4.2. Організація банківської інфраструктури бізнесу

Банківська система в ринковій економіці виконує триєдину роль. По-перше, розгалужена структура комерційних банків управляє платежами. У розвинених ринкових системах левова частина комерційних угод зводиться до перерозподілу засобів між різними банківськими рахунками на підставі платіжних документів. По-друге, поряд з іншими фінансовими посередниками банки вкладають заощадження населення в розвиток виробництва тощо, надаючи позики суб’єктам бізнесу, що гарантують їхнє оптимальне використання. По-третє, комерційні банки, приводячи в життя грошово-кредитну політику, що установляється центральними державними емісійними банками, регулюють кількість грошей, що перебувають в обігу в тій або іншій економічній системі. Стабільний і помірний ріст грошової маси - це запорука забезпечення постійного рівня цін, при досягненні якого ринкові відносини впливають на економічну систему найефективнішим і вигіднішим чином.

Завдання відновлення ринку капіталів є багатоплановим. Воно містить у собі короткостроковий і середньостроковий аспекти (підвищення ефективності функціонування банківської системи), а також довгостроковий, пов’язаний з розвитком ринку акціонерних капіталів і державних цінних паперів.

Нижній рівень банківської системи представлений, насамперед , широкою мережею комерційних банків, які забезпечують кредитно-розрахункове обслуговування суб'єктів бізнесу.

Комерційний банк - це установа, створена для залучення грошових засобів і розміщення їх від свого імені на умовах зворотності, платності й терміновості. Основне призначення комерційного банку - здійснювати посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

Поряд з банками переміщенням коштів на ринках займаються й інші фінансові й кредитно-фінансові установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, брокерські, дилерські фірми тощо. Але банки як суб'єкти фінансового ринку мають дві істотні ознаки, що відрізняють їх від усіх інших суб'єктів.

По-перше, для банків характерний подвійний обмін борговими зобов’язаннями: вони розміщають свої боргові зобов'язання (депозити, вкладні свідоцтва, ощадні сертифікати та ін.), а мобілізовані на цій основі кошти вкладають у боргові зобов'язання й цінні папери, випущені іншими. Це відрізняє банки від фінансових брокерів і дилерів, що діють на фінансовому ринку, не випускаючи власних боргових зобов'язань.

По-друге, банки беруть на себе безумовні зобов'язання з фіксованою сумою боргу перед юридичними й фізичними особами, наприклад, при переміщенні коштів клієнтів на рахунки та у вклади, при випуску депозитних сертифікатів і т.п. Цим банки відрізняються від інвестиційних фондів, які мобілізують ресурси на основі випуску власних акцій. Фіксовані за сумою боргу зобов'язання несуть у собі найбільший ризик для банків, оскільки повинні бути оплачені в повному обсязі незалежно від ринкової кон'юнктури, у той час як інвестиційна компанія (фонд) усі ризики, пов'язані зі зміною вартості її активів і пасивів, розподіляє серед своїх акціонерів.

Центральні емісійні банки в більшості країн виконують роль "банку банків" і касира держави. Допомога центрального банку проявляється в різних формах. Центральний банк звичайно виступає в якості "кредитора останньої інстанції", тобто до його послуг удаються, коли інші операції, наприклад міжбанківські, уже не спрацьовують. Комерційний банк може отримати гроші шляхом переобліку комерційних векселів у центральному банку або шляхом продажу йому частини портфеля цінних паперів. Це найпоширеніші варіанти.

Аналогічні прийоми використовуються центральними банками для проведення кредитно-грошової політики. Центральні банки пропонують комерційним придбати казначейські векселі з метою скорочення кредитних операцій або, навпаки, купують у них цінні папери для стимулювання кредитної активності й зниження позичкової ставки за рахунок того, що збільшується пропозиція позичкового капіталу. Економісти називають це операціями на відкритому ринку.

Змінюючи процентну ставку при переобліку комерційних векселів у комерційних банків, центральні банки впливають на рівень позичкової процентної ставки. У розпорядженні центральних банків є й інші інструменти, за допомогою яких можна впливати на грошовий ринок. Інструменти ці не однакові в різних країнах. Арсенал заходів впливу включає, зокрема, обов'язок комерційних банків тримати частину своїх коштів на спеціальних резервних рахунках у центральних банках. Величина цих депозитів обчислюється у відсотках від внесків у комерційному банку.

У промислово розвинених країнах рівень позичкової ставки залежить від значної кількості факторів: рівня облікової ставки центрального банку, строків і способів погашення позички, репутації позичальника, темпів і перспективи розвитку інфляції й загальної кон'юнктури. Однак ці фактори лише звужують або розширюють рамки, обумовлені співвідношенням попиту на гроші і їх пропозиції.

Основними завданнями Центрального банку є:

 регулювання грошового обігу;

 забезпечення стійкості національної валюти;

 проведення єдиної грошово-кредитної політики;

 організація розрахунків і касового обслуговування;

 захист інтересів вкладників банків і інших кредитних установ;

 здійснення зовнішньоекономічних операцій.

Банки вправі здійснювати наступні операції:

 залучати вклади (депозити) і надавати кредити за узгодженням з позичальниками;

 проводити розрахунки за дорученням клієнтів і банків-кореспондентів та їх касове обслуговування;

 відкривати та вести рахунки клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі іноземних,

 фінансувати капітальні вкладення за дорученням власників і розпорядників коштів, що інвестуються, а також за рахунок власних коштів банку;

 випускати, продавати, купувати й зберігати платіжні документи й цінні папери, виконувати інші операції з ними;

 видавати поручительства, гарантії та інші зобов'язання за третіх осіб, що передбачають виконання в грошовій формі;

 здобувати права вимоги з поставки товарів і надання послуг, приймати ризики виконання таких вимог і інкасувати такі вимоги (форфейтинг), а також виконувати ці операції з додатковим контролем за рухом товарів (факторинг);

 купувати й продавати наявну іноземну валюту;

 купувати й продавати дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, виконувати інші операції із цими цінностями відповідно до міжнародною банківською практикою;

 вести трастові операції із коштами клієнтів;

 виконувати брокерські, консультаційні послуги, здійснювати лізингові операції;

 здійснювати інші операції й угоди з дозволу Центробанку.

Банкам забороняється виготовляти матеріальні цінності й торгувати ними, а також займатися страхуванням, за винятком страхування валютних і кредитних ризиків.

Статутний капітал банку складається із коштів не менш трьох його засновників.