1. 8 Пробудження національно-культурного руху. Загальна характеристика, програма часопису, редактори «Основи»

У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву «малороси». Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості. Тип «малороса», який поєднував любов до України з лояльністю до Російської імперії, був характерний для кількох поколінь дворян, чиновників та інтелігенції XIX ст.

У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними — українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури. До справи українського національно-культурного відродження в другій половині 30-х років долучається Київський університет. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень.

Таким чином, у першій половині XIX ст. українське дворянство, а потім інтелігенція започаткували і розгорнули рух українського національного відродження, вивчаючи історію України, її мову, побут народу, світосприймання, його духовну творчість, отримуючи від нього наснагу до подальшої діяльності. Однак цей рух носив здебільшого літературний, культурницький характер. Перші кроки до поєднання культурного відродження і політичного національного руху здійснив гурток українських інтелігентів у Київському університеті в середині 40-х років. Він отримав назву Кирило-Мефодіївського братства.

Часопис «Основа» (1861–1862) – це наймасштабніший проект петербурзької української громади середини ХІХ ст.

Протягом короткого часу, на рубежі 1850-х і 1860-х років, центром українського національного руху, літератури і журналістики в Російській імперії був Петербург, що видавалося цілком очевидним уже сучасникам.

У другій половині 1850-х років до Петербурга «разом із найвидатнішими українськими інтелігентами емігрує – в повному значенні цього слова емігрує – культурний центр Малоросії»³.

Пантелеймон Куліш писав 7 грудня 1861 р. до студента Казанського університету Василя Маслова (майбутнього біографа Шевченка): «Жаль мне, что Вы находитесь далеко от родины и от Петербурга, который, по множеству проживающих здесь украинцев, заменяет нам отчасти родину»⁷. Окрім тих українців (небагатьох, зрештою), які приїхали до Петербурга з огляду на неможливість ведення на батьківщині широкої національно-культурної роботи, більшість їх опинилася в столиці внаслідок службових переміщень, у пошуках кар’єрних осягнень, з метою навчатися у найкращих в імперії навчальних закладах. Як слушно зазначив Юрій Барабаш, «саме чужий Петербург часто-густо змушував українця по-новому глянути на свою Україну, мовби вперше відкривав йому очі на рідний край і на самого себе, ставав каталізатором пробудження й загострення національної пам’яті, імпульсом до національної самоідентифікації»⁸.

Питання про кількісний склад тогочасної петербурзької громади, який до того ж навіть у порівняно вузьких хронологічних межах змінювався, не є остаточно з’ясованим, оскільки вона (як і інші громади) не передбачала формального членства. Тому кількість учасників громади можна лише орієнтовно визначити на підставі різноманітних синхронних і ретроспективних джерел, реконструюючи її персональний склад. За підрахунками Олександра Дорошкевича, вона нараховувала «близько 60 душ»⁹.

У Петербурзі з’являються друком найпомітніші тогочасні українські видання, які були передвістям «Основи»: двотомні Кулішеві «Записки о Южной Руси» (1856, 1857), його роман «Чорна рада» (1857) і «Граматка» (1857), «Народні оповідання» (1858) Марка Вовчка, «Малорусский литературный сборник» (1859), Шевченків «Кобзар» (1860), альманах «Хата» (1860), десятки адресованих масовому читачеві «метеликів». У Петербурзі планувалося здійснювати журнальні проекти Куліша 1857–1858 років, які, проте, не вдалося втілити в життя¹⁷.

