Питання 10 Спілкування й комунікація

Основою спілкування між людьми є комунікація, яка відбувається за допомогою мови, символів (писемності), рухів (жестів), спонтанних дій (міміки, інтонації). Однак спілкування та комунікація не тотожні за своїм змістом.

Обидва терміни – комунікація та спілкування – мають спільні й відмінні ознаки.

Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять: за спілкуванням закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за комунікацією – інформаційний обмін у суспільстві. Отже, спілкування – це соціально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації. Комунікація – це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні різними каналами за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів.

Таким чином, термін спілкування є загальним за своїм змістом, а комунікація – конкретним, що позначає лише один з його типів (соціальну взаємодію).

У процесі спілкування партнери впливають один на одного, їх дії спрямовані на регулювання чи зміну власної або чужої позиції. Такі взаємодії можуть бути доповнювальними (партнери контактують, користуючись явно вираженими станами і позиціями один одного), пересічними (конфліктними) і прихованими (апелювання до певного внутрішнього стану іншого індивіда, який не збігається з демонстрованим).

У професійній діяльності використовують такі види комунікацій: між організацією та середовищем, міжрівневі (ієрархічні), між різними відділами (підрозділами), між працівниками, між керівником і підлеглими, між керівником і робочою групою.

Комунікативний процес – це обмін інформацією між індивідами або їх групами, метою якого є точне й повне засвоєння повідомлень, що містять певну інформацію.

У комунікативному процесі взаємодіють такі елементи:

– відправник – особа, яка генерує ідеї або збирає і передає інформацію;

– повідомлення – закодована за допомогою символів інформація;

– канал (засіб) передачі інформації;

– одержувач – особа, якій призначена інформація і яка її інтерпретує.

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Вербальне (лат. verbum – слово) спілкування – це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.

Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним еталоном народу), писемну мову (фіксування на певних носіях – папері тощо – інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).

Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме.

Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального.

Форми прямого вербального спілкування:

– індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв’язку);

– індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв’язок між відправником і реципієнтом);

– групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));

– групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо).

Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками.

Форми непрямого вербального спілкування:

– письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);

– використання технічних засобів.

Невербальне спілкування – це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Питання 11

Класифікація функцій спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три функції:

• інформаційно-комунікативну;

• регулятивно-комунікативну;

• афективно-комунікативну.

Існують інші класифікації функції спілкування.

Зокрема, залежно від мети спілкування, Л.А. Карпенко визначає такі функції спілкування та їх мету:

♦ контактна — встановлення контакту як стану готовності до передачі та прийняття інформації і підтримання взаємозв'язку у формі постійної взаємоорієнтованості;

♦ інформаційна — обмін інформацією, думками, рішеннями;

♦ спонукальна — стимулювання партнера по спілкуванню;

♦ координаційна — взаємна орієнтація і погодження дій при організації взаємодіяльності;

♦ розуміння — не лише адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнерами один одного (намірів, емоційних станів тощо);

♦ амотивна — збудження у партнера необхідних емоційних станів ("обмін емоціями") чи зміна своїх під впливом партнера;

♦ встановлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових зв'язків соціуму, в якому необхідно діяти індивіду;

♦ вплив — зміна стану, поведінки, особистісно-образних формувань (намірів, установок, рішень, потреб, дії тощо).

Різновидом рольового спілкування є управлінське спілкування, тобто спілкування між співрозмовниками, які займають різні позиції в соціальній чи управлінській ієрархії.

А. А. Урбанович визначає такі основні функції управлінського спілкування:

■ видача розпорядчої інформації (розпорядження, накази, рекомендації, поради тощо);

■ отримання зворотної (контрольної) інформації про хід і результати реалізації розпорядчої інформації;

■ видача оціночної інформації про результати реалізації завдання.

Перша функція в управлінському спілкуванні присутня завжди, вона є провідною. Друга і третя можуть бути відсутні в тому чи іншому конкретному акті управлінського спілкування.

