41 Костомаров м. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 15. Руина. С. 117.

Цей суворий вердикт М. Костомарова не є, на нашу думку, до кінця справедливим. Останній акорд життя Івана Брюховецького свідчить, що він, нарешті, зрозумів справжній сенс московської зверхності над Україною, але було вже пізно. Смерть поставила крапку на його подальших планах. Однак своїм передсмертним вчинком він намагався якось виправити свої попередні «кон’юнктурні» (В. Кубійович) промосковські політичні комбінації. І це вже одне дає йому право на увагу нащадків, а майбутні історики, треба думати, краще розберуться як /435/ у негативних, так і в позитивних мотивах політики цього українського гетьмана, що діяв в неймовірно заплутаних і складних умовах тодішньої «Руїни».

Козаки проголосили гетьманом всієї України Петра Дорошенка. Здавалось би, українцям усміхнулась доля: під булавою гетьмана Петра Дорошенка об’єднались обидва береги Дніпра. Однак після того як Дорошенко мусив терміново повернутись на правий берег для організації оборони проти поляків, що почали наступати з Поділля, вже в котрий раз на Лівобережжі почалися чвари між різними угрупованнями козацької старшини. Призначений Дорошенком наказним гетьманом Дем’ян Многогрішний став на чолі старшинської групи, яка тяжіла до Москви і сподівалася випросити у російського царя для себе певні привілеї. До неї приєднався і чернігівський архієпископ Лазар Баранович. В Україну знову повернулось російське військо. Підтримана ним лівобережна старшина в Новгороді-Сіверському обрала за гетьмана Многогрішного (1668 — 1672 роки).

1669 року в Глухові Многогрішний підписав з царським урядом нові «Статті». За цими «Статтями» передбачалось чергове обмеження гетьманської влади. Так, гетьману взагалі заборонялося мати дипломатичні зносини з іноземними країнами, гетьманські представники тепер могли лише бути присутніми на посольських з’їздах в Москві, де вирішувалось питання щодо України ⁴².

⁴² Історія Української РСР. К., 1967. Т. 1. С. 259.

Разом з тим московський уряд, не бажаючи загострювати ситуацію в Україні, пішов на зменшення кількості московських воєвод, які тепер мали перебувати в Києві, Ніжині, Острі, Чернігові та Переяславі, і зобов’язувався не втручатись у внутрішнє українське життя, а займатися лише військовими справами. Не були забуті й інтереси старшини. Цар обіцяв надавати старшині за рекомендацією гетьмана «дворянське звання». Старшина отримала й інші привілеї. Обмежувався також і перехід селян в козацтво. Покріпачення українського селянства збільшувалось.

Запорожжя в цілому також не підтримало Дорошенка. Там залишилось багато прихильників Брюховецького, вбитого, як гадали, за наказом Дорошенка. До того ж частина запорожців взяла участь в селянсько-козацькій війні під проводом Степана Разіна, що розгорнулась на Дону і поширилась згодом і на деякі райони Росії та /436/ України (1667 — 1671 роки). Посланці Разіна з’явилися на Слобожанщині, Лівобережжі, Правобережжі і на Запорожжі. Заклики Разіна громити поміщиків і воєвод знайшли гарячий відгук серед запорожців.

У вересні 1670 року в м. Острогозьку на Слобожанщині почалось повстання ⁴³. Козаки, міщани і стрільці, з’єднавшись із загоном прибулих разінців, під проводом острогозького полковника Івана Дзиковського заарештували і стратили воєводу. Повстання швидко поширювалось і на інші райони.

У війську Разіна було чимало запорозьких козаків. Однак значного виступу на допомогу Разіну на Запорожжі не сталося. Це пояснюється складним політичним становищем в Україні. Повстання 1668 року на Лівобережжі було придушене. Польські пани спустошили Правобережжя. Величезної шкоди завдали Україні татарські орди. На Запорожжі не вгавала боротьба між «сіромою» і заможним козацтвом.