20 листопада 1858 року Куліш, якому стало відомо, що цензура не дозволить йому видавати часопис «Хата» (задумувався як «южнорусский журнал словесности, истории, этнографии и сельского хозяйства»), інформував Івана Аксакова: «Министр отказал, и отказал собственно мне, не восставая против идеи журнала»²². Відтак редактором майбутнього часопису мав стати Білозерський, який, проте, гаявся з поданням клопотання про дозвіл на видання, що викликало в громаді гострі конфлікти. 3 листопада 1859 р. Микола Макаров писав до Марка Вовчка: «Журнала малороссийского […] нет. Сколько разладу произошло здесь от замедления выхода журнала! Кулиш и Симонов выходят из себя, затевают предприятия (литературные), хлопочут, суетятся, Белозерский огрызается, оправдывается и желает поддержать и осуществить ту идею о журнале, которую себе составил. И те, и другие правы, и этот, и те виноваты»²³. Зрештою, в лютому 1860 року Білозерському було дозволено видавати «Основу», і він дістав змогу перейти від подолання бюрократичних перепон до практичних кроків зі створення часопису – до формування його авторського кола й наповнення редакційного «портфеля», до організації передплати.

Стратегію «Основи», на сторінках якої «були висловлені фактично усі актуальні ідеї щодо функціонування легального українського руху»²⁴, визначали діячі розгромленого владою Кирило-Мефодіївського товариства – тогочасні мешканці столиці. Окрім самого Білозерського, це «емблематичні» її автори Шевченко, Костомаров та Куліш. Шевченко помер напередодні виходу у світ лютневого числа за 1861 рік; на сторінках часопису з’явилася друком низка першопублікацій його художніх творів, щоденника, епістолярію, біографічних матеріалів. Костомаров та Куліш були авторами більшості програмних і полемічних статей «Основи». Ближчу участь забезпеченні редакційно-видавничого процесу брали молодші члени громади Данило Каменецький, Олександр Кістяківський, Михайло Щербак. Авторами часопису були такі більш і менш відомі учасники петербурзької громади, як Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Ганна Барвінок, Микола Вербицький, Василь Гуглинський, Григорій Данилевський, Лев Жемчужников (він видавав як додаток до «Основи» i серію малюнків «Живописная Украина»), Всеволод Коховський, Макаров, Іван та Опанас Марковичі, Андрій Пестержецький, Степан Руданський, Симонов (М. Номис), Олекса Стороженко, Михайло Сухомлинов, Петро Таволга-Мокрицький, Павло Чубинський.

У період підготовки й видання «Основи» зібрання громади відбувалися в помешканні Білозерського– «тогдашнем клубе петербургских украинофилов»²⁵, оскільки господар, як свідчила його дружина Надія Білозерська «был человек очень общительный и обладал редким умением группировать около себя общество»²⁶..

На зібраннях громади незрідка обговорювалися редакційні проблеми. З-поміж іншого було дискутовано й незгоди Білозерського, Костомарова і Куліша в «основ’янських» справах – непорозуміння «між своїми», хоч іноді й дуже гострі, що зумовлювалися передовсім відмінностями в поглядах на ведення часопису, його конкретне наповнення. Низку відповідних свідчень містять і мемуари Володимира Менчиця²⁹, і численні синхронні листи Костомарова й Куліша, який згодом пригадував: «Петербурзьку українську громаду складали не самі Куліші та й не кулішівці»³⁰. Зокрема, Костомаров так описував стосунки Білозерського з основними авторами часопису в листі до Данила Мордовця від 1 березня 1861 р.: Стосовно поширеності «Основи» в Петербурзі існує свідчення її сумнозвісного автора Михайла Юзефовича, висловлене в записці «О так называемом украинофильском движении» (1875), розгляд якої завершився появою Емського акту 1876 року. Зокрема, він писав: «Сочувствие к “Основе” оказалось в Малороссии так слабо, что, просуществовав менее двух лет, она должна была прекратиться по недостатку подписчиков, главный контингент которых сосоредоточивался в Петербурге»⁴⁰. Цитований фрагмент, як на перший погляд, потребує критичного ставлення – з огляду на репутацію автора-українофоба та наявність у тексті записки фальсифікацій, які зауважували вже сучасники⁴¹. Проте уважний розгляд наведеного уступу на тлі дотичних матеріалів дає підстави поставитися до нього уважно: хоча статистичні дані про кількість петербурзьких передплатників українського часопису досі невідомі, можна гадати, що відповідний сегмент у загальній структурі передплати був помітним⁴².

