2. Співвідношення міжнародного публічного права з національним (внутрішньодержавним ) правом.

Теоретичне осмислення цього центрального питання міжнародного права має глибоку історію і широкий спектр поглядів, які відображають три основні концепції:

• моністичну, що виходить із примату (верховенства) внутрішньодержавного права;

• моністичну, що ґрунтується на приматі міжнародного права;

• дуалістичну (або плюралістичну) концепцію, що розглядає міжнародне і внутрішньодержавне право як два різні правопорядки.

1. Концепція примату внутрішньодержавного права оформилася приблизно у другій половині XIX ст. стараннями німецьких юристів. Під впливом філософсько-правових поглядів Г. Гегеля деякі німецькі теоретики (А. Цорн, А. Лассон, Е. Кауфманн, М. Венцель та ін.) розробили на догоду зовнішньополітичній доктрині Німеччини зазначену концепцію. Мотивуючи свої погляди, А. Цорн, наприклад, писав: "Міжнародне право юридичне є правом лише тоді, коли воно є державним правом". Ця концепція є відверто нігілістичною, оскільки заперечує саме юридичне існування міжнародного права.

Слідом за А. Цорном, але ще категоричніше А. Лассон заявляв про те, що держава залишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від своїх інтересів. Подібні радикально-моністичні погляди не знайшли широкої підтримки за межами Німеччини. Були лише деякі спроби пристосувати ідеї цієї концепції до побудови доктрини того чи іншого національного правопорядку, що, на думку деяких авторів, зумовлено надмірною ідеологізацією. Відомо, наприклад, що свого часу радянський юрист і дипломат А.Я.Вишинський (1883-1954) розвивав своєрідну концепцію примату національного права. За висунутою ним ідеєю, національне право, побудоване "відповідно до інтересів народу миролюбної, вільної і незалежної держави, повинно мати пріоритет над міжнародним правом".

Такі погляди не знайшли підтримки серед теоретиків міжнародного права. Відомий український учений професор В.Г.Буткевич піддав критиці погляди А.Я.Вишинського. Він, на думку В. Г. Буткевича, "абсолютизував міру впливу внутрішньодержавного законодавства соціалістичних країн".

Іншим прикладом продовження розробки ідей примату внутрішньодержавного права є погляди ізраїльського юриста А.Левонтіна, який у своїх теоретичних розробках цілком відтворив концепцію А.Цорна.

Підкреслюючи, що сучасна наука міжнародного права відхиляє концепцію примату внутрішньодержавного права, слід підкреслити, що у практиці державних органів на національному рівні усе ж спостерігається тенденція визнавати фактичний пріоритет за національним правом.

2. Що ж стосується другої теорії (моністичної, яка грунтується на приматі міжнародного права), то під впливом для Європи підсумків Першої світової війни і натхнений ідеєю створення Ліги Націй австрійський юрист Г.Кельзен висунув інший різновид моністичної концепції, за основу якої узяв принцип примату міжнародного права над національними правовими системами. Хоч ідея примату міжнародного права над внутрішньодержавним (точніше, сучасна трансформація і розуміння цієї ідеї) набуває актуального звучання як правовий принцип, у тлумаченні Г.Кельзена вона мала радикальніший вигляд. Так, на думку Г.Кельзена, міжнародне право разом із внутрішньодержавними правопорядками, що знаходять у ньому своє підґрунтя, утворять єдину систему правопорядків, яка являтиме собою універсальну систему усього права.

Послідовник Г.Кельзена - Д.Ссель у своїх теоретичних міркуваннях також дійшов висновку, що міжнародне право є "вищий правопорядок", і оголосив індивіда єдиним суб'єктом міжнародного права.

Невід'ємною особливістю концепції Г.Кельзена є й те, що він відхиляє суверенітет держави "в істинному, абсолютному розумінні цього слова".

Концепція примату міжнародного права над національними правовими системами в її радикально-моністичному тлумаченні Г.Кельзеном випередила час. Тільки після створення ООН тенденція до дедалі повнішого відображення припи­сів міжнародного права в національному праві набуває все очевидніших форм. На користь цього свідчать і сучасні нормотворчі процеси, що відбуваються у праві Європейського Союзу, які слід віднести до категорії інтеграційних правових систем, хоч у сучасній міжнародній системі держави ставляться до концепції примату міжнародного права дуже стримано. Як правильно підмітив І.І.Лукашук, при підготовці проекту Декларації принципів міжнародного права Спеціальний комітет ООН відхилив пропозицію включити до її тексту положення про те, що суверенітет держави підпорядкований примату міжнародного права.

3. Суть дуалістичної (або плюралістичної) концепції полягає в розгляді міжнародного і внутрішньодержавного права як двох різних правопорядків. Висунута наприкінці XIX ст. німецьким юристом Г.Тріпелем і розвинута трохи пізніше Анцілотті (1905 р.), дуалістична концепція стверджує, що міжнародне і внутрішньодержавне право — це сис­теми цілком різних правопорядків, бо вони мають різні основи обов'язковості і різних адресатів. Якщо норми міжнародного права створюються у результаті міжнародного спілкування суб'єктами міжнародного права, то національне право міститься у конституціях держав, на основі яких складаються права та обов'язки особи.

За час свого існування дуалістичну концепцію не раз "спростовували" її супротивники, проте вона й досі зберігає своє значення, і це тому, що вона якнайповніше відповідає реаліям існування суверенних держав. Беручи до уваги раціональне зерно дуалістичної концепції, слід звернути увагу на те, що її творцям і послідовникам так і не вдалося теоретично пояснити можливість існування "у чистому вигляді" двох різних правових систем, а також способи подолання колізій, що виникають між ними. Теорія сучасного міжнародного права переконує у реальній взаємодії і взаємозв'язку зазначених правових систем.

Тільки уточнена і теоретично доопрацьована дуалістична концепція може повною мірою відповідати реаліям сучасних міжнародних відносин. Таке уточнення має виходити, з одного боку, із національної правової концепції, що розкриває взаємозв'язки обох систем права, з другого - із доктрини міжнародного права. Нарешті, держави шляхом узгодження своїх позицій, що виходять із концепції міжнародних відносин і національних інтересів, створюють міжнародне право, а не навпаки. При цьому і вплив норм внутрішньодержавного права (правової доктрини) на міжнародне право є первинним. Істотним є й те положення, що кожна держава, яка бере участь у творенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого національного права. Отож вважаємо більш точним розглядати ідею дуалізму правових систем у вигляді концепції доктринального дуалізму, що виходить із принципу розв'язання міжнародно-правових колізій на основі міжнародно-правової докт­рини і рівня закріплення у внутрішньодержавному праві пріоритетів загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

За своєю суттю таке тлумачення концепції доктринального дуалізму виходить, по-перше, із принципу доктрини міжнародного права про переважне значення норм міжнародного права, закріпленого в Статуті ООН, Віденській конвенції про право міжнародних договорів та інших документах. Як відомо, у ст.27 Віденської конвенції зазначається, що "учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання ним договору". Неухильне додержання принципу переважного значення норм міжнародного права є однією з правових гарантій забезпечення миру, взаємовигідного й ефективного співробітництва між суверенними державами.

По-друге, засади взаємодії між двома правовими системами на національному рівні визначаються конституційним правом держав, що по-різному встановлюють примат міжнародного права. Наприклад, у ч.4 ст.15 Конституції Російської Федерації записано, що "загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору". У Конституції Республіки Казахстан (ч.3 ст.4) зазначається, що "міжнародні договори, ратифіковані Республікою, мають пріоритет перед її законами і застосовуються безпосередньо, крім випадків, коли з міжнародного договору випливає, що для його застосування необхідне видання закону". У ст.68 Конституції Латвійської Республіки закріплена норма про те, що "для всіх міжнародних договорів, які регулюють питання, що розв'язуються законодавчим шляхом, необхідна санкція Сейму". З наведених прикладів видно, як конституційне право кожної суверенної держави з доктринальних позицій вирішує питання взаємодії з міжнародним правом.

При розгляді запропонованої концепції доктринального дуалізму не порушувалося питання про те, яке право — міжнародне чи національне є вищим. Вихідною є теза про те, що кожне право, реалізуючи свою доктрину, розв'язує завдання, які стоять перед ним, за допомогою притаманного йому механізму, що визначає і порядок взаємодії двох правових систем.