17 Дорошенко д. Нарис історії України. Т. 2. С. 73. 18 Костомаров н. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 15. Руина. Спб, 1905. С. 22.

Плани Яна Казиміра підкорити Лівобережжя не здійснились. Польське військо невдовзі залишило Лівобережжя. Ще на початку походу на підмогу Яну Казиміру попрямували його союзники-татари. Але в цей час на /427/Крим напали запорожці на чолі з Сірком, і татари мусили повернути назад ¹⁹.

Поразка поляків і гетьмана Тетері на Лівобережжі викликала нову хвилю повстань у Правобережній Україні. Протягом 1664 — 1665 років народне повстання охопило всю східну частину Правобережжя. На допомогу повсталим прийшли запорозькі козаки з Іваном Сірком на чолі. Поляків на якийсь час витіснили з Правобережжя. Гетьман Тетеря відмовився від булави і втік до Польщі (1665 рік), прийняв там католицтво і все майно своє заповів єзуїтам. Він був досить характерною фігурою серед сучасних йому українських політичних діячів. В. Липинський справедливо назвав його «польським Брюховецьким» ²⁰ за безоглядну пропольську позицію. Своє політичне кредо Тетеря сформулював так: «Коли б у війську запорозькому відбулась якась зміна чи недоброзичливість проти високородного короля польського, то я не тільки печаті (мається на увазі звання канцлера. — В. Г.), а й України знати не хочу» ²¹.

Польські карателі лютували. В Україну з військом прибув Стефан Чарнецький. Одним з перших його заходів був арешт київського митрополита Йосифа Тукальського й архімандрита Гедеона (так називався пострижений в монахи Юрій Хмельницький). Останнього через інтриги Тетері підозрювали у зносинах з лівобережною козацькою старшиною. Герой облоги Конотопа полковник Григорій Гуляницький також зазнав їхньої долі. Заарештованих відправили до фортеці Мальборк (Східна Прусія). Чарнецький здобув чорну славу тим, що вирізав містечко Ставище на Київщині і поглумився над могилами Богдана Хмельницького та його сина Тимоша. Засліплений звірячою ненавистю, він звелів викинути їхні тіла з могил ²².

¹⁹ Акты ЮЗР. Т. 5, — С. 138.

²⁰ LipińskyW. Z dziejów Ukrainy. С. 625.

²¹ Там само.

²² Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. К., 1856. С. 30. Ця звістка єдина і заперечується, наприклад, академіком І. П. Крип’якевичем (Див. його книгу: Богдан Хмельницький. К., 1954. С. 529).

Кримський хан теж вирішив скористатися з того становища, що склалося в Україні, й оголосив гетьманом козацького сотника Опару. Останній, проте, не виправдав сподівань хана і невдовзі зійшов з політичної арени.

Правобережна старшина проголосила гетьманом Петра Дорошенка (1665 — 1676 роки). Петро Дорошенко був /428/онуком відомого реєстрового гетьмана Михайла Дорошенка. Він брав участь у повстанні Хмельницького, а в 1657 році його призначили послом у Швеції. П. Дорошенко займав посади полковника прилуцького, чигиринського і черкаського й відігравав певну роль при І. Виговському та Ю. Хмельницькому. За гетьманування Тетері був генеральним осавулом ²³. Ставши гетьманом, II. Дорошенко доклав усіх зусиль, щоб знову об’єднати Україну шляхом використання протиріч між Росією, Польщею і Туреччиною. Він виступав і як прихильник кримської орієнтації. Намагання ж Дорошенка досягти згоди з Росією щодо прийняття під її опіку правобережних українських полків і визнання його гетьманом зустріли протидію з боку лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який вбачав у ньому свого суперника. В цей час Брюховецький став на шлях відкритої проросійської кріпосницької політики. 1665 року він вирушив до Москви і подав царю прохання послати в Україну військо і розмістити його у вигляді залог в найважливіших містах: Києві (4 тис.), Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Острозі, Полтаві, Кременчуці, Каневі, Гадячі (для охорони гетьманської резиденції), а також у Кодаку (300 чоловік) ²⁴.

Побоюючись, що для вгамування запорозького козацтва 300 чоловік буде замало, Брюховецький пропонував цареві послати на Запорожжя ще 1000 служивих людей. «А з Полтави, — писав він, — дозволив би, великий государ, посилати в Запороги своїх великого государя ратних людей до 1000 чол. «Це військо, на думку Брюховецького, мало підлягати російському воєводі, зобов’язаному проживати постійно на Запорожжі. Утримання залог покладалось на місцеве населення. Для себе і для старшини Брюховецький просив жалуваних грамот на села і містечка. За собою він хотів закріпити володіння Шостаковською сотнею (під Новгородом-Сіверським) з селами, грунтами і селянами, що там живуть. Уряд задовольнив чолобитну Брюховецького. Гетьман одержав звання боярина ²⁵, а полковники — дворянство. (Як мало треба було, щоб задовольнити гетьманські амбіції).