Важливою  складовою науки про мовну дію є  закони спілкування.Основні з цих законів такі.      Закон  дзеркального розвитку  спілкування

 Цей   закон  легко спостерігаємо в спілкуванні. Суть його може бути сформульована таким чином: співбесідник в процесі комунікації імітує  стиль спілкування свого співбесідника. Це робиться людиною автоматичним, практично без контролю свідомості.        Закон    залежності  результату   спілкування   від  об'єму комунікативних зусиль     Цей    закон    може  бути  сформульований  так:  чим   більше комунікативних зусиль витрачено, тим вище ефективність спілкування .     Закон прогресуючого нетерпіння слухачів     Даний  закон формулюється так: чим довше говорить оратор,  тим більшу неувагу і нетерпіння проявляють слухачі.     Закон падіння інтелекту аудиторії із збільшенням її розміру     Цей  закон  означає: чим більше людей вас слухають, тим  нижче середній  інтелект  аудиторії. Іноді це  явище  називають  ефектом натовпу:  коли слухачів багато, вони починають гірше  "міркувати", хоча особистий інтелект кожної окремої людини при цьому, звичайно, зберігається.     Закон первинного відторгнення нової ідеї     Сформулювати  закон  можна таким чином: нова,  незвична  ідея, повідомлена співбесіднику, в перший момент їм відкидається. Іншими словами,  якщо  людина раптом одержує інформацію,  яка  суперечить думці  або уявленню, що склалося у нього на даний момент, то перша думка,  яка  приходить йому в голову - що ця інформація помилкова, що повідомив не її прав, ця ідея шкідлива, приймати її не треба.               Закон  ритму  спілкування     Даний  закон  відображає співвідношення розмови та мовчання  в людському   спілкуванні.  Він свідчить: співвідношення  розмови  і мовчання в мові кожної людини - величина постійна. Це значить,  що кожній  людині необхідно в день певний час говорити і  певний  час мовчати.     Закон мовної самодії     Закон свідчить: словесний вираз ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у того, хто говорить.     З  практики  давно  відомо, що словесний  вираз  деякої  думки дозволяє людині зміцнитися в цій думці, остаточно з'ясувати її для себе.  Якщо людина своїми словами пояснює що-небудь співбесіднику, він  сам  краще  з'ясовує для себе суть того,  що  розповідається. Onp3bmire; старий вчительський анекдот - вчителька говорить  учню: "-  Ваня, я тобі вже 20 разів пояснила, сама нарешті зрозуміла,  а ти все не зрозумієш"!     

Закон відторгнення публічної критики     Формулювання закону: людина відторгає публічну критику на свою адресу.     Будь-яка  людина  має  високу  внутрішню  самооцінку.  Ми  всі внутрішньо  рахуємо  себе вельми розумними, знаючими  і  правильно поступаючими. Саме тому будь-яке отримання, критика або  непрошена рада   в   процесі  спілкування  сприймається  нами   як   мінімум насторожено  -  як  замах  на нашу самостійність,  демонстративний сумнів  в  нашій компетентності і здатності ухвалювати  самостійні рішення.  В умовах, коли критика здійснюється у присутності  інших людей, вона відкидається практично в 100% випадків.     Закон довіри до простих слів     Суть   цього   закону,   який   ще   можна   назвати   законом комунікативної простоти, в наступному: чим простіші твої  думки  і слова, тим краще тебе розуміють і більше вірять. Простота змісту і форми  в  спілкуванні - запорука комунікативного успіху.  Говоріть просто,  давайте прості поради - і люди підуть за  вами,  повірять вам.     Люди  краще  сприймають прості істини, тому що  ці  істини  їм зрозуміліші, звичніші. Багато хто з простих істин вічний,  і  тому апеляція  до  ним  гарантує  інтерес співбесідників  і  їх  увагу. Інтерес до вічних і простих істин у людей постійний. Звернення  до простих істин - основа популізму в політиці.     Закон тяжіння критики     Формулювання закону таке: чим більше ви виділяєтеся з тих,  що оточують,  тим  більше про вас лихословлять  і  тим  більше  людей критикує ваші дії.     Людина, що виділяється, завжди стає об'єктом підвищеної  уваги і  "притягає" до себе критику. А. Шопенгауер писав: "Чим  вище  ви підіймаєтеся  над  натовпом, тим більшу увагу ви привертаєте,  тим більше буде про вас лихословити".     Закон комунікативних зауважень     Формулювання    закону:  якщо  співбесідник   в    спілкуванні порушує  деякі комунікативні норми, інший співбесідник  випробовує бажання зробити йому зауваження, поправити його, примусити змінити його комунікативну поведінку.     Так,  якщо  співбесідник починає кричати на  нас,  нам  завжди сказати йому: - Припинити кричати! Якщо він став говорити тихо, нам хочеться сказати: - Говорите голосніше! Якщо він починає командувати,  розпоряджатися,  ми  говоримо:  -  А  чому  ви   тут командуєте?  Людині, що соромиться, ми говоримо: -  Сміливіше,  не соромтеся! Хвальку: - Що це ви розхвасталися? і т.д.     Закон прискореного розповсюдження негативної інформації Негативна, лякаюча, здатна спричинити зміни в статусі людей інформація має тенденцію до швидшого розповсюдження в групах спілкування, ніж інформація позитивного характеру.

