№1 Виникнення державності східних слов'ян. Київське князівство

Виникнення слов’янської держави пов’язано з виникненням Зарубинецької культури., яка на думку багатьох вчених є спільною для всього слов’янства. У перше слов’яни згадуються у працях Птоломея під назвою Венеди, Склавіни.

Перше державне утворення на теренах України є Антська держава. Назва походить від назви слов’янських племен, що в перекладі означає крайні.

Основою господарства антів було землеробство, скотарство, а також розвивалося ремісництво. Через вдале географічне положення, у господарському житті антів важливе місце посідала торгівля. Анти торгували з містами Північного Причорномор’я, до того ж по Дніпру проходив важливий торгівельний шлях.

Анти часто воювали з готами, загрожували кордонам Візантії. У 5 ст. анти були підкорені гунами, разом з якими брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько 3-х ст.. (кінець 4 –початок 7 ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів.

Після розпаду антської держави, племена дулібів утворили на Волині державне об’єднання на чолі з князем Манджаком. Воно проіснувало не довго, десь до середини 7ст.

У 7 ст. у літературі з’являється назва «слов’яни». Незабаром формується понад 10 великих об’єднань східних слов’ян, серед них: поляни, древляни, уличі, кривичі, волиняни, дуліби, білі хорвати та ін..

Більш вдало йшла державна консолідація у полян, чия рання історія пов’язана з іменем легендарного Кия, його братів Щека і Хорива та їх сестри Либідь. Більшість вчених датують заснування Києва 5-початком 6 ст.. Поляни опинилися в центрі земель, що населяли східні слов’яни, до того ж на перехресті торгових шляхів, через їх територію проходив шлях «із варяг у греки». Поляни починають об’єднуватися з сіверянами та древлянами, утворюючи так би мовити федерацію племен, що згодом призвело до утворення стабільного державного об’єднання Руська земля.

№ 2 Утворення Київськой держ. Рюриковичів. Норманська теорія

Київська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода.

У IV-XII ст. утворюється державне об’єднання Русь (Русь земля), з центром у м. Київ. Кий – засновник Києва, поклав початок династії Київичів. З цієї династії пішли Аскольд та Дір, які почали правити пpиблизно у 850p.

У 863 р. Аскольд прийняв християнство. Руський історик Татищев назвав Аскольда першим мучеником Росії.

Аскольд змусив Візантію сплачувати данину, таким вони швидко нажили собi багатство.Чутки пpо це дiйшли до Hовгоpода. I хоч Рюpiк уже помеp, а його син був ще замолодим, Олег ,що був pегентом, зiбpав дpужину з ваpягiв, слов`ян та фiнiв. Узяв з собою Iгоpя та поплив до Києва. Хитpощами вiн виманив за муpи мiста Аскольда й Дipа та вбив їх. Це було 882p. Олег оселився у Києвi та пpоголосив його «матip`ю мiст pуських». З цого бере початок правління династії Рюриковичів.

НОРМАНСЬКА ТЕОРІЯ- наукова теорія, згідно якої слов’янські племена звеpнулися до ваpягiв, з тим, щоб вони пpийшли на слов`янську землю та навели там поpядок,отже згідно теорія варяги заснували К. Р.. Цю теорію підтримував ряд німецьких вчених: Г.3.Байєр, Г.Ф.Міллер і А.Л.Шлецер. Наукову критику н. т., що названа антинорманізм М. Ломоносов. Пізніше цю позицію відстоювали історики-декабристи, слов’янофіли та ін..

В Україні ж, М. Костомаров, виступаючи з критикою н.т., обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові В. Антонович та представники його школи. Видатний український історик М.Грушевський відстоював думку про "істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі.» М. Грушевський допускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва..

№ 3 Соціально-економічний розвиток та державний устрій Київської Русі

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин і відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоральних. Цей процес відбувався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина - «полюддя». У X ст. князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки знаті - бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки, але з ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових набирає поширення вотчина - спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися.

Процес встановлення феодальних відносин в К. Р. мав певні особливості, які відрізняють його загально європейських тенденцій. По-перше, в К. Р. феодалізм зароджується на основі первіснообщинного ладу, тобто східнослов’янське населення перескочило через рабовласницький етап. По-друге, встановлення феодалізму проходило дещо повільніше ніж в Європі.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для розвитку скотарства.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був шлях «із варяг у греки», що через Дніпро зв'язував Прибалтику та Причорномор'я.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю -- куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одиниця – гривня і лише наприкінці XIII ст. з'являється карбованець -- срібний зливок, вагою 1/2 гривні, за часів Володимира Великого. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст.

К. Р. була монархією. На чолі її стояв В. князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, судова і військова влада. Дорадчим органом князя була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імені князя, були намісники, посадники, воєводи,митники та ін.

№ 4 Прийняття християнства та його вплив

Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство. Але після вбивства Аскольда відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками. Ольга можливо була першою, хто прийняв християнство з династії Рюриковичів. Проте першим, хто наважився провести релігійну реформу був Володимир. Він проводив її в два етапи. На першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному святилищі найшановніших в різних землях Русі богів, намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі. Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був Феофілакт. Ця практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при Ярославі Мудрому митрополитом було призначено слов’янина Іларіона. При Володимирі наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм новим, вже християнським змістом. Такий компроміс був необхідним, бо створював кращі умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених від Києва та інших великих міст.

Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже існували школи та бібліотеки. Певний розвиток дістають наукові знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: “Слово о законе и благодати” (автор Іларіон), “Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”. З’являються й перекладні твори – історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури, розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є Нестор, є “Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський, Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка, різьблення по каменю, ювелірні вироби.

