Функції і принципи демократії

Функції демократії — основні напрямки її впливу на суспіль­ні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Функції демократії можна поділити на дві групи:.

• що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

• що виражають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найзагальніших функцій демократії можна віднес­ти такі.

1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі під функцію самоор­ганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, гро­мадськими об'єднаннями, трудовими колективами.

2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяль­ності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Пра­вовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість пра­вових статусів суб'єктів демократії.

3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального слу­жіння держави суспільству, стимулювання, урахування і вико­ристання громадської думки і активності громадян (консульта­тивних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

4. Установчу — формування органів державної влади і орга­нів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апа­рату (наприклад, контроль представницьких органів за виконав­чими органами, звіт останніх перед першими).

6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушен­ням і припинення їх.

Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то ма­ють на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а від­так, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, дер­жавні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що су­б'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різ­ним. Демократизація суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й між­народних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною дер­жавою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і прин­ципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами дер­жави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вира­ження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним дода­тковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держав­ними і суспільними справами; виборність основних органів дер­жави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен­шості відповідно до міжнародних стандартів.

2…../Теорія партисипаторної (від англ. participate — брати участь), учасницької демократії, найнаближеніша до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції). Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можна подолати у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу.

Оскільки в сучасному складному суспільстві неможливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то пропонувалося створити таку політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії.

На низовому рівні — у трудовому колективі, закладі освіти, за місцем проживання, низових ланках управління, — має застосовуватися пряме народовладдя, тобто участь усіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях доцільно покладатися, здебільшого, на принцип представництва. За таких умов відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інститутами та посадовими особами.

Такими були сподівання й очікування авторів теорії партисипаторної демократії. Проте в цій концепції, до речі, як і в інших, є чимало недоліків. Її критики небезпідставно вважають, що ухвалення важливих рішень широким колом нефахівців, які не несуть за ці рішення відповідальності, неминуче призведе до зниження їх якісного рівня та рівня інституційної відповідальності посадових осіб. Автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою.

Теорія елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, $ реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству; сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного й якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме їх визнають генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод конкретної особи. Державу розглядають як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство.

У такій критиці є чимало правди, хоч вона, можливо, й не стосується найбільш популярної, і водночас, найбільш самокритичної з-поміж теорій плюралістичної демократії — теорії поліархії, запропонованої відомим дослідником демократії Робертом Далем. Саме поняття "поліархія" він впровадив для того, аби відтінити відмінність між демократичним ідеалом і демократичною практикою, й показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Р. Дал наголошує, що "поліархія" — це політичний устрій, який полягає в поширенні громадянства на відносно велику долю дорослого населення та внесенні до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти найвищих посадових осіб. Необхідними для поліархії є такі інститути:

— здійснення влади виборними урядами;

— загальне виборче право;

— вільні та чесні вибори;

— право змагатися за здобуття урядових посад;

— свобода висловлювань;

Тобто, на думку Р. Даля, поліархія виявляється в реалізації права громадян на всебічну інформацію, отриману з альтернативних джерел, та права на утворення незалежних від держави (автономних) асоціацій. З допомогою цих об'єднань (центрів впливу) громадяни можуть реалізувати свої інтереси. Через загальне виборче право і вільні та чесні вибори громадяни (в умовах демократичної "поліархії") можуть сформувати уряди з-поміж представників елітних груп, що конкурують за урядові посади, тобто забезпечити реалізацію ключової вимоги демократії — влада має формуватися за допомогою виборів. І врешті, що вкрай важливо, в поліархічному суспільстві діють механізми, що роблять владу відповідальною перед народом.

Однак ці позитиви ще не означають, що вказані інститути поліархії є достатніми для найповнішого втілення демократії. Як наголошує Р. Дал, ці механізми мають певні недоліки:

— не гарантують "легкої й енергійної громадянської участі в політиці";

— "не дають певності, що уряди перебувають перед суворим контролем громадян";

— "що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості".

І все ж, шукаючи шляхів удосконалення демократії, необхідно, на думку Р. Дала, враховувати вже наявні досягнення поліархії. Найвагомішим є те, що, попри недосконалість, інститути поліархії все ж не допускають, аби уряд упродовж тривалого часу провадив політику, яка завдає шкоди інтересам більшості.