Питання 12

Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною фор­мою існування мови. Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких діло­вих контактів - у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конферен­ціях, з'їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат. Відомий економіст Г. Карпухін стверджує, що держава на міжна­родних переговорах мала значні, мільйонні втрати через неправильно або неточно складені заявки, неточності в патентній формулі, мовне безкультур'я ділових людей. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну харак­теристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які ви­значають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставлен­нях, у побудові висловлювань

Неправильне наголошення:

. Неправильне наголошування слів: навчання, завдання, пізнання, запитання, читання і т. д. Треба: навчáння, завдáння, пізнáння, запитáння, читáння, визнáння, видáння, вигнáння, але: зобов'язання. Неправильно казати: везти, нести, вожу, ношу, веземо, несемо, везла, несла, була. Треба: везтú, нестú, вожý, ношý, веземó, несемó, везлá, неслá, булá. Неправильний наголос іменників жіночого роду з суфіксом -к(а) у формах множини: голки, качки, ложки, миски, ластівки, учительки, копійки. Треба: голкú, качкú, ложкú, мискú, ластівкú, учителькú, копійкú. Наголоси на словах, що в російській мові наголошуються інакше (правильна вимова): Болотúстий, борóдавка, вербá, веретéно, видáння, вигнáння, визнáння, вúсоко, відстóяти, вíльха, вітчúм, вудúла, вýдити, вузькúй, вýси, в’язкúй, горошúна, граблí, дúхання, допíзна, дочкá, дóшка, дощéчка, дрóва, живóпис, завдáння, завóдити, зáгадка, зáмазка, запитáння, зáтичка, здáлека, здвóїти, злéгка, зобов’я'зання, кúдати, кúшка, кінчúти, клопітнúй, кóлесо, кóлія, корóмисло, косúй, крéмінь, крóїти, кропивá, кýпіль, кýрятина, кухóнний, ласкáвий, легкúй, лéгко, липкúй, літóпис, малúй, маршовúй, малéнький, мілкúй, мозолúстий, мóзочок, мускулúстий, навчáння, нагóлову, нажúтий, нáймит, нáскок, настóяти, ненáвидіти, ненáвисть, низинá, низькúй, нíздря, новúй, нуднúй, обрýч, óбстріл, óлень, осокá, парáліч, перéкис, перéпис, пересúдіти, перехіднúй, перчúти, петля', піддáний, пізнáння, піснúй, пітнúй, плигáти, пóдруга, пожнúвний, пóказ, полéжати, помóвчати, попільнúця, посúдіти, постóяти, пóтемки, прúступка, прúчіп, прúязнь, прúятель, прóріз, прóстір, пýрхати, п’янúця, реєстрóвий, рéшето, рибúна, рідкúй, різкúй, рóзлад, рóзмах, рóзпад, рóзпірка, рóзстріл, рукáва (мн.), рукóпис, руслó, свíтло (присл.), сéрдити, серéдина, сúнява, скáтерка, скúрта, скучнúй, слабúй, слúна, слúнити, соломúна, сорокóвий, спúнa, спустóшити, старúй, стійкúй, стійловúй, стічнúй, стóляр, страшнúй, сýглинок, твердúй, тéмно, тúгровий, тúшком, тіснúй, тóвпитися, товстúй, тонкúй, труднúй, тряськúй, тяжкúй, урóдженець, усúдіти, фартýх, хвáлений, хваткúй, хльóстати, худéнький, цúган, чаднúй, черпáти, черствúй, чистéнький, читáння, чіткúй, чуднó, чуткúй, шелюгá, шúроко, шовкóвий, щúголь, щúпці, юродúвий, яблунéвий, ясенóвий.