№ 5 Володимир Великий та Ярослав Мудрий

Князювання Володимира Великого (980-1015) стало початком нового етапу в історії КР, етапу піднесення та розквіту. ВВ продовжив політику збирання словян.земель. Він об'єднав всі етнічно укр.землі. Була приєднана незначна частина Криму. 992 ВВ приєднав Закарпаття і таким чином усі етнічно укр.землі були зібрані в єдиній державі. З приходом ВВ закінчився дружинний характер правління, і розпочалося династичне правління. Він привів до влади своїх синів. Це мало велике значення для єдності держави. Політика ВВ була спрямована на зміцнення кордонів, налагодження зовн.стосунків з державами (постійно застосовував політику династичних шлюбів на дипломат.контакти з багатьма країнами). Провів такі реформи: 1. адміністративна (землі кн.-ва передав своїм 12 синам та наближеним боярам) 2. військова (спрямована на підвищення обороноздатності країни та зміцнення особистої влади) 3. релігійна (Х ст.запроваджує християнство). У 1013 р. укладено угоду між Київська Русь та Римською імперією. За часів ВВ було введено власна грош.1 – гривня та була збудована Десятинна церква.

Князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) - час найвищого розвитку та найбільшого піднесення КР. Продовжив політику ВВ – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. ЯМ поліпшив розвиток ремесла, с/г, зміцнив розвиток міжнарод.політики держави. У 1036 р. отримав вирішальну перемогу над печенігами, і в 1037 на місці виріш.битви ЯМ збудував собор св.Софії. ЯМ був одружений із дочкою швед.короля. Династичні шлюби дали змогу ЯМ стати впливовим європ.політиком. За княжіння ЯМ активізувалася внутр.розбудова держави. Створив зібрання юр.законів – "Руська правда". Продовжуючи релігійну реформу ВВ будує численні монастирі та храми, призначає главою руської церкви – Іларіона, маючи за мету вивести церкву з-під контролю Візантії. Вирішив проблему престолонаслідування, поклавши в основу принцип сеньйорату, тобто переходу влади до найстаршого в роді.

Висновок: завершення формування теорії КР, перенесення уваги князівської влади на утримання під контролем земель, посилення централізованої влади, активна реформаторська д-сть князів, запровадження християнства, поява писаного права, ширше використання дипломат.методів у вирішенні міжнарод.питань, розквіт давньорус.к-ри.

№ 6 Русь-Україна за часів феод.роздробленості.Володимир Мономах

XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Володимир Мономах (1113—1125)- син великого князя Всеволода. Мономах став одним із організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом у 1097 р., що пропонували запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування. Славу завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Силою свого величезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпорошених руських земель. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих. Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавши у своєму правовому кодексі їхні права та обов'язки, завдяки чому ще більше зросла його популярність у народі.

№7 Укр землі у складі Велике Князівство Лит та їх соц-ек розвиток. Литовські статути

Після смерті Юрія II Болеслава (1340) почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у ІІ пол. ХІV ст. була загарбана іноземними державами. 1387 багаторічні війни Польщі, Угорщини й Литви за Галичину завершились приєднанням цієї території до Польського королівства. В 1350-х литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я.1355-1356 литовські війська зайняли спочатку Чернігово-Сіверщину, 1362 - Київську, а 1363 - Подільську землі. Укр. землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне й суспільне життя литовської держави. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Усе це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась у руках князя, земських бояр і князівських урядовців-канцлера, скарбничого та ін. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, однак вони постійно намагалися досягти повної незалежності від литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українського князівства, великий литовський князь Вітовт протягом 1392-1394 змістив удільних князів, які провадили незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 1440-х Волинське і Київське князівства були відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1462) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їхньому місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей.

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ

Протягом 16 ст. було видано три Л.С.: 1-й або Старий Л.С. 1529 р. зібрав норми судово-процесуального, карного, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. 1566 2-й Л.С., іноді з уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським,здійснив адміністративно-політичну реформу держави(поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право).1588-й Л.С.складений після приєднання Литви до Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Магдебурзьке право

За своїм правовим становищем міста і містечки поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні. У ХІV - ХV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебург й принесеного в Україну через Польщу. Цей процес знайшов законодавче відбиття у ІІІ Литовському статуті, який поділяв міста на привілейовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали магдебурзьке право, і на ті, що його не мали.

За магдебурзького права міста(Володимиро-Волинськ, Львів, Житомир, Луцьк, Камянець та інші) отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників. Органом місцевого самоврядування був магістрат, який поділявся на дві колегії - радники та лавники. Всі ці органи були обраними, крім війта – начальника.

№ 8 Люблінська унія .Зміна стату

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо. Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита. В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств — Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

9. Кревська унія та Городельська угода

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 — 1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Протягом 1392— 1394 pp. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував на території України Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні.

10. Берестейська церковна унія та її наслідки

Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Вже 1590 р. у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського – Г.Балабана, холмського – Діонісія, пінського – Леонтія та луцького -К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відповів згодою

Причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православну церкву, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.;

Безпосередніми приводами до унії були:

- невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

- бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

- намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

У 1596 р. у м.Брест було скликано Собор і проголошено утворення уніатської церкви – злука католицької церкви та православних єпископій України та Білорусі на умовах визнання католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, додержання візантійського обряду та юліанського календаря.

У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.

Таким чином розпочалася багаторічна уперта боротьба, яка винищувала культуру, все надбане українським народом. Увесь час висів тягар винищування у всіх сферах діяльності українського суспільства. Йшло соціально-релігійне гноблення православ’я, що викликало протест з боку українців.

Те, що почалося як спроба поєднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати.