Тема 6: основні наукові школи психології

Біхевіоризм — один з напрямів психології, що зводить поведінку людей до механічних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразнення.

Як «наука про поведінку» біхевіоризм прийшов на зміну емпіричній психології у ХХ ст. Новий напрямок намагався побудувати психологію не на ідеалістичній, а на матеріалістичній основі. Біхевіористи вважали, що предметом психології може бути тільки поведінка людини, що виражається в доступному об'єктивному спостереженні матеріальних процесів, а не психічні стани. Біхевіористи не змогли побудувати дійсно наукову психологію, оскільки у своїх поглядах на поводження людини виходили з механістичного матеріалізму.

Біхевіористи стверджували, що наука повинна вивчати свій предмет винятково об'єктивними (спрямованими на пізнання зовнішніх об'єктів і явищ, а не внутрішніх суб'єктивних переживань) методами, як єдино науковими, тобто за допомогою об'єктивного спостереження і об'єктивного експерименту.

Предметом психології має бути поведінка людини, під яким біхевіористи розуміли дії і вчинки, доступні зовнішньому спостереженню. Те, як людина ходить, сидить, як вона робить ті чи інші дії, як вона говорить, яка міміка її обличчя, тобто все те, що доступно зовнішнього спостереження за допомогою органів почуттів, і має, на думку біхевіоризтів, вивчати психологія, побудована на матеріалістичних засадах.

Необіхевіоризм – напрям в американській психології, який виник у 30-х рр.. ХХ ст.

Сприйнявши головний постулат біхевіоризму про те, що предмет психології - об'єктивно спостерігаються реакції організму на стимули зовнішнього середовища, необихевиоризм доповнив його поняттям змінних проміжних факторів, службовців посеред ланкою між впливом стимулів і відповідними м'язовими рухами. Слідуючи методології оперціоналізму, необихевиоризм вважав, що зміст зазначеного поняття (так називали «неспостережний» пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки) виявляється в лабораторних експериментах по ознаками, що визначаються за допомогою операцій дослідника.

Необіхевіорізм свідчив про кризу «класичного» біхевіоризму, нездатного пояснити цілісність і доцільність поведінки, його регульованість інформацією про навколишній світ і залежність від потреб організму. Використовуючи ідеї гештальтпсихології і фрейдизму, (Е. Ч. Толмен), а також павловського вчення про вищої нервової діяльності (К. Л. Халл), Н. прагнув подолати обмеженість вихідної біхевіорістской доктрини, зберігши, проте, її основну установку на біологізацію людської психіки.

Гештальтпсихологія — напрям (школа) у західній психології першої третини XX століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році. Постулат гештальтпсихології звучить так: первинними даними психології є цілісні структури (гештальти), що практично не виводяться з компонентів що їх утворюють. Гештальтам притаманні власні характеристики і закони, зокрема, «закон групування», «закон відношення» (фігура/фон).

Гешта́льт — це просторово-наочна форма предметів що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Яскравим прикладом, за Келлером, є мелодія, що впізнавана навіть у випадку транспортування на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам’яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму. Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффкі і Вольфгангу Келлеру, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур — гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Гешта́льт — це цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває згідно з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом.

Гешта́льт-фа́ктор — це будь-яка стимульна ситуація, яка має тенденцію викликати перцептивні образи цілісності або єдності.

Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у ХХ.

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

У психосоматичній конспекції 3 точки зору на психічне:

1. Тонічна точка зору – Фрейд розрізняє три сфери психіки(свідомість перед свідомість і несвідоме). Свідомість має властивість переживання, перед свідоме – приховане несвідоме, несвідоме – витіснене несвідоме психіки, не має можливості потрапити у свідомість.

2. Динамічний аспект розгляду психічного що передбачає зіткнення та боротьбу свідомого із несвідомим.

3. Економічна (енергетична) точка зору на діяльність психіки – розгляд психіки з точки зору витрат енергії.

Принцип незадоволення – страждання.

Захисні механізми психіки: витіснення, регресія, раціоналізація, сублімація, проекція, заміщення.

