3. Гетьманування Юрася Хмельниченка. Переяславські статті 1659 р.

 

Молодий гетьман Юрій Хмельницький (1641-1685), прямо з-під Білої Церкви поволі просуваючись з військом до Дніпра, вислав посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. У вимогах, які везли посли, гетьманська старшина сформулювала принципові засади, які б уможливили надалі союз з Московією. Пропонувалося: щоб московських гарнізонів не було ніде, окрім Києва, як при Богдані Хмельницькому; щоб війська, прислані в Гетьманщину, підлягали командуванню гетьмана; щоб уряд не зносився зі старшиною, оминаючи гетьмана, і не приймав до уваги жодних листів, не засвідчених його печаткою; щоб у всіх зовнішніх переговорах, були присутні її посли з правом голосу.

Трубецькой, прийнявши посольство, запросив Хмельниченка на особисті переговори. Той деякий час зволікав, побоюючись засідки, але врешті з нечисленною старшиною поїхав до Переяслава. Однак там на них справді чекала пастка: Трубецькой, спираючись на прихильників з-поміж лівобережної промосковськи настроєної верхівки, 27 жовтня 1659 р. скликав раду, оточену 40-тисячним московським військом. Після того, як ця “вільна” рада прокричала Хмельниченка гетьманом, князь запропонував йому на підпис зовсім не ті статті, що були передані в посольстві, а фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р.

Переяславські статті 1659 р., на яких нового гетьмана примусили присягнути силою, затверджували прямо протилежне тому, чого вимагала у своєму проекті старшина. Так, різко обмежувалося право закордонних зносин гетьмана; він мусив посилати військо на перший виклик царя і, навпаки, без його дозволу не розпочинати жодних військових дій; московські воєводи на кошт місцевої людності мали бути введені, окрім Києва, до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані; без згоди Москви гетьман не міг призначати й усувати полковників, а військо не могло переобрати гетьмана; Київському митрополиту належало визнати зверхність Московського патріарха.

У повітрі зависав неминучий конфлікт і все виразніше окреслювалася його демаркаційна лінія – Дніпро, що розділив задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом – і на дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир’я з Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережжя армію на чолі з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.

Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польсько-татарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж вступили в переговори з поляками. 17 жовтня 1660 р. під с. Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.

Козацька рада в Корсуні схвалила його, а в той самий час Яким Сомко від імені Переяславського, Ніжинського і Чернігівського полків склав у Переяславі повторну присягу на вірність цареві і був проголошений наказним [себто тимчасовим] гетьманом. Хмельниченко, спираючись на підтримку польсько-татарських загонів, восени 1661 р. спробував зламати опозицію Сомка (до речі, свого рідного дядька: покійна мати Юрася була Якимовою сестрою), однак успіху не досяг, навпаки – роздратував населення погромами й безчинствами, без яких не обходилася жодна з татарських експедицій. Такою ж безпорадною виявилася і наступна спроба замирити Лівобережжя, здійснена влітку 1662 р. Після невдалої облоги Переяслава сили Хмельницького були відтиснуті Сомком і московськими залогами до Дніпра і тут, навпроти Канева, розгромлені дощенту, а сам Юрась ледве встиг утекти в Чигирин.

Серед загального хаосу й безладдя стало врешті ясно, що гетьманська булава є затяжкою для хлоп’яти, якому на час виборів на гетьманство заледве минуло вісімнадцять. Крім усього, Юрась взагалі був фізично кволою людиною, хворою на епілепсію і нараженою на періодичні приступи іпохондрії та екзальтованої релігійності. Уже під час Чуднівської кампанії 1660 р. він поривався зректися булави, посилаючись на хворобу й безталання і мріючи втекти від світу під чернечим каптуром, а наприкінці 1662 р. скликав раду в Корсуні і оголосив, що складає булаву і йде в монастир; у січні 1663 р. Київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг юнака в ченці під іменем Ìедеона¹.