Ніколя Верт (фр. Nicolas Werth; *1950) — французький історик і совєтолог, фахівець з історії СРСР.

Біографія

Батьком Ніколя Верта був англійський журналіст англо-російського походження Александер Верт, який жив у СРСР у роки війни.^[1]

Ніколя Верт з дитинства знає російську мову. Закінчив Вищу нормальну школу літератури і гуманітарних наук в Сен-Клу, дипломований історик.

Викладав у французьких середніх навчальних закладах, а також за кордоном (у Мінську, Нью-Йорку, Москві, Шанхаї). В 1985—1989 роках працював аташе з культури посольства Франції в Москві.

Працюючи з 1989 року в Національному центрі наукових досліджень , Ніколя Верт присвятив свою першу книгу (Être communiste en URSS sous Staline, Gallimard, 1981) радянської історії. Особливо його цікавила історія суспільних відносин 20-х років минулого століття, зокрема відносини між владою і суспільством (державне насильство, громадський спротив і т. д.).

Погляди

На його образ думок і творчість вплинули не тільки досягнення західної совєтології, але і роботи його російських колег. Н. Верт в своїх дослідженнях керується ідеєю необхідності подолання розколу між «школою тоталітаризму» і «школою ревізіонізму», вважаючи цей розкол безглуздим після розвалу СРСР і отримання хоча б часткового доступу до архівів. Разом з тим, через свою схильність до історії суспільних відносин, яка «довгий час залишалася бідною родичкою совєтології, націленої виключно на політику»^[2], він симпатизує більшою мірою працям істориків-ревізіоністів. Полемізуючи з деякими совєтологами, які вважають тоталітарний контроль за радянським суспільством ефективним, він роз'яснює, що зі звітів політичної поліції «часто ставало очевидним існування невідповідності між бажаним і фактичною дійсністю.»^[3].

Автор присвяченого СРСР розділу «Чорної книги комунізму», Н. Верт з 1997 року бере участь у роботі семінару «Радянська історія: джерела та методи», який функціонує під керівництвом Алексіса Береловіча з Центру досліджень Росії, Кавказу та Центральної Європи (CERCEC) Школи вищих досліджень у галузі соціальних наук (EHESS). Крім того він член редколегій видань «Двадцяте століття. Історичний журнал» і «Зошити російського світу».

Н.Верт

ІСТОРІЯ

РАДЯНСЬКОЇ

ДЕРЖАВИ

1900-1991

Переклад з французької

Видавнича агенція

"ВЕРТЕКС"

Рівне, 2001

ББК 63.3(2)6

В35

NICOLAS WERTH

HISTOIRE DE I'UNION SOVIETIQUE De l'Emrire russe a TUnion sovietique 1900-1991

Верт Н.

Історія Радянської держави. І900-1991: Пер. з фр.

Навчальний посібник.

Видавнича агенція «Вертекс», 2001 - 480 с.

Підручник Н. Верта за останні роки став одним з найбільш популярних у вищих учбових закладах Росії та України. Об'єктивність викладу, концептуальна стрункість дозволяють успішно використовувати його не тільки викладачам, студентам і абіту­рієнтам, але й школярам старших класів. Крім української та російської, книга пере­кладена також на англійську та італійську мови.

