Тема 2: психологічна думка епохи античності

Анімізм – це віра у прихований за видимими речами сонм (зібрання) душ, духів, як особливих «агентів», які покидають людське тіло з останнім подихом та подорожують тілами людей і тварин.

Гілозоїзм – це вчення про загальну одухотвореність світу в якому природа розглядалася як єдине матеріальне ціле наділене життям.

Геракліт. Був гілозоїстом. Виділив декілька ступенів у процесі пізнання оточуючого світу:

1. Робота органів чуття дає людині відчуття.

2. Пізнання відбувається за допомогою розуму, результатом якого є світле знання.

Займався проблемами вікової психології та ввів поняття «логос».

Демокріт.

1. Всесвіт і душа складаються з неподільних частинок – атомів.

2. Розглядав душу як джерело активності тіла.

3. Концепція «витікань».

Виділяє два ступені процесу пізнання:

1. Відчуття.

2. Мислення.

Запропонував детермінізм (принцип причинності всіх явищ).

Гіпократ. Ввів до психології новий пояснювальний принцип – гуморальний принцип. Його значення полягало в тому, що на перший план висувалося припущення згідно якому розбіжності між людьми можна згрупувати за декількома ознаками поведінки.

Алкмеон. Мозок – орган душі.

Софісти відкрили новий бік пізнання душевних відносин між людьми. Представником цієї школи є Сократ, який звернув увагу на дослідження внутрішнього світу людини та розглядав душу, як джерело моральності людини.

Сократ висунув ключові ідеї для психологічного дослідження мислення:

1. Робота мислення залежала від завдання що перешкоджало його звичайному плину (перебігу).

2. Розумова активність носила характер діалогу.

Платон висунув ідеалістичне розуміння психіки: ідея або душа є постійною, незмінною, безсмертною. Душа складається з трьох частин: розумної, пристрасної та жадаючої.

Він описує процес пізнання як процес пригадування душею того, що міститься в ній самій.

Ідеї Платона заклали основні тенденції у психології. Він вперше виділив етапи у процесі пізнання, роль внутрішнього мовлення та активність мислення. Також він вперше представив душу не як цілісну організацію, а як певну багаторівневу структуру в якій існують протилежні тенденції, які не завжди можна примирити за допомогою розуму. Ця ідея отримала подальший розвиток у психоаналізі.

Арістотель був матеріалістом. Тілесне і духовне утворює неподільну цілісність, душа являє собою форму організації живого тіла. Він розглядав еволюцію душі в живій природі та виділяв рослину функцію, основними функціями якої є живлення, тваринну – чуттєвість та людини – мислення. Арістотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку та детермінізму.

Психологічні уявлення епохи еллінізму.

В цей період з‘являються вчення стоїків, епікурейське вчення, моральної поведінки.

Плотін вважав, що душа є нематеріальною субстанцією. Його психологія вперше в історії стає наукою про свідомість, яка розуміється як самосвідомість. Він ввів поняття «рефлексія» - здатність індивідуальної душі до самопізнання, до самоаналізу.

Августин трактував душу особливим чином, він вважав її знаряддям, яке керує тілом і стверджував що її основу складає воля, а не розум.

Підсумки розвитку античної психологічної думки:

1. Пояснення психіки виходячи із законів руху та розвитку матеріального світу.

2. Орієнтація на живу природу, що виходила із відмінностей властивостей органічних тіл від неорганічних.

3. Поставлено душевну діяльність людини в залежність від форм які створюються людською культурою (поняття, ідеї, естетичні цінності).