Опозиція Фауст — Мефістофель, діалектичне вирішення проблеми добра і зла.

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література >>Зарубіжна література 9 клас>> Зарубіжна література: Опозиція Фауст — Мефістофель, діалектичне вирішення проблеми добра і зла.

Мефістофель (з давньоєврейської «Мефіс» — руйнівник, «Тофель» — обманщик) також не схожий на диявола з народних легенд. Якщо традиційна постать диявола уособлює абсолютне зло, мета якого полягає в тотальному спотворенні божественного єства людини, то образ Мефістофеля складніший і є втіленням діалектичного взаємозв'язку полярних протилежностей світу — добра і зла. Сам Мефістофель іронічно характеризує себе як «тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Справді, Мефістофель спонукає Фауста до порушення норм моральної поведінки і водночас виступає як інструмент вищого правосуддя, який каратиме його за порушення цих норм. Мефістофель за будь-яку ціну намагається відволікти Фауста від його величної мети — пізнання істини і водночас вносить у всі його діяння елементи постійного сумніву і зневіри, тим самим не дозволяючи героєві самовдоволено зупинитися на досягнутому. Мефістофель постійно підбурює Фауста на вдосконалення природи і водночас, виступаючи її органічною часткою, зводить нанівець усі спроби людини свавільно маніпулювати природними законами. Отже, постійно прагнучи зла людині, Мефістофель, який також є частиною Божого задуму, утверджує добро, хоча б його запереченням або спробами протистояти йому. Маргарита, образ якої відсутній у народній легенді про Фауста, у творі Гете виконує важливу роль, оскільки є уособленням тих моральних і природних засад людського існування, які символізують божественне начало людської душі і які виявляються непідвладними ані згубній владі диявола, котрий сподівається отримати морально знівечену душу Маргарити, ані інтелектуальній зверхності Фауста, який пропонує їй втечу з в'язниці, тобто суто раціоналістичний спосіб порятунку, що дозволить уникнути страждань плоті, але прирече на вічні муки душу. Патріархальні цінності буття, в яких була вихована Маргарита, виявляються найбільш істинними й органічними для людської природи. Відступаючи від них, Маргарита робить це не з власної волі, але, збагнувши диявольську оману, вона не шукає такого ж оманливого захисту й обирає єдино правильний шлях — моральної спокути, яка й стає запорукою спасіння її душі. Образи гетевської трагедії, як і сенс її фіналу є неоднозначними та суперечливими і ставлять перед читачем більше запитань, аніж дають на них відповідей. Втім, очевидно, такою й була кінцева мета Гете. Завершуючи «Фауста», він писав у одному з листів, що трагедію задумано так, щоб у ній «усе разом являло відверту загадку, яка знову й знову непокоїтиме людей і даватиме їм поживу для роздумів». Світову славу гетевський «Фауст» почав здобувати ще за життя його автора. Високий взірець людської активності, втілений в образі Фауста, надихав не лише німецьких сучасників Гете, а й кращих представників усієї європейської спільноти. Гетевсь-кого «Фауста», як і інші твори поета, було перекладено практично всіма основними європейськими мовами. «Фауст» мав величезний вплив на розвиток світової літератури. Ще до завершення праці Гете над другою частиною трагедії під її впливом створюють свої, пронизані бунтарським пафосом і фаустівськими мотивами твори Дж. Байрон («Манф-ред», 1817) та О. Пушкін («Сцена з "Фауста"», 1825). З'являється велика кількість літературних продовжень першої частини гетевського «Фауста». У XIX ст. до фаустівських мотивів звертались такі відомі письменники, як Г. Гейне, І. Тургенев, Ф. Достоєвський, а в XX ст. — Т. Манн і М. Булгаков. Один з найвідоміших ілюстраторів трагедії — художник Ежен Делакруа. На музику сцени гетевської трагедії поклали композитори Р. Шуман, Г. Берліоз, Ш. Гуно та ін. Уже з початку XIX ст. творчість Гете була знаною і в Україні, а в 1827 р. Гете навіть був обраний почесним членом Ради Харківського університету. Перша спроба українського перекладу Гете належить П. Гулаку-Артемовському. Гете був одним з найулюбленіших поетів Лесі Українки та Івана Франка. Франко переклав багато його поезій та значну частину «Фауста». Упродовж XIX—XX ст. твори Гете перекладали українською понад двадцять поетів та професійних перекладачів. КУТОЧОК ДОПИТЛИВОГО •Обсяг гетевського «Фауста» є настільки значним, що майже сягає обсягів гомерівського епосу: 12 111 рядків «Фауста» проти 12 200 рядків «Одіссеї». •Сукупна тривалість роботи Гете над «Фаустом» — близько шести десятиліть! Це абсолютний рекорд в історії всесвітньої літератури. •Вплив творчості Гете на всесвітню культуру був значним і триває до цього часу. Саме Гете належить й ідея світової літератури як певної цілісності, що підпорядковується загальним історичним закономірностям. •Усьому світові Гете відомий як письменник. Менше відомо, що Гете був визначним ученим, який виявив себе в різних галузях тогочасного наукового знання: мінералогії, ботаніці, анатомії, оптиці, астрономії, геології, хімії, кольористиці. Гете був вправним гравірувальником, художником, залишив понад півтори тисячі малюнків. Гете дискутував з «корпускулярною» теорією Ньютона, створив оригінальну теорію кольору та його впливу на людину, став засновником морфології рослин, описав закономірності рослинного світу, обґрунтував теорію єдності типів тварин, випередивши в часі майбутні геніальні відкриття Дарвіна. Метеоролог Гете винайшов водяний барометр, анатом Гете відкрив міжще-лепну кістку в людини. Зоологу Гете належить честь відкриття і однієї з кісток у собаки; вона так і названа — «кістка Гете», бо саме він її знайшов і науково описав.   Є.Волощук "Зарубіжна література 11 клас" Вислано читачами інтернет-сайту

