
- •Руїна (1658-1686 роки).
- •2. Гадяцька угода 1658 р.
- •3. Гетьманування Юрася Хмельниченка. Переяславські статті 1659 р.
- •4. Війна берегів: Гетьмани Тетеря і Брюховецький.
- •5. Андрусівський мир 1668 р. Гетьманування Петра Дорошенка.
- •6. Гетьманування Дем’яна Многогрішного.
- •6. «Турецька альтернатива» Петра Дорошенка.
6. Гетьманування Дем’яна Многогрішного.
Гетьманом обидвох берегів Петро Дорошенко не пробув і року. Відбивши московський наступ і відходячи до Чигирина, він доручив оборону північного кордону чернігівському полковнику Дем’янові Многогрішному, однак сили Многогрішного у порівнянні з армією Ромодановського були вочевидь нерівними. Під тиском чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який у проповідях невтомно закликав повернутися під високу руку царя, старшина Чернігівського, Новгород-Сіверського і Стародубського полків на малій раді оголосила Многогрішного сіверським гетьманом і постановила розпочати переговори з московськими владами.
У березні 1669 р. в Глухові у присутності царських послів була скликана розширена рада Лівобережжя, яка підтвердила гетьманські повноваження Многогрішного і схвалила підписання Глухівських статей, що пом’якшували найдразливіші пункти статей Брюховецького, знову передаючи гетьманській адміністрації право збору податків і обмежуючи число міст, де мали стояти воєводські залоги.
Дем’ян Многогрішний при гетьманській булаві теж не затримався надовго. Селянин з походження (за що старинна старшина зневажливо називала його мужичим сином), людина простакуватої, крутої і недипломатичної вдачі, новий гетьман нажив собі ворогів напрочуд швидко. Різкі ж висловлювання стосовно московського правління, доволі незалежна позиція, а особливо – неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров’я якого Демко дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для доносів, що скоро посипалися в Москву. Заручившись таємною підтримкою царського резидента, змовники 12 березня 1672 р. силами московського загону оточили гетьманський двір у Батурині і забили в кайдани захопленого зненацька гетьмана.
Гетьмана таємно вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і засудили до страти. Її було замінено вічним засланням. Позбувшись Многогрішного, старшина вислала царю проект нових виборчих статей. У ньому нащадки гордого Богдана просили, аби гетьману раз і назавжди було заборонено зноситися з чужоземними державами і політичними діячами, щоб його дії контролювалися військовим судом, і щоб козацька чернь надалі ніколи не брала участі у виборах. Цими пунктами і були доповнені нові – Конотопські статті, в решті питань зіперті на текст попередніх, Глухівських. Остерігаючись несподіванок, старшина зібрала вузьку раду значних людей у Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем. В оточенні стрільців Григорія Ромодановського згоди вдалося досягнути відразу, тим більше що кандидатура була наперед узгоджена. 27 червня 1672 р. гетьманом Лівобережжя став генеральний писар, син священика з Правобережжя Іван Самойлович. Самойловичу, людині розумній, а головне – надзвичайно гнучкій і дипломатичній, вдалося втримати булаву найдовше з-поміж тодішніх гетьманів – цілих 15 літ.
6. «Турецька альтернатива» Петра Дорошенка.
Петро Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для Дорошенка санджаки [знаки протекції султана] – булаву, бунчук, корогву і кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає козаків у підданство.
Чутка про султанську протекцію, прокотившись по Гетьманщині, різко вдарила по популярності Дорошенка, який запродав Русь у турецьке ярмо. На цій хвилі моментально виринули аж два претенденти на булаву, причому обидва висунуті Січчю – Петро Суховій, який діяв на півдні Правобережжя, привернувши на свій бік чернь Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького і Кальницького полків, а після падіння його популярності – обраний тими ж запорожцями 1669 р. уманський полковник Михайло Ханенко, людина пропольської орієнтації. Останній протримався на ефемерному гетьмануванні, ведучи затяжну боротьбу з Дорошенком, аж до 1674 р. За цей час війська обох правобережних гетьманів тричі сходилися у братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на тисячі.
Прийняття турецького протекторату логічно вело до польсько-турецької війни, як колись прийняття московського підданства Хмельницьким – до зіткнення між Москвою і Варшавою. Як і Богдан, Дорошенко нетерпляче вимагав від Стамбула активності, відтягаючи час дипломатичними переговорами. Увесь 1671 р. пройшов у сутичках з польськими відділами та загонами Ханенка, а восени дійшло до широких військових дій на Поділлі, де армія коронного гетьмана Яна Собеського здобула Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж, Вінницю. Однак ці події були тільки прелюдією до великої війни, що насувалася.
Наприкінці 1671 р. султан надіслав королю формальне оповіщення, що виступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала Дорошенка і козацького народу. У червні 1672 р. понад 100-тисячна турецька армія, очолена самим султаном Мехмедом ІV, перейшла Дунай; на марші до неї приєдналося 10-15-тисячне татарське військо, 6 тис. волохів та молдаван і 12-тисячний загін Дорошенка. 26 серпня після десятиденної облоги впав неприступний Кам’янець-Подільський, про який турки говорили, що цю фортецю збудував сам Аллах, а на початку вересня султан оточив Львів. Про серйозний опір думати не доводилося, і посли короля Міхала Вишневецького прибули в турецький табір просити миру. Він був підписаний 18 жовтня в Бучачі на ганебних для Речі Посполитої умовах: Поділля ставало власністю Туреччини, Дорошенкові передавалося Брацлавське і південна частина Київського воєводств, а султану мусила бути сплачена величезна контрибуція і надалі – чималі щорічні упоминки. Сейм не ратифікував цієї угоди, тож військові дії припинялися, але про закінчення війни ніхто й не думав.
