3 ВопросІ сторія виникнення методу

Перший А.Е. поставив Ф. Гальтон; В. фон Вундт, К. Г. Юнг, М. Вертгеймер і Д. Кляйн застосовували А.Е. як проективний метод для дослідження мотивації особистості. Початковий період використання А.Е. завершується в 1910 р. створенням Кент-Розанівського списку асоціативних норм. Для другого періоду характерний сильний вплив, з одного боку, ідей біхевіористської психології, що розглядав зв'язок між стимулом і реакцією як чисто механічний, а з іншого – чіткою прагматичною спрямованістю. Третій період асоціативних досліджень пов'язаний із виникненням психолінгвістики (1954 р.) і дослідженнями мовленнєвої діяльності людини. Із формуванням когнітивної парадигми мовознавчих досліджень результати А.Е. починають залучати до вивчення когніції людини, особливостей мовної концептуалізації тощо.

Подальші дослідження

У ході даного експерименту подальшими дослідженнями могли б бути:

- встановлення асоціативних зв’язків-паралелей, які є автоматизовані у рідній мові і відношення дизасоціації між ними в процесі вивчення іноземної мови;

- показати синтагматичні, парадигматичні та епідигматичні відношення лексико-семантичного поля; *показати асоціативні зв’язки у зв’язку з тендерною диференціацією;

- окреслити емоційні контури мислення з метою вивчення на основі різних асоціативних зв’язків емоційно-оцінного поля, відповідно до яких з’являється певний тип вербальної поведінки.

Билет №9

1 вопрос Л. С. Виготський неодноразово стверджував, що для повного висвітлення проблеми розвитку і дозрівання психіки необхідні знання даних про її розпад (1960, с. 364), При цьому генетичний підхід, який застосовується до твариною, не може бути просто продовжений при аналізі раз-витія людини. При переході до людини закони біологічної еволюції поступаються місцем законам суспільно-історичного розвитку. Продовжуючи думку Л. С. Виготського, А. Н. Леонтьєв (1959) підкреслював, що розвиток людини полягає не в пристосуванні до навколишнього середовища, а в усвое-ванні і присвоєння всього того, що накопичено чоло-вечеством.

Проблема розпаду і розвитку має тому вирішуватися в психології інакше, ніж у біологічних науках. Однак для конкретної аргументації це-го спільного положення було потрібно багато спе-них патопсихологічний дослідження; на деяких з них ми зупинимося в даному Очер-ке.

Справа в тому, що дослідженнями в області па-тологіческой анатомії та гістології показано, що при хворобах мозку уражається найбільше моло-ДОЕ, тобто филогенетично найбільш пізно раз-вівшееся освіта кори головного мозку.

Експериментальними дослідженнями І.П.Пав-лову і його співробітників на тваринах підтверджують ют положення про те, що при патологічному про-процесі раніше за все порушується те, що було пріоб-ретено пізніше. Так, придбані умовні реф-лексу руйнуються при хворобі мозку значною але легше, ніж безумовні. Подальшими дослід-ваніямі в галузі фізіології вищої нервової діяльності встановлено, що поразка більш пізніх у філогенетичному щодо освітньої-ний тягне за собою ослаблення їх регулюючої ролі і призводить до «вивільнення» діяльності більш ранніх.

З цих даних нерідко робиться висновок, що при деяких хворобах мозку поведінка і дії людини відбуваються на більш низькому рівні, що відповідає нібито певного етапу дет-ського розвитку. Виходячи з концепції про регрес психіки хворої людини на більш низ-кий в онтогенетичної відношенні рівень, багато дослідників намагалися знайти відповідність між структурою розпаду психіки і певним ця-пом дитинства. Так, ще Е. Кречмер (1927) зближував мислення хворих на шизофренію з мисленням дитини в пубертатному віці.

виступив на XVIII Міжнародному конг-рессе психологів (1966) відомий швейцарський вчений Ж. Ажюріагерра теж відстоював точку зре-ния про регрес психічної діяльності душевно-хворої людини на онтогенетично більш низ-кий рівень розвитку.

