Особливості виховання дітей з порушенням мовлення у сім’ї

Враховуючи те, що дитина засвоює усне мовлення лише шляхом наслідування, від батьків вимагається дотримуватися таких правил мовленнєвої поведінки :

• мовлення дорослих повинно бути чітким, плавним, емоційно виразним, помірним за темпом;

• не можна собі дозволяти говорити з дітьми їх лепетною мовою або навмисно спотворювати власну вимову;

• мовлення оточуючих дитину дорослих не повинно перевантажуватись словами, які важко вимовити;

• не потрібно оперувати незрозумілими словами і складними лексико-граматичними зворотами, фрази за конструкцією повинні бути простими;

• при спілкуванні з дитиною слід ставити лише конкретні запитання, не квапити її з відповіддю;

• дитину не можна карати за помилки у мовленні.

Спеціалісти не рекомендують розмовляти з дитиною дуже гучно. Враження, що гучне мовлення краще сприймається дитиною, є помилковим. Якщо кричить або підвищує голос дитина, не треба намагатися перекричати її. Краще буде, коли навпаки дорослий почне говорити тихим голосом або пошепки. Для дитини це буде грою, а батьки збережуть собі нерви.

Повсякчас потрібно використовувати природний інтерес дитини до того, що їй говорять.

Ефективний засіб розвитку мовлення – читання книг дитині. При цьому слід пам’ятати, що книги повинні добиратись відповідно вікові дитини і бути доступними її розумінню. Не рекомендується обмежувати роботу з книгою тільки пасивним слуханням того, що читають. Час від часу корисно зупинятися на обговоренні прочитаного.

Психологи виділяють категорію особливо чутливих, вразливих дітей. Ось такий приклад наводить Віктор Калягін у своїй книжці “Если ребенок заикается.” Автор побачив надруковану в газеті фотографію, на якій була зображена сім’я “моржів” з дітьми. Усі купаються у прорубу, а біля них – хлопчик, вдягнутий “як капуста”. У підпису під фотографією пояснювалось, що батьки змалку загартовували своїх дітей, купаючи у прорубу. А той хлопчик теж був їх сином, але батьки, знаючи про його слабке здоров’я, не стали доводити хоробрість до безглуздя – не купали в прорубу.

Цей приклад доводить, що не всіх дітей можна загартовувати, при чому не тільки фізично, а й психічно. Особливо чутливі діти потребують перед усе захисту, а не загартовування.

У дошкільників, передусім у дітей з тривожними рисами характеру, легко виникають страхи. Ці страхи можуть виникнути в результаті залякування (поганим дядьком, Бабаєм, обіцянкою, що залишать дитину одну, не будуть любити…) або після читання книжок чи телепередач. Часто діти бояться залишитися у темряві на самоті, пройти по темному коридору, бояться пилососа, собак тощо.

Не слід “привчати” дітей бути хоробрими, наполягати на тому, щоб дитина обов’язково була перед засипанням у темряві (можна ввімкнути нічник, посидіти з нею разом до засинання). При розумному підході батьків страхи проходять. А діти їх не зафіксовують. Але якщо ці страхи не проходять тривалий час, слід звернуться до психолога, психоневролога.

Для частини батьків актуальною стає проблема “мокрої постелі”. Якщо ця проблема не вирішується до 2-3 років, то аж ніяк не можна вирішувати її радикально за допомогою криків, докорів: “Як тобі не соромно! Ти вже такий дорослий!” Таким приниженням ви “прив’яжете” свідомість дитини до вживання їжі, сну і відправленню природних потреб. Таким ставленням ви примусите дитину відчути сильне почуття неповноцінності, відчаю і несправедливості, які можуть перейти на інші навички і зберігатися довгі роки. Ваша суворість може викликати у дитини страх перед виконанням природних потреб і на все життя створити постійно діюче джерело напруги.

Дослідження свідчать, що приблизно кожна десята шестирічна дитина страждає на нічний енурез (хлопчики у 1,5 рази частіше, ніж дівчата). Тому, по - перше, після 4 років треба звертатися до спеціаліста – лікаря-психоневролога; а по - друге, стосовно до цієї проблеми при дітях треба ставитися байдуже, гасити своє роздратування і неспокій. Слід поступово привчати дітей до відправлення своїх потреб завчасно перед виходом із домівки і перед сном. Закріплюйте у свідомості дитини щонайменший успіх. Підтримуйте її віру у власні можливості вирішувати свої проблеми самостійно.

Не слід вважати надто позитивним випадки раннього мовленнєвого розвитку.

Дитину з раннім мовленнєвим розвитком небезпечно “перевантажувати” мовленнєвим спілкуванням: вводити нові слова і мовленнєві звороти в побутове мовлення, заохочувати мовленнєву активність, демонструвати “мовленнєві успіхи” дитини оточуючим тощо.

