4. Поняття соціальної спільноти в соціології. Критерії виокремлення соціальних спільнот. Їх типи.

. Соціальна спільнота – це реально існуюча сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю. Соціальні спільноти виникають у процесі історичного розвитку людства на всіх рівнях і відрізняються розмаїтістю форм і змістовних зв'язків усередині них. Вони є продуктом діяльності людей, що протягом свого життя входять у вже існуючі спільноти і створюють нові. На ранніх етапах розвитку людства люди об’єднувалися в родини і племена на основі споріднених зв'язків, знаходячи в цих первинних спільнотах захист від диких тварин, стихійних сил природи чи зовнішніх ворогів. Таким чином, на перших етапах розвитку людство тяжіло до створення спільнот, керуючись скоріше зовнішніми причинами, бажанням забезпечити своє існування і виживання у ворожому для нього світі. Згодом на перший план виходять інші причини об'єднання (на основі загальних виробничих інтересів і потреб, релігійних вірувань, політичних поглядів, хобі тощо). Отже з розвитком суспільства зовнішні об'єктивні причини, які обумовлювали створення первинних громад, усе більш поступаються місцем внутрішнім суб'єктивним причинам людського співіснування. З цього погляду соціологію можна визначити як науку про становлення і функціонування соціальних спільнот, між якими виникають певні соціальні відносини і взаємодія.

Типи спільнот. Насамперед це спільноти, засновані на родинних зв'язках – родини. Це також соціально-демографічні спільноти: чоловіки, жінки, молодь, пенсіонери і т.п. Це поселенські і територіально-регіональні спільноти: населення міста, села, певного регіону. Це спільноти, засновані на підставі культурно-історичної й етнічної самобутності: народи і нації. Спільноти, що виникли на основі поділу праці і професійної діяльності: класи, соціальні групи, прошарки. Це спільноти і соціальні групи, зв'язані єдністю цілеспрямованої діяльності: прихильники певних політичних ідей, члени релігійних громад і т.п.

Таким чином, різні спільноти, з яких складається суспільство, відрізняються між собою:

• Кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому);

• Часом існування (від декількох годин до столітть);

• Критерієм об'єднання (спільність тих чи інших інтересів, симпатій, цінностей);

• Рівнем згуртованості й організованості (від неформальних груп до об'єднань і партій зі своїми статутами і програмами);

• Характером діяльності (про- чи антигромадської, пасивно-спостережливої чи активно-перетворювальної, спонтанної чи цілеспрямованої діяльності).

5. Внесок о.Конта у розвиток соціології. Розкрийте суть соціологічних законів, сформульованих о.Контом. Дайте характеристику позитивізму в соціології.

О. Конта вважають родоначальником соціології. Своє навчання він спочатку назвав «соціальною фізикою», у якій виділив основні частини: соціальна статика (вивчення структур суспільства, узятих як би в застиглому виді) і соціальна динаміка (аналіз послідовності соціальних змін). О. Конт назвав своє навчання соціологією. О. Конт у загальній класифікації наук поставив соціологію на саму вершину — вище математики, фізики і біології, а перетворюючу роль соціології в суспільстві (вона повинна зробити революцію в розумах людей) вважав настільки ж важливою, як і роль релігії. О. Конт зробив воістину революційний переворот у науках про суспільство, визначивши предмет і метод соціології. На його думку, наука повинна раз і назавжди відмовитися від невирішених питань. До них Конт відносив ті, котрі не можна ні підтвердити, ні спростувати, спираючись на факти.Конт схилявся не тільки перед соціологією, але і перед людським суспільством, яке вона покликана описувати. Для нього окремий індивід — майже ніщо. Суспільство складається не з окремих індивідів, а із соціальних систем. Під суспільством Контом малося на увазі все людство чи якась його частина, пов'язана консенсусом (загальною згодою). Середньою ланкою між індивідом і суспільством виступає сім’я. О. Конт по праву вважається «батьком» соціології, оскільки він уперше:

• Обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

• Визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка ґрунтується на емпіричних дослідженнях, що забезпечує її об'єктивність і неупередженість.

• Розглянув суспільство як систему з її статичними і динамічними закономірностями.

