5. Форми міжнародної нормотворчості. Роль доктрини у формуванні норм міжнародного публічного права.

В основі норми міжнародного права лежить згода суб'єктів, яка є єдиним способом створення норм. Формування згоди і її закріплення в правовій нормі відбувається у визначеному процесуальному порядку. У відповідності з цим порядком узгоджене правило набуває юридичної сили, втілившись у форму звичаю чи договору. Досить рідкий випадок створення норм резолюціями міжнародних організацій. Звичаєва і договірна норма розрізняються не за змістом, а за способом досягнення згоди і формою її вираження.

Договір – це чітко виражена, і як правило, письмова форма. Звичай - неписана форма, в більшості випадків створюється мовчазною згодою.

Створення норм міжнародного права являє собою процес узгодження воль (позицій) держав, який включає дві стадії:

1) досягнення згоди відносно змісту правила поведінки;

2) взаємообумовлене волевиявлення держав відносно визнання правила поведінки обов'язковим.

Специфіка створення звичаєвих норм міжнародного права полягає в тому, що правила поведінки складуються в результаті однорідної діяльності держав, їх усталеної практики. Таким же чином правила поведінки визнаються в якості обов'язкових.

Отже, до форм міжнародної правотворчості можна віднести:

- звичаєву

- процесуальну.

До джерел міжнародного права ст. 38 Статуту Міжнародного суду відносить також "із застереженням, указаним у ст. 59 судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм". Згадування у ст. 38 судових рішень і доктрин не випадкове. З процедури формування Міжнародного суду добре відомо, що його члени представляють там себе особисто як незалежні судді (ст. 2). Водночас вони є представниками тих або інших держав, а точніше — міжнародно-правової школи цих держав. Все це зближує рішення Міжнародного суду з доктринальними тлумаченнями міжнародного права

Іншим важливим моментом, що характеризує це джерело міжнародного права, є класифікація його "як допоміжного засобу для визначення правових норм". І ця його риса дуже істотна.

Професор А. Фердросс пише, що судове рішення " ніколи не може спиратися тільки на окреме попереднє рішення або на доктрину. Воно може використовувати попереднє рішення і доктрину з тим, щоб встановити ще недостатньо забезпечену норму міжнародного права. Таким чином, судова практика і доктрина не є самостійними джерелами міжнародного права, вони є лише допоміжними джерелами права, шо слугують для з'ясування сумнівних положень права".

Тлумачення ст. 38 Статуту Міжнародного суду доктрин "найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм" не повинно викликати будь-яких біполярних або поліполярних тлумачень. Передусім хоч би тому, що використання при винесенні рішення тільки доктрин або теоретичних концепцій без урахування звичаєвих, договірних норм і загальних принципів права, постійно страждало б перевищенням компетенції.

Цілком очевидно й те, що оцінка доктринальних концепцій багато в чому залежить від багатьох суб'єктивних чинників, національних та інших упереджень тощо Справедливим є лише те, що деякі теоретики міжнародного права зробили на нього формуючий вплив. До відомих імен міжнародно-правової науки заслужено належать такі визначні юристи, як Л. Оппенгейм, Ч. Хайд. А. Фердросс, Я. Броунлі. В М. Корецький та ін. За такої, здавалося б, очевидності є й радикальні прихильники концепції, відповідно до якої доктрини і теорія міжнародного права є самостійним джерелом міжнародного права.