщо законодавство запитуючої сто­рони цього не передбачає. Підставою для вирішення питання щодо надання такого дозволу є матеріали звернення компетентного органу іноземної держави.

2. У разі якщо при зверненні за допомогою в іноземній державі необхідно вико­нати процесуальну дію, для проведення якої в Україні потрібен дозвіл прокурора або суду, така процесуальна дія може запитуватися лише після надання відповід­ного дозволу прокурором або судом у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому належно засвідчена копія такого дозволу долучається до матеріалів запиту.

1. КПК містить вичерпний перелік процесуальних дій, здійснення яких можливе лише за відповідним рішенням слідчого судді або суду:

• тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 159 КПК);

• арешт майна (ст. 170 КПК);

• проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК);

• обшук (ст. 234 КПК);

• слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК);

• примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної екс­пертизи (ч. З ст. 242 КПК);

• відбирання біологічних зразків примусово для проведення експертизи (ч. З ст. 245 КПК);

• втручання у приватне спілкування (ст. 258 КПК), у тому числі аудіо-, відеокон- троль особи (ст. 260 КПК), арешт, огляд і виїмка кореспонденції (статті 261-262 КПК), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК);

• обстеження шляхом таємного проникнення до публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК);

• установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК);

• спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК);

• аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК);

• негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК).

Процесуальні дії, проведення яких вимагає санкції прокурора:

• огляд трупа, пов'язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК);

• освідування особи (ст. 241 КПК);

• контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК).

2. У всіх вказаних вище випадках до запиту повинне долучатися відповідне про­цесуальне рішення слідчого судді, суду або прокурора, засвідчене підписом та гербо­вою печаткою.

Стаття 563

Присутність представників компетентних органів запитуючої держави

1. Представник компетентного органу іноземної держави, дозвіл на присутність якого надано відповідно до вимог цього Кодексу, не має права самостійно прово­дити на території України будь-які процесуальні дії. У разі присутності під час проведення процесуальних дій такі представники повинні дотримуватися вимог законів України.

2. Особи, передбачені частиною першою цієї статті, мають право спостеріга­ти за проведенням процесуальних дій та вносити зауваження та пропозиції щодо їх проведення, з дозволу слідчого, прокурора або суду ставити запитання, а також робити записи, у тому числі із застосуванням технічних засобів.

1. Окрім ст. 563 КПК, присутність представників компетентних органів запитуючої держави встановлена:

• статтею 4 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р., згідно з якою посадові та зацікавлені особи можуть бути присутні під час виконання судового доручення, якщо запитувана сторона на це згодна;

• статтею 2 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про вза­ємну допомогу у кримінальних справах 2001 р., яка доповнює ст. 4 Конвенції 1959 р. і визначає, що не можна відмовляти у виконанні прохання стосовно присутності таких посадових або заінтересованих осіб у випадках, коли така присутність може зробити виконання прохання про надання допомоги таким, що буде відповідати потребам за­питуючої сторони більшою мірою, і отже, може дозволити уникнути потреби в до­даткових проханнях про надання допомоги;

• статтею 8 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., згідно з якою на прохання запитуючої уста­нови запитувана установа своєчасно повідомляє їй і зацікавленим сторонам про час і місце виконання доручення, для того щоб вони могли бути присутніми при виконан­ні доручення відповідно до законодавства запитуваної договірної сторони.

Представник компетентного органу іноземної держави повинен мати дозвіл цен­трального органу України (п. 1 ч. 4 ст. 554 КПК) на присутність під час проведення процесуальних дій та дотримуватися вимог законів України.

2. Представнику компетентного органу іноземної держави забороняється само­стійно проводити на території України будь-які процесуальні дії.

Представник компетентного органу іноземної держави має право:

• спостерігати за проведенням процесуальних дій;

• вносити зауваження та пропозиції щодо проведення процесуальних дій;

• з дозволу слідчого, прокурора або суду ставити запитання особам, які допиту­ються;

• робити записи, у тому числі із застосуванням технічних засобів.

Присутність представника компетентного органу іноземної держави, його заува­ження та пропозиції, поставлені запитання та фіксування технічними засобами на­лежить обов'язково заносити до протоколу відповідної процесуальної дії.

Стаття 564

Вручення документів

1. За запитом компетентного органу іноземної держави про міжнародну пра­вову допомогу документи та рішення, долучені до такого запиту, вручаються особі, визначеній у запиті, в порядку, встановленому цією статтею.

2. Слідчий, прокурор або суд для виконання запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу викликає особу для вру­чення документів. Якщо особа не з'явилася без поважних причин, до неї може бути застосовано привід у порядку, передбаченому цим Кодексом.

