24. Революція 1905-1907 рр. В українських землях. Значення та наслідки революції

Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку 20 ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією.

Початок революції поклали події 9 січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна 150-тисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя.

Криваві події у столиці викликали хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні.

Новим суспільним явищем була – широкомасштабність народних виступів(масовість, тривалість, теріторіальна поширеність, участь різних соц. груп) Переплетення та взаємодія робітничого, селянського та національно-виз. рухів.

червень 1905 повстання на броненосці «Потьомкін»

жовтень 1905 Всеросійськи загальний політ. страйк. Винивнення Рад робітничих депутатів

17 жовтня 1905 маніфест Миколи ІІ «Про удосконалення державного порядку», в якому обіцялися громадянскькі свободи та скликання законодавчої Думи.

В період з жовтня – по грудень 1905 в країні відбувається:

діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

активне формівання багатопартійної системи;

посилення пропаганди та агітації крайно лівих партій – більшовиків і есерів;

Але незабаром починається період реакції (січень 1906- червень 1907) :

посилення репресіій(арешти, обшуки)

помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітн. страйків та селян. виступів;

перехід більшості партій у підпілля;

поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби

3 червня 1907 Царський маніфест про розпуск ІІ Держ. Думи і новий закон про вибори, за яким 80% населення позбавлялось виборчих прав. Указ фіксував поразку революції.

В процесі розгортання револ. подій виникли нові суспільно –політ. явища та тенденції:

переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та нац.-виз. рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності спільного натиску на самодержавство; утворення політ. партій, рад, профспіок тощо

№25 Столипінська аграрна реформата її наслідки

В 1906 - 1911 в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінаська» за ім’ям ії автора і голови Ради міністрів П.Столипіна.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

•руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність;

•надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

•організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Однак остаточно зруйнувати сел. общину не вдалося, не змогла рефора ліквідувати і поміщицьке земеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицької землі шляхом купівлі – продажу через Селянський земельний банк побився владою досить енергійно.

Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. На нові землі протягом 1906-1912 виїхало з України маже 1 млн. осіб, але 69% повернулось.

Отже, столипінська аграрна реформа:

- прискорила перехід українського села на індустріальну основу;

- створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння;

- стимулювала проведення агрономічних заходів.

-у 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у 1,5 рази.

- організувались прокатні станції техніки.

- для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.

Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р.

Не зважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових, товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917.

№26 Боротьба українських партій та організацій за автономію України в роки Першої світової війни

Улітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч, прагнення монополістичних об’єднань збільшити прибутки за рахунок військових замовлень, захоплення нових ринків збуту, бажання переділити колонії спричинили початок Першої світової війни. Основними воюючими угрупованнями були: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Троїстого союзу приєдналися Туреччина і Болгарія, а Італія у грудні 1915 р., прагнучи панувати в районі Адріатики, вийшла зі складу Троїстого союзу і перейшла на бік Антанти, внаслідок чого союз став тепер Четверним. Антанта (у перекладі – Згода) підтримала Сербію, а згодом до союзу приєдналися Румунія і США, Японія тощо.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала Німеччина, котра прагнула створити під її зверхністю Пангерманський союз, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату. Більшість Зах. Укр. підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи Росію найзапеклішим ворогом укр. У серпні 1914 р. у Львові утворилася Головна Українська Рада, яка об’єднувала представників усіх політичних партій. До її складу входили Радикальна, Соціал-демократична та Націонал-демократична партії. Головною метою ГУР була боротьба за визволення Укр. шляхом підтримки Австро-Угорщини. За ініціативи Головної Української Ради було створено легіон Українських січових стрільців (УСС), який воював у складі австрійської армії. Водночас з утворенням Головної Української Ради емігранти з Наддніпрянщини – В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк створили у Львові Спілку Визволення України (СВУ), метою якої було сприяння поразці Рос. Імперії та відродженню незалежної Укр. держави. Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей та віросповідань, із самостійною українською церквою.

Частина українських політиків вірила, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Так, на початку війни Товариство українських поступовців (ТУП) підтримало Росію. Але коли після перших успіхів російських військ у Галичині стало зрозуміло, що царизм не має наміру надавати автономію Україні, ТУПівці оголосили про свій нейтралітет у війні. Емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції. Створена у березні 1917 р. УЦР очолила український національно-визвольний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм дахом провідні українські політичні партії, змусила рахуватись і вести діалог з собою загальноросійську революційну демократію. Саме вона проголосила і очолила Українську Народну Республіку.

Сила Центральної Ради крилася в її тісному зв’язку з народними масами. Універсали Центральної Ради мали велике значення для розвитку революції. 23 лютого 1917 р. в імперській столиці почалася революція..

