1. Психологічні стани як структурний елемент психіки

Психічні стани – це цілісні характеристики психічної діяльності за певний період часу. Змінюючись, вони супроводять життя людини в її відносинах з людьми, суспільством тощо. В будь-якому психічному стані можна виділити три загальні виміри: мотиваційно-спонукальний, емоційно-оцінний і активаційно-енергетичний (визначним виступає

перший вимір). У соціологічній і соціально- психологічній літературі спеціально розглядаються два види таких станів – громадська думка і суспільний настрій.

Психічні стани людини характеризуються цілісністю, рухливістю і відносною стійкістю, взаємозв’язком з психічними процесами і властивостями особистості, індивідуальною своєрідністю і типовістю, крайнім різноманіттям, полярністю.

Цілісність психічних станів виявляється в тому, що вони характеризують у певний проміжок часу всю психічну діяльність загалом, виражають конкретне взаємовідношення всіх компонентів психіки. Складний, цілісний характер психічних станів можна

проілюструвати на прикладі стану переконання людини в чому- небудь.

Рухливість психічних станів полягає в їх мінливості, в наявності стадій протікання (початок, певна динаміка і кінець). Психічні стани мають відносну стійкість, їх динаміка менш виражена, ніж у психічних процесів (пізнавальних, вольових, емоційних). При цьому психічні процеси, стани і властивості особистості найтіснішим чином взаємопов’язані між собою.

стани людини можна класифікувати наступним чином:

1) залежно від ролі особистості і ситуації у виникненні психічних станів – особистісні і ситуативні;

2) залежно від домінуючих компонентів – інтелектуальні, вольові, емоційні тощо;

3) залежно від міри глибини – стани (більш або менш) глибокі або поверхневі;

4) залежно від часу протікання – короткочасні, затяжні, тривалі

5) залежно від впливу на особистість – позитивні і негативні, стенічні і астенічні;

6) залежно від міри усвідомлення – стани більш або менш усвідомлені;

7) залежно від причин, що їх викликають;

8) залежно від міри адекватності об’єктивної обстановки, що викликала їх.

Виникнення і протікання психічних станів людини залежать від її індивідуальних психічних і нейрофізіологічних якостей, попередніх психічних станів, життєвого досвіду (в тому числі професійного), віку, фізичного стану, конкретної ситуації тощо. Однак можна виділити типові позитивні і негативні психічні стани, притаманні більшості людей як у повсякденному житті (любов, щастя, горе тощо), так і в професійній діяльності, особливо в діяльності, пов’язаній з екстремальними (крайніми, незвичайними)

умовами. Сюди потрібно віднести психічні стани професійної придатності, усвідомлення значимості своєї професії, стан радості від успіхів у роботі, стан вольової активності тощо.

2. Спілкування та його функції

Обидва ряди відносин людини - і суспільні і міжособистісні - розкриваються, реалізуються в спілкуванні. Поза спілкуванням просто неможливо уявити людське суспільство. Спілкування виступає в ньому як спосіб об'єднання індивідів разом з тим як спосіб розвитку індивідів. Спілкування можна визначити як процес взаємодії, принаймні, двох об’єктів, спрямований на взаємне пізнання, встановлення та розвиток відносин і взаємовплив, який частково визначає стан, погляди, поводження і регуляцію спільної діяльності учасників юго процесу.

У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життєдіяльності.

Ідея автономності і самоцінності спілкування може бути обґрунтована теоретичною концепцією про структуру фун­даментальних потреб людини. Як відомо, гуманіс­тична психологія відносить афілативні потреби особистості (тобто необхідність у спілкуванні) до основних потреб. Спілку­вання необхідне людині для того, щоб поділитися своїм горем, щоб інші розділили з нею її щастя і радість, нарешті, щоб почува­ти себе людиною. Відомо, що якщо блокувати можливості лю­дини у спілкуванні і істотно обмежити її реалізацію, то це при­зведе до важких стресових ситуацій.

Соціально-рольові позиції і функції суб'єктів спілкування мо­жуть бути різними. Прикладами такої соціально-рольової нерівнозначності суб'єктів спілкування є, зокрема, ділове спілкуван­ня керівника і підлеглого, педагогічне спілкування вчителя і учня.

Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак.

За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнішим.

Матеріальне спілкування — це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї

діяльності, які виступають засобами задоволення потреб.

Когнітивне спілкування — це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу).

Кондиційне спілкування — це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру).

Мотиваційне спілкування — це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином.

Діяльнісне спілкування — це обмін діями, навичками, вміннями тощо.

В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим.

Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів.

Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та культурні (знакові системи).

Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів). Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами)

Функції спілкування

Визнання самодостатності і самоцінності спілкування об­умовлює більш широкий погляд на функції спілкування, ніж той, який припускає тільки забезпечення діяльності. Спілкування можна розглядати як засіб задоволення багатьох різноманітних потреб: соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естети­чних, потреб інтелектуального росту, морального розвитку і ряду інших.

У зв'язку з ним можна виділити шість функцій (цілей) спіл­кування:

1) контактна, ціль якої – установлення контакту як стану го­товності обох суб'єктів до прийому і передачі повідомлення та підтримки взаємозв'язку у формі постійної взаємної орієнтова­ності;

2) інформаційний обмін повідомленнями, тобто прийом - передача будь-яких повідомлень у відповідь на запит, а також обмін думками, задумами, рішеннями і т.д.;

3) спонукальна — стимуляція активності партнера по спіл­куванню, яка надає напрямок діям та думкам партнера при ви конанні тих або інших дій;

4) координаційна - взаємне орієнтування і узгодження дій при організації спільної діяльності;

5) розуміння – не тільки адекватне сприйняття змісту повідомлення, але і взаємне повне сприйняття партнерами одне одного

6) створення впливу – зміна стану, поведінки, індивідуально-значеннєвих утворень партнера, у тому числі його намірів, установок, думок.

Отже, процес спілкування є надзвичайно складним явищем, який включає не тільки власне вербальний елемент, а й не менш важливе невербальне спілкування, яке досить часто несе в собі більш значуще змістовне навантаження та істотно впливає на весь процес спілкування.

Слід зазначити, що особливого значення знання невербальних аспектів спілкування набуває при діловому спілкуванні, коли від тих чи інших дій може залежати успішність проведених переговорів. Але при трактуванні різних проявів невербальної комунікації необхідно враховувати те, що існують істотні розбіжності в застосуванні тих чи інших символів у різних культурних традиціях.