3. Орган досудового розслідування, слідчий, прокурор або суд складає про­токол про вручення особі документів із зазначенням місця та дати їх вручення. Протокол підписується особою, якій вручено документи, з викладом її заяв або зауважень при отриманні документів. У випадках, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, складається також окреме підтвердження, що підписується особою, яка отрима­ла документи, та особою, яка здійснила їх вручення.

4. У разі відмови особи отримати документи, що підлягають врученню, про це зазначається у протоколі. При цьому документи, що підлягають врученню, вважаються врученими, про що зазначається у протоколі.

5. Якщо документи, що підлягають врученню, не містять перекладу україн­ською мовою і складені мовою, яка є незрозумілою особі, зазначеній у запиті, така особа має право відмовитися отримати документи. У такому разі документи вважаються такими, вручення яких не відбулося.

6. Протокол про вручення документів передається разом з іншими докумен­тами, доданими до запиту, компетентному органу іноземної держави у порядку, передбаченому статтею 558 цього Кодексу.

1. Окрім ст. 564 КПК, вручення процесуальних документів та рішень встановлено:

• статтею 7 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р.;

• статтями 10,11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.;

• відповідними положеннями інших міжнародних договорів України.

  2. Порядок виклику слідчим, прокурором, судом, зміст повістки про виклик та поважні причини неприбуття на виклик врегульовані гл. 11 КПК. Наслідком непри­буття на виклик у цьому випадку може бути лише привід особи (ст. 140 КПК).

  3. Вручення особі документів оформляється відповідним протоколом. Зміст про­токолу у кримінальному провадженні повинен відповідати вимогам статей 104-105 КПК. При цьому у зазначеному протоколі необхідно вказати, що він складається у зв'язку із виконанням запиту компетентного органу іноземної держави про надання правової допомоги. Відповідно до ч. З ст. 558 та ч. 2 ст. 560 КПК зазначений протокол повинен бути скріплений гербовою печаткою компетентного органу, який проводив вручення.

  4. Прикладом окремого підтвердження, що підписується особою, яка отримала документи, та особою, яка здійснила їх вручення, можуть бути вимоги ч. 2 ст. 7 Єв­ропейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р., згідно з якою підтвердження вручення здійснюється шляхом надання розписки, датованої і підписаної відповідною особою, або заяви запитуваної сторони про здійснення вру­чення, в якій зазначаються спосіб і дата такого вручення. Той чи інший з цих доку­ментів негайно надсилається запитуючій стороні. На прохання запитуючої сторони запитувана сторона відзначає, чи було вручення документів здійснено відповідно до законодавства запитуваної сторони. Якщо вручення документів не може бути здійсне­ним, запитувана сторона негайно повідомляє про це запитуючу сторону.

  5. Документи вважаються врученими також у разі відмови особи отримати доку­менти. Водночас, якщо особа відмовилася отримувати документи на підставі того, що вони не містять перекладу українською мовою і складені мовою, незрозумілою особі, - документи вважаються такими, вручення яких не відбулося.

  6. Надсилання відповідного протоколу та додатків до нього регулюється ст. 558 КПК.

|Стаття 565

Тимчасова передача

1. Якщо для давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження необхідна присутність особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної

держави і не притягується до кримінальної відповідальності в цьому криміналь­ному провадженні, орган досудового розслідування, прокурор, суддя або суд України, які здійснюють кримінальне провадження, складають прохання про тимчасову передачу такої особи в Україну.

2. Прохання про тимчасову передачу оформляється та направляється відпо­відно до порядку, передбаченого статтями 548,551 та 552 цього Кодексу.

3. У разі задоволення компетентним органом іноземної держави прохання про тимчасову передачу особи така особа має бути повернута після проведення процесуальних дій, для яких вона була передана, у погоджений з іноземною державою строк.

4. Орган досудового розслідування, прокурор, суддя або суд України, які здій­снюють кримінальне провадження, складають документи про продовження в разі необхідності строку тимчасової передачі та направляють їх центральному органу щодо міжнародної правової допомоги не пізніш як за двадцять днів до закінчення такого строку.

5. Рішення компетентного органу іноземної держави про тримання особи під вартою або про призначення їй покарання у виді позбавлення волі є підставою для тримання під вартою в Україні особи, яка тимчасово передана в Україну.

6. Тимчасова передача до іноземної держави особи, яка відбуває покарання на території України, можлива на прохання компетентного органу іноземної держави з дотриманням умов, передбачених частинами першою і третьою цієї статті.

7. Тимчасова передача особи здійснюється лише за наявності письмової згоди такої особи.

   1. Окрім ст. 565 КПК, тимчасова передача осіб встановлена ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. та відповідними по­ложеннями інших міжнародних договорів України.