3……..Нацiональна демократiя передбачає систему вiдносин мiж людьми, нацiональними групами, нацiями i державами, що забезпечують вiльне виявлення i всебiчний розвиток нацiональних особливостей, спрямувань i iнтересiв. Без розвитку нацiональної демократiї неможливо просування вперед в полiтичнiй, економiчнiй i соцiальнiй сферах. Неувага до нацiональних проблем, а також спроби вирiшення їх примусовим способом, можуть поставити пiд загрозу всi досягнення демократiї.

Правовим джерелом нацiональної демократiї є нацiональнi права людини, що виступають, як в особистiй, так i в колективнiй формах. Iндивiдуальнi нацiональнi права людини, в першу чергу право на особисте нацiональне самовизначення, є природними та невiд'ємними. Почуття причетностi до нацiональної спiльноти, до нацiональної культури i традицiї - важлива передумова самореалiзацiї особи, творчої активностi i всебiчного розвитку людини.

Вiдстоюючи iнтереси, намагаючись задовольнити свої потреби, людина шукає опору i пiдтримку у свого народу. Народ стає тим середовищем, в якому людина отримує духовну i матерiальну пiдтримку, знаходить почуття власної гiдностi, впевненостi i захищеностi.

Народ слугує розвитку культури i духовних цiнностей, тiсно пов'язаних з його iсторiєю, умовами життя i розвитку.

Нацiональнi традицiї зберiгають людський досвiд взаємовiдносин, що сприяє соцiальнiй стабiльностi суспiльства та вiльному розвитку особистих здiбностей i прагнень.

Руйнування нацiональних основ утворює вакуум, який розмиває культуру вiдносин мiж людьми, що веде до морального, а то й фiзичного занепаду суспiльства. Примусове насадження стороннiх культурних цiнностей як правило вступає у суперечнiсть з умовами життя людей, звичним для них середовищем, внутрiшнiм свiтом людини, призводячи до тяжких, часом непоправних наслiдкiв.

В своєму культурному i iсторичному розвитку народ послiдовно проходить шлях вiд племенi до нацiї. Багатовiковий європейський досвiд виробив сучасну форму нацiї, що будується не на етнiчнiй, а на громадянськiй основi. Нацiя тiсно пов'язана з iсторiєю конкретного народу, але органiчно iнтегрує й усi iншi етнiчнi i культурнi групи, що живуть на її землi.

Розглядаючи нацiю, як найбiльш тiсний союз людей близьких один одному iсторично, економiчно, полiтично i культурно, ми бачимо в нiй найбiльш оптимальне середовище для розвитку людини. Це розумiння робить нас переконаними прихильниками нацiональної незалежностi.

Забезпечити нацiональну незалежнiсть може тiльки нацiональна держава. Нацiональна держава охороняє право народу на iсторичну перспективу, гарантує йому право на життя. Вiдсутнiсть нацiональної держави, навпаки, часто ставить народ на межу вимирання. Iсторiя українського народу дає з цього приводу багато трагiчних та повчальних прикладiв.

Конкурентна боротьба мiж державами i нацiями в минулому призвела до домiнування найбiльш сильних нацiй, завдяки чому вони отримали змогу пригноблення i пограбування слабших i нечисленних народiв. Нацiональна держава сприяє захисту економiчних iнтересiв нацiї, перешкоджаючи грабiжницькому хазяйнуванню iноземних держав. Так званi "багатонацiональнi" держави типу СРСР чи титiвської Югославiї насправдi являють собою форму збереження нацiональної нерiвностi i гноблення та, як доводить iсторiя, приреченi на загибель.

Рiвноправнiсть усiх народiв, право кожної нацiї на свою нацiональну державу, неприпустимiсть диктату окремих нацiй, нав'язування свого соцiального i економiчного устрою, втручання у культурне життя - вистражданi людством принципи сучасного свiту, мiцна основа мiжнародної солiдарностi. Мiжнародна солiдарнiсть - це пiдтримка права нацiй на вiльний розвиток, на захист вiд втручання в її життя, на реалiзацiю права на незалежнiсть та самовизначення. Мiжнацiональна солiдарнiсть передбачає мирне спiвiснування нацiй, їх взаємодопомогу i взаємовигiдне, рiвноправне спiвробiтництво.

У прагненнi до мирного спiвiснування нацiй ми вiдстоюємо принцип непорушностi державних кордонiв; спроби змiнити їх з допомогою насильства породжують нескiнченний ланцюг конфлiктiв та усобиць, що серйозно пiдривають мир i довiру мiж народами. Змiна кордонiв можлива, але тiльки за взаємною згодою народiв, що виключає будь-яке насильство чи загрозу застосування сили.

