5. Андрусівський мир 1668 р. Гетьманування Петра Дорошенка.

 

Після втечі Тетері на Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем усобиць і безладу. Цією людиною був козак Петро Дорошенко (1627-1698)³.

Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення свого становища, Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з Русі до Польщі і, заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана Хмельницького. У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він розбив розквартировані на Поділлі відділи коронного війська, розпочинаючи чергову козацько-польську війну.

Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові неподалік Смоленська, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених війною Московії і Речі Посполитої, прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було підписане Андрусівське перемир’я. До Москви поверталися Смоленськ і Сіверщина, а Гетьманщину сторони ділили по Дніпру на дві частини, підпорядковані відповідно королю і цареві; Київ тимчасово лишався у складі Московії, а Запорозька Січ мала перебувати під опікою обох держав.

.Восени 1667 р. Дорошенко різко активізував військові дії, і в підсумку його армія, посилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним загоном яничарів, взяла в облогу під Підгайцями на Галичині польське військо, очолене коронним гетьманом, майбутнім королем Яном Собеським. Однак у момент, коли військове щастя, здавалося, обіцяло швидку перемогу, трапилася нова несподіванка – диверсія запорожців на Перекоп і Північний Крим, здійснена кошовим Іваном Сірком за погодженням із Собеським якраз у ті дні, коли гетьман тримав поляків в облозі. Ця експедиція, після якої в Криму, як писали сучасники, лишилися тільки пси та коти, а півтори тисячі татарських жінок і дітей були виведені в неволю, коштувала Дорошенкові союзника. Калга Крим-Гірей, поспішаючи додому, 16 жовтня підписав блискавичну сепаратну угоду з обложеними, і гетьману довелося, заприсягнувшись на вірність королю й Речі Посполитій, повернутися до Чигирина ні з чим.

Неспокійно було і у володіннях Брюховецького на Лівобережжі. Як уже згадувалося, проведення перепису населення, передбаченого Московськими статтями, різко похитнуло популярність ставленика козацької черні. Звістка ж про підписання Андрусівського перемир’я підірвала рештки лояльності задніпрянців. Як і в ставці Дорошенка, очі старшини звернулися до третьої сторони великого трикутника, у котрому Гетьманщина маневрувала з початків революції – до Туреччини.

Симптоматичною є синхронність двох старшинських рад у січні 1668 р.: у Гадячі – лівобережної, скликаної Брюховецьким, у Чигирині – правобережної Дорошенкової. І та, й друга прийняли однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні польських влад, віддавшись під протекцію султана, і майже одночасно з Гадяча й Чигирина до Стамбула було вислано два посольства. Після цього на Лівобережжі відразу спалахнуло повстання проти московських гарнізонів, а Брюховецький разом з незмінними татарами, котрих прислав на поміч хан, рушив визволяти пограничні міста, вже взяті в облогу московською армією Григорія Ромодановського, що перейшов кордон і почав просуватися вглиб Гетьманщини.

У травні 1668 р. на Лівобережжя переправилися полки Дорошенка. В урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани обидвох берегів, двоє колишніх найближчих слуг Богдана Хмельницького зустрілися, і Дорошенко закликав Брюховецького на розмову. І хоча особиста охорона лівобережного правителя, що складалася з відданих йому запорожців, заперечувала проти цього, козаки з великим гуком та прокльонами потягли гетьмана до Сербинської могили, на якій верхи на коні чекав Дорошенко. За його знаком натовп кинувся на безпорадну жертву. Після того, як усе було закінчено, Дорошенко заявить запорожцям, що він не бажав смерті свого ворога, і звелить відвезти знівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у соборній Богоявленській церкві, яку той збудував.