Така особа повинна відбувати покарання у вигляді позбавлення волі на території запитуваної сторони та не притягуватися до кримінальної відповідальності у кримі­нальному провадженні запитуючої сторони, а її показання або участь у процесуальних діях є нагальною необхідністю для виконання завдань кримінального судочинства.

2. Прохання про тимчасову передачу повинно бути оформлене з урахуванням ви­мог статей 548, 551 та 552 КПК і містити гарантії, що особа буде триматися під вартою на території запитуючої сторони упродовж усього періоду тимчасової передачі та буде своєчасно, до закінчення взаємно узгодженого строку, повернута на територію запи­туваної сторони.

3. Відповідно до ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у криміналь­них справах 1959 р. у тимчасовій передачі може бути відмовлено, якщо: особа, яку тримають під вартою, не погоджується на передачу; її присутність необхідна в ході кримінального провадження, що здійснюється на території запитуваної сторони; пе­редача може призвести до продовження строку тримання її під вартою; існують інші першочергові підстави для того, щоб не передавати її на територію запитуючої сто­рони.

Стаття 566

Виклик особи, яка перебуває за межами України

1. Особу, яка перебуває за межами України, для провадження слідчих чи інших процесуальних дій на території України викликають повісткою на підставі за­питу (доручення) про міжнародну правову допомогу. Викликаній особі, крім підозрюваного та обвинуваченого, повідомляється про розмір і порядок відшко­дування витрат, пов'язаних з викликом. Запит (доручення) у рамках міжнародної правової допомоги про виклик особи, яка перебуває за межами України, направ­ляється компетентному органу іноземної держави не пізніше шістдесяти діб до дати явки особи або в інший строк, передбачений міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

2. Викликана особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальнос­ті, затримана, стосовно неї не може бути обраний запобіжний захід у вигляді три­мання під вартою, до неї не можуть бути застосовані інші заходи забезпечення кримінального провадження чи обмеження її особистої свободи як з приводу кри­мінального правопорушення, яке є предметом цього кримінального провадження, так і за будь-яке інше кримінальне правопорушення, вчинене до перетинання державного кордону України (при в'їзді в Україну). Стосовно такої особи не може бути приведений до виконання вирок, ухвалений до перетину державного кордону України у зв'язку з викликом. Підозрюваний, обвинувачений або засуджений може бути затриманий, стосовно нього може бути застосований запобіжний захід або приведений до виконання вирок лише за злочин, зазначений у повістці.

3. Викликана особа втрачає гарантії, передбачені цією статтею, якщо не зали­шить територію України, маючи таку можливість, протягом п'ятнадцяти діб або іншого строку, передбаченого міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, від моменту отримання письмового по­відомлення органу досудового розслідування, прокуратури або суду про відсутність необхідності у проведенні слідчих чи інших процесуальних дій за її участю.

1. Запит про міжнародну правовому допомогу у вигляді виклику особи повинен містити:

1. назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запиту­ваної сторони;

2. посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засади вза­ємності;

3. найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнарод­на правова допомога;

4. відомості про відповідну особу, зокрема, її ім'я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту, а також зв'язок цієї особи із предметом кримінального провадження;

5. чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їхнього зв'язку із предметом кримінального провадження;

6) інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту або передбачені міжна­родним договором чи вимогою компетентного органу запитуваної сторони.

2. Додатком такого запиту є повістка про виклик особи. За загальними правилами, передбаченими для виклику осіб у кримінальному провадженні (ст. 137 КПК), у по­вістці слід зазначити:

   1. прізвище та посаду слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснює виклик;

   2. найменування та адресу суду або іншої установи, до якої здійснюється виклик, номер телефону чи інших засобів зв'язку;

   3. ім'я (найменування) особи, яка викликається, та її адресу;

   4. найменування (номер) кримінального провадження, в рамках якого здійснюєть­ся виклик;

   5. процесуальний статус, у якому перебуває викликана особа;

   6. час, день, місяць, рік і місце прибуття викликаної особи;

   7. процесуальну дію (дії), для участі в якій викликається особа;

   8. підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив виклик.

У запиті слід також відобразити такі гарантії викликаної особи в Україні:

1. вона не може бути притягнута до кримінальної відповідальності;

2. вона не може бути затримана;

3. стосовно неї не може бути обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою;

4. до неї не можуть бути застосовані інші заходи забезпечення кримінального провадження чи обмеження її особистої свободи як з приводу кримінального право­порушення, яке є предметом цього кримінального провадження, так і за будь-яке інше кримінальне правопорушення, вчинене до перетину державного кордону України (при в'їзді в Україну);

5. стосовно неї не може бути приведений до виконання вирок, ухвалений до пере­тину державного кордону України у зв'язку з викликом.