9. До переваг володіння землею слід віднести:

• можливість продажу землі;

• можливість передачі землі у спадщину;

• постійне збільшення вартості землі шляхом її капіталізації;

• можливість надавати гарантії при укладанні договорів про позики ¾ банки охочіше надають кредити під землю, ніж під інші види основних засобів;

• господарська самостійність у прийнятті рішень, що стосуються управління земельними ресурсами (використання землі для сільськогосподарського виробництва, для забудови тощо, заінтересованість у поліпшенні землі);

• престиж і моральне задоволення від володіння землею.

10. Недоліками володіння землею є передусім можливість виникнення нестачі коштів для придбання інших основних фондів після купівлі землі й для проведення заходів, спрямованих на підвищення її родючості, а також загроза інвестування цих заходів за рахунок зменшення оборотних фондів.

11. До переваг оренди землі слід віднести:

• можливість організувати більше за розмірами господарство, оскільки витрати на оренду землі значно нижчі, ніж на її придбання;

• можливість гнучкішого використання власних коштів для організації виробництва — не потрібно вкладати кошти у поліпшення землі, тому що це турбота землевласника;

• можливість припинення виробництва в разі недоцільності його подальшого продовження з меншими фінансовими витратами, ніж за умови володіння землею.

12. Недоліками оренди землі можуть бути:

• періодичне зростання орендної плати, в якому зацікавлений землевласник, який прагне, щоб орендний договір переглядався якомога частіше, встановлюючи короткі строки оренди;

• орендар має значно менше можливостей у питаннях організації та управління виробництвом, ніж землевласник;

• моральний бік оренди ¾ орендар відчуває себе найнятим працівником, який значну частину свого прибутку змушений віддавати землевласнику.

13. До набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року (раніше було до 01.01.2013 р.), забороняється:

• унесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств;

• купівля-продаж земельних ділянок с/г призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;

• купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб для ведення товарного с/г виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення земельних ділянок з метою надання їх інвесторам — учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

14. Загальнометодологічним підходом при визначенні вартості землі є встановлення її альтернативної вартості шляхом порівняння доходу (ренти), що може бути отриманий від експлуатації землі, з доходом, який можна було б отримати від збе­рігання грошей у банку. Такий підхід ще називають визначенням вартості землі через капіталізацію ренти. У формалізованому вигляді його можна подати так:

де ВЗ  вартість землі; РР  річна рента; ПЗ  податок на землю; Б  коефіцієнт банківської процентної ставки.

Вартість землі можна визначати двома шляхами: як залишок від загальних витрат на виробництво за мінусом витрат на інші ресурси (крім менеджменту) і за ринковою вартістю. При цьому другий варіант передбачає два підходи:

1) вартість обчислюється шляхом множення банківської процентної ставки довготермінового кредиту на вартість землі за балансом або на вартість землі за поточними ринковими ці- нами;

2) вартість прирівнюється до чистої земельної ренти.

У свою чергу, вартість землі може визначатися такими мето­дами:

1) за ціною перепродажу землі;

2) шляхом розрахунку залишкового доходу;

3) за альтернативними витратами.

15. Метод оцінки вартості землі за ціною її перепродажу називають ще методом оцінки за фактичними витратами на землю. Досвід зарубіжних країн показує, що середній термін перепродажу землі становить 20—30 років. При цьому ціна на землю при її перепродажу включає ціну її придбання власником плюс витрати, пов’язані з її вдосконаленням. Це найпростіший метод, котрий не враховує капіталізації землі.

Метод розрахунку залишкового доходу ґрунтується на принципах теорії маржинальної продуктивності ресурсів. Суть даної теорії полягає в тому, що сумарні виробничі витрати від функціонування виробничих ресурсів дорівнюють виручці від реалізації продукції. При цьому витрати за статтями, або витрати, пов’язані з функціонуванням певних видів ресурсів, розраховують як питому вагу кожного виду витрат у вартості маржинального продукту.

16. На основі розглянутих методичних підходів формування виробничих витрат, пов’язаних з функціонуванням землі, існує ряд конкретних методик визначення цих витрат.

Зокрема, в США їх шість. Федеральний земельний банк користується двома методиками. Перша з них базується на реальній чи номінальній процентній ставці й поточній ринковій вартості землі, а друга  на середній вартості врожаю, отриманого з даної земельної ділянки за певний період часу. Дві інші методики базуються на готівковій орендній платі та її питомій вазі у виручці від реалізації продукції. Ще дві методики поєднують у собі окремі елементи чотирьох попередніх методик, а виробничі витрати повного володіння землею (власника) базуються на ціні перепродажу землі.