²³ Serczyk Wl Historia Ukrainy. С. 156.

²⁴ Акты ЮЗР. T. 6. С. 18.

²⁵ Акты ЮЗР. T. 6. С. 18 — 19.

Усім їм видали грамоти на земельні володіння. Брюховецький і самостійно роздавав села й міс/429/течка козацькій старшині, українським шляхтичам і монастирям, закріплюючи ці «пожалування» гетьманськими універсалами ²⁶.

Дехто із старшин, як, наприклад, генеральний суддя П. Забіла, київський полковник В. Дворецький, ніжинський М. Гвинтівка, лубенський Г. Гамалія, не задовольняючись уже здобутими маєтками, поспішали одержати нові і безпосередньо через голову гетьмана зверталися з проханнями до царя. Це створювало дуже небезпечний для гетьмана прецедент, який давав можливість Москві інтригувати проти нього, використовуючи невдовол’ену старшину для дестабілізації гетьманського престижу. В «Московских статтях», схвалених царем під час перебування Івана Брюховецького в російській столиці, ще більше посилювалась адміністративна і фінансова залежність Лівобережжя від Росії, що означало значне обмеження автономії України.

Мовби у відповідь на попередню пропозицію Брюховецького російський уряд послав своє військо в гетьманщину, розмістивши його там у вигляді залог. Збирачі податків, призначені російською владою, переписали жителів і заходились збирати податки у царський скарб. Водночас було вжито заходів для підпорядкування української церкви московському патріарху. Цим самим російський уряд створював умови для проведення політики русифікації з метою посилення влади російських феодалів в Україні. Разом із зміцненням московської влади посилювався процес покріпачення трудового населення на Лівобережжі. Він супроводжувався збільшенням різних податків — поволовщини, відкупів з млинів і сукновалень, аренд з шинків, митних зборів тощо. До цього додавались тягарі, пов’язані з утриманням російських залог. Від злиднів та утисків з боку царських воєвод і старшини селяни, козаки і міщани, як і раніше, втікали на Запорожжя, де швидко зростало невдоволення царським і гетьманським урядами. Гр. Косагов повідомляв Брюховецького: «А із задніпровських міст для великих бунтів і рушення із черкас і з інших буде на весні козаків багато Дніпром, і про те б він, боярин і гетьман, розмислився» ²⁷.

²⁶ Ніжинському Рождественському монастирю, наприклад, було пожалувано м. Салтикова Дівиця, Петропавловському — села Холопково, Ваничи тощо (Див.: Василенко Н. Генеральное следствие о маетностях. Ч. 1. С. 100, 372 — 373; Ч. 3. С. 47 — 48).

²⁷ ЦГАДА. Малороссийский приказ. Док, 5872. Арк. 356.

Водночас зростало невдоволення російськими війська/430/ми, розташованими на Запорожжі. «Запорожці, — писав той же воєвода Косагов, — царських ратних людей не люблять і говорять, ніби з їхньої милості не стало війську здобичі, хочуть миритися з татарами і Дорошенком» ²⁸.

Обраний кошовим І. Рог писав Брюховецькому: «Почули ми, що Москва буде на Кодаку, але її там не треба. Погано робиш, що починаєш з нами сваритись, зброя не допоможе у полі, коли дома не буде ради. Хоч ти від царської величності дістав пожалування, однак достоїнство своє отримав від Війська Запорозького, Військо ж не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана» ²⁹. З усього було видно, що запорожці стали в опозицію до Брюховецького, коли розпізнали соціальну і національну суть його політики.

Становище настільки загострилося, що воєвода Гр. Косагов мусив покинути Запорожжя ³⁰. Настрої запорожців все більше стали схилятися на бік правобережного гетьмана Дорошенка. Про причини такого повороту подій писав сам Брюховецький цареві: «Розповідали мені мої посланці із Запорог, що тамтешні козаки називають королів дідичними своїми государями і ненавидять тих, хто вірно служить вашій царській величності, особливо наневидять дворян в. ц. в., полковників війська Запорозького, як і мене самого, за те, що в малоросійські міста послано воєвод, які почали відати усякими угіддями» ³¹.

У липні 1666 року на Лівобережжі почалось повстання. Сигналом до нього стало вбивство козаками Переяславського полку, що стояв у слободі Богушівці, полковника Єрмоленка. Повстання було придушене спільними силами військ Москви і Брюховецького. Багато повстанців втекло на Запорожжя.