13.ГРАМАТИЧНІ НОРМИ — це вибір правильного закінчення відмінкових та особових форм, синтаксичної форми. Дотримуватись граматичних норм — значить стежити за будовою речення, вислову, фрази. Граматичні норми визначають правила зміни слів, зв’язку їх у реченні і надають мові стрункого, осмисленого характеру. Серед граматичних норм виділяють словотвірні, морфологічні та синтаксичні норми.

Важливе значення граматичних норм у сучасній українській літературній мові зумовлене провідною роллю граматики у збереженні стійкості мовної системи, адже утримання процесів словотворчості у межах тієї самої системи для забезпечення зв’язку між поколіннями здійснює граматичний ярус мови.

У результаті тривалого складного розвитку української мови і складних взаємовпливів мови і її відгалужень (діалектів, говорів, професійних сфер мови) у граматичній будові української мови немає й на сьогодні чіткої однотипності. Динамічна картина у сфері грамтичних норм української літературної мови, що спостерігається останнім часом, викликана, з одного боку, оживленням багатьох форм, що зумовлено максимальним розширенням і поглибленням сфер функціонування української мови як державної, з другого боку — нор-малізаційними тенденціями. У нашій мові існують численні дублетні граматичні форми, одна з яких нормативна і завжди більш вживана, друга — просторічна, діалектна чи застаріла, тобто вужча за сферою вживання, наприклад: штанями — штаньми — штанами.

Вироблення граматичних норм української мови сьогодні не перетинає шлях говірковому мовленню, хоча його вживаність перебуває у прямій залежності від рівня унормованості та опанування нормами літературної мови. Так, обидві форми іменника тато у Р. відмінку множини (тат — татів) за новим правописом є нормативними, хоча нещодавно словоформа татів вважалася розмовною, нелітературною.

14. Спілкування – це складний соціально-психологічний процес досягнення взаєморозуміння між людьми. Основними його інструментами є вербальні та невербальні засоби спілкування. Вербальне (від латинського «усний, словесний») засіб – це мова. З цим все більш-менш зрозуміло, але ж ми спілкуємося не тільки за допомогою голосу. Більшість наших «повідомлень» ми передаємо за допомогою невербального (немовного) способу спілкування. Невербальне спілкування – чи мова жестів – включає в себе нашу міміку, жести, зоровий контакт, пози тіла і навіть інтонації нашого голосу. Вербальні та невербальні засоби спілкування можуть підсилювати або ослаблювати взаємодію. Тому інтерпретувати ці сигнали потрібно не ізольовано, а в єдності з урахуванням контексту. Також бажано розвивати здатність читати невербальні сигнали, які нерідко мимовільно передає іншим наше тіло.

Невербальна комунікація – комунікація за допомогою немовних засобів (жести, міміка, паузи, манери, зовнішність).

Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати.  У діловій розмові вони мають часом більше значення, ніж слова. Для ділової людини винятково важливо, з одного боку, уміти контролювати свої рухи і міміку, а з іншого боку – розуміти мову жестів і міміку співрозмовника, правильно інтерпретувати їх. Неувага до невербальних засобів у діловому спілкуванні може дезорієнтувати співрозмовника, якщо неправильно сприймати його міміку, жести, поведінку у типових ситуаціях або необачно самому поводитися.

До невербальних засобів вчені відносять рухи тіла, жести (рухи рук, ніг), просторове поле між співрозмовниками, вираз очей та неправильність погляду, вираз обличчя, акустичні засоби (пов’язані з мовою і непов’язані з нею), тактильні засоби (потиск рук, поцілунки), посмішка, косметика, реакції шкіри (почервоніння, збліднення), запахи (парфуми, алкоголь), одяг та його колір, манери та ін.