В основі цих поглядів лежить ідея про пошаровому розпад психіки - від її вищих форм до нижчих. Матеріалом, що забезпечує ці уявлення, були наступні спостереження: 1) при багатьох заболева-пах психіки хворі перестають справлятися з більш складними видами діяльності, зберігаючи при цьому прості навички та вміння; 2) деякі форми порушень мислення і способи поведе-ния хворих за своєю зовнішньої структурі діють-кові нагадують мислення і поведінку дитини на певних етапах його розвитку.

Однак при найближчому розгляді ці наб-люденія виявляються неспроможними. Перш за все далеко не завжди при хворобі виявляючи-ється розпад вищих функцій. Нерідко саме на-рушення елементарних сенсомоторних актів ство-дають основу для складних картин хвороби (Лурія, 1969).

Аналіз другої групи фактів (співвідношення по-ведення хворих з етапами дитинства) показує, що мова йде в цих випадках лише про зовнішню ана-логії.

Зупинимося, наприклад, на порушеннях нави-ків, оскільки їх онтогенетичної формування виступає особливо чітко. Дослідження розпаду різних навичок - листи, читання, звичних дій - у психічно хворих пізнього Вік-ста виявили їх різну структуру при різних захворюваннях. Так, при хворобі судин головного мозку без вогнищевою симптоматики спостерігалися дискоординація, уривчастість дій і парап-Рікс, незручність рухів, що виступали з-за огрубілою і запізнюється корекції руху (Рубінштейн, 1965). У хворих, страждають бо-лізниць Альцгеймера (атрофічні захворювання головного мозку), виявляється втрата рухових стереотипів (письма, читання), випадання складних людських умінь, обумовлений втратою бавовняні-лого досвіду. Ніяких дієвих компенсаторних механізмів у них виявити не вдавалося, в той час як порушення навиків у хворих сосуди-стимі захворюваннями мозку виступали "в обрамувавши-леніі "компенсаторних механізмів (які, у свою чергу, ускладнювали картину порушень).

Отже, розпад навичок має складний і неоднорідний характер. В одних випадках його механізмом є порушення руху, в дру-гих - порушення компенсаторних механізмів, в деяких випадках - порушення самої структури дії. При всіх цих формах порушень нави-ків не було виявлено механізм дії, напомі - нающій етап розвитку навичок у дитини.

До цього ж висновку приводить аналіз різних форм порушень мислення. Звернемося до форм патології мислення, позначених нами як «зниження рівня узагальнення». Хворі (в основ-ному з грубими органічними ураженнями мозку) могли в своїх судженнях і діях нагадувати дітей молодшого шкільного віку. У судженнях подібних хворих домінують безпосередні уявлення про предмети і явища при виконанні-неніі ряду експериментальних завдань, таких як «Класифікація предметів», вони керуються конкретно-ситуаційними ознаками і властивості-ми предметів. Узагальнені форми систематизації замінюються конкретними, ситуаційними зв'язками (Зейгарнік. 1962,1969).

При поверхневому погляді мислення цих хворих є певною мірою аналогом мыш-лення дітей-дошкільнят, які теж спирають-ся на образно-почуттєві зв'язку. Однак при більш глибокому аналізі розкривається якісне отли-чіе мислення божевільного дорослого хворого від мислення дитини. Божевільний дорослий хворий не в змозі опанувати систему нових зв'язків, встановити при виконанні розумових завдань незвичні для нього відносини між предмета - ми, досить володіючи в той же час запасом преж-них знань і навичок, якими він оперує. Дитина, не володіючи міцним запасом знань, ши-рокім колом зв'язків, легко утворює нові поня-нальний оволодіває новою системою знань. Круг ас-асоціації дитини в процесі навчання швидко рас-ширяється, його знання про навколишній світ уве-лічіваются і ускладнюються. Хоча мислення ма - Льонькою дитини дійсно охоплює лише малу частину явищ, проте в ході практичної життєдіяльності дитини воно постійно вдосконалення-шенствуется завдяки потужній орієнтовної діяльності, спілкуванню з оточуючими людьми. Дитина швидко засвоює самі різні знання про предмети, накопичує та синтезує їх. Навіть розумово відсталий дитина завжди здатна до навчання, в той час як дементний хворий практично не обу-чаєм. Таким чином, незважаючи на зовнішнє сход-ство мислення дорослого божевільного хворого і дитини, вони за своєю структурі якісно раз-личать.

