Розділ XIII запорозьке козацтво кінця XVII — початку XVIII століття, гетьман мазепа і запорожці. Гетьман орлик. Олешківська січ.

Наприкінці XVII століття посилився наступ царизму на державні права України, репрезентованої в цей час Гетьманщиною і Запорозькою Січчю. Правобережжя, поділене між Польщею і Туреччиною, було майже цілком спустошене. Трапилося так, що і Гетьманщина опинилася у становищі дуже обмеженого самоврядування. От тільки Запорожжя, як і раніше, по суті лише формально належало Росії. Тут, на відміну від Гетьманщини, не було кріпацтва. Щоправда, на Гетьманщині воно було теж нестійким, зазнаючи час від часу відчутних потрясінь.

Російський уряд роздавав грунти України російським поміщикам, а українських селян і козаків перетворював на кріпаків. Великими земельними площами на Лівобережжі володіли монастирі. Жадібно прибирала до своїх рук кращі землі і козацька старшина. Селяни і козаки, позбавлені своїх грунтів, ставали залежними людьми. Невдоволення серед них зростало.

Влітку 1687 року козаки Гадяцького полку вбили кількох старшин, в тому числі полкового обозного. У Прилуцькому полку козаки кинули у вогонь полковника Горленка і полкового суддю. Це повстання підтримали жителі Миргородського, Лубенського, Переяславського, Чернігівського і Стародубського полків. Придушили повстання російські війська. Іншою формою протесту були постійні втечі на Запорожжя. Це відчутно послаблювало феодальні відносини на Лівобережжі.

Важким було і становище народу Правобережної України. Польські пани, захопивши Правобережжя, поновлювали там кріпосницькі порядки і жорстоке національно-релігійне гноблення. У відповідь на це селяни і козаки втікали на так званий нейтральний терен — південну Київщину і Брацлавщину. Оселяючись там, вони згодом утворили кілька козацьких полків. Польський уряд, зацікавлений в охороні південних кордонів від нападу татар і турків, спочатку не перешкоджав їх існу/450/ванню. Козацькі слободи множились. Серед козацьких ватажків Правобережжя особливу популярність здобув фастівський полковник Семен Палій. Під проводом Семена Палія, Самуся та інших керівників козацтво і селянство Правобережжя розгорнуло у 1702 — 1704 роках боротьбу проти польського панства за визволення від національного і соціального гніту, за приєднання до Лівобережної України.

Запорозька Січ і надалі посідала особливе місце в житті українського народу. Кількість втікачів, що шукали свободи на Запорожжі, весь час зростала. На початку 1692 року разом з козаками на Січ утік військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик). Прибувши на Січ, Петрик почав закликати запорожців до негайного виступу проти російського уряду. Про себе Петрик висловився так: «Я стою за посполитий народ, за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький звільнив народ з неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі — москалів» ¹.

За прикладом Б. Хмельницького Петрик розраховував заручитись, по-перше, допомогою кримських татар. З цією метою він у супроводі кількох козаків вирушив навесні 1692 року до хана. На початку липня із загоном татар Петрик повернувся у Січ. Військова рада ухвалила послати з Петриком на Гетьманщину всіх «охочих» козаків. Військо повстанців, яке почало збиратися поблизу Січі, обрало Петрика своїм гетьманом. Полковниками було обрано Василя Бузького, Кіндрата Сисоя та ін. Програма повстанців відображена у багатьох універсалах Петрика, які розцовсюджувались на Гетьманщині. Зміст їх такий: «Мазепа і старшина при підтримці російського царя поділили між собою нашу братію, позаписували її собі... в неволю і тільки що до плуга не запрягають». Універсали закликали погноблений народ визволитись від «тиранства Москви і немилостивих наших панів і скрізь встановити козацькі порядки» ².

¹ Костомаров Н. И. Собр. соч. Кн. 6. С. 445.

² Там само. С. 435, 439. В універсалах також мовилось: «Встановіть у себе такі порядки, які самі хочете, і будете користуватись такими вольностями, якими користувалися діди-прадіди ваші за Богдана Хмельницького».