17. Оплата праці — це винагорода за працю, яку вкладає працівник у сільськогосподарське виробництво.

Рівень оплати праці в кожному сільськогосподарському підприємстві залежить від кінцевого результату його роботи, тобто від валового прибутку. Взаємозв'язок міри праці та її оплати здійснюється через форми і системи оплати праці, які залежать від особливостей сільськогосподарського виробництва, від нових економічних та трудових відносин.

Специфіка праці в аграрному секторі виробництва полягає в тому, що при її однакових затратах можна отримати різні кінцеві результати, які залежать також від погодно-кліматичних умов, від родючості землі, від сортів насіння. Все це необхідно враховувати при застосуванні відповідних форм та систем оплати праці.

Існуюча в сільгосппідприємствах оплата праці поділяється на основну та додаткову.

Основна оплата праці — це винагорода, що являє собою заробіток, який нараховується за тарифними ставками, посадовими окладами, з урахуванням виробленої продукції, її кількості та якості. Додаткова оплата — це винагорода за працю понад установлені норми, за одержання зверхпланового врожаю, за винахідливість, трудові успіхи. Вона включає доплати, надбавки, компенсаційні виплати, премії.

Питання оплати праці регулюється Законом України від 24 березня 1995року «Про оплату праці», законами України «Про сільськогосподарську кооперацію»; «Про селянське (фермерське) господарство», підзаконними та локальними нормативно-правовими актами.

18. Залежно від особливостей оплати праці здійснюється класифікація виробничих витрат на постійні та змінні. Так, якщо оплата праці проводиться за фактично відпрацьований час і не пов’язана з обсягами виробленої продукції, то це постійні виробничі витрати. Коли ж її розмір прямо корелює з обсягами виробництва продукції чи робіт, то її відносять до змінних виробничих витрат.

Існує три основні види оплати праці залучених працівників: тижнева або місячна, погодинна й відрядна. Тижнева або місячна оплата праці передбачає отримання заробітку один раз на тиждень або місяць без урахування відпрацьованих годин протягом відповідного періоду. Таким чином, залучений працівник прий­мається на роботу для виконання певних функцій без визначення конкретних термінів роботи. Однак у цих умовах фермеру може здаватися, що він оплачує весь час, який працівник може відпрацювати, і він намагатиметься постійно завантажувати його роботою. Тому за цієї форми оплати залучений працівник при прийнятті на роботу повинен чітко зафіксувати у договорі про найм тривалість свого робочого дня.

Погодинна оплата праці здійснюється за фактично відпрацьований час працівником згідно з установленою оплатою години роботи. За цієї форми оплати праці знижується можливість виникнення конфліктів між фермером і залученим працівником щодо тривалості робочого дня.

Відрядна оплата проводиться за фактично виконаний обсяг робіт, виходячи з розцінок за одиницю роботи: виораний чи засіяний гектар, зібраний центнер зерна, овочів чи фруктів тощо. Така форма оплати праці може стимулювати підвищення її продуктивності порівняно з двома попередніми видами оплати праці. Однак при цьому існує загроза зниження якості праці внаслідок прагнення працівника максимально збільшити обсяг фактично виконаної роботи. Тому в умовах даного виду оплати праці фермер повинен попередньо сформулювати вимоги до якості виконаних робіт і ознайомити з ними робітників.

19. Важливим принципом у використанні робочої сили є постійне забезпечення повної продуктивності використання працівників протягом року.

В сільському господарстві цього досить складно досягти у зв’язку з фактором сезонності. Якщо залучення робочої сили здійснюватиметься з розрахунку максимальної потреби, то це означатиме неможливість повного використання працівників протягом року, а якщо з мінімальної або середньої, то виникне необхідність залучати тимчасових і сезонних працівників. Іншим шляхом забезпечення повної продуктивності використання трудових ресурсів є комбінація видів виробництва, що вирівнює сезонність.

20. У системі менеджменту фермерського господарства оплата праці фермера та членів його сім’ї посідає особливе місце. Визначальною при цьому є форма власності на засоби виробництва. У зв’язку з тим що фермер є водночас і власником, і менеджером, і працівником, то виникають і відповідні види виробничих витрат. З власністю пов’язана неоплачена праця фермера та членів його сім’ї, а з менеджментом ¾оплата управлінської діяльності. Крім того, існують і готівкові витрати на оплату праці фермера та членів його сім’ї.

21. При залученні найманих працівників на тимчасову чи сезонну роботу витрати на оплату їхньої праці є змінними. В цьому випад­ку критерієм при прийнятті рішення щодо чисельності найманих працівників є правило рівності маржинальної вартості продукту маржинальним витратам на працю або тарифній ставці.