За спорідненими ознаками ці засоби класифікують:

Акустична:

 а) праксодика – невербальні засоби, що стосуються голосу та його вокалізації (інтонація, гучність, тембр, тональність тощо);

б) екстралінгвістика – вкраплення у голос (сміх, плач, покашлювання, дикція, паузи тощо)

Оптична:

а) кінетика – жести, міміка і пантоміміка, рухи тіла, контакт очима;

б) проксеміка – система організації простору і часу спілкування (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення співбесідників тощо);

в) графеміка – почерк, символіка скорочення тощо;

г) зовнішній вигляд – фізіономіка, тип і розміри тіла, одяг, прикраси, зачіска, косметика тощо.

Тактильно-кінетична (таксика) – рукостискання, дотики, поплескування по плечах, поцілунок, посмішка тощо.

Ольфакторна (запахи) – запах тіла, запах косметики.

Темпоральна (хронеміка ) – час очікування початку спілкування, час проведений у спілкуванні, час, протягом якого триває повідомлення мовця тощо.

15. Кінетика

Найвиразнішим і найуживанішим засобом невербаліки є жест

Встановлено, що жестикуляція збільшується при емоційному піднесенні. Вона підсилюється тоді, коли суб'єкти мають поганий зворотний зв'язок і певні труднощі при передаванні інформації один одному.

Виокремлюються жести, якими користуються разом із мовою, й такі, що називаються самостимулюючими. їхнє чергування робить спілкування цікавішим та емоційнішим. Щоб визначити, чи відвертий і чесний у розмові співбесідник, варто подивитися на його долоні. Коли людині нічого приховувати, долоні найчастіше відкриті (повністю чи частково). Для досягнення успіху при спілкуванні важливо, щоб долоні були відкритими. Це стимулюватиме інших довіряти вам і бути щирим.

Відомо також, що не лише долоні, а й взагалі руки в певному положенні підтверджують наше ставлення до співрозмовника. Так, якщо руки схрещено на грудях — це знак захисту, бар'єру, спроба сховатися від інших, відгородитися від них Для прикладу розглянемо жести, що свідчать про чесність, відкритість, доброзичливість. Вони дають змогу зафіксувати гуманістичну комунікативну установку суб'єкта, який спілкується .

Довірливому, емпатійному співпереживаючому спілкуванню, звичайно, сприяють експресія людського обличчя, міміка та пантоміміка. Під останньою розуміють виразні рухи всього тіла. Поза людини є сигналом упевненості або невпевненості в собі, свідченням настороженості чи спокою. Якщо людина всім тілом повернута до інших, нахилена до співрозмовника, голову тримає прямо, погляд відкритий, посадка активна (не на краєчку стільця), то вона уважно, зацікавлено сприймає того, з ким спілкується.

Експресивно-мімічні засоби спілкування також несуть багато інформації. Передусім вони свідчать про емоційний стан людини і дають змогу поєднати передачу індивідуального переживання з прийнятою в даному суспільстві системою еталонів. Тому такі сигнали зрозумілі для більшості людей. І, нарешті, експресивно-мімічні засоби є певним індикатором ставлення однієї людини до іншої.

Велику увагу серед усіх експресивних засобів приділяють посмішці. Посмішки бувають живі та мляві, сором'язливі та грайливі, хитрі та доброзичливі. Проте посмішка не завжди сигналізує про доброзичливе ставлення людини. Спектр посмішок, наприклад, у конкретної дитини залежить від її оточення. Позитивні експресії дітей, які виросли в дружніх, повних сім'ях, за інтенсивністю й багатством відтінків значно перевищують відповідні характеристики у тих дітей, які виховувалися без батьків, у притулках і дитячих будинках.

13(2)

Виділяють три різновиди (під стилі) наукового стилю:

-власне-науковий;

-науково-навчальний;

-науково-популярний.

У межах власне-наукового підстилю виділяються такі жанри, як монографія, дисертація, доповідь та інше. Підстиль відрізняється в цілому суворою, академічної манерою викладу. Він об'єднує наукову літературу, написану фахівцями і призначену для фахівців. Цьому підстилю протиставлено науково-популярний підстиль. Його функція полягає у популяризації наукових відомостей. Тут автор-фахівець звертається до читача, не знайомого в достатній мірі з даною наукою, тому інформація подається в доступній, і нерідко - у цікавій формі.