Заувага про передплатників «Основи» у Петербурзі слугувала в записці Юзефовича ланкою аргументації тези про те, що український рух у Російській імперії живився й живиться якщо не інонаціональними впливами, то в кожному разі територіально віддаленими від України. Значення інонаціональних (насамперед польських) впливів було в записці істотно перебільшено. Однак, висловлюючись про наявність відповідних імпульсів, територіально віддалених від України, Юзефович мав рацію – принаймні стосовно епохи «Основи», коли основним осередком українського руху справді був Петербург. Для українців, які мешкали в столиці, зосереджена виключно на українській проблематиці «Основа» була не лише засобом національного самопізнання, а й дуже істотним каналом комунікації з Україною. (Так, власне, як і для численних українців поза Україною і Петербургом – чи ще й більшою мірою, оскільки в столиці відірваність від батьківщини усе ж певною мірою компенсувалася наявністю великої української колонії.

Білозерський, обґрунтовуючи в оголошенні про передбачуване реформування «Основи» та її видання у 1863 році⁴⁹ необхідність вміщення в часописі текстів, написаних російською мовою, зазначав: ”Основа” имеет в виду преимущественно образованных, учившихся читателей.

Варто пригадати, що, приміром, Куліш друкував на сторінках «Основи» поруч з україномовними і багато творів, написаних російською, – не лише публіцистику і літературну критику, але й художню прозу (причому зосереджувався у цих творах виключно на українській проблематиці). Звертаючись до російської, Куліш мав на увазі передовсім сприяння розвитку національної самосвідомості українців, недостатньо обізнаних з рідною мовою, і трансляцію знання про Україну в позаукраїнські середовища (відповідну настанову редакції виразно окреслив Білозерський у цитованому передплатному оголошенні, в якому зазначив: «[…] многое, что следует знать другим славянам о нашей земле и нашем народе, оставалось бы им недоступно, если бы было написано по-украински, – тогда как книжный русский язык может служить посредником не только между нами и великоруссами, но и между всеми славянами»⁵²).

«Основа», що акумулювала весь тогочасний український інтелектуальний потенціал, стала дуже помітним явищем в історії національного руху, журналістики та письменства. Збереглося важливе свідчення і про істотну роль часопису як чинника національної самоідентифікації українців власне імперської столиці. Російський літератор Павло Анненков зазначав у мемуарах, що в Петербурзі «круг малороссов [...] с журналом “Основа” значительно увеличился и приобрел видное положение в обществе»⁵⁵.

Найголовнішим автором “Основи” слід вважати Т. Шевченка, твори якого друкувалися щономера. Важко зараз сказати, чи було б так, якби поет не помер 26 лютого 1861 року. Повідомлення про його смерть опубліковане вже в другому номері журналу. Мобілізуються руко-писні фонди й зі сторінок “Основи” до читача йдуть нові й нові Шевченкові твори, певна час-тина яких (наприклад, “Щоденник”), безумовно, за життя поета не могла бути опублікована. У числі дев’ятому 1862 року в “Основі” була опублікована в українському перекладі єдина повністю вціліла Шевченкова драма “Назар Стодоля”.. “Основа” створила культ Т. Шевченка в українській словесності та й суспільній думці в цілому, дала перші такі високі оцінки його творчості, які залишилися класичними в історії української літературної критики. . У журналі були опубліковані такі твори Т. Шевченка, які закликали до терпимості й християнського благочестя, змальовували такий образ українського національного характеру, що відзначався потягом до краси й гармонії, виразно демонстрував свою гуманістичну сутність. Т. Шевченко в цих творах поставав великим національним поетом.

Основа — науково-літературний щомісячний часопис. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії. Частина матеріалів друкувалася російською мовою.

«Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії, подорожні нотатки тощо. «Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні.

“Основа” продемонструвала рівень сучасної української літератури.

Як тільки з’явився журнал “Основа”, який втілив мрії українських діячів мати свій часопис і водночас засвідчив можливості свідомого українства створити співмірне із досягненнями доби періодичне видання, що стало в обороні українства перед громадською думкою Росії, розвиток української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уряду.

Тут вперше опубліковано багато творів Тараса Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти), Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, історичні праці Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша.