50 Літопис Самовидця. С. 121.

Перед тим він повернувся з Сибіру, куди був засланий за намовою Самойловича. Сірко шукав нагоди помститися. Дорошенку він порадив зректися булави не перед Самойловичем (цього дуже не хотів і вважав для себе образливим сам гетьман Дорошенко), а на раді перед запорожцями та вірними йому козаками. Сірко прийняв від Дорошенка присягу на вірність царю. В та/440/кий спосіб вони обійшли Самойловича, і отримали, особливо Сірко, невеличку втіху.

Однак цього було замало. Московський уряд такою присягою не вдовольнився. Новий московський цар Федір Олексійович послав на Чигирин, резиденцію Дорошенка, тридцятитисячне військо. Дорошенко, який мав на цей час лише 2 тис. козаків, остаточно капітулював і в присутності Самойловича та російського воєводи Ромодановського ще раз зрікся гетьманської булави. Отже, констатує Самовидець, «гетьманство його скінчилося при упадку великому України, а з того часу Москва стала у Чигирині по указу його величності» ⁵¹.

51 Там само. С. 122.

Спочатку Дорошенка за наказом Самойловича поселили в Сосниці на лівому березі Дніпра, та через якийсь час видали Москві. Самойлович, треба сказати, противився цьому скільки міг, посилаючись на те, що він гарантував Дорошенку безпеку. Очевидно, він не хотів брати на душу гріх, знаючи наперед, що чекає Дорошенка в Москві. Але Московський уряд напричуд м’яко поставився до свого вчорашнього ворога. Дорошенка призначили воєводою у Вятку, а останні роки його минули (помер 1698-го) в селі Ярополчі (біля Москви), подарованому йому царем.

Боротьба за Правобережну Україну не припинялась. Польський король проголосив гетьманом Євстафія Гоголя. Турки ж згадали про Юрка Хмельницького, який перебував у Константинополі в одному з грецьких православних монастирів. Опинився він у Туреччині після Бучацького договору 1672 року, коли разом з іншими старшинами втікав від Дорошенка. По дорозі його схопили татари, відвезли в Крим і потім передали туркам. Бажаючи використати Юрія Хмельницького як сина знаменитого гетьмана, султан дав йому звання «князя Малоросійської України» (перед тим він зрікся чернецького сану). З його допомогою турецький уряд спробував захопити Чигирин і Київ, для чого було здійснено два походи на Правобережжя, відомі під назвою Чигиринської війни.

Влітку 1677 року стотисячне турецько-татарське військо обложило Чигирин. Українські війська на чолі з гетьманом Самойловичем зім’яли ворога і змусили його зняти облогу міста. Наступного року під Чигирином з’явилось уже двохсоттисячне турецько-татарське військо. Турки захопили місто, та намагання їх закріпитись тут /441/ зазнали поразки. Юрій Хмельницький залишився у м. Немирові з загоном турецьких і татарських військ. 1679 року готувались нові випробування для України, але, довідавшись про значну підготовку російсько-козацької армії до оборони Києва, султан відмовився від походу. Бахчисарайська мирна угода Туреччини з Росією 1681 року визначила, що кордон між цими державами повинен проходити по Дніпру. До Росії відходили Київ, Васильків, Трипілля, містечка Дідовщина і Радомишль. Запорожжя залишалось на російській стороні.

Після Чигиринської війни правий берег Дніпра лежав у руїнах. Населення повтікало хто в Молдавію, а більша частина на Лівобережжя. Нещасному Юрію Хмельницькому залишилось гетьманувати над пустелею. До того ж народ проклинав його за злуку з турками, хоч вона й була вимушеною. Його життя в Немирові стало нестерпним. Особливо дратував невсипущий контроль турецького паші. Приступи меланхолії переходили в явне божевілля. Турки вже не раді були, що зв’язалися з ним. В 1681 році вони позбавили його гетьманства і передали ’ булаву молдавському господарю Дуці. Але той невдовзі потрапив у полон до поляків. Юрія Хмельницького знову поставили на гетьманство. Однак постійні, нічим не виправдані вбивства ним людей свідчили, що божевілля не покинуло його. Турки вирішили покінчити з ним. Ю. Хмельницького заарештували, відвезли до Кам’янця і, за турецьким звичаєм, задушили (1685 року) ⁵².