Мiсце нацiї i нацiональної держави в цiвiлiзованому свiтi залежить вiд здiбностi вирiшувати власнi проблеми на засадах права i демократiї. Демократичний характер нацiональної держави визначається можливостями нацiонального вiдродження та вiльного розвитку всiх етнiчних i культурних груп, захистом прав нацiональних меньшин, додержання реальної рiвноправностi i неприпустимiстю будь-якої дискримiнацiї.

Одним з найбiльш ефективних засобiв вирiшення нацiональних проблем, що виникають, ми вважаємо надання нацiонально-культурної автономiї етнiчним меньшостям, нацiональностям i культурним групам. Нацiонально-культурна автономiя повинна забезпечуватись як на персональному, так i на колективному рiвнi, включаючи пропорцiйне фiнансування культурних програм. Особливої уваги при цьому потребують права депортованих народiв. Депортованим народам мають бути наданi не лише права нацiонально-культурної автономiї, але й забезпеченi можливостi для повернення, влаштування та економiчного вiдродження на рiднiй землi. Ми є прихильниками прав депортованих народiв на нацiонально-адмiнiстративну автономiю.

Ми впевненi, що забезпечення прав етнiчних i культурних меншин сприяє усвiдомленню ними України, як своєї батькiвщини, стає важливим фактором самоствердження i гармонiйного розвитку усiх громадян України. Єднiсть територiї, соцiально-економiчних iнтересiв, полiтичного i господарського життя, спiльне майбутнє наших дiтей, а також спiвучасть в iсторiї країни, оволодiння українською культурою i її цiнностями при вiдродженнi i вiльному розвитку власних культур i традицiй стануть надiйним фундаментом для iнтеграцiї представникiв рiзних нацiональностей на громадськiй основi в єдину українську нацiю. Ми впевненi, що цей процес, який не буде насильницьким i примусовим, створить сприятливi умови для всебiчного розвитку особистостi, надiйного захисту прав кожного громадянина незалежно вiд його нацiонального походження.

Змiцення нацiональної незалежностi i становлення демократичної нацiональної держави є важливою умовою входження України до европейської спiльноти. В той же час, ми впевненi, що европейська солiдарнiсть може стати надiйною гарантiєю мiцної нацiональної консолiдацiї. Європейська перспектива може приєднати до цiнностей української культури i багатьох байдужих до нацiонального вiдродження, людей, бiльш схильних мислити категорiями европейськими, а не нацiональними.

Для нас Європа - це не тiльки географiчне поняття, не тiльки простiр вiд Атлантики до Дону i Валдаю. Європа в нашому розумiннi - це спiлка культур, союз нацiй, обумовлений єднiстю глибиних основ європейської цiвiлiзацiї. Європейська iдея - це усвiдомлення спiльностi доль, iнтересiв та спрямувань европейських народiв.

З падiнням Берлiнської стiни i розпадом Радянської iмперiї зникли головнi перешкоди для європейської iнтеграцiї. Вiд сили європейської єдностi в справi подолання економiчної вiдсталостi Схiдної Європи буде залежати здiйснення iдеї єдиної Європи в географiчних рамках усього континенту. При цьому єдина Європа не повинна обмежуватись економiчним об'єднанням, передбачаючи спiльнi правовi i полiтичнi iнститути, а також спiльнi структури безпеки.

Єдина Європа не може будуватись силами тiльки захiдних європейцiв. Ми прагнемо, щоб у європейське будiвництво зробили свiй внесок i схiдноєвропейськi народи. Iнтеграцiя країн Схiдної Європи має стати для них школою взаєморозумiння i взаємодiї.

Ми переконанi, що Європа не тiльки здатна вирiшити власнi проблеми, але й може запропонувати свiту досвiд розв'язання важких мiжнародних питань на засадах рiвноправностi, партнерської зацiкавленностi i мiжнародної солiдарностi. В контекстi європейської традицiї спiвробiтництва ми розглядаємо i майбутнє свiтового порядку. Для нас це перш за все порядок, який забезпечує вiльний розвиток, взаємодiю i дiалог цивiлiзацiй, без намiрiв нав'язати будь-кому свої цiнностi, без нестримного гегемонiзму одних та ганебної залежностi iнших.