О.Конт стверджував, що ми не можемо встановлювати закони розвитку природи і суспільства. Ми можемо дійсно осягти лише різні взаємозв'язки явищ і фактів, але ніколи не зможемо до кінця проникнути в справжні причини їхнього виникнення. Тому справа вченого — спостерігати, реєструвати і систематизувати факти і на основі цієї систематизації виявляти певні закономірності. Конт і його послідовники-позитивісти були переконані в тім, що такі закони існують, причому вони універсальні як для природи, так і для суспільства. Визнання універсалізму — перший фундаментальний принцип, на який спирається позитивізм. Другим його наріжним каменем є визнання необхідності і доцільності використання у вивченні суспільства тих методів, що затвердилися в природознавстві. У своїй творчості О. Конт керувався ідеалами прогресу, політичної й економічної волі, надією на те, що за допомогою науки й освіти можна вирішити всі соціальні проблеми. На питання про те, як вилікувати хворе суспільство, він відповідав просто: треба створити таку ж точну й об'єктивну науку про суспільство, яким є природознавство. Відкриті такою наукою закони треба викладати в школах і університетах, щоб навчити людей тому, як правильно і розумно будувати свої взаємини. Точка зору Конта була близька до поглядів просвітителів.

Конт вважав, що свої відкриття соціологія робить за допомогою чотирьох методів: спостереження, експерименту, порівняння й історичного методів. Причому застосовуватися вони повинні об'єктивно і незалежно від оцінних суджень дослідника. Такий підхід з тих пір називають позитивізмом. Сам Конт термін «позитивний» розглядав у п'ятьох значеннях: реальний, корисний, достовірний, точний, організуючий.

6. Охарактеризуйте особливості процесу становлення соціології в ХІХ столітті. На другу половину XIX — початок XX ст. приходиться розквіт теоретичної соціології, розвиток соціологічних теорій, що стали класичними. Даний період — це свого роду соціологічний «осьовий час». Тому увага до нього особливо пильне. Саме в цей час з'являється безліч різних теорій і концепцій, що лягли в основу сучасної соціологічної думки.При розгляді німецької соціологічної школи виділимо дві основні фігури — К. Маркса і М. Вебера, соціологічні теорії яких зробили без перебільшення величезний вплив на розвиток соціології. Хоча ці теорії створювалися не одночасно, вони знаходяться як би в заочній суперечці. Соціологічна теорія К. Маркса визначається істориками соціології як теорія економічного детермінізму, оскільки головну причину, джерело розвитку суспільного життя в цілому він бачив в економічних відносинах. Розвиток суспільства він розглядав як природно-історичний, об'єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (традиційна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична). Принципово інший підхід до пояснення причин і логіки суспільного розвитку використовував М. Вебер (1864-1920), засновник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії. Вебер розробив практично всі базисні теорії, що сьогодні складають фундамент соціології. Усі досягнення Вебера просто неможливо перелічити, настільки їх багато. Завдяки теоретичному внеску Вебера, можна стверджувати, що німецька школа домінувала у світовій соціології аж до Першої світової війни.Характеризуючи французьку соціологічну школу класичного періоду, виділимо концепції двох дослідників — Е. Дюркгейма і Г. Тарда. Між ними розгорнулася суперечка по основному питанню соціології: що є вихідною соціальною реальністю — індивід чи суспільство?Еміль Дюркгейм. Цей видатний мислитель і вчений є засновником французької соціологічної школи, перший професор соціології у Франції — сформулював принципи соціології, що стали хрестоматійними. Його теорію дослідження суспільства називають «соціологізмом», оскільки Дюркгейм стверджував і обґрунтовував пріоритет (примат) соціальної реальності над індивідуальною, а також її виняткове значення в детермінації людської свідомості і поведінки. Г. Тард– найбільш відомий представник психологічного напрямку в соціології. Колективну свідомість він вважав функцією, а не фактором індивідуальних свідомостей, саме у психології бачив ключ до соціології, суспільне життя і його процеси пояснював дією простих психічних механізмів, головним з яких є повторення.На наступному етапі, що почався в 20-і роки XX століття і продовжується донині, центр світової соціології перемістився в США, де ця наука відразу ж одержала чималу допомогу держави і підтримку більшості університетів. Перший у світі соціологічний факультет, що надавав докторські ступені, виник у 1892 році в Чикагському університеті. Уже до 1910 року більшість американських університетів і коледжів пропонували бажаючим курси соціології. Нічого подібного в Європі не відбувалося. Соціологія не користалася тут підтримкою ні з боку держав, ні з боку університетів. Еміграція соціологів послабила європейську і підсилила американську науку. Якщо вона й мала місце в університетах, то не так, як у США: тут для відомих учених створювали кафедри і дозволяли читати лекції. У Європі ж професора економіки, історії, права, політичної економії чи філософії пропонували навчання «по соціології», хоча і не під її власним ім'ям. У США ж навколо провідних університетів — Чикагського, Гарвардського, Мічіганського — наприкінці XIX—початку XX століть сформувалися великі наукові школи. Десятки тисяч проведених у першій половині XX століття емпіричних досліджень заклали міцний фундамент наукової соціології. Якщо європейці під науковою соціологією розуміли насамперед теоретичну науку, що спирається на могутні традиції класичної філософії, то американці зводили наукову соціологію в першу чергу до емпіричної, створеної за зразком класичного природознавства. Саме завдяки новому погляду на природу соціології Америка незабаром випередила Європу в справі створення соціології як науки. На рубежі XIX і XX ст. в американській соціології здійснюються асиміляція європейських соціологічних теорій і вироблення специфічного ракурсу аналізу соціальної реальності. Практичність як одна з домінуючих рис національного характеру відбилася на спрямованості досліджень у рамках американської соціологічної школи. В американській соціології розвиток йшов у напрямку послаблення інтересу до загальної соціологічної теорії і переходу до приватних емпіричних досліджень. Європейське й американське суспільство в той період, коли його вивчали теоретики «класичного» періоду розвитку соціологічної науки, переживало разюче цікаві події. Капіталізм, завдяки індустріальній революції, розвертався у всю свою міць: зростання промислових міст-спрутів, обезземелювання селян, концентрація злочинності і проституції, торгівля дітьми, пауперизація і зубожіння широких мас. І все це — на тлі небаченого розширення політичних прав, насамперед для середніх прошарків, а не тільки для аристократії (як колись); на тлі появи залізниць, газових ліхтарів, синематографу, пароплавів і інших небачених раніше чудес «століття заліза», як його охрестили пізніше історики. Америка дала світу самий довгий ряд видатних мислителів — це Е. Шилз, П. Лазарсфельд, Р. Мертон, П. Блау, Ч. Кулі, Дж. Мід, Р. Парк, І. Гофман, Дж. Александер, Д. Белл, Т. Веблен, А. Гоулднер, Р. Миллс, Д. Рісмен, У. Самнер, А. Смолл, А. Тоффлер, Дж. Хоманс.