Тріумф Туреччини виявився Пірровою перемогою для Дорошенка. Падіння Кам’янця, в якому турки обернули церкви й костьоли на мечеті, безчинства татарських роз’їздів, вивезення з Кам’янця та інших міст хлопчиків для яничарських шкіл викликали панічний жах у населення. Люди почали масово розбігатися з території гетьманської юрисдикції, і без того напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим домашнім скарбом, женучи худобу тисячні валки біженців тяглися до Канева й Черкас, скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі – Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і символом його ставав Дорошенко, який запродав Русь в турецьке ярмо. На довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного гетьмана Івана Самойловича і московська армія. Московсько-козацькі сили зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками, проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене населення.
Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674-1675 рр. на Лівобережжя, Волинь і Галичину переселилися майже повністю Брацлавський та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров’я, почасти через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень, організованих Самойловичем, котрий наказав масово виселяти тутешніх мешканців на лівий берег, аби позбавити Дорошенка підтримки в продовольстві й живій силі. Забігаючи трохи наперед, слід зазначити, що ця акція отримала масштабне продовження у 1678-1679 рр., коли за ініціативою Москви гетьманський уряд провів кілька операцій по остаточному знищенню вцілілих населених пунктів подніпровської смуги. Їх жителів силоміць переселяли на Лівобережжя і Слобожанщину (в народі ці події отримали назву великого згону), а оселі й рештки фортифікацій випалювали дощенту, аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків.
На осінь 1675 р. при Дорошенкові в Чигирині, що ледь не єдиний уцілів у вихорі руйнації, лишалося не більше п'яти тисяч козаків. Решта або загинула, або ще від початків окупації Подніпров’я Самойловичем визнала його владу як гетьмана обидвох берегів. Сам Чигирин, за свідченнями очевидців, перетворився на якийсь страхітливий невільницький ринок: татари привселюдно перепродували захоплений на лівому березі християнський ясир, у чому їм, як переказують, допомагали самі чигиринці. Місто страждало від нестачі хліба, який не сіяли вже два роки, а околиці тероризували голодні ватаги татар. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті зламалася. У вересні 1676 р. Дорошенко капітулював; акт немилої присяги відбувся під Чигирином.
На цьому скінчилося бурхливе політичне життя Дорошенка. Перших півроку після капітуляції він прожив у Сосниці, наданій йому у власність універсалом Самойловича, котрий поставився до розчавленого суперника з гідною поваги коректністю. Навесні ж 1677 р. на вимогу царського уряду, всупереч опору Самойловича й старшини, довелося переїхати до Москви. Помер 9 листопада 1698 р. Похований у с. Ярополче під Москвою.
1 Чернечий постриг не сховав Юрася-Ìедеона від мирських бурь: з 1664 по 1667 рр. за обмовою Павла Тетері його тримали в ув’язненні в Мальборкській фортеці на півночі Польщі. Недовго довелося пожити на волі і після повернення: 1672 р. гетьманича захопили в полон татари, переправивши як потенційну політичну карту до Стамбула, де він жив в ув’язненні до 1677 р. Коли ж турецько-татарська армія розпочала 1677 р. наступ на Гетьманщину, султан згадав про в’язня з гучним іменем. З Хмельниченка було зняте чернецтво і під помпезним титулом князя Сарматії та Русі, володаря Війська Запорозького під вартою татарської залоги вислано завойовувати батьківщину. Два останні роки життя Сарматський князь, нещасна жертва власного імені в Немирові, заправляючи за допомогою турецького конвою і виявляючи несподівану, вочевидь патологічну жорстокість. Одна зі страхітливих розправ, яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея нібито за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула. Уже непотрібного туркам лялькового гетьмана наприкінці 1685 р. привезли до Кам’янця на суд, де за вироком султанського намісника публічно задушили мотузком на мосту, що й додині з’єднує замок і місто, а тіло кинули у р.Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя спадкоємця славетного Богдана.
2 Іван Брюховецький - колишній старший слуга Богдана Хмельницького. Після смерті Богдана він супроводжував неповнолітнього гетьманича на науку до Києва, а коли того проголосили гетьманом, подався на Запоріжжя. Як вправний демагог і майстер впливати на юрбу, Брюховецький за три роки свого перебування на Січі завоював авторитет серед простодушної голоти, граючи на чутливій струні запорожців – нелюбові до старшини.
3 Петро Дорошенко - онук реєстрового гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, убитого татарами 1628 р.син козацького полковника Дороша (Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично – у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької війни служив при Богдані Хмельницькому як його наближений (старший) слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. – полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці Івана Виговського брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у Чуднівській кампанії; за Павла Тетері обіймав пост генерального осавула і черкаського полковника.