Раціоналізм

Якщо в Англії філософія Нового часу розвивалася у формі емпіризму, то на континенті вона постала у формі раціоналізму. Раціоналізм значно тісніше, ніж емпіризм, пов'язаний із середньовічною схоластикою. Цим, зокрема, зумовлене намагання його представників довести існування Бога і часте апелювання до Бога як гаранта істини тощо. Якщо емпірики продовжували традиції номіналізму, то в раціоналізмі досить чітко проступав реалізм. Раціоналістичні філософські системи, як і схоластична мудрість, за формою є умоглядною філософією, побудованою на дедуктивних конструкціях. Багато раціоналістів писали й друкували свої праці латиною. Така специфіка раціоналізму мала своє соціальне підґрунтя, оскільки епоха буржуазних революцій на континенті, за винятком Нідер­ландів, настала лише наприкінці XVIII ст.

І все ж раціоналізм був новим типом філософії. На противагу

схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку.

Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми:

світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови людського розуму.

Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель

Рене Декарт (1596-1650)

Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її прийнято називати класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом.

Декарт, як і Бекон, вважав, що філософія повинна служити цілям практики.

«Замість умоглядної філософії, яка викладається в школах, можна створити практичну, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл... ми могли б стати мовби господарями і володарями природи».

Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням — метафізику, стовбуром — фізику, а гіллям — всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий дедуктивний метод. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. У своїх працях він намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання:

/. Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно. Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією.

2. Ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз).

3. Йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез).

4. Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків.

Отже, в центрі методу - дедуктивна логіка, при якій умовисновки робляться від загального до конкретного. Знаючи загальні аксіоми, можна встановити одиничні випадки (наприклад, відомо, що всі присутні 10 чоловік -українці, значить, кожен з них повинен мати український паспорт). Але ЯК же встановити вихідні аксіоми? Декарт вважає, що вони породжуються інтелектуальною інтуїцією, яка опирається на вроджені ідеї (в цьому аспекті гносеологія Декарта співзвучна з позицією Платона - «пригадування», з тією лише відмінністю, що французький мислитель вважав «вродженими» тільки найзагальніші та найпростіші ідеї, а всі інші він намагався вивести з простих за допомогою правил свого методу).

Декарт заперечував чуттєвість як джерело таких істин, оскільки відчуття підвладні всіляким спотворенням. За його словами, істинним є не те сонце, яке людина сприймає чуттям, а те, яке осягнув розум в концепції Коперника. Це дало йому підставу для висновку, що вихідні ідеї

«вроджені» нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки, категорії.

Вважаючи вихідним правилом вимогу чіткого та очевидного знання, Декарт піддав сумніву всю сукупність знання, яку до нього виробило людство, висунув вимогу, щоб все це знання обґрунтувало себе, довело свою істинність, пройшло перевірку критерієм чіткості та очевидності. Вимогам цього критерію, на його думку, не відповідає насамперед знання, побудоване на чуттєвих даних. Але не тільки воно. І логіко-математичне знання можна, на його думку, піддати сумніву. Єдиною абсолютною очевидністю, в якій принципово не можна сумніватись, є істина «Я мислю» (ego cogito).

Декарт відкрив сферу свідомості як мисленну діяльність «Я», суб'єкта. Свідомість він мислить як сукупність актів (дій) — сприймання, судження, бажання та ін. («Я», наприклад, можу сумніватись, що дім, який «Я» сприймаю, є справді домом. Можливо, це гарно змайстрована декорація, але в самому акті сприймання, в тому, що «Я» здійснював сприймання, «Я» не можу сумніватись. Я можу сумніватись, що я правильно розв'язую задачу, але сумніватись в тому, що «Я» її розв'язую, принципово неможливо.) Самоочевидність для людини її актів свідомості — необхідна внутрішня опора для нормальної діяльності свідомості. Роздвоєння психіки (психічне захворювання) і полягає якраз у втраті цієї самоочевидности коли «Я» приписує свої акти іншій людині, іншому «Я».

Відштовхуючись від самоочевидності «Я мислю», Декарт намагався поновити в правах весь світ, все суще і, відповідно, на принципі очевидності розбудувати наукове знання про нього. Перший його висновок: «Я мислю, отже, я існую» (cogito ergo sum). Отже, від акта мислення він доходить висновку про існування «Я» як особливої духовної субстанції, душі. Якщо мислення — це діяльність, то є щось, що здійснює цю дію.