22. Важливим інструментом менеджменту трудових ресурсів є штатний розпис. Затверджується він, як правило, керівником або власником підприємства і визначає кількість штатних одиниць, а також розмір оплати праці. На практиці досить часто підприємство приймає працівників на ту чи іншу посаду, а бухгалтер здійснює нарахування заробітної плати на підставі наказу або договору без штатного розпису, в якому такий перелік посад визначається. Або, наприклад, приймається працівник на посаду, якої немає в штатному розпису. Бухгалтер не має права брати до виконання документи про прийняття працівника на ту чи іншу посаду, якщо перелік посад не затверджений (варіант, коли штатний розпис відсутній) або коли в штатному розписі такої посади не передбачено.

Штатний розпис повинен бути затверджений, у ньому має зазначатися посада, на яку приймається працівник, і вона повинна бути вакантною. Лише в цьому разі бухгалтер має право брати до виконання документи про зарахування працівника на ту чи іншу посаду і здійснювати нарахування заробітної плати такому працівникові.

23. Сезонними вважаються роботи, які внаслідок природних і кліматичних умов виконуються не цілий рік, а протягом певного періоду (сезону), що не перевищує шести місяців.

Переліки сезонних робіт затверджуються Міністерством праці і соціальних питань. Осіб, яких приймають на сезонні роботи, має бути попереджено про це при укладенні трудового договору. В наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу необхідно зазначити, що даний працівник приймається на сезонну роботу.

Трудовий договір при прийнятті на сезонні роботи може бути укладено на строк, який не перевищує тривалості сезону. При прийнятті на сезонні роботи випробування з метою перевірки від­повідності робітника або службовця довіреній йому роботі не встановлюється.

Робітники і службовці, зайняті на сезонних роботах, мають право розірвати трудовий договір, попередивши про це адміністрацію письмово за три дні. Трудовий договір ними може бути розірвано з ініціативи адміністрації на підставах, передбачених законодавством України.

24. Тимчасовими робітниками й службовцями вважаються робітники і службовці, прийняті на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їхнє місце роботи (посада), — до чотирьох місяців. Осіб, яких приймають на роботу тимчасово, необхідно попередити про це при укладенні трудового договору. В наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу зазначається, що даний працівник приймається на тимчасову роботу, або вказується строк його роботи. При прийнятті на роботу тимчасових робітників і службовців випробування з метою перевірки відповідності робітника або службовця дорученій йому роботі не встановлюється.

Тимчасові робітники і службовці мають право розірвати трудовий договір, попередивши про це адміністрацію письмово за три дні. Трудовий договір з ними може бути розірвано з ініціативи адміністрації на підставах, передбачених законодавством України.

25. Земельний кодекс України (ЗКУ) — основний нормативно-правовий акт земельного законодавства України, ухвалений Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року.

Земельний кодекс України є кодифікованим нормативним актом (законом) яким регулюються земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав фізичних і юридичних осіб на землю тощо.

26. Загальною закономірністю розвитку суспільного виробництва в країнах світу і демографічних процесів у них є абсолютне та відносне збільшення міського населення та працюючих у промис­ловості і сфері обслуговування, й також відносне й абсолютне зменшення сільського населення і працюючих у сільськогосподарському виробництві. Аналогічна закономірність характерна і для України. Трудовий потенціал кожного аграрного підприємства харак­теризується абсолютним показником — середньообліковою кількістю працівників і питомим показником — працезабезпеченістю виробництва, що визначається як частка від ділення середньооблікової кількості працівників на площу сільськогосподарських угідь відповідного підприємства. Дані показники суттєво різняться по окремих підприємствах, особливо по виробничих сільськогосподарських кооперативах, засновниками і членами яких стали переважно всі працездатні працівники колишніх КСП. За сучасного недостатнього рівня механізації та автоматизації виробництва, високого ступеня зношеності машинно-тракторного парку в багатьох підприємствах, гостра не­стача окремих видів техніки для своєчасного та якісного виконання технологічних операцій зумовлює істотну залежність результатів господарської діяльності підприємств від рівня працезабезпеченості виробництва.

На ефективність сільськогосподарського виробництва впливає не лише його загальне забезпечення трудовими ресурсами, а й їх якісний склад. За інших однакових умов вищих результатів праці досягають ті підприємства, які краще забезпечені механізаторами (трактористами-машиністами, комбайнерами, водіями), майстрами рослинництва і тваринництва І і ІІ класів, спеціалістами з вищою та середньою спеціальною освітою.