Мефістофель - втілення духу скепсису та цинізму              1. Місце Мефістофеля в трагедії "Фауст". ("Фауст" - не побутова драма, а філософська трагедія. Образ Мефістофеля допомагає побачити рух думки, зрозуміти ідею автора. Саме через спори Фауста з Мефістофелем Ґете висловлює думку про сенс життя, про права людини, її призначення, про цінність людської особистості.)       2. Парадоксальність Мефістофеля. (Сам про себе Мефістофель говорить: "Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо". Але це зовнішній парадокс. Адже вічна сила - то є весь матеріальний світ, який знаходиться у постійному русі, в боротьбі позитивного й негативного. До того ж позитивне - це творення, "добро", а негативне - руйнування, "зло". Мефістофель - дух руйнування, дух зла, "часть вечной силы". Однак, руйнуючи старе, дух заперечення таким чином сприяє народженню нового творення. Мефістофель - уособлення такого заперечення, такого скептицизму, який не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток.)       3. Скепсис Мефістофеля і його смисл. (Скепсис - це критичне, недовірливе ставлення до чогось. І скептицизм зовсім не ворожий розуму, він частина розумового процесу. До чого ставиться критично Мефістофель? По-перше, він глузує над схоластикою в науці: "Живой предмет желая изучить, ...ученый прежде душу изгоняет, затем предмет на части расчленяет и видит их за жаль: духовная их связь тем временем исчезла, унеслась". По-друге, над богослов'ям, жадібністю служителів культу тощо. Мефістофель сміється над придворними звичаями й фаворитизмом у пісеньці про блоху, друга короля. Це Мефістофелю належать слова: "Суха, мой друг, теория везде, но древо жизни вечно зеленеет!" Мефістофель іронізує над цілим світом, але разом із цинізмом в його словах є твереза оцінка явиш, дотепність, гострота думки. Позмагатися з ним не так просто. Тим більше честі Фаусту, який зміг встояти проти духу зла. Адже Фауст у творі Ґете виступає не боговідступником, як у народній легенді, а союзником ґоспода, який вірить у людину.)       4. Мефістофель і мораль. (Мефістофель уособлює собою боротьбу двох начал, він демон-спокусник, чим і пишається: "Я отрицаю все - и в этом суть моя... Стремленье разрушать, дела и мысли злые, вот это все - моя стихия". Вірний своїй "стихії", багато століть убиває він надії людські, розбещує душі, породжує темні інстинкти. Однак чи на всіх поширюється його влада? Зовсім ні, тільки на слабкодухих, пасивних, яких можна повести "путем превратным за собой". Отож він і зізнається: "Бороться иногда мне не хватает сил - ведь скольких я уже сгубил, а жизнь течет своей широкою рекою". А як боротися з духом зла, демонструє Фауст. Мета його життя - пізнання, труд в ім'я добра, в ім'я боротьби зі хіом. У чому ж вбачає зло Фауст? Перш за все в людській зарозумілості, у честолюбстві, жаданні слави, вині, золоті, жадобі, які породжують розбещеність, неробство, духовну смерть.)       5. Зміст образу Мефістофеля. (Таким чином, образ Мефістофеля багатозначний. Іронія та скептицизм його до явищ світу спонукають рухатися шляхом створення нового, прагнути пізнання. Мефістофель спонукає до активного процесу звільнення від застарілих догм, від забобонів минулого вже тим, що саме у боротьбі з ним Фауст відчув у собі віру в можливості розуму людського, відчув свободу. А свобода неможлива без твердого слідування ідеалам добра, моральним настановам, що втримують людину від тих вчинків, за які вона втратить право зватися людиною. Адже свобода - це й звільнення від тягаря слабкостей і вад, які спотворюють високий ідеал людини.)