Аналітична психологія — напрямок неофрейдизму, засновником якого є швейцарський психолог і культуролог К. Г. Юнг. Це вчення грунтується на понятті колективного несвідомого, в якому знайшли відображення дані антропології, етнографії, історії культури і релігії, проаналізовані Юнгом в аспекті біологічної еволюції і культурно-історичного розвитку, і яке проявляється у психіці індивіда. Як одиниці аналізу психіки Юнг запропонував поняття архетипу як вродженого зразка поводження, що відповідає різним пластам психіки людини: тварини, загальнолюдського, родового, сімейного та індивідуального. Енергетика архетипу обумовлена тим, що він є проявом лібідо. Крім поняття колективного несвідомого Юнг дав опис екстравертований (спрямований переважно на зовнішній світ) і інтровертований (спрямований на внутрішній, суб'єктивний світ) установок.

Центральним змістом концепції Юнга складає вчення про несвідоме та про процес розвитку особистості. У несвідомому він виділяє особисте та колективне несвідоме.

Особисте несвідоме – поверхневий шар психіки, що включає всі змісти, що пов‘язані з індивідуальним досвідом.

Колективне несвідоме – це надособиста несвідома психіка, що включає інстинкти, потяги та архетипи.

Індивідуальна психологія — напрям глибинної психології, заснований і розроблений А. Адлером після його розриву з фрейдизмом.

Основні припущення Адлера заключаються в наступному:

1. Будь-яка поведінка відбувається в соціальному контексті. Людина народжується в деякому оточенні і вступає в обопільні відносини з ним. Тому людину не можна вивчати ізольовано (1929).

2. Природним наслідком цієї першої аксіоми є те, що індивідуальна психологія — це міжособистісна психологія.

3. Психологія Адлера відмовляється від редукционізму і віддає перевагу холізму. У своїх дослідженнях адлеріанці основну увагу надають вивченню особистості в цілому, образу її дій протягом життя, і набагато менше значення надають частковим функціям. 4. І свідоме і несвідоме служать індивіду, що використовує їх для здійснення особистої мети.

5. Щоб зрозуміти індивіда необхідне розуміння його когнітивної організації і стилю життя.

6. Поведінка може мінятися протягом всього життя людини відповідно до безпосередніх вимог ситуації чи з довгостроковою метою, властивою його стилю життя. Стиль життя залишається відносно постійним протягом життя, переконання ж під впливом психотерапії можуть змінитися.

7. Згідно з концепцією Адлера, не причини примушують людину. Тобто, людину визначають не спадковість і оточення. «І то і інше дають тільки каркас і той вплив, на який реагує індивід згідно з його творчою здатністю». Люди йдуть до мети, яку вони самі обрали. Мети, яка дасть їм місце в цьому світі, забезпечить їм безпеку і збереже самоповагу. Життя є динамічним прагненням.

8. Центральне прагнення людського існування описувалося різним чином: як завершеність (Adler, 1958), досконалість (Adler, 1964а), перевага (Adler, 1926), самореалізація (Horney, 1951), самоактуалізація (Goldstein, 1939), компетентність (White, 1957) і влада (mastery) (Adler, 1926). Важливе значення при цьому має той напрям, який приймають дані прагнення. Якщо прагнення направлені на збільшення торжества особистості, то Адлер розглядав їх як соціально даремні і, в крайніх випадках, як прояви психічних проблем. З другого боку, якщо прагнення направлені на подолання життєвих проблем, то індивід прагне до самореалізації, до зміцнення дружності і перетворення світу в краще місце для життя.

9. Протягом життя індивід стикається з альтернативами. Оскільки послідовники Адлера не були детерміністами, або ж були слабкими детерміністами, то вони вважали, що людина здатна ухвалювати творчі, виборчі і самостійні рішення, а також вибирати ту мету, якої вона хоче добитися. Вона може вибрати мету корисну, яка несе внесок в суспільство, а може присвятити себе даремній стороні життя. Вона може вибрати цілеспрямованість або може, як це роблять невротики, піклуватися про себе і про свою перевагу, оберігаючи своє відчуття особистої значущості від загроз.