⁵² «Трагедія гетьманів, — справедливо зауважує В. Серчик, — була водночас трагедією українських земель і тутешньої людності. Повернення до відносної незалежності, такої, яку мав у часи своїх найвищих успіхів Богдан Хмельницький, вимагало замість прагнення до повної незалежності підпорядкуватися найсильнішій або найближчій з трьох держав, які мали намір освоїти й опанувати родючі простори над Дніпром, Бугом і Дністром. Постійні зміни відносин між Польщею, Росією і Туреччиною призводили до того, що Гетьмани мусили неодноразово міняти орієнтацію, а те, що вони були слабкіші за своїх протекторів, призводило часом до втрати булави, а разом з тим свободи й навіть життя» (Serczyk Wl. Historia Ukrainy. С. 160 — 161).

Небезпека з боку Туреччини загрожувала багатьом європейським країнам, насамперед Польщі. Тому остання прагнула згоди з Росією. В той час Росія вступила до так званої Священної ліги, активними членами якої були, крім Польщі, також Австрія і Венеція (з 1684 року). Ліга мала на меті об’єднати сили цих держав для боротьби з Туреччиною. У вересні 1683 року польське військо під орудою Яна Собеського розбило велику ту/442/рецьку армію біля Відня. В польському війську було близько 5 тис. українських козаків, а в самій обороні Відня зажив слави український шляхтич з-під Самбора Юрій Кульчицький ⁵³.. Скориставшись з цієї перемоги, Польща відновила свою владу на Правобережній Україні. 1686 року Польща і Росія підписали «Трактат про довічний мир». Він ствердив права Російської держави на Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя. Ця частина України стала відтоді і формально підпорядковуватися лише Росії. Правобережна Україна залишалась за Польщею. Туреччина утримувала Поділля. Південна Київщина і Брацлавщина, спустошені Польщею і турецько-татарськими ордами, залишались нейтральною зоною, заселення якої заборонялось. Крім того, згідно з умовою 1686 року, Росія і Польща зобов’язувались допомагати одна одній на випадок війни з Кримом або Туреччиною. Бахчисарайська угода і «Трактат про довічний мир» зміцнювали позиції Росії.

У цей період (60 — 80-ті роки XVII століття) запорозьке козацтво здійснювало "походи на Крим і Туреччину. Запорозька Січ і надалі являла собою важливу силу у боротьбі з південними сусідами. Зрозуміло, що і Туреччина прагнула знищити Січ або підпорядкувати її своїй владі. Така спроба відбулась наприкінці грудня 1678 року. Темної ночі 15 тис. яничар і татарська орда раптом з’явилися біля Січі. Оточивши фортецю, татари увірвалися через браму і рушили на майдан. Проте козаки не розгубились і дали ворогові відсіч: до ранку яничар знищили, а татари повтікали до Криму ⁵⁴. Навесні 1679 року запорожці убрід перейшли Сиваш і вступили в Крим. З татарського полону вони визволили багатьох невільників і захопили велику здобич.

⁵³ Дорошенко Д. Нарис історії України. С. 102.

⁵⁴ Костомаров Н. И. Собр. соч. Т. 15. С. 315 — 316.

Мабуть, у зв’язку з цим було написано відомого «Листа запорожців турецькому султану». В ньому відбито ненависть запорожців до турецьких поневолювачів і разом з тим життєрадісність і гумор козаків.

Наведемо один з варіантів «Листа», надрукованого в 1872 році: «Ти, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта рицар? — Чорт с...е, а ти і твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося і водою будем битись ми з вами. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єруса/443/лимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар ... татарський сагайдак, каменецький кат, подільський злодюга, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...ка, різницька собака, нехрещений лоб, ж...у би твою чорт парив. Отак тобі козаки відказали, плючавче ... Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, а год у книзі, а день такий і у нас, як і у вас, поцілуй за це в ... нас! Кошовий отаман Захарченко зо всім кошем запорозьким» (див. «Русская старина», 1879. т. V, с. 450 — 451).

