Основні

Февраль 27th, 2012 Alexander

– це символ шукання правди життя і разом із тим символ неможливості знайти ту правду. Вона захована самим творцем для того, щоб її вічно шукати і тим самим продовжувати життя. Фауст являє собою в гранично узагальненій формі дух людини, це втілення мислимої цілісності та повноти людської долі. Фаустівська людина загубила єдність із життям. Відмінною рисою характеру Фауста, невтомного шукача «вірного шляху» є «незадоволеність», яка вічно штовхає його на шлях невпинної дії. Фауст як літературний герой стає символом прагнення людства до пізнання. У Фаусті Гете підкреслює найважливіші властивості людської натури: невдоволеність досягнутим і спрямованість до ідеалу. Його головні якості — гострий розум і прагнення до самопізнання світу. Героєві притаманний постійний творчий неспокій, схильність до пошуків нових знань, проникнення в глибинну суть життя. Він не прагне почестей і слави та хоче перетворити землю на квітучий сад. Вступаючи у боротьбу з природою, Фауст мріє зробити людей вільними і щасливими.?

62. Образ спокусника у «Фаусті»: його функції, засоби зображення Мефістофель — посланець пекла, спокусник, втілення зла й темних сил. Нечистий намагається скористатися прагненням Фауста до нездійсненного, щоб заволодіти його душею. Мефістофель пропонує доктору свої послуги для пізнання таємниць створення світу та опанування абсолютними науками.Дух Зла зневажає людей і впевнений, що рано чи пізно Фауст, як і кожна людина, втомиться від пошуків досконалості та буде задоволений спокусами, запропонованими ним.Шлях до творення проходить через руйнування — так розумів Н. Г. Чернишевський підсумок драми Ґете «Фауст». І дійсно, герой добутку проходить через сумніви, розчарування, протиріччя у своїй боротьбі за людину, на шляху до пізнання істини. Але досягти цієї істини йому, як не дивно, допомагає Мефистофель — лиходій, спокусник, що штовхає Фауста на дурні вчинки. Однак образ Мефистофеля — образ складний і неоднозначний. З одного боку, він є втіленням злих сил, сумніву, руйнування. Він затверджує незначність, безпорадність і марність будь-якої людини; говорить, що свій розум людин використовує лише на те, «щоб зі скотов худобиною бути». Мефистофель прагне будь-якими способами довести моральну слабість людей, їхня нездатність устояти перед спокусами. Стаючи супутником Фауста, він намагається всіляко обдурити його, повести «шляхом мінливим за собою», вселити сумнів у його душу. Намагаючись збити героя з його шляхи, відволікти від високих прагнень, він спяняє його зіллям, улаштовує зустрічі з Маргаритою, сподіваючись на те, що, піддавшись страсті, Фауст забуде про свій борг перед істиною. Завдання Мефистофеля — спокусити героя, змусити його зануритися в море низинних задоволень, залишити свої ідеали. Якби йому це вдалося, він одержав би перемогу в головній суперечці — про велич або незначність людини.Повівши Фауста в мир низьких страстей, він довів би, що люди не многим відрізняються від тварин. Однак, тут він зазнає невдачі — «Дух людський і горді стремленья» виявляються вище будь-яких насолод. Ґете вкладає в образ Мефистофеля дуже глибокий зміст, відводячи йому чи не головну роль у розвитку сюжету, у пізнанні героєм миру й досягненні великої істини. Поряд з Фаустом, він є рушійним початком трагедії. Малюючи образ диявола, спокусника, Ґете тим часом наділяє його рисами прогресивного, дотепного мислителя. І те, що він у підсумку програє суперечку, щонайкраще підкреслює й підсилює думка автора про те, що людське життя має вищий зміст. Людина велика, він здатний відстояти свою позицію, перебороти будь-які перешкоди, устояти перед будь-якими спокусами в імя досягнення своєї мети, в імя твердження свого високого призначення.