Почалася стихійна організація робітничих і солдатських Рад. Одночасно робітничий клас організовував профспілки й фабрично-заводські комітети. Як і в Росії, Ради у своїх перших складах були есеро-меншовицькими. Однак із другої половини року у багатьох Радах більшовики та співчуваючі їм безпартійні делегати стали переважати. Есери та меншовики не мали наміру оголошувати контрольовані ними Ради державними органами, щоб захопити політичну владу, і підтримали Тимчасовий уряд. Ця тактика могла забезпечити легітимність влади. До приїзду В.Леніна в Росію її дотримувалися й більшовики. Але у квітні вони прийняли гасло "Вся влада Радам!".

№27 Лютнева революція в Росії. Утворення УЦР. І та ІІ Універсали

З початку 1917 незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. 27 лютого 1917 р. – відбулась лютнева революція. Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму у суспільства з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання проблем в економіці; вирішення аграрного та національного питань. Перемога революції сприяла створенню зовсім нової держави. Посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів —вся ця діяльність позначилась на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р.

Після Лютневої революції влада формально перебувала у Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Не в змозі скликати Установчі збори, Тимчасовий уряд дуже швидко втрачав владу над народом, і через деякий час майже не залишилось його прихильників. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були у великих промислових центрах. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, яких була більшість у Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Вони визначали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало умовам та поглядам багатьох соціальних груп, тому викликало не тільки суперечності, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. Дуже швидко Ц.Р. набирала підтримки та ставала впливовим представницьким органом. Важливу роль у її створенні та визначенні головних напрямів відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів(М.Ковалевський, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов,). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; прийняття участі у політичному житті більшої кількості людей; перетворення армії на більш впливовий орган; зростання ролі політичних партій; поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, які приділяли більшу увагу вирішенню соціальних проблем, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

№28 Жовтневі події в Росії. ІІІ Універсал та його значення

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовтня. Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Дізнавшись про події в Петрограді, УЦР створила Комітет по охороні революції в Україні.

У листопаді 1917 р. в Києві сформувалися три ворогую¬чі табори, які протистояли один одному. Прихильники повален¬ня Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу. Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Централь¬на Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. 29 жовтня 1917 р. більшовики розпочали у Києві збройне повстання. В події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комісія із представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися і міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради. Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих солдатських і селянських депутатів, що передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило ІІІ Універсал. За нього скасовувалось право приватної власності на землю – вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу; Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання; скасовувалась смертна кара; впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом; підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анар¬хії, що поширювалася, владу українського уряду, більшість Рад визнали українські та неукраїнські партії. Незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та біль¬шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за на¬сильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що україн¬ці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередити¬ся на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого по¬неволення заявив про відродження власної держави.

№29 IV Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком висловив такі вимоги: відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту; без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть в бік Дону та Уралу; пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним; припинити спроби роззброєння радянських військ. У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні. УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна.

До Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано, альтернативний з'їзд Рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади - київського національного і харківського радянського - дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як вн29рішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби. Вище політичне керівництво здійснював талановитий командувач Антонов-Овсієнко, а військове - його кривавий поплічник, колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі діяли на головних стратегічних напрямках. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала. У ньому говорилося, що УНР стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу; ні одна з сусідніх держав не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки; влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Але ні проголошення незалежності УНР, ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли порятувати УЦР. Символом національної честі став подвиг кількох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Мельченком, які 16 січня неподалік станції Крути вступили у бій з переважаючими силами ворога й загинули за укр. ідею.

Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім - до Сарн.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія Рад.

№30 Державний переворот 29 квітня 1918. Гетьман П.Скоропадський

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила представників Центральної Ради. Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу. Невдовзі Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від визнання приватної власності на землю, але ЦР не бажала задовольнити ці вимоги. Непорозуміння виникли між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором . Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Укр. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь переважно селяни. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Ц. Р., її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали гетьмана П. Скоропадського. Отож ЦР припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю владу, розпустив ЦР. й ліквідував УНР: країна стала називатися Українською Державою. Оприлюднив програмні документи: «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найбільших досягнень П. Скоропадського було національно-культурне будівництво. За дуже короткий час було відкрито майже 150 україномовних гімназій, з’явились укр. університети, почали працювати Українська Академія наук, нац. архів, нац. бібліотека. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як навчальний заклад професійної спілки лікарів міста. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. На відміну від ЦР Українська Держава прагнула розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи. Характерною рисою кадрової політики гетьмана було те, що на відміну від попереднього періоду основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників Української Держави. Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій.

Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж - виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація Скоропадського на монархію. Все це підготувало грунт для загальнонаціонального невдоволення. Політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки - Директорію - під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх відносин. Було встановлено укр. грошову систему, засновано банки. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла укр. видавнича справа. І все це відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

№31 УНР доби Директорії

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 р до 10 листопада 1920 р. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. У початковий етап існування Директорії УНР у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.

26 грудня 1918 року директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. Але поміщики і буржуазія в Укр. були незадоволені політикою Директорія, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. Щоб заспокоїти поміщиків, їм було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні) вдосконалення, раніше проведені у маєтках Більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщ., Чехослов., Голл., Ватик., Італ. і ряд ін.. держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: рад. Рос., державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Укр. немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання з укр. Рад. урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.