Особливістю науково-популярного підстилю є поєднання в ньому полярних стильових рис: логічності та емоційності, об'єктивності та суб'єктивності, абстрактності й конкретності. На відміну від наукової прози в науково-популярній літературі значно менше спеціальних термінів і інших власне наукових засобів.

Науково-навчальний підстиль поєднує в собі риси власне-наукового підстилю та науково-популярного викладу. З власне-науковим підстилем його ріднить термінологічність, системність в описі наукових відомостей, логічність, доказовість; з науково-популярним - доступність, насиченість ілюстративним матеріалом. До жанрів науково-навчального підстилю відносяться: навчальний посібник, лекція, семінарський доповідь, відповідь на іспиті та інше.

При написанні наукової праці необхідно враховувати такі обставини:

1. Текст роботи має бути чітко структурованим, поділятися на розділи і параграфи.

2. Крім розподілу тексту на розділи і параграфи, він має більш деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і ре-

чення, що вимагають спеціального пророблення.

3. Текст роботи має відрізнятися композиційністю.

4. Текст не має бути декларативним.

5. Сприятливі можливості для написання роботи створює

системний підхід, що забезпечує текст системною логікою.

6. Написання наукової праці з погляду творчого підходу ана-

логічне написанню шкільного твору з літератури.

7. При викладі матеріалу необхідно уникати понять, які не

можна однозначно інтерпретувати.

8. Цифри і факти в тексті можуть вигідно вирізняти його

серед інших, а можуть виступити і його істотним недоліком.

9. У тексті не має бути повторів.

10. Текст має бути завершеним, являти собою деяку

цілісність.

11. Науковий текст, як правило, позбавлений авторського

"Я", що відходить на другий план і досить часто заміняється "Ми"

для того, щоб краще відобразити авторську позицію. Але найкра-

ще в тексті використовувати безособову форму викладу.

12. Науковий текст має відрізнятися стислістю і ясністю

викладу, відповідати сформованій формулі "Думкам просторо, а

словам тісно".

13. Значне поліпшеннятексту наукової праці спостерігаєть-

ся тоді, коли автор спеціально перечитує текст із погляду стилю

викладу, мови, його літературної якості.

14(2)

Термін - це передусім слово. Тому він має цілий ряд спільних рис з будь-яким повнозначним словом. У ньому, зокрема, відбувається складний процес узагальнення; він, як і кожне слово, пов'язаний з поняттям. Але разом з тим, термін не зовсім звичайне слово. Як відомо, кожна лексема, як правило, пов'язана не з одним, а з рядом близьких понять; її смислові межі слова можуть бути дуже широкими, а іноді й не цілком визначеними. Семантичні межі звичайних слів мають численні перехідні відтінки, і лише один якийсь зв'язок слова з поняттям є основним і утворює первинне його значення. Але у загальновживаному слові поряд із цим основним, як правило, є ще й ціла низка другорядних, вивідних, переносних значень (так звана полісемія). У слові-терміні переносні значення відсутні і полісемія йому в межах однієї термінологічної системи не властива.

Таким чином, терміни відрізняються від інших слів лише планом змісту. Формально ж, за планом вираження відмінностей не мають. Термінами на рівних правах можуть бути і свої, і запозичені слова (особливо часто створені на базі грецьких та латинських коренів), і звичайні слова мови, і спеціально створені неологізми.

На сьогодні у науці виділяються такі ознаки терміна:

1) термін однозначний; має тенденцію до однозначності ;однозначний у межах певної термінологічної системи;

2) термін точний та байдужий до контексту);

3) значення терміна дорівнює поняттю в обсязі пізнаного;

4)  термін стилістично нейтральний ;

5)  термін системний, на що у літературі останніх років звертається особлива увага тощо;

6)    наявність у терміна чіткої дефініції ;

7)    у терміна не повинно бути синонімів чи омонімів (у межах однієї терміносистеми

8)    короткість (стислість) у плані вираження

Термін - слово, що служить назвою точно визначеного поняття, предмета в певній ділянці знання (науки, мистецтва, техніки)

Способи термінотворення

Українська наукова мова має давні традиції термінотворення, її терміносистеми формувалися на власній мовній основі, засвоюючи те, що вже було напрацьовано. Співвідношення національного та міжнародного було й залишається каркасом у концептуальному підході до термінотворення.