Навпаки, необхідно максимально зменшити канали інформації, яка надходить. Вибір книг повинен бути обмежений і суворо відповідати вікові дитини. Таким дітям заборонені масові видовища, які можуть спричинити психічне перевантаження. Такі заходи називаються охоронним мовленнєвим режимом.

Мовленнєві зразки дорослих відіграють особливо важливу роль в організації мовленнєво-рухових автоматизмів у дітей з раннім мовленнєвим розвитком. Мовлення дорослих повинно бути спокійним, неспішним, з чіткою вимовою слів і речень. Для таких дітей корисні ігри з ритмічними рухами, ритмічними промовлянням окремих слів і коротких фраз. Дуже важливо звернути увагу на процес становлення мовленнєвого дихання.

У дітей із сімейною ліворукістю необхідно своєчасно виявити симптоми порушення нормальних відносин між півкулями головного мозку. У дошкільному віці у частини дітей домінантність однієї з рук встановлюється не одразу. Діти можуть однаково вільно використовувати то праву, то ліву руку у своїх діях. У таких випадках радять більше активізувати роботу правої руки (вкладати ложку чи виделку перед прийомом їжі, олівець, пензлик перед малюванням, на прогулянці тримати дитину за праву руку). Якщо все одно дитина наполягає на користуванні лівою рукою – не слід забороняти їй робити це.

Відомо, що ліворукі діти емоційно неспокійні, тривожні, мають низький рівень адаптаційних можливостей ЦНС. Тому для них особливо важливі спокійні стосунки між членами сім’ї, їм важко дається зміна умов життя, наприклад, перехід у д/с без періоду адаптації (Слід це робити поступово).

Якщо у дитини в сім’ї є хтось з мовленнєвою патологією, то слід обмежувати спілкування з цією людиною.

Неоднозначно ставляться спеціалісти до двомовності (білінгвізму або полілінгвізму) у сім’ї, де виховується дитина. Нервова система дітей у період розвитку мовлення відчуває значне напруження. Це напруження збільшується у випадку, коли формуються одночасно дві мовні системи. В такій ситуації можливе виникнення мовленнєвої патології. Це може бути, наприклад, заїкання. А в іншому випадку, затримка розвитку кожної з мовних систем, якими дитина оволодіває одночасно (невідповідний віку словниковий запас, затримка у формуванні граматичних структур, використання різних мов при побудові однієї фрази тощо).

Тому спеціалісти радять спочатку сформувати лексико-граматичну базу однієї мовної системи дитини. Це відбувається у нормі до 4 років. А потім оволодіння іншою мовною системою не призводить до відхилень у мовленнєвому розвитку і мовленнєвої патології.

Нервово-психічне здоров’я забезпечує нормальний мовленнєвий розвиток дитини і залежить від міжособистісних стосунків у сім’ї .Саме такі фактори негативно впливають на нервово-психічне, емоційне самопочуття дитини, (з ними повинні бути ознайомлені батьки для того, щоб свідомо, правильно бувати свої стосунки з дітьми і в цілому в сім’ї.):

• Це такі характерологічні особливості матері як тривожність, інфантильність, імпульсивність, агресивність, емоційна холодність;

• Неприйняття з боку батька (матері);

• Неповна сім’я;

• Конфліктність у відносинах в сім’ї, зміна в структурі сім’ї (смерть, хвороба близьких, розлучення тощо);

• Виховання у двох домівках;

• Раптова зміна життєвого стереотипу й типу виховання;

• Неадекватний тип виховання (“кумир”, гіперопіка, гіпоопіка, невідповідність у виховних позиціях батьків).

З часом коло психотравмуючих ситуацій значно зростає за рахунок впливу зовнішнього середовища. Це конфліктні стосунки з однолітками і дорослими, непомірні покарання, залякування, відчуття ситуації переляку (несподівана поява страшної тварини, перегляд “страшного” фільму, “страшна казка”), народження другої дитини при відсутності готовності зайняти позицію старшої тощо.

На ставлення батьків до мовленнєвого дефекту дитини впливають декілька факторів: глибина самого дефекту, інтелектуальний рівень батьків, досвідченість у сфері мовлення і педагогіки, компетентність батьків у питаннях виховання дитини, розуміння її потреб, власні особливості характеру, сімейні відносини тощо.

Ставлення батьків до дефекту дитини природно відбивається на ставленні дитини до свого мовлення, тому що батьки є авторитетом. Для того, щоб установки батьків були адекватними, необхідно вести просвітницьку роботу з ними. Така робота може містити в собі:

1. Ознайомлювальні бесіди в дитячих садках і школах,

2. Повідомлення на стендах у дит. садках , школах і поліклініках,

3. Індивідуальні бесіди з батьками з питань стану розвитку їх дітей,

4. Психологічна допомога батькам, що важко переживають ситуацію проблем своєї дитини.