63. Стосунки людина-диявол спокусник в системі Просвітництва: роль та положення людини. Бомарше аж ніяк не вождь просвітницького руху, як Вольтер, Дідро або Руссо, хоча його твори грали роль своєрідного організатора всенародного походу на твердині феодалізму. У його особистих якостях багато типового для молодої буржуазії напередодні її перемоги — сміливість і впевненість в собі, глузливе, критичне ставлення до старих порядків, поглядам, установам. Часто, подібно до свого героя Фігаро, він виявляє спритність, сміливість, лукавство. І в цьому лукавстві, в цієї зухвалої спритності стільки відвертої зневаги до феодальної знаті, що і тут не можна не побачити його своєрідного бунтарства. Бомарше бився за себе, за свою особисту долю, часом викликаючи на поєдинок весь панівний клас і звертаючись за допомогою до всього народу. Життя його — це битва простолюдина за своє право називатися людиною, за своє право жити на землі і користуватися її дарами. Без цієї істини не зрозуміти ні художніх задумів письменника, ні суспільного резонансу його творів. Всі симпатії Бомарше на стороні просвітителів. Він примикав до правого, політично помірного крила, схилявся перед Вольтером, цінував Дідро і досить холодно ставився до Жан-Жаку Руссо. У цьому розмежуванні симпатій яскраво виявляється політична орієнтація автора «Одруження Фігаро».Перші драматургічні твори Бомарше повязані з театральною реформою Дідро. Дідро і автори, що послідували ого призовом у тому числі і Бомарше, засуджували классицистическую трагедію за її надмірні перебільшення,що виходять за межі реальності, за гігантизм пристрастей, злочинів, пороків, страждань. «Всі перебільшено в цих драмах: пристрасті — завжди божевільні, злочину — завжди страхітливі, але настільки ж далекі від природи людини, як і нечувані можуть народи. Просвічений монах Якщо просвітити монаха то він просвітить народ « природна людина » — не зіпсована цивілізацією І.Кант: «дві речі на цьому світі наповнюють мене все більшим здивуванням це зоряне небо наді мною і внутрішні закони у мені».

Рівність людей Вольтер: «я повірю в те,що дворяни мають більше прав командувати іншими людьми,якщо побачу, що одна людина…»

5.Класицизм в контексті Просвітництва: витоки,визначення. У другій половині XVIII ст. у більшості європейських країн — Італії, Іспанії, німецьких державах, Польщі та ін. — домінуючим художнім стилем ще залишалося бароко. А от у Франції утверджувався новий стиль — класицизм. Мистецтво класицизму орієнтувалося на античні зразки. Драматурги писали пєси на сюжети з грецької та римської міфології та історії. Художники зображували на своїх полотнах стародавніх богів і героїв. Архітектори наслідували трикутні фронтони і колонади античних храмів. На відміну від майстрів бароко письменники і художники класицизму в своїй творчості свідомо прагнули наслідувати встановлені норми прекрасного. Класицисти розробили цілу теорію, яким повинен бути твір мистецтва, як належить складати вірші, пєси, малювати картини. Класицисти вважали, що твір мистецтва має бути величним, ясним, строгим, зрозумілим, відповідати встановленим правилам. Ніяких крайнощів, непродуманого, неправдивого, неіснуючого. Зявившись у Франції, класицизм поширився й на інші країни Європи. Пєси, написані в цьому стилі, мали логічний і зрозумілий сюжет і мову. В основі пєси завжди була якась ідея, яка протягом пєси розкривалась і освічувалася зусібіч. Події, зображені у пєсі, завжди відбувалися в одному місці, в один день. Ніяких другорядних сюжетних ліній не допускалося. У літературі та мистецтві класицизму існувала ієрархія жанрів. Трагедія стояла вище від комедії. Герої трагедій могли розмовляти лише піднесеною мовою. Засновником французької класичної трагедії був Пєр Корнель 1606—1684. Він писав пєси та праці з теорії мистецтв. Доля героїв його пєс була тісно повязана з політичною боротьбою. Сюжет розгортався на тлі історичних подій. Своїми пєсами Корнель намагався довести необхідність зміцнення абсолютної монархії. А от Жан Расін 1639—1699 свої пєси присвячував світові людських почуттів. Хоча комедія в класицизмі, як ми щойно зазначили, вважалася нижчим жанром, видатний комедіограф Жан-Батіст Поклен Мольєр; 1622—1673 своїми творами зумів довести протилежне. Його комедії залишаються популярними й досі. Художник Нікола Пуссен 1594—1665 уважав, що сюжет мистецького твору має бути благородним, величним і піднесеним, а композиція — логічною і простою. Всесвітньо уславленим взірцем мистецтва класицизму стала резиденція французьких королів у Версалі. Над її створенням працювали найкращі архітектори, художники, садівники.

Мефисто́фель (Mephistopheles, Mephostophilis, Mephistopheies, Mephistophilus, Mephistos) — наименование одного из духов зла, демона, чёрта, беса, дьявола, чаще всего, по преданию, падшего ангела, Сатаны.

Обычно выступает как спутник доктора Фауста.

Прилагательные мефистофелевский и мефистофельский означают — язвительный, злобно-насмешливый. Встречаются в выражениях «мефистофелевский хохот», «мефистофелевская улыбка».

Имя

Имя Мефистофель возможно, др. греч. происхождения — «ненавидящий свет», от me — не, phos — свет и phílos — любящий; по др. версии, древнеевр. происхождения — от мефиц — распространяющий (разносящий) и тофель — скверна, грех. В Библии оно не фигурирует. Появилось, скорее всего, в эпоху Ренессанса, с этого времени используется как альтернатива пугающим словам сатана или дьявол. Имя Мефистофель (μεθιο — опьянённый и φίλο — любящий) является антонимом Философа (φίλο-σοφός — любящий мудрость).