§5. Техніка мовлення.

Голос людини викликає у людей певні емоції разом з тим може слугувати ще й інструментом впливу. За характером мовного звучання ми судимо про темпераменті, світосприйманні мовця. Звукове оформлення мовлення складає емоційний фон виступу, розмови, який може бути як позитивним так і негативним. Недоліки вимови (крикливість, віддишка, хрипота, різкість, гортанність, нечіткість артикуляції) є бар’єрами комунікаційного обміну, ріжуть вуха. Крім того, голос, що гарно звучить тонізує нервову систему самого мовця, додає впевненості, піднімає настрій.

Мовні проблеми надзвичайно стійкі. З побутового мовлення вони часто переходять у ділове спілкування. Однак офіційна обстановка у порівнянні з побутовою, потребує управління голосом, володіння повним стилем вимови, тобто зрозумілого приговорювання при середньому темпі. До прикладу, фрази «ДОБРОГО ДНЯ», «ВОНА ГОВОРИТЬ» у повному стилі звучать таким чином: …, а в неповному спостерігається сильне редуціювання (скорочення голосних), іноді навіть пропуск складів, і звучить так: …

Володіти мовною технікою – це означає добитися інтонаційної рухомості і виразності, м’якого, вільного, чіткого звучання, вміти користуватися нюансами тембру.

Що ж являє собою механізм голосоутворення? Вимовний апарат являє собою механізм, що складається з чотирьох частин:

• Дихальних органів, (мускулатура) дозволяють втягувати повітря в легені та виштовхувати ззовні.

• Вібратори. На шляху проходження повітряної струї через гортань знаходяться голосові зв’язки – вібратори – еластичні утворення, розташовані з лівої та правої сторін гортані і витягнуті з переду назад. Передні кінці зв'язок знаходяться під кутом один до одного. Голос утворюється в результаті періодичних коливань цих мовленнєвих зв’язок, що зближаються і натягуються. Саме в гортані народжується звукова хвиля.

• Резонатори. Потім хвиля потрапляє в резонатори (носоглотка, носова та ротова порожнини), що підсилюють та збагачують звучання.

• Артикулятори. Вони завершують роботу. А це язик, губи, нижня щелепа, м’яке ньобо. Вони перетворюють музичний тон (голос) в звуки рідної мови.

Всі частини мовного апарату беруть участь у створенні акустичних характеристик : темпу, голосності, висоти, тембру, ясності та чіткості вимови.

Темп – швидкість говоріння – може бути швидким, середнім, повільним. Оптимальна умова легкого сприйняття – середній темп – приблизно 100-120 слів у хвилину. Швидкість мовлення залежить від змісту висловлювання, емоційного настрою, життєвої ситуації. Уповільнення дозволяє зобразити предмет, підкреслити його важливість, виділити.

Голосність – це інтенсивність звучання, більша чи менша сила виконання, що залежить також від обставин, словесного змісту. За висотою голос буває високою, середньою і низькою, це залежить від її природи. Українська мова трохи мінорна, тому часто в голосі можна почути високі плаксиві ноти, капризно-прохальне звучання, гарною профілактикою проти яких слугує пониження тону. Висота тону повинна змінюватися при виконанні промови, інакше виникає монотонність. Особливе підвищення тону, що супроводжується підсиленням словесного наголосу, більшою інтенсивністю ударного наголосу, називають логічним наголосом.

Тембр – додатковий артикуляційний окрас голосу, його колористика «КОЛІР». У кожної людини свій тембр – глухий, дрижачий, дзвінкий, гострий, жорсткий, бархатний, металічний і т.п.

Ясність і чіткість вимови називають гарною дикцією. Вона готує мовний апарат до творчого процесу, робить звичною точну артикуляцію усіх звуків, допомагає виразності мовлення. Гарна дикція вимагає вміння «Тримати паузу», урізноманітнити ритмічну організацію мовлення. Розрізняють

• Фізіологічну (підбір дихання)

• Граматичну (знаки)

• Логічну

• Психолінгвістичну (підтекст, емоційний окрас)

Систему вищеназваних фонетичних засобів (висотних, силових, часових) називають інтонацією (просодикою).

Оратор, співрозмовник, що вміє легко змінювати темп, гучність та висоту мовлення, що володіє гарною дикцією та тембром, може виражати голосом різноманітні почуття та переживання. Це можливо при правильній постановці мовного (фонаційного) дихання. Його основним завданням є діафрагмально-реберне дихання, коли вдих і видих виконуються за рахунок зміни об’єму грудної клітини за рахунок скорочення діафрагми, міжреберних м’язів.