Готфрід Лейбніц

Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений - енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — по­чатку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646—1716). Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про мета­фізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Тео­дицея" (1710), "Монадологія" (1714).

Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій - монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та актив­ності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одини­цею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, ос­кільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до самору­ху та активної діяльності. Монади вічні, вони не виникають і не зни­кають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромі­нювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, неза­лежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє бут­тя одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передба­ченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзерка­ло Всесвіту". Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна мо­нада є певним "світом у собі" і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монада­ми — це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед установленій гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої доскона­лості, запрограмованої Богом:

1) найнижчі, що характеризуються "пер­цепцією", тобто пасивною здатністю до сприйняття;

2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення:

3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, "аперцепцію", здатність до міркування та рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяльності прагне удосконалення і міс­тить у собі своє минуле, сучасне і майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому вони недоступні для чуттєвого сприйняття, а осягаються лише розу­мом. Тіла ж, речі, які ми сприймаємо за допомогою чуттєвого досві­ду, — не поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції. Живі тіла міс­тять монади-душі. Людина — не поєднання монад з матерією, де про­відна роль належить монадам-духам, аперцепціям, рефлексії. Поєд­нання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу робить спро­бу подолати механіцизм, застосувати принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності та внутрішньої активності, універсально­го взаємозв'язку, поєднати неживу і живу природу, тілесне і духовне, минуле і майбутнє.

У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагається подо­лати прірву між емпіризмом та раціоналізмом, діалектично поєднав­ши надбання цих двох протилежних методологій. Він наголошує, що не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й досвідне, емпіричне знаним неможливе без застосування принципів розуму. На підставі цього Лейбніц доповнює відому формулу ємпіризму: "немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях", словами «окрім самого інтелекту», тобто вроджених здатностей до мислення, утворення змістовних понять та ідей. Наше мислення, розум мас свій власний зміст, вічні і необхідні істини, які не завжди усвідомлюються нами, проте саме на них грунтується вся наша діяльність як розумних істот. Щоб їх усвідомити, необхідна спеціально спрямована увага, додаткове інтелектуальне зусилля. Вони стають фактом свідомості лише в акті рефлексії. Проте без них неможливе будь-яке мислення і пі знання. Принципи розуму в досвідному пізнанні діють несвідомо, але цей досвід відіграє важливу роль у пізнанні як такому, він є вихідним пунктом будь-якого пізнання, проте дає знання лише про одиничні явища та події, дає нам істини факту. Лейбніц розрізняє істини факту та істини розуму. Істини факту є результатом чуттєвого досвіду, вони справделиві лише для деяких монад. Істини ж розуму мають інтуїтивно-дедуктивний характер, незалежні від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве, вони справедливі щодо всіх монад. Поєднуються ж емпірично-чуттєве та раціонально-інтуїтивне пізнання. істини факту та істини розуму в органічну цілісність, на думку Лейбніца, тією ж наперед заданою Богом Гармонією.

У цих міркуваннях Г.Лейбнща про єдність емпіричного та раціо пального у пізнанні, істини факту та істини розуму ми вперше зустрі­чаємо спробу усвідомити залежність і обумовленість пізнавальної ді­яльності суспільно-історичною діяльністю, практикою і культурою. Проте відповідних понять та категоріального апарату для цього філо­софія XVII ст. ще не виробила, тому Лейбніц змушений звертатися до Бота та його наперед заданої Гармонії.

Філософія просвітництва XVIII століття увійшла в історію європейської філософії і культури як визначальний чинник епохи Про­світництва. Через усю філософію Нового часу проходить думка про «розумність» світу, яка у XVIII ст. трансформувалась в ідею просвіт­ництва як головну рушійну силу історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанцій них основ буття до проблем людського буття, бутгя суспільства, істо­рії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Про­світництва формуються два напрямки: деїстичний та матеріалістич­но атеїстичній.