10. Свобода вибору вводить в психологію поняття цінності і значення. Почуття невротика виникають з переконання, що життя і люди ворожі, а він неповноцінний, в результаті він відсторонюється від прямого рішення проблем і намагається досягти особистої переваги за допомогою засобів, що захищають його самооцінку: зверхкомпенсації, надівши маску, шляхом відмови, прагненням братися тільки за ті задачі, де результат обіцяє бути успішним. Адлер сказав, що невротик своїми діями демонструє «коливаюче відношення”, до життя (1964а). Хоча невротик був описаний як особа «так, але.» (Adler, 1934), проте, в інших випадках він описується як особа «якщо тільки.» (Adler, 1964а). «Якщо тільки у мене не було б цих симптомів, то я б .» Останнє дало логічне обґрунтовування для «Питання», — засобу, який Адлер використовував для диференціального діагнозу, а так само для розуміння уникнення індивідом мети.

11. Оскільки послідовників Адлера цікавить швидше процес, діагностичній термінології надається мало уваги. Часто існує проблема диференціального діагнозу між функціональним і органічним порушенням. Оскільки будь-яка поведінка цілеспрямована, то психогенний симптом матиме психологічну мету, а органічний симптом матиме соматичну мету.

12. Життя кидає нам виклик у вигляді життєвих задач. Адлер явно назвав три з них. Первинними трьома задачами були задачі, пов'язані з суспільством, роботою і ста́ттю.

13. Оскільки життя постійно створює проблеми, щоб його прожити вимагається мужність. Мужність відноситься до готовності піддатися ризикованим діям, коли наслідки або невідомі, або можуть виявитися несприятливими. Будь-хто здібний до мужньої поведінки за умови, що людина бажає цього.

14. Життя не має спочатку власне сенсу. Ми додаємо значення життю, кожний з нас на свій власний зразок.

Неофрейдизм — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), що розвинувся в 20-30х роках ХХ століття з фрейдизму.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становищі людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Гаррі Салліван, К. Хорні та Еріх Фромм. Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952), Еріх Фромм (1900-1980) та ін, визнаючи певну роль підсвідомого, в тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, обґрунтовують роль у цьому соціальних факторів, в тому числі соціальних зв'язків та відносин між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей в чималому ступені обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки.

Гуманісти́чна психоло́гія — один з напрямків сучасної психології, орієнтованих на вивчення смислових структур людини. У гуманістичній психології як основні предмети виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров'я, міжособистісні стосунки. Гуманістична психологія як самостійний напрямок відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили. До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм.

У 1963 р. перший президент Асоціації гуманістичної психології, Джеймс Бьюдженталь, висунув п'ять основних положень даного напрямку психології:

Людина як цілісна істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення її часткових функцій).

Людське буття розгортається в контексті міжлюдських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не приймається в розрахунок міжособистісний досвід).

Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозумілою психологією, бо та не враховує її безперервну, багаторівневу самосвідомість).

Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).

Людина інтенціальна (людина звернена у майбутнє, в її житті є мета, цінності та сенс).

На основі гуманістичної психології будуються деякі напрямки психотерапії і гуманістична педагогіка. Лікувальними факторами в роботі гуманістичного психолога і психотерапевта є, перш за все, безумовне прийняття клієнта, підтримка, емпатія, увага до внутрішніх переживань, стимулювання здійснення вибору і прийняття рішень, справжність. Однак, при простоті, що здається, гуманістична психотерапія заснована на серйозній феноменологічній філософській базі і використовує надзвичайно широкий набір терапевтичних технологій і методів. Одне з базових переконань гуманістично-орієнтованих фахівців полягає в тому, що кожна людина містить в собі потенціал одужання. При наявності певних умов, людина може самостійно і повною мірою реалізувати цей свій потенціал. Тому робота гуманістичного психолога спрямована, перш за все, на створення сприятливих умов для реінтеграції особистості в процесі терапевтичних зустрічей.