ISBN 966-7147-11-8

Presses Universitaires de France, 1990

«Прогресс-Академия», 1992, 1994

Издательство «Весь Мир», 1995

Видавнича агенція «Вертекс», 2001

II. Розрив і змова (1934-1939 рр.)

1. XVII з'їзд партії. Початок розриву

26 січня 1934 р. відкрився XVII партійний з'їзд, який повинен був підве­сти підсумки «великого перелому» і затвердити планові показники другої п'ятирічки (через рік після її початку). Здавалося, що цей, зі слів Кірова, «з'їзд переможній» продемонстрував повернення до єдності і перемогу Сталіна. Під час з'їзду був розіграний спектакль повернення до партійної лінії кількох видних діячів колишньої опозиції- Бухаріиа, Рикова, Томського, П'ятакова. Зипов'єва, Каменева. Піддавши себе спочатку більш або менш заслуженій самокритиці, копи перейшли потім до славослів'я па адресу Сталіна, прого­лошуючи його вождем світового пролетаріату, незрівнянним генієм епохи або, просто, найбільшою людиною всіх часів і народів. У цьому злагоджено му хорі підлабузників не прозвучало жодного голосу, який засумнівався б у правилі.пості гігантських планів, що були прийняті в 1929-1930 рр. і привели до відомих результатів. Оратори вважали за краще повернутися спиною до реального 'життя і, користуючись свого роду закодованою мовою, вносили свій внесок у створення міфу. Вони викривали тих комуністів, які не здатні були втілити в життя завжди непогрішні директиви вищого партійного кері­вництва.

І все ж плани другої п'ятирічки стали на з'їзді предметом жвавих супере­чок. В результаті численних дискусій курс на прискорену індустріалізацію (19% щорічного росту виробництва), запропонований Сталіним і підтрима ний Молотовим, було відкинуто. Взяв гору більш помірний напрям (16% росту), підтриманий Кіровим, Орджонікідзе та переважною більшістю керів­ництва народним господарством, яке прагнуло дещо ослабити ту напруже­ність, що виникла в ході реалізації прискореного курсу. На з'їзді, як не пара­доксально, виявилося деяке ослаблення позицій Сталіна. Одне з новітніх ра­дянських джерел повідомляє, що під час виборів нового ЦК, які проводилися таємним голосуванням, Сталін отримав менше голосів, ніж багато які інші кандидати. Кіров, дуже тепло зустрінутий з'їздом, отримав найбільшу кіль­кість голосів, а багато колишніх, опозиціонерів (П'ятаков, Бухарін, Риков, Томський) знову були обрані до складу Центрального Комітету партії.

Однак ніхто на з'їзді не насмілився піддати сумніву ні основи самої сис­теми, ні правильність планів періоду «великого перелому». У результаті Ста­лін не тільки зумів за допомогою витонченої аргументації запобігти можли­вої критики на адресу його методів керівництва країною починаючи з 1929 р., але й намітив деякі передумови майбутньої політики терору і репресій. Він заявив про перемогу партійної лінії в побудові соціалізму. «Якщо на XV з'їз­ді ...мусили ще доводити правильність лінії партії і нести боротьбу з відоми­ми антилепіпськими угрупованнями, а на XVI з'їзді - добивати останніх при­хильників цих угруповань, то па цьому з'їзді - і доводити нічого, та, мабуть -і бити нікого». «після того, як надана правильна лінія, після того, як надане правильне розв'язання питання, успіх справи залежить від організаційної роботи, від організації боротьби за проведення в життя лінії партії...» «... Організаційна робота вирішує все, в тому числі п долю самої політичної лі­нії...» Висновки, що виходять з доповіді Сталіна, були ясні: оскільки лінія партії вірна, то існуючі проблеми пояснюються розривом між директивами партійного керівництва і тим, як вони виконуються. Цей розрив виник вна­слідок організаційних слабкостей, поганого підбору кадрів, відсутності са­мокритики, бюрократизму і злочинної недбалості місцевих органів, які спо­творюють політику партії, ігноруючи її директиви. Сталін розробив цілу класифікацію винуватців: «непоправні бюрократи», що обманюють своє ке­рівництво і зривають виконання вказівок партії; чесні говоруни, віддані ра­дянській владі, але нездібні керувати, нездібні що-небудь організувати; «люди з відомими заслугами в минулому, люди, що стали вельможами, люди, які вважають, що партійні та радянські закони пишуться не для них, а для дур­нів». Дев'яносто відсотків усіх труднощів, на думку Сталіна, виникали з від­сутності організованої системи контролю за виконанням прийнятих рішень.

