
- •1 Крип’якевич і. Студії над державою Богдана Хмельницького. Ч. 9. Держава Богдана Хмельницького // Записки нтш. Т. 151. С. 150.
- •2 Соловьев с. М. История России. Кн. 6. С. 13.
- •3 Там само. С. 30 — 31.
- •11 Эварницкий д. История запорожских казаков. Т. 2. С. 310 — 311.
- •17 Дорошенко д. Нарис історії України. Т. 2. С. 73. 18 Костомаров н. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 15. Руина. Спб, 1905. С. 22.
- •41 Костомаров м. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 15. Руина. С. 117.
- •50 Літопис Самовидця. С. 121.
- •51 Там само. С. 122.
- •Розділ XIII запорозьке козацтво кінця XVII — початку XVIII століття, гетьман мазепа і запорожці. Гетьман орлик. Олешківська січ.
- •8 Січинський в. Чужинці про Україну. С. 117 — 118. /455/
- •12 Костомаров н. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 16. Мазепа. СПб, 1905. С. 483.
- •13 Січинський в. Чужинці про Україну. С. 126.
- •16 Анисимов е. В. Петр I: рождение империи // Вопр. Истории. 1989. № 7. С. 20.
- •74 Борщак і. Шведчина й французька дипломатія. С. 88.
- •75 Мацків т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. С. 15.
- •76 Дорошенко д. Нарис історії України, с. 164.
- •77 Соловьев с. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 387.
- •78 Яковлів а. Українсько-московські договори в XVII — XVIII ст. Варшава, 1934. С. 141.
- •81 Там само. С. 349 — 350.
- •82 Джиджора і. Україна в першій половині XVIII віку: Розвітки і замітки. К., 1930, с. 3.
- •94 Там само.
- •51 Цдіа України. Ф. Кзс. Док, 234. Арк. 2. /508/
- •101 Історія Української рср. К., 1979. Т. 2. С. 306.
- •102 Полонська-Василенко н. Південна Україна після зруйнування Січі. С. 102.
- •109 Соловьев с. М. История России... Кн. 14, м., 1965, с. 47 — 48.
11 Эварницкий д. История запорожских казаков. Т. 2. С. 310 — 311.
Після битви під Чудновим Україна розпалась на дві частини: Правобережжя опинилося на стороні Польщі, а Лівобережжя — під владою Москви.
Між представниками козацької старшини як Лівобережжя, так і Правобережжя точилась безперервна боротьба за владу. У Козельці (на Лівобережжі) наказним гетьманом було обрано переяславського полковника Якима Сомка. Крім Сомка з’явилося ще два претенденти — ніжинський полковник Василь Золотаренко і уже відомий нам кошовий отаман Запорозької Січі, що раніше служив при Богдані Хмельницькому, Іван Брюховецький. Останній, щоб підняти свій авторитет, добився титулу «кошового гетьмана». 1662 року з частиною запорожців Брюховецький з’явився на Лівобережжі і зупинився в Гадячі.
Царський уряд не поспішав давати згоду на скликання козацької ради. Він вивчав політичне становище на Гетьманщині, Правобережжі і на Запорожжі. Становище справді було надзвичайно складним. Польський уряд позбавив Юрія Хмельницького гетьманства і оголосив гетьманом Тетерю. Павло Тетеря походив з шляхетської родини Моржковських (або Мережковських), до 1648 року займав посаду правителя канцелярії міського суду у Володимирі-Волинському. Був близьким до козацької реєстрової старшини, а отже, й до Б. Хмельницького, пізніше став його зятем. В 1648 році приєднався до повстання. Того ж року служив полковим писарем, а в 1653 році став