«Лист запорожців султану» написано, треба думати, у другій половині XVII століття, за кошового отамана Івана Сірка, а точніше, десь наприкінці 70-х років. Підставою для такого припущення є, як справедливо зазначав свого часу М. І. Костомаров, зокрема, такі вирази: «каменецький кат» і «подільський злодюга». А як відомо, в 1672 році турецьке військо захопило Кам’янець і спустошило Поділля. Існує також думка, що «Лист» є пародією, створеною канцеляристами десь на рубежі XVII — XVIII століть.

1 серпня 1680 року помер славний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Активний учасник Хмельниччини, Сірко уславив себе як довгорічний борець проти турецько-татарських загарбників. Він належав до заможної козацької старшини, був власником слободи Артемівка на річці Мерефі, де оселив 20 дворів селян ⁵⁵.

⁵⁵ Дорошенко Д, Нарис історії України. Т. 2. С. 231.

Таке його соціальне обличчя начебто різко контрастувало з тим становищем, що було характерне для основної маси запорозького козацтва. Незважаючи на це, він користувався великою повагою козаків за свою виняткову хоробрість, військову обдарованість, непохитну стійкість в боротьбі з ворогами. В народі залишилось багато споминів про нього. Ось один з них, в якому відбито як особливості суворої епохи, так і складний образ козацького отамана.

Якось козаки визволили з Криму десять тисяч невільників. Серед них чимало було тумів (так називали дітей, народжених від чоловіків-татарів). Малих дітей матері несли в торбах на спині. Підлітки йшли в гурті. Всі дорослі раділи, що повертаються додому. Увечері, як ставали на ночівлю, в таборі чулися співи, дзвеніли кобзи. Не раділи тільки туми-хлопчаки. Вони нарікали і на /444/матерів, що взяли їх із собою, й на козаків. Що далі, то голосніше ремствували ці напівукраїнці-напівтатари. «Куди нас ведуть? — вигукували. — Не хочемо йти до гяурів, пустіть нас до батьків!». Коли надходив час намазу — мусульманські молитви, туми падали на коліна й благали Аллаха визволити їх з неволі. Дарма матері умовляли своїх синів, доводячи, що в них є лише одна вітчизна — Україна. Розповідали про лани золотистої пшениці, вишневі сади, гаї, сповнені пташиних співів, про тихі річки з сріблястою прохолодною водою... Сини слухали доти, поки матері говорили, а як ті кінчали, волали зі слізьми на очах: «Пустіть нас додому!»

Довідався про все те Сірко й замислився. Справді, нелегко було розв’язати такий вузол, зав’язаний суворою долею України. Не відпустити, значить, на думку тумів, відвести їх у неволю. А хіба то козацьке діло — поневолювати людей? Але не можна й відпускати тумів, бо за кілька років вони прийдуть в Україну з батьками на нещастя своїм матерям, братам, сестрам і всьому народові. Довго думав Сірко, зрештою наказав покликати Михайла Вороного, осавула.

— От що, пане брате, — звернувся кошовий до сивовусого осавула, — скоро вже ранок. Візьми, поки темно, три вартові сотні, відведи за Чорну Могилу і сховай у степу. Коли ж надійдуть до Чорної Могили туми, роби те, що робив завжди з ворогами нашої віри і батьківщини. Та гляди, друже, добре, щоб жодного недовірка не лишилося на божому світі.

— Добре, пане отамане, — мовив старий осавул і хотів зазирнути у вічі кошовому. Але той відвернувся. Осавул вийшов з намету.

Після сніданку ударили в літаври. Довбиші оголосили наказ кошового: всі туми, що бажають повернутися до Криму, мають зараз же покинути табір і йти до батьків. Ридання і стогін сповнили табір. Матері прощалися з синами, голосили над ними, як над небіжчиками. Плакали і туми. Чимало їх в останню хвилину відступило від товаришів, залишилося з матерями.