Розглянемо ще одне зіставлення. Нерідко проводиться аналогія між тим патологічним станом, який може бути названо «откл-каемостью», і відволікання маленької дитини. Хворі з «отклікаемостью» не в змозі стійко діяти у напрямку наміченої це-ли. Будь-який об'єкт, будь-який подразник, НЕ адре-сова до хворого, викликає підвищену реак-цію з його боку. Подібна «отклікаемость» дорослих хворих є відхиленням від нор-мального поведінки. У довкіллю име-ється безліч різноманітних об'єктів і раздрася-мешканців з яких нормальний психічний про-процес сприйняття відбирає потрібні і відволікається від сторонніх, які порушують струнке протягом думки. У описаних же хворих будь-який об'єкт може ви-ступити як сигнальний подразника і направити в свій бік їх думки і дії.

«Отклікаемость дорослих хворих може внеш-не нагадувати відволікання дітей молодшого мож - раста, яких теж легко залучають будь-які подразники. Прихильники того погляду, що бо-лезненние явища являють собою на регрес. більш ранні щаблі розвитку, могли б, каза-лось, знайти в цьому феномені підтвердження своїх висновків. Насправді генез відволікаючи-емості дитини зовсім іншою. В її основі ле-жит орієнтовна діяльність, тобто висока ступінь неспання кори, тому відволікання дитини збагачує його розвиток, він дає йому можливість утворити велику кількість зв'язків, з яких пізніше утворюється чоловіче-ська цілеспрямована діяльність. На відміну від цього «Отклікаемость» є наслідком сни-вання неспання кори, вона не тільки не про-гащает їх розумову діяльність, але, навпаки, сприяє у кінцевому підсумку руйнування її це-ленаправленності.

І, нарешті, можна було б, здавалося, провести аналогію між поведінкою некритично боляче-го (наприклад, хворого прогресивним паралічем) і безтурботним поведінкою дитини. Однак і в даному випадку мова знову йде лише про чисто зовніш-ній аналогії. Поведінка дитини в тому відношенні бездумно, що він не може в силу маленького об'єк-ема своїх знань передбачити результат своїх дій. Для нього ще не наступають у всій чет-кістки причинно-наслідкові відносини між яв-леніямі, тому його дії здаються безцільно-ми. У Насправді це не так. Цілі, які переслідує дитина, обмежені, вони не включені в більш загальну складний ланцюг відносин. Однак ця обмежена мета у маленької дитини все-таки існує, всяке його дія обумовлена потребою (нехай елементарної), і в цьому смис-ле воно завжди мотивоване, цілеспрямовано.

Інакше йде справа у дорослих некритичних хворих. Як показують наш експериментальний матеріал і клінічні спостереження, дії та-ких хворих недостатньо обумовлювалися лич-ностнимі установками і намірами. Їх дії не регулювалися поставленою метою. Критич-ська оцінка своїх дій була відсутня. Ці форми порушення поведінки лише зовні напомі-нают структуру поведінки дитини на визначений-ному етапі його розвитку.

Таким чином, психологічний аналіз клини-тичного матеріалу показує, що структура пове-дення і розумової діяльності дорослого хворого не відповідає структурі поведінки і мислення дитини. Ні одна з хвороб не прива-дит до повторення особливостей, властивих раз-витію психічних процесів по етапах дитинства.

Цей висновок, отриманий на основі конкретних патопсихологічний досліджень, узгоджується із загальними положеннями вітчизняної психології. А. Н. Леонтьєв, А. Р. Лурія неодноразово наголоси-кивали, що матеріальним субстратом вищих психічних функцій є не окремі кор-ковие ділянки пли центри, а функціональні си-стеми спільно працюють кіркових зон. Ці функціональні системи дозрівають оригінали та але при народженні дитини, а формуються в процес-се його життєдіяльності, поступово набуваючи характеру складних, міцних міжфункціональних зв'язків. А. Н. Леонтьєв пропонує (услід за А. А. Ухтомським) позначати їх як "функціональні органи» (1559).