Тим часом зовнішня ситуація змінилась. У січні 1667 року зморені війною Росія і Польща уклали в селі Андрусове мирний договір на тринадцять з половиною років. За цим договором Польща повертала Росії Смоленську і Сіверську землі. Разом з тим Росія відступалась від Правобережної України, яка, крім Києва *,

²⁸ Соловьев С. М. История России... Кн. 6. С. 160.

²⁹ Там само.

³⁰ Там само. С. 161.

³¹ Там само.

* Київ залишався Росії на два роки, після чого мав перейти до Польщі. Проте окремі застереження в договорі давали змогу закріпити Київ за Росією.

від/431/ходила до Польщі. Запорожжя потрапляло під владу обох держав.

Андрусівським договором Росія, по суті, відмовилась від об’єднання обох частин України, закріпила поділ її ³² і тим порушила умови Переяславського договору 1654 року.

Андрусівське перемир’я було наслідком того величезного національного нещастя, яке дістало назву Руїни і було результатом, за словами В. Липинського, «діяльності Брюховецьких», в чому він розумів таких діячів як самого Брюховецького, так і гетьмана Правобережжя Тетерю. Їх діяльність призвела до «винищення українського народу, поділу України між Москвою і Польщею, ствердженого Андрусівським трактатом 1667 року, до страшенної політичної деморалізації української старшини, яка кінець-кінцем з нащадків Хмельничан на лівому березі в російських дворян, а на правому в польську шляхту — перетворила» ³³.

Андрусівське перемир’я викликало велике невдоволення в Україні і призвело до нового повстання на Лівобережжі. Воно почалося з виступу ображених андрусівськими статтями запорожців, які у квітні 1667 року вбили царського посланця стольника Лодиженського, що їхав у Крим з грамотами до хана. На дорікання Брюховецького щодо цього кошовий отаман Остап Васютенко в листі від 21 травня 1667 року писав, що Лодиженського вбито «тільки тому, що в містах великі кривди від них (царських воєвод. — В. Г.) люди терплять» ³⁴. Запорозькі козаки побоювались, що Андрусівське перемир’я призведе до об’єднання обох держав проти них ³⁵, що російський уряд почне довготривалі мирні відносини з союзником Польщі — Кримом.

³² Wóycik Z. Traktat Andrusowski 1667 roku i jego geneza. War-wa, 1959. С. 255.

³³ Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. С. 625.

³⁴ Акты ЮЗР. T. 6. С. 204.

³⁵ Соловьев С. М. История России... Кн. 6. С. 360.

Козаки і надалі завдавали татарам і туркам сильних ударів. Восени 1667 року (в той час як татарське військо рушило на підмогу Дорошенку, що поновив боротьбу з Польщею) на Перекоп вирушило Запорозьке військо. Сильна перекопська фортеця, ключ до півострова, здалася козакам. Розділившись на два загони, запорожці рушили вглиб Кримського півострова. На чолі одного загону стояв кошовий отаман Іван Рог, вибраний на місце Васютенка, на чолі другого — Іван Сірко. Загін Рога /432/ захопив м. Арбаушук, а Сірко пішов на Кафу, потім на улус Ширинбея, одного з найбільших феодалів Криму.

Раптовий і навальний напад запорожців викликав паніку в Криму. Татарські феодали шукали порятунку в горах. Сам хан, зібравши поспіхом свій двір, залишив Крим на призволяще; він втік з Бахчисарая до моря і переправився до Туреччини. Запорожці, припускаючи, що калга Керим — Гірей, який пішов з ордою до Дорошенка, може повернутися і зачинити їм вихід з півострова, не пішли в Бахчисарай, а повернули назад до Січі.

Вони звільнили у Криму велику кількість українців-невільників ³⁶.

А в Україні з початком 1668 року ширилось народне повстання, яке охопило майже все Лівобережжя. Загони запорожців рушили на Полтавщину.

Народне повстання вирішив використати правобережний гетьман Петро Дорошенко для об’єднання обох частин України під своєю булавою. Однак спершу він почав переговори з Москвою, бажаючи вивідати її ставлення до нього. Брат гетьмана Григорій Дорошенко заявив посланому в Україну московському стряпчому Тяпкіну: «Під великодержавною рукою царської величності хочемо бути, тільки б у нас в містах і містечках воєвод, ратних людей та всяких московських начальників не було, вольності наші козацькі і права були б не порушені і гетьманом би на обох берегах Дніпра бути Петру Дорошенку, поборів і усяких податків з міщан та інших тяглих людей ніяких не брати, а гетьману Брюховецькому по милості великого государя можна прожити і без гетьманства, тому що його пожалувано самою високою честю і багатьма милостями» ³⁷». Ця політична програма Дорошенка ставила на меті повернути Україну до становища часів Богдана Хмельницького.