7. Теорія соціальної еволюції Г. Спенсера. Навчання О. Конта одержало подальший розвиток у соціологічних концепціях Г. Спенсера. Основні ідеї Г. Спенсера: суспільство – частина природи, воно не створено ні штучно, ні з волі людей, ні Богом. Суспільство для Г. Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем, воно розвивається за загальними системними принципами:

• Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, материальні ресурси і т.п.);

• Зростання маси призводить до ускладнення структури (зростання кількості соціальних груп і спільнот, які, у свою чергу, створюють соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соц. інститутів Г. Спенсер налічує п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні);

• Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом) функцій, що виконуються окремими частинами. Тобто кожен соціальний інститут має свої, властиві тільки йому функції.

• Диференціація функцій призводить до поступового посилення взаємозалежності і взаємодії частин. Це означає чітке розмежування функцій різних соц. інститутів, поділ сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соц. інститут підміняє інший – починається регрес або розпад соціального організму. Г. Спенсер особливо застерігав проти непомірного розширення повноважень і функцій держави, що згодом приводить до порушення стану рівноваги суспільства.

• У біологічному організмі частини підлеглі цілому. У суспільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г. Спенсер торкається, але не вирішує проблему співвідношення людини й суспільства. Наукове визнання одержала закладена Спенсером теорія соціальної еволюції, зокрема, його ідея про те, що всі суспільства послідовно розвиваються: від простого стану, коли всі частини взаємозамінні, до складного суспільства з зовсім не схожими між собою елементами. Такий розвиток еволюційний за своїм характером і виражає єдність і боротьбу двох взаємозалежних процесів — диференціації й інтеграції. Чим більше розмаїтості між частинами суспільства, тобто чим сильніше їхня диференціація, тим більша дія зустрічного закону інтеграції частин. До об'єднання прагнуть регіони однієї країни, різні країни, нації, народи. Сьогодні ми називаємо такий процес глобалізацією. Але в часи Спенсера цього терміна не існувало, а тому він писав про соціальну інтеграцію. Спенсер сприяв введенню в науку і широкому поширенню такого важливого соціологічного поняття, як «соціальний інститут», виділивши й описавши його головні різновиди. Оцінюючи роль Г. Спенсера в становленні соціології, слід зазначити, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономірностей, що зрештою, зменшувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від розвитку еволюційних процесів.