Заклики повстанців знайшли гарячий відгук у населення Лівобережжя. Проти російської влади повстали жителі орельських слобід і містечок. Повстання стало поширюватись по всьому правому березі Ворскли. Військо Петрика обложило в цей час Новобогородицьку фортецю. /451/ Після невдалого нічного штурму повстанське військо рушило далі до Маячків. Невдовзі воно зустрілося з військом гетьмана Мазепи. У вирішальний момент татари покинули військо Петрика і повернули до Криму. Повстанці мусили відступити. Та через якийсь час, заручившись підтримкою нового хана, Петрик з частиною запорожців, незважаючи на всі перепони, знову рушив на Гетьманщину. Повстанське військо, що налічувало кількасот козаків, разом з татарами дійшло до Полтави. Однак і цього разу Іван Мазепа витіснив повстанців на Запорожжя. Петрик ще не раз брав участь у походах татар в Україну.

За словами Д. Бантиш-Каменського, Петрик загинув від руки найманого вбивці козака Вечірки в 1696 році ³. Однак він згадується й у документах 1708 року. Відомий знавець цього історичного періоду О. Оглоблін припускає навіть співпрацю Петрика з гетьманом Орликом в період роботи останнього надконституцією 1710 року ⁴.

Повстання під проводом Петрика, хоч тривало воно недовго, ще раз показало всю складність соціально-політичної ситуації в Україні. Воно переконливо підтвердило, що ідея об’єднання всіх частин України і створення незалежної держави була близька навіть таким діячам, які спирались на найнижчі верстви козацтва, на «голоту».

Однак є й інша думка. О. Оглоблін вважає, що Петрик був інспірований опозиційно настроєною старшиною, а можливо і самим Мазепою, який хотів скористатися цим для укладення союзу з турками і татарами, щоб з їхньою допомогою позбутися московської зверхності. Та коли справи Петрика зазнали невдачі (за ним пішло небагато козаків), Мазепа мусив сам виступити проти нього, «щоб передчасно не викривати своїх задумів» ⁵.

³ Бантиш-Каменский Д. М. История Малой России. Т. 3. Прим. 21.

⁴ Див.: Оглоблін О. Договір Петрика з Кримом 1692 р. // Ювілейний збірник на честь Д. Багалія. К., 1927. С. 720 — 744.

⁵ Див.: Оглоблін О. Мазепа і Петрик // Записки істор. філол. відділу Укр. Акад. наук. 1928. Т. 23.

Думка О. Оглобліна знаходить підтвердження в словах Якима Самійленка, який 1699 року в Батурині показував на свого племінника бунчукового товариша Данила Забілу. Останній, за Самійленком, говорив йому, що гетьман «потай послав до бусурман вора Петрика і /452/ був желателем приходу бусурманського на Україну» ⁶. Щоправда, під час тортур Забіла від тих слів відмовився.

Та як би там не було, Петрика не можна вважати авантюристом, його політичне кредо яскраво характеризується договором, який він уклав з татарами в 1692 році. Цей договір Петрик уклав від імені, як він називав Україну, «князівства удільного Київського, Чернігівського та Війська Запорозького» ⁷. В договорі обумовлювалось право вільної для обох держав торгівлі, а для України ще й право вільного рибальства і добування солі.

Цей договір та інші документи Петрика є досить помітним явищем в політичній думці запорозького козацтва. Неодноразово згадуючи в своїх універсалах Богдана Хмельницького, Петрик підкреслював, що він вважає -себе його спадкоємцем, прагне своїми засобами і за інших умов втілити у життя ідею Хмельницького — об’єднати українські землі в єдиній, незалежній, соборній державі.

Таке ж завдання, але з допомогою інших засобів, намагався вирішити і Мазепа. Однак в умовах постійного невдоволення народних мас, у тому числі і рядового козацтва, на тлі помітного посилення кріпосництва Мазепа уявлявся особою, яка репрезентувала цю ворожу народові систему. Тому він міг розраховувати лише на невелику частину населення, здебільшого на старшину, заможне козацтво, багате міщанство, духівництво, головним чином на монастирі. Це надзвичайно звужувало його соціальну базу і послаблювало можливість протистояти планомірному тиску з боку російського уряду. Як відомо, кожне обрання нового гетьмана супроводжувалось зменшенням його прав і посиленням нейтралістських тенденцій в Гетьманщині. Це особливо стало помітним при обранні, гетьманом Івана Мазепи.

⁶ Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 482.

⁷ В це князівство мали входити крім названих частин України ще Правобережжя й частина Слобожанщини (Сумський і Охтирський полки); Харківський і якийсь Рибінський (мабуть, у документах помилка) повинні були перейти на Правобережжя, щоб не заважати походам татар на Москву.

Іван Степанович Мазепа-Колединський (1629 — 1632 або 1644 — 1709) походив з православної української шляхти білоцерківського повіту на Київщині, де було його родове гніздо с. Мазепинці. Батько Мазепи брав участь у Хмельниччині, ставши у 1654 році білоцерків/453/ським отаманом. Мати походила з шляхетського роду Мокіевських, належала до палких послідовниць православ’я і після смерті чоловіка постриглася в черниці. Іван Мазепа, за одними відомостями, навчався в Києво-Могилянській академії, за другими — в єзуїтській колегії у Варшаві. За молодих літ був пажем при дворі польського короля Яна Казиміра. В кінці 60-х років перейшов на службу до гетьмана Дорошенка. З цього часу робить швидку кар’єру і невдовзі стає генеральним осавулом і писарем. У 1674 році Дорошенко послав Мазепу до Криму і Туреччини просити допомоги. По дорозі той потрапив у полон до запорожців, звідки його визволив Іван Сірко, щоб відрядити до лівобережного гетьмана Самойловича. Тут Мазепа в 1682 році став генеральним осавулом. Не раз виконував важливі дипломатичні доручення в Москві, де заручився впливовими знайомствами в урядових колах. Його причетність до падіння Самойловича не з’ясовано. Самойлович став жертвою своєї непопулярної політики. Проте відомо, що Мазепі дуже допомогло стати гетьманом знайомство з фаворитом царівни Софії князем Голіциним.

При обранні Мазепи було підписано Коломацькі статті (25)VII (4(VIII) 1687), за якими ще більше обмежувались політичні права гетьмана. Тепер уже гетьману заборонялось без дозволу царського уряду позбавляти старшину посад, та разом з тим у старшини відбирались права переобирати гетьмана. З’явився у статтях і такий пункт: гетьман не міг відбирати раніше наданих маєтків, стверджених царськими грамотами. Цей пункт мав подвійне значення. З одного боку, він стверджував майнові права старшини, з другого — обмежував право гетьмана розпоряджатися маєтками.

Таке обмеження влади гетьмана цілком відповідало централістській політиці царизму і сприяло зростанню кількості маєтків, якими володіла старшина *.

* Див. детальніше: Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР. К., 1970. С. 115 та ін.

Царський уряд намагався відірвати старшину від гетьмана і зробити останнього уже не представником козацтва, як це було за Богдана Хмельницького, а призначеним Москвою (пізніше Петербургом) звичайним чиновником. Віддаляючи гетьмана від старшини, царський уряд заохочував старшинські доноси як форму контролю центру над гетьманом. Це вело до падіння авторитету гетьмана і перетворювало цю посаду (з московської точки зору) /454/ в непотрібну. Отже, перед Мазепою, який добре розумів причини політичних невдач попередніх гетьманів, постала дилема: чи бути простим знаряддям російського уряду, чи плекати надію на майбутню можливість позбутися царської влади. Мазепа обрав друге. Але для цього йому потрібна була надійна підтримка. Останню Мазепа міг знайти лише серед співчуваючої йому козацької старшини. Ось чому він заходився допомагати старшині в її домаганні стати економічно незалежною верствою. Піклувався Мазепа і про освіту нового українського панства, фундуючи школи, бурси тощо. Не меншу увагу приділяв посиленню впливу українського духівництва. Так, він виклопотав київському митрополиту титул екзарха, побудував чимало церков в урочистому стилі, що дістав назву «Мазепиного барокко», роздав українським монастирям багато маєтностей. Взагалі в ті часи освіта і мистецтво досягли значного розвитку. Сам Мазепа, за споминами сучасників, відрізнявся високою освіченістю, вмінням вести розмову з співбесідником на різні теми. «Загалом він дуже любив оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, — писав французький дипломат Жак Балюз, що зустрічався з Мазепою у Батурині в 1704 році, — щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати (змагатися) з найкращими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна і чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорить італійською мовою. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молоді літа відвідав Париж і південну Францію, був навіть на прийнятті в Луврі, коли святкували Піринейський мир (1659). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голландські... Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує і знає, що діється у чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки» ⁸.