Розуміючи, що на такі умови Росія не піде, Дорошенко ще наприкінці 1667 року разом з митрополитом Тукальським, який вже повернувся з Юрієм Хмельницьким і полковником Гуляницьким з в’язниці ³⁸, вирішили притягнути до своїх планів лівобережного гетьмана Івана Брюховецького — той вже сам із сумнівом дивився на своє вірнопідданство Москві.

³⁶ Костомаров Н. И. Собр. соч. Т. 16. С. 94 — 95.

³⁷ Соловьев С. М. История России. Кн. 6. С. 361.

³⁸ Літопис Самовидця. С. 102.

До того ж Тукальський у переписні з Брюховецьким натякав останньому на можливість одержати гетьманство над обома частинами /433/ України. Брюховецький пішов на розрив з московським царем ³⁹. Між козаками, влучно зауважує М. С. Соловйов, «була пущена звістка, що Брюховецький більше не є нижайшою підніжкою царського престолу» ⁴⁰, і повстання почалося.

1 січня 1668 року Брюховецький скликав у Гадячі старшинську раду, на якій було схвалено рішення вийти з-під влади Росії. Лівобережний гетьман і козацька старшина закликали народ бити і виганяти з міст російські залоги. Брюховецький також надіслав на Дон грамоту з проханням подати допомогу. Проте донська старшина відхилила це звернення і відіслала грамоту до Москви.

Водночас Брюховецький відрядив посольство у Туреччину з проханням до султана прийняти Україну під свою владу і надати війському допомогу. Туреччині, яка марила про захоплення України і підтримувала Дорошенка в його політиці, спрямованій проти Польщі і Росії, був до душі виступ Брюховецького. Султан із задоволенням погодився прийняти Україну в підданство. Посланцям Брюховецького оголосили також, що султан турецький наказав кримському хану і начальникам турецьких залог відрядити Брюховецькому підкріплення. У травні до Брюховецького прибув великий татарський загін на чолі з мурзою Челібеєм.

Дорошенко, зі свого боку, прагнув якнайшвидше очистити Україну від російських гарнізонів. Із загоном війська він вирушив з Чигирина і, переправившись через Дніпро, пішов наприкінці травня на Полтавщину. По дорозі він послав Брюховецькому наказ негайно відмовитися від гетьманства. Той не тільки не відмовився, а більше того, зібравши військо, рушив назустріч Дорошенку. Коли супротивники зустрілись біля Опішні, у війську Брюховецького спалахнуло повстання. Брюховецького було вбито, а його військо перейшло на бік Дорошенка.

Принагідно спитати, ким все-таки був Брюховецький? Микола Костомаров дав цьому гетьману таку характеристику: «Брюховецький був гідним представником свого часу, що влучно названо «руїною», зрозуміло, тут малося на увазі руїну — не тільки матеріального, а й морального буття країни.

³⁹ Там само. С. 103.

⁴⁰ Соловьев С. М. История России... Кн. 6. С. 365.

Ненажерливий, лютий, підступний, облудний, в нього не було в житті жодного ідеалу, окрім брутального особистого егоїзму, він не відзначався ані гостротою розуму, ані вмінням керувати обставинами, /434/ якими користувався тільки хапаючись за них, коли вони були, на його думку, корисними. Занесений на гору слави чварами, він натрапив на московську політику, розгубився й скінчив свій шлях ганебно. Тогочасна московська політика щодо Малоросії мала за правило сприяти тому, що, здавалося, вело до зближення малоросійського народу з великоросійським, і через це заходилась голубити тих малоросів, які виголошували Москві це прагнення. В Малоросії знайшлися люди, які зрозуміли, що треба Москві й як завдяки цьому піднестися. Чи він (Брюховецький. — В. Г.) особисто замислив віддати малоросійський край під великоросійську зверхність, чи цю думку підказали йому в Москві, — ми не знаємо, але ми бачимо, що як він сам, так і його старшина, нагороджені були пошаною й мали великий зиск з того, що дали згоду на запровадження великоросійських порядків керування Малоросією з порушенням старовини. Виявилось, однак, що такі нові порядки були непридатні до життя. Завдяки московським порядкам і своєму тиранству Брюховецький викликав таку лють з боку малоросійського народу, що міг триматись на гетьманстві хіба що при постійній допомозі великоросійської військової сили.

Однак на Москву вже покладалось мало надії, коли московська політика викликала фатальну переміну в долі Малоросії, віддаючи половину краю, згідно з Андрусівською угодою, зненависному для малоросіян польському володінню, і тоді з’явилося в народі побоювання, що й другу половину їхнього краю віддадуть туди ж. Втративши розум, Брюховецький кинувся назад, бажаючи зрадити того, хто був його благодійником: і він згинув жахливим, однак гідним своєї аморальності, способом. У народній пам’яті він не залишив по собі нічого, крім ненависті й презирства, а згодом вічного забуття» ⁴¹.