13

Семінарське заняття № 7.

Руїна (1658-1686 роки).

План.

1. Гетьманування Івана Виговського. Початок громадянської війни.

2. Гадяцька угода 1658 р.

3. Гетьманування Юрія Хмельниченка. Переяславські статті 1659 р.

4. «Війна берегів». Гетьмани Павло Тетеря та Іван Брюховецький.

5. Андрусівський мир 1667 р. Гетьманування Петра Дорошенка.

6. Гетьманування Дем’яна Многогрішного.

7. Турецька «альтернатива» Петра Дорошенка.

 

 

4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання гетьманських обов’язків на Івана Виговського; ще через місяць генеральна рада в Корсуні за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства потвердила це рішення.

Приймаючи булаву, І. Виговський заявив: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може».

Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім Богданової перевіреної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів перед смертю Хмельницького переселилася людина, яку без перебільшення можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні фігури. Юрій Немирич (1612-1659) походив зі старовинної панської родини Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої. Охрещений у протестантському віросповіданні, до якого навернувся його батько, Немирич ( замолоду отримав блискучу освіту спершу в социніанській академії у польському Ракові, а далі в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у Парижі латинською мовою власний твір під назвою “Розвідка про Московитську війну”, присвячений порівняльному аналізу політичного устрою Московського царства і Речі Посполитої. Його перу належало також ряд праць теологічно-протестантського спрямування, зокрема, надрукований у Парижі латиномовний трактат “Опис і виклад духовного арсеналу християн”. Повернувшись додому, молодий магнат бере участь у кількох військових експедиціях, а водночас як сеймовий посол починає представляти інтереси київської шляхти на сеймі, де невдовзі здобув імідж красномовного лідера протестантів. Козацьку революцію аристократ сприйняв у штики, однак шок несподіваних поразок отверезив його, і Немирич, як і його земляк, магнат-русин Адам Кисіль, стає на платформу компромісів. Зокрема, у 1652 та 1654 рр. він у ролі комісара брав участь у переговорах з Хмельницьким, а з осені 1655 р. виступав посередником між гетьманом і шведами, на бік яких перейшов, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. У липні 1657 р. Немирич, на той час уже зрілий 45-річний політик, робить карколомний в очах сучасників крок – переїжджає до Чигирина, де, як тоді писали, вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру, тобто повернувся до віросповідання своїх дідів – православ’я. Тоді ж отримав титул козацького полковника, а після обрання Виговського на гетьманство одразу став його правою рукою.

Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті Гетьманщини. Для збройної громади рівних, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини, ненависної козацькій голоті. Формальним приводом для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана, тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків. Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин Пушкар.

Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть на Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Гетьманщину Польщі. Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря.

Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання ляхів.