Для термінологічної системи характерні такі способи творення:

1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);

2) семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних значень у словах природної мови;

3) різні типи запозичень (словотвірне та семантичне калькування).

Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:

1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: споживчий кошик, водяний знак, власний заголовок, ритмічна структура книги, сатиновий друк, чиста конкуренція, відчуження, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.

2. Словотвірний - утворення термінів за допомоги префіксів (надвиробництво, пересупозиція), суфіксів (маркування, гумування, оборотність), складанням слів і основ (адрес-календар, гальванокліше, літературознавство, держава-монополія, матеріаломісткість), скороченням слів (СЕЗ - спеціальні економічні зони). Цей спосіб термінотворення найпродуктивніший.

3. Синтаксичний - використання словосполук для називання наукових понять: вихідні відомості, основний текст, академічне видання, спільний множник, зустрічний позов, державне замовлення, капіталодефіцитні країни.

4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, бюргшафт, дисиміляція.

15(2)

Поняття «терміносистема»

Джерелами терміносистем є термінології. Але, на відміну від термінології, терміносистема формується не разом з формуванням певної науки, а відповідно до етапів формування теорії або теорій цієї науки. Проте в основі терміносистеми не обов'язково має бути наукова теорія. Іноді достатньо, щоб була лише концепція або узагальнені ідеї.

Терміносистема — це система термінів у певній галузі/підгалузі наукового або технічного знання, що обслуговує наукову теорію або наукову концепцію.

Розрізняють три етапи формування й функціонування терміносистеми.

І етап — це перехід від етапу відсутності теорії до стану її формування, тобто перехід від неупорядкованої сукупності термінів до терміносистеми.

ІІ етап — це зростання обсягу знань в межах прийнятої теорії.

ІІІ етап — це зміна теорії і, як наслідок, зміна терміносистеми. Спочатку нову теорію описують термінами попередньої теорії, потім впроваджуються нові терміни, що відображають нові поняття.

Таким чином формують систему понять нової теорії, і кожне місце в цій новій системі посідає певний новий термін, a у сукупності з'являється нова терміносистема. Частину термінів попередньої терміносистеми залишають. Але вони вже пов'язані з новими поняттями, а решту термінів більше не вживають.

Терміносистема формується на певному етапі розвитку певної галузі наукового знання, коли вже створено наукову теорію, позначено об'єкти та зв'язки між ними. Є кілька типових ознак терміносистеми:

1. Цілісність терміносистеми.

2. Відповідність суми частин цілому.

3. Певна сталість терміносистеми.

4. Структурований характер терміносистеми. Структура терминосистеми може бути однорівневою лінійною (назви днів тижня, місяців року) та ієрархічною, тобто з підсистемами, що відбивають родовидові відношення, відношення цілого та його частин, зв'язки причини й наслідку, відношення об'єктів та їхніх ознак тощо.

Ієрархічність структури терміносистеми реалізується у різних мовних формах:

• Відтворення термінів на основі кореневих слів-термінів;

• Відтворення нових термінів за принципами антонімічності та градації;

• Наявність рядів одноструктурних термінів, побудованих за однією моделлю;

Є різні методи конструювання терміносистем :

І.Ієрархічний (родовидові відношення); відтворення видових термінів шляхом використання родових термінів у вигляді терміноелементів;

2. Генетичний; виділяють похідні терміни з основних за принципом «об'єкт — ознака — процесс;

З.Операційний; відбирають терміни з текстів певної тематики на основі критеріїв частотності.

Отже, зважаючи на викладене вище, ми можемо зробити висновок, що терміносистема є більш високим ступенем організації лексичних одиниць, ніж термінологія.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни переділяються на три групи:

1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).

2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність).

3. Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф, боковик, вакат, привка, ретуш.