Саме тоді на Запорожжі з’явився політичний діяч, який самого себе висував на гетьмана. Це був писар Суховій (Суховієнко). Спираючись на підтримку татар, він домігся проголошення його гетьманом Правобережної України. Хан написав Дорошенку листа, вимагаючи приєднатися до Суховієнка і йти в Лівобережну Україну. Це вкрай роздратувало Дорошенка. В бесіді з монахом Ієзекіїлом він говорив, що піде не проти московського війська, а на Крим і переверне там все догори дном, як це робив його дід гетьман Михайло Дорошенко ⁴⁴. В цих умовах, маючи проти себе ставленика Польщі Ханенка і саму Польщу, Росію з її прибічником лівобережним гетьманом Дем’яном Многогрішним, Суховієнка із запорожцями, які не розуміють його планів об’єднати Україну під твердою гетьманською рукою, а на додаток ще й татар, що підтримували його ворога Суховієнка, Дорошенко мусив на початку 1669 року прийняти протекторат Туреччини ⁴⁵.

⁴³ Див.: Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. К., 1947.

⁴⁴ Літопис Самовидця. С. 105 — 106; Костомаров М. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 16. Руина. С. 119.

⁴⁵ Там само, С, 120.

Умови цього протекторату, принаймні на папері, виглядали досить привабливо: Україна зберігала повну автономію і звільнялась від усяких податків у турецьку казну. За це вона зобов’язувалась посилати ко/437/зацьке військо на допомогу султану. Для себе Дорошенко добився права передачі гетьманства потомству ⁴⁶.

Договір з Туреччиною спочатку зміцнив становище Дорошенка. Разом з Іваном Сірком, що перейшов до нього, Дорошенко розгромив Суховія. Суховій утік з татарами в Крим. Улітку 1669 року Суховій з татарами знову виступив проти Дорошенка, який ледве не потрапив у полон до них. Виручив турецький посол, за наказом якого татари припинили війну з Дорошенком і повернули додому.

Під Уманню запорозькі козаки, що раніше підтримували Суховія, проголосили гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка, давнього прибічника Польщі. Це вже був для Дорошенка страшніший ворог, ніж Суховій. Дорошенко за таких умов спробував зблизитися з Польщею, але остання не прийняла його пропозиції повернути Україні приблизно ті права, які вона отримала згідно з Гадяцьким договором ⁴⁷. Відвернувшись від Дорошенка, польський уряд визнав 2 вересня 1670 року правобережним гетьманом Михайла Ханенка, уклавши з ним договір, за яким автономія закріплювалась лише за козаками.

⁴⁶ Акты ЮЗР. Т. 8. Док. 73.

⁴⁷ Дорошенко Д. Нарис Історії України. Т. 2. С. 88.

Дорошенко, отже, залишився сам-на-сам з численними ворогами, маючи тільки підтримку турків. Але ця підтримка компрометувала його в очах власного народу і принесла йому більше шкоди, ніж добра.

В 1671 році почались воєнні сутички Дорошенка з поляками і підтриманим ними гетьманом Ханенком. У першій половині року успіх в цілому був на боці подяків, які мали за керівника такого видатного полководця, як Ян Собеський. Та наприкінці року Дорошенко отримав значну допомогу від турків. Крім того, до нього приєднались кримські татари, що тепер мали нового хана Селім-Гірея, поставленого султаном замість ворожого до Дорошенка Аділь-Гірея. З допомогою цього війська Дорошенко почав воєнні дії на Поділлі.

Влітку 1672 року велике турецьке військо на чолі з султаном Магометом IV теж з’явилося на Поділлі. Воно завдало відчутних ударів полякам і невдовзі підійшло до Кам’янця-Подільського, щоб далі рушити у Західну Україну, на Львів. Турецька навала викликала розгубленість і паніку серед польського уряду. Польща поспіхом уклала з Туреччиною ганебний для себе Бучацький мир (1672 року), за яким вона зобов’язувалась не тільки/438/платити Туреччині данину, а й віддати їй значну частину Правобережної України; до того ж безпосередньо до Туреччини відходило все Поділля; васалу султана Дорошенку віддавалась Брацлавщина і південна Київщина; Польща утримувала за собою лише незначну частину Правобережжя, Волині і Галичини. Як бачимо, більша частина Правобережжя віддавалась султану і гетьману Дорошенку.

