1.5. Сімнадцятий монастир Святого Пантелеймона (1725 р.)

Коли я прийшов у монастир руський, ще до вечірні, зустрівся я з ченцями-земляками, і привітав їх, і раді ми були одне одному, і прийняли вони мене з любов'ю, як прочанина, дякуючи за такі великі труди й за відвідини, і просили, щоб я залишився з ними в монастирі, а якщо ні, то хоч би затримався на якийсь час. Я ж із любові до них затримався тут на три дні, і щодня ходив на церковну відправу, співав і читав разом з ними, і задоволені вони були з мене, і роздивився я їхній чин у церкві і в трапезній: він такий самий, як і в усіх святогорських монастирях, а не такий, якого дотримуються у нашій землі, на Русі. Чин же їхній такий же, як чув я раніше в першому, болгарському монастирі. Монастир цей невеликий, але гарний, як і інші, своєю будовою; щоправда, нині він дещо занепав, тому що багато літ стояв порожній, і досі не було кому його підтримувати. Стоїть він у найгарнішому місці, вище від усіх інших, на пласкому верхогір'ї, де м'яка й родюча земля, а каміння немає, або його зовсім мало. Оточений він великим лісом, де вдосталь дерева, і для палива, і для рукомесла, та найбільше плодових дерев, які дають їжу та йдуть на інші потреби, серед них каштани, лаври та інші. Церква тут гарна, як і в інших монастирях, тобто покрівлю має олов'яну, підлога з різнобарвного мармуру; церква розписана згори донизу, тільки дуже давня й осіла в багатьох місцях, до того ж не оздоблена так іконами, світильниками та лампадами, як інші: адже вона вбога, і нема звідки взяти потрібне, і не знаходиться титар або доглядач. Трапезна також і простора, і гарно розписана ликами святих. Вода тут проточна, смачна й цілюща. Одне слово, це неабияка обитель і стоїть у гарному місці, тільки дуже злиденна і вбога, так що ледве вистачає на прожиток. Хоч вона й багато має землі у своєму володінні, і села мала, як про то свідчать старовинні грамоти, проте нині вона під чужою рукою, бо нема кому ні слово замовити, ні руку добру прикласти до всього; настоятелі ж та ігумени всі були чужі, або греки, або болгари, а з Русі, як я чув, не було жодного; адже з Русі приходять сюди рідко, а як приходять, то лише на поклоніння, а тоді відразу ж тікають, як дикі сарни з тенет. І вір мені, бо правду тобі кажу, добросердий читачу, що наша Русь не тільки там, а й у жодному іншому святогорському монастирі не може довго лишатись, хіба що хто зуміє наслідувати терпіння Іова. В нашій бо землі ченці в монастирях, як святі в раю, живуть, у повному достатку й спокої, ні про що не дбаючи, тільки про своє спасіння, бо мають села й підданих, які роблятьусе необхідне для монастирів. На горі ж афонській нічого цього вони не мають, а під турецькою владою ченці трудяться вдень і вночі до сьомого поту. Вдень копають землю, і вирощують виноград, і сіють пшеницю, і цим харчуються; вночі ж вони трудяться, дбаючи про своє спасіння; тому руські ченці швидко звідси тікають, бо не звикли до землеробської праці. Тут же неможливо жити інакше, бо тільки своїм трудом можна і себе забезпечити, і від турків відкупитися: їм платять багато грошей, аби не бути вигнаними (отаке у тутешніх ченців райське життя). Тут, у руському монастирі я зустрів тоді лише чотирьох монахів: двох з Русі, а двох з Болгарії, і ігумен був болгарин. Мають ченці свій млин і кілька скитів; від цього їм мало користі, і харчуються вони, як можуть і як Господь їх наділяє. З любові до руських ченців і з жалю до осиротілої, вбогої обителі затримався я тут на три дні, а тоді пішов до іншого монастиря.