Ідея розриву дозволяла розвивати ідею змови. Адже насправді дуже скла­дно було провести грань між нездійсненністю плану та умисним саботажем. Поява ідеї розриву і змови була результатом жахливої політичної сліпоти, відмови від аналізу дійсних причин невдач і труднощів у виконанні наміче­них задач. Відмовившись від цього аналізу, власті все більше вступали на шлях міфотворчості. Прагнення піти від дійсності проявилося і в появі в мові своєрідного кліше і штампів, патетичних за звучанням, але які мало відпові­дали істині. Це містифікування було направлене на перетворення будь-якого партійного рішення на непорушну істину. Таким чином, партійна лінія ста­вала догмою. Сумнів у ній вже означав зраду.

Таким чином, одержувала право на існування ідея змови, що легко пояс­нювала весь нелад і швидко впроваджувалася в свідомість маси. Про це яск­раво свідчать, зокрема, скарги населення, витягнуті із справ непідчищеного Смоленського архіву, який зберігся в недоторканості. Як видно із цих скарг, прості громадяни ніколи не піддавали сумніву основ самої системи, а винних у своєму важкому, часто нестерпному існуванні шукали серед конкретних особистостей - частіше за все серед місцевих партійних і радянських праців­ників, з якими їм звичайно доводилося мати справу. Це було причиною їх глибоко ворожого відношення до бюрократів - кадрових працівників, чиї кар'єризм, продажність, неробство і «панські привілеї» викликали глибоку ненависть у простих трудівників. Антибюрократичні установки Сталіна но­сили чисто популістський характер, пояснюючи труднощі моменту темними махінаціями «лжекомуністів». Вони були прийняті в низах і сприяли зміц­ненню союзу між народом і їх вождем.

1934 р., межі якого - XVII з'їзд партії (26 січня - 10 лютого) і вбивство Кірова (1 грудня), характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, спостерігалося посилення репресивних заходів, що нагадувало найбільш похмурі роки першої п'ятирічки. - завершена колективізація останніх 5 млн. індивідуальних селянських господарств, проведені численні арешти голів колгоспів, виданий закон про відповідальність сімей репресованих. З іншого боку, сталися деякі очевидні послаблення. Нулі і частково амністовані спец-переселеіщі - переважно розкуркулеш селяни, - чесніш труд яких і лояльне відношення до радянської влади бралися до у на і п. Сталася деяка лібераліза­ція виборчого режиму, внаслідок якої кількість «позбавленців», тобто осіб, позбавлених громадянських прав, знизилася з 4 до 2,5% від загальної чисе­льності населення. Було оголошено про майбутнє з 1 січня 1935 р. скасуван­ня карткової системи. Недавно прийнятий зразковий статут колгоспів пе­редбачав збільшення площі присадибних ділянок.

Відображенням цих суперечливих тенденцій з'явилася череда перетво­рень в органах держбезпеки. 10 липня було розпущено ДПУ. Питання дер­жавної безпеки і іереходили у ведення Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), очолюваного Г.Ягодою. Ці органи позбавлялися своїх юридичних повноважень і права виносити смертні вироки. Над їх діяльністю встанов­лювався прокурорський нагляд. На жаль, всі ці заходи не здобули тієї дії, на яку розраховували прихильники менш твердої політики. У листопаді були встановлені особливі наради НКВС, які володіли такими ж повноваженнями, що й колишні юридичні колегії ДПУ. Що стосується процедури видачі ордерів на арешт, здійснюваної з санкції прокурора, то необхідність у ній відпала. Генеральний прокурор Вишинський, який зайняв цей пост в червні 1933 р., надав органам безпеки повну свободу дій. Суперечність цих заходів легко пояснювалася наявністю в керівних партійних органах двох тенденцій: однієї - сталіністської, направленої на проведення жорсткої лінії, та другої -більш помірної, підтримуваної Кіровим. Як зазначалося вже вище, думки деяких радянських істориків, висловлені незабаром після XX з'їзду КГІРС, про існування опозиційної течії на чолі з Кіровим, не є переконливими. Нічо­го тут не міняє й виступ Кірова, опублікований 19 липня у «Правді», в якому він піддав критиці політику здирства і зловживань по відношенню до селян­ства під час хлібозаготівель. Така політика, зі слів Кірова, лише підривала розвиток сільського господарства, а в більш широкому значенні і побудову соціалізму взагалі.