Три тисячі підлітків і юнаків вийшло з табору на кримський шлях. Одні ще з сумом озиралися на матерів, інші вже веселими очима вдивлялися в синю далечінь: чи не покажуться там, у південній стороні, гостроверхі татарські капелюхи? Так ішли туми довго, аж до самої Чорної Могили. А коли минули її, почули ззаду кінське тупотіння. Озирнулися туми, та було вже пізно. На них неслися лавою, охоплюючи з боків, три вартові сотні./445/ Зойкнули туми, заволали. Не одному пригадалася рідна мати, що ще вранці обіймала і цілувала свого

сина.

Не минуло й півгодини, а на кримському шляху біля Чорної Могили вже не лишилося жодної живої душі. З похмурими обличчями поверталися козаки до табору.

Михайло Вороний знов увійшов до намету кошового і став на порозі, мовчазний і понурий. Довго так стояв.

— Хай бог простить, батьку! — вимовив нарешті і закрив очі долонями. Сірко сидів на килимі, схрестивши ноги. Обличчя його було бліде і суворе.

— Хай бог простить! — сказав він і після довгої мовчанки додав: — Не можна було інакше, друже. Сьогодні це діти, а завтра люті вороги наші. Не для чого іншого учинили ми те діло, як тільки для збереження крові людей наших. — Сірко знову помовчав. — Та гляди, друже, щоб жодна матір не довідалася про те, що сталося при Чорній Могилі.

— Добре, батьку! — Старий осавул уклонився і вийшов.

Шанували козаки Сірка за життя, пошанували й по смерті. Похований він був якраз проти Січі на високому березі Дніпра. Козаки шапками носили землю на могилу. Потім поставили на ній білий камінь з написом. Кожен, хто йшов або їхав на Січ, спинявся й віддавав шану козацькому лицареві. Залишились і слова пісні: «То не вітер буйний грає, не орел літає, то Сірко наш з товариством по степу гуляє!»

Запорозька Січ відігравала неоднозначну роль в історичних подіях в Україні періоду Руїни. Вона залишалась форпостом боротьби проти посилення феодальних утисків, як і раніше боронила південні кордони країни, стримуючи напади турків і татар. Крім того, Запорозька Січ впливала певним чином на ту боротьбу, яка не вщухала на Правобережній Україні. Окремі гетьмани намагались використати запорожців у своїх політичних планах. При цьому симпатії широких кіл запорожців найчастіше схилялись до таких діячів, як Пушкар, Брюховецький, Суховій, які по-первах обіцяли ліквідувати старшинський гніт, полегшити умови життя незаможних козаків.

Цими демократичними симпатіями запорозького козацтва майстерно керував московський уряд. Піддобрюючись до запорозьких козаків, улещував їх різними /446/ подарунками, пожалуваннями, грошима, а водночас нацьковував на ту гетьманську старшину, яка, не зрікаючись своїх особистих інтересів, разом з тим прагнула продовжувати далі лінію Б. Хмельницького на відвоювання для України її державних прав.

Чи був Іван Сірко представником таких руйнівних для державницьких змагань України сил і чи дотримувався він якоїсь політичної лінії взагалі? Дмитро Дорошенко так кваліфікував його: «Типовим представником Запорожжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий вояк, але без сталих політичних принципів» ⁵⁶. Така характеристика потребує переміни акцентів. Не закриваючи очей на деякі хиби в його політичних комбінаціях, слід сказати, що Сірко в принципових питаннях завжди керувався ідеєю незалежності України. Тому цілком логічним було його намагання підтримувати останню акцію Виговського, таким же був і його союз з Дорошенком, коли той вже почав зневірюватись у подальшому веденні боротьби. І що, мабуть, найбільш може посилити цей висновок — Москва ставилась до нього з великим недовір’ям. І не без підстав.

