§ 1. Власність і право власності

Власність традиційно розуміється головним регулятором еконо­мічних відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з од­ного боку, як економічної категорії, а, з іншого, - як центрального-утворення в праві¹, а й взаємопов'язаність та навіть ототожненість та­ких її проявів. Звичайно власність пов'язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласне- ності, який, за загальним розумінням, є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких парних понять, як «стати­ка» - «динаміка» та «речове» - «зобов'язальне»

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у то­му разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усу­ненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб'єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можли­вістю здійснення власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідні дві умови: ставлення до речі як до своєї і знаходження її у суб'єкта привласнен­ня - володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно не тотожне присвоєн­ню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результа­том. Справді, перше ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тоб­то мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що при­своєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, характеризують причинно-наслідковий зв'язок відносин присвоєння.

Відомо, що про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи з наведеного про взаємозв'язок володіння та присвоєності а також про широку сферу існування присвоєності, слід дійти виснов­ку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інституціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита з еконо­мічним змістом.

економічна функція власності полягає у наданні можливості дня її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов'язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної свободи, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли влас­ник впевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними економічними і правовими механізмами.

Соціальна функція власності обумовл

правовідносин і розгля­даються як один із випадків проникання речових елементів у зобов'я­заль ена зв'язками у соціумі стосовно власності. Власник сприймається як елемент соціальної інфраструктури і його права не можуть існувати самі по собі без со­ціального наповнення. Це, в свою чергу, є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто того, між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демон­струє статичність, а зобов'язання - динамічність. Такий погляд безпо­середньо пов'язаний з попереднім розсудом про привласненість і обіг. Проте як економічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов'язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» ста­ні статики виявити не можна. По-друге, статичність власності призво­дить до виснаження з неї можливості її руху, майже усунення напов­нення її цією можливістю і набуття такої лише з втягненням її в обіг¹ через вчинення правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «за­мороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. В такому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна пролягати саме у розпоряджанні, а відсіль - нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочності на розпоряджання як відбиток динаміки.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Власність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох бо­ків - статичного і динамічного, що не можуть штучно відриватись один від другого.

Речові і зобов'язальні відносини з приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов'язане і з іншою проблемою власності й інших цивільних прав — їх поділом на речові та зобов'язальні. Ця проблема стикається з головною пом илкою про непохитне уявлення про суворе їх розмежування з відне­сенням будь-якого права або до речового, або до зобов'язального і неможливості для прав бути одночасно і тим, і іншим. Проте все біль­ше є підстав для пом'якшення такого «водорозділу», стосовно чого ще здавна висловлювалося припущення про те, що речові права мо­жуть з часом замінитися правами на дії¹. У подальшому це знайшло | свій прояв у конструюванні правового режиму так званих безтілес­них речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від ре­чового до зобов'язального права.

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви­ключно на речові та зобов'язальні пов'язані з існуванням прав, які не можна безумовно віднести тільки до тих або до інших. Це насамперед корпоративні права². Прикладом можуть слугувати й речові договори, що не укладаються у межі зобов'язальних ні правовідносини³.У зв'язку з цим було визначено процес збли­ження речових і зобов'язальних прав, що взаємопроникають. Причо­му елементи правового режиму зобов'язальних правовідносин включаються у речові не рідше, ніж зобов'язальні проникають у речові⁴.