1. Основні поняття мережі Інтернет

Інтернет є всесвітньою комп'ютерною мережею мереж, що об'єднує високошвидкісні магістральні мережі, мережі серед­нього рівня та локальні мережі. У високошвидкісних мережах працюють суперкомп'ютери дослідних інститутів. Мережі се­реднього рівня — це корпоративні мережі університетів та інших установ. Локальні мережі — це комп'ютерні мережі не­великих компаній або офісів.

Глобальна магістральна мережа об'єднує мільйони комп'ю­терів і дає змогу:

• відправляти та одержувати повідомлення електронної по­шти;

• користуватися службами новин;

• стежити за котируваннями на фондових біржах;

• брати участь у різноманітних конференціях;

• читати періодичні видання, що поширюються в мережі;

• замовляти товари, використовуючи мережений каталог;

• одержувати швидку комп’ютерну допомогу через мережу;

• користуватися мережевим словником та програмним забезпеченням;

• одержувати телепрограми,

Для зберігання та передачі інформації мережею Інтернет створені спеціальні інформаційні служби. Перелік і призначен­ня служб Інтернет наведено в табл. 1.

Таблиця 1.

Перелік і призначення служб Інтернет

Служба	Призначення
World Wide Web	Робота а гіпертекстом та мультимедіа
E-mail	Пересилання електронної кореспонденції
Групи новин (newsgroups)	Групи тематичних дискусій (відомі також як UseNet та Listserv)
ftp	Передача файлів даних
telnet	Робота на віддаленому комп'ютері
Archie	Система пошуку інформації, розміщеної у файлах і каталозі
WAIS	Сервер розподіленої інформації
Gopher	Система, що реалізує доступ до інформації за допомогою меню
Veronica	Індексна система пошуку інфор­мації для Gopher
InterNIC	Мережева інформаційна служба
finger	Система отримання інформації про користувачів в Інтернеті

1.1.1. Протоколи та покажчики ресурсів

Для роботи в Інтернеті створені такі протоколи передачі даних:

• TCP (Transmission Control Protocol) — протокол управлін­ня передачею;

• IP (Internet Protocol) — протокол Інтернету;

• FTP (Pile Transfer Protocol) — протокол передачі файлів;

• HTTP (Hyper Text Transfer Protocol) — протокол передачі гіпертексту, що задає правила спілкування між програмою пе­регляду web-сторінок та web-сервером.

Протокол IP — це протокол нижнього рівня, призначений для встановлення зв'язку між комп'ютерами. У спеціальних ком­п'ютерах — вузлах мережі — використовується IP для передачі інформації по Інтернету: для кожного пакета інформації вка­зується IP-адреса комп'ютера, завдяки чому інформація надхо­дить за призначенням. IP-адреса — це унікальне ім'я, під яким комп'ютер знають усі інші комп'ютери в Інтернеті.

Адреси в Інтернет можуть бути подані як послідовністю цифр, так і ім'ям, побудованим за певними правилами. В Інтернеті використовується доменна система імен (Domain Name System, або DNS), що є системою ієрархічних імен та імен серверів. Кож­ний рівень у такій системі називається доменом. Домени відок­ремлюються один від одного крапкою, наприклад:

home.manager.company.ua

Домен верхнього рівня ua вказує на те, що йдеться, як пра­вило, про українську частину Інтернету. Наступний рівень ви­значає організацію в Україні, якої стосується ця адреса: company. Всі комп'ютери, підключені до Інтернету на цій фірмі, об'єдну­ються в групу, що має цю адресу. Для підрозділу менеджерів на фірмі виділений домен з ім'ям manager. Одному з комп'ютерів у цьому підрозділі присвоєно ім'я home. В імені може бути до­вільне число доменів, але найчастіше використовується від трьох до п'яти. Символьні імена застосовуються в Інтернеті тільки для зручності користувачів, а в самих комп'ютерах, підключених До мережі, використовуються цифрові імена (32-бітові адреси). Цифрова адреса складається з чотирьох цілих чисел, кожне з яких не перевищує 256. Числа розділяються крапками, наприклад 197.165.1.15. Початок адреси визначає частину Інтернету, до якої підключено комп'ютер, а закінчення — адресу комп'ю­тера в цій частині мережі.

Під час роботи в Інтернеті застосовують не просто доменні ад­реси, а універсальні покажчики ресурсів URL (Universal Resource Locator). URL — це адреса будь-якого ресурсу в Інтер­неті із зазначенням протоколу, за допомогою якого слід зверта­тися до нього. У покажчику, крім власної адреси, є відомості про те, за допомогою якого протоколу треба звертатися до кон­кретного ресурсу, яку програму для цього необхідно задіяти та до якого конкретного файла потрібно звернутися на сервері. Стандартний покажчик URL складається з трьох частин:

• протоколу передачі;

• імені вузла, що містить необхідний файл;

• шляху до цього файла.

Основний формат URL має такий вигляд:

Protocol://host.domain/path/filename