У вересні 1680 року приїхали до Москви запорозькі посланці. Серед них був військовий писар Бихоцький. Він на таємному розпиті оповів: «Коли Сірко був кошовим, то від нього ніякого добра до великого государя не було, відкрито говорити про це ніхто йому не міг ... бо всі його боялися» ⁵⁷. Далі Бихоцький розповідав про те, що Сірко нібито хотів перекинутись на бік польського короля і стати гетьманом всієї України. Нарешті Бихоцький заявляв, що Сірко плекав надію використати для цієї мети турків і татар, та тільки хвороба й смерть завадили його планам.

⁵⁶ Там само. С. 136.

⁵⁷ Соловьев С. М. История России... Кн. 7. С. 230 — 231.

Вислуховуючи Бихоцького, московський уряд безперечно хотів упевнитись, що його недовір’я до Сірка мало підстави.

Отже, Сірко добре розумів політику Москви і, щоб запобігти повній ліквідації автономії України, йшов на різні політичні комбінації, шукаючи вихід із скрутного становища. І не його провина, що це йому не вдалось, як не пощастило знайти оптимального рішення й багатьом гетьманам, починаючи з Виговського. Різні у них були орієнтації, до різних хитрощів вони вдавались, /447/однак надто нерівні були сили. Ні Москва, ні Польща, ні Туреччина з татарами не хотіли допустити, щоб Україна стала вільною. Але Україна відчайдушно виривалась на свободу з цього трикутника смерті.

Минуло на той час майже тридцять років відтоді, коли не стало Богдана Хмельницького. Майже всі видатні соратники Богдана зійшли з політичної арени. Правобережна Україна лежала в руїнах, на Лівобережжі панував московський уряд. Влада гетьмана була мізерною. Навіть крихти самостійності викликали підозру Москви.

Хоч який лояльний * був Самойлович, однак перша-ліпша незгода з московською політикою ставала для нього смертельною. Справа в тому, що Самойлович противився союзу Москви з Польщею проти Туреччини. Розуміючи, що такий союз закріплював назавжди поділ України і робив непотрібним як для Москви, так і для Польщі зберігати бодай найменшу автономію України, Самойлович виказував своє незадоволення поліпшенням відносин Москви з Польщею.

Не можна сказати, що Москва з особливим довір’ям ставилася до Самойловича. Ще тоді, коли Самойлович воював з Дорошенком, діти Самойловича перебували в Москві як заложники.

Посилаючи Мазепу до Москви (той перебував вже на його службі), Самойлович просив царя відпустити дітей додому. «Твої діти, — отримав він відповідь, — перебувають при його царській величності в премногій милості, яка ніколи відмінена не буде; відпустити ж їх до тебе за нинішніх українських заворушень неможливо, щоб народи непокірні не подумали, що гетьманські сини вислані по немилості» ⁵⁸. Відповідь була не дуже вдало продумана, як зауважує С. М. Соловйов, та «приклад чотирьох гетьманів примусив Москву бути підозрілою» ⁵⁹.

* Прикладом цього є те, що Самойлович поставив в залежність від Москви українську церкву, яка до того підлягала царгородському патріарху. В 1685 році близький до Самойловича князь Гедеон Четвертинський поїхав до Москви для висвячення на митрополита. Як не противилась цьому частина українського духовенства, передача зверхності над українською церквою московському, патріарху здійснилась.

⁵⁸ Там само. Кн. 6. С. 478 — 479.

⁵⁸ Там само.

Самостійна політична думка Самойловича не могла сподобатись Москві, яка шукала слушного моменту, щоб передати гетьманство в руки цілком відданої їй особи. Але як /448/ засвідчили пізніші події, вона у своєму виборі помилилась.

У 1687 році російське військо на чолі з фаворитом царівни Софії князем В. Голіциним здійснило похід на Крим. Ця погано підготовлена акція, в якій брали участь також козацькі війська на чолі з Самойловичем, зазнала поразки. Скориставшись з цього, частина старшини звинуватила Самойловича у зраді. Його було схоплено і заслано до Сибіру, де він помер 1690 року. Гетьманом став Іван Мазепа (1687 — 1708). /449/