«Фауст» — найвище досягнення Ґете. Легенда про доктора Фауста, ученого-чорнокнижника, виникла ще в XVI столітті. Розповіді про доктора Фауста, що зміг навіть викликати з небуття Єлену Прекрасну, оспівану Гомером, були над­ звичайно популярні в народі. Однак Ґете, переосмисливши відомий сюжет, спо­внює цю легенду глибоким філософським і символічним змістом, створивши один з найвизначніших творів світової літератури.

Зав’язку конфлікту автор подає вже у «Пролозі на небесах»: об’єкт парі між Богом і Мефістофелем — учений Фауст — має витримати всі спокуси, підготов­лені йому духом зла.

При цьому Фауст не просто узагальнений, типовий образ прогресивного вче­ного. Перш за все він уособлює все людство, ницість якого й має довести.

Мефістофель каже, що Бог наділив людину іскрою розуму, однак користі від цього жодної. Люди за своєю природою настільки зіпсуті, що дияволу немає потреби робити зло на землі:

Я свідок лиш мізерності людської.

Смішний божок землі не зміниться ніяк —

Як спервовіку був, так і тепер дивак.

Погано він живе! Не треба

Було б йому давать і крихти світла з неба.

Мефістофель не просто дух руйнування. Він — скептик, який зневажає людську природу й упевнений, що знає про неї всю правду. Він не змушує людей грі­шити, торгувати своєю совістю та душею. Навпаки, диявол залишає людям пра­во вибору: «Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».

Зрозуміло, що Бог (він у трагедії є алегорією Природи) від самого початку не вірить у перемогу Мефістофеля, однак доволі легко дозволяє випробовува­ти, спокушати, бентежити свій витвір. На мою думку, автор прагне показати, що Мефістофель насправді потрібний у цьому світі. Уособлюючи людські пристрас­ті, захоплення, що нерідко зводять людину з правильного шляху і навіть завда­ють болю, дух зла водночас допомагає їй підтримувати в собі прагнення до піз­нання, діяльності, боротьби.

Уже на початку твору стає зрозуміло, що Фауста й Мефістофеля об’єднує неординарність, а різнить призначення. Фауст і Мефістофель — антиподи, як і Ме­фістофель із Богом. Перший прагне сягнути глибин мудрості, а другий знає, що там немає нічого. Перший невгамовний у пошуках, другий пересичений тим, що впродовж тисячоліть спостерігав на землі.

На мій погляд, спочатку Мефістофель просто грається з Фаустом, як із ди­тям, адже він домовився про все з Богом!

Мефістофель дуже врівноважений, а на світ дивиться швидше презирливо, аніж із ненавистю. Знущаючись із Фауста, який занапащує юну Маргариту, він говорить йому багато гіркої правди. Мені здається, що іноді він уособлює і пев­ний тип людини, яка під тиском навколишнього зла цілком зневірилася в усьо­му доброму, що є у світі.

Мефістофель у Ґете не страждає, оскільки ні в що не вірить, а ще знає, що зло на землі — вічне. Тож, спостерігаючи над тим, як людство постійно прагне досягти ідеалу, змінити щось на краще, він просто сміється з недосконалого Божо­го створіння.

Достатньо згадати його іронічне зауваження щодо людського марнославства у розмові зі студентом, який сплутав Мефістофеля із Фаустом:

Теорія завжди, мій друже, сіра,

А древо жизні — золоте.

Ґете не сперечається з Мефістофелем. Звісно, смерть, як і час, знищує все: до­бре і зле, прекрасне і потворне. Однак жити все ж таки варто, адже справжнє щастя в активній діяльності. У людині завжди жив і буде жити інстинкт творен­ня, будування нового життя. І цьому Мефістофель не може протистояти.

Пошук Фауста спокутує його помилки: саме тому він опиняється в раю по­ряд із Маргариток). Однак, на мій погляд, парі Бога з Мефістофелем на цьому не завершується. Адже їхня розмова на небесах стосується життєвого вибору кожного, зокрема й майбутніх.