В той час, коли Дорошенко воював разом з турками і татарами проти Польщі, в Лівобережній Україні знову було зміщено гетьмана. Лояльна до Москви частина козацької старшини давно вже точила ножі на Дем’яна Многогрішного. Приводом до змови проти нього стала підозра у зносинах останнього з Дорошенком. Змову очолив генеральний писар Карпо Мокріевич. Цікаво відзначити, що кожен з гетьманів Лівобережжя так чи інакше доходив висновку про необхідність позбутися московської опіки. Патріотичні почуття брали верх над егоїстичними, вузькостановими інтересами. Мокрієвич розповідав про такі характерні висловлювання Многогрішного: «Зберу тисяч шість кінного війська добрих людей і піду на великоросійські міста війною... Не хочу бути під царем; хоч приїзди хтось з Москви і весь Батурин (гетьманську резиденцію. — В. Г.) наповни багатством, мені ніщо не потрібно» ⁴⁸. Ще говорив він такі «досадительные» слова старшині, доносив Мокрієвич: «Бачите, яка царська доброзичливість до нас, віддав ляхам Україну, встановивши кордон від Києва Десною і Сеймом до Путивля» ⁴⁹. На жаль, в Україні завжди було чимало донощиків, які поспішали повідомити московський уряд про найменшу небезпеку для нього в надії отримати за це свої 30 срібняків. Це, по суті, позбавляло гетьмана реальної влади, він не міг додержуватись найменшого самостійного політичного курсу. Бодай мізерний відхід від царських наказів робив його зрадником і все кінчалось, як це сталося і з Многогрішним, тортурами і засланням до Сибіру. Туди ж було відправлено всю родину гетьмана і з нею його приятелів осавула Грибовича і полковника Гвинтівку.

⁴⁸ Соловьев С. М. История России... Кн. 6. С. 434 — 435.

⁴⁹ Там само. С. 435.

У тому ж 1672 році на козацькій раді в Козачій Діброві (біля м. Конотопа) гетьманом обрали Самойловича, сина священика, за що його називали «поповичем». Самойлович був свого часу активним учасником виступу /439/ Брюховецького проти Москви, але пізніше він прилучився до Многогрішного і здобув прощення російського уряду. Він брав участь у зміщенні Многогрішного і мріяв об’єднати Україну під своєю владою. Це вже було гарантією того, що він не буде підтримувати Дорошенка, чого боялася Москва і що стало причиною падіння Многогрішного. Зовнішнє становище давало надію Самойловичу на реалізацію його планів. Після Бучацького договору Польщі з Туреччиною, на підставі якого Правобережжя відходило до Османської Порти і її союзника Дорошенка, Андрусівський договір фактично втратив силу.

Скориставшись з цього, Росія почала війну проти Дорошенка. 1674 року російське військо разом з лівобережними козацькими полками вирушило за Дніпро. Невдовзі десять правобережних полків приєднались до Лівобережжя, а отже, до Росії *. Пропольський правобережний гетьман Ханенко зрікся булави і прийняв підданство Москви. В березні 1674 року рада правобережної козацької старшини, що відбулась у Переяславі, визнала гетьманом Івана Самойловича, який став, таким чином, гетьманом обох сторін Дніпра. Як бачимо, від Дорошенка відійшла більшість правобережних полків. Постійним переслідуванням населення, яке переходило на бік його ворогів, він марно намагався втримати владу. Народ проклинав Дорошенка, пов’язуючи з його ім’ям татарські погроми українських сіл і міст. Помер і порадник та вірний друг Дорошенка митрополит йосиф Тукальський. У сердечній скруті, зі зруйнованими своїми планами, позбавлений помічників і розчарований турецьким протекторатом, Дорошенко мусив капітулювати і послав до Переяславської Ради генерального писаря Івана Мазепу з листом, де заявляв, що готовий відмовитись від гетьманства. В цей час до нього приєднався Іван Сірко із запорожцями ⁵⁰.

* Черкаський, Канівський, Білоцерківський, Корсуньський, Брацлавський, Уманський, Могилівський (на Дністрі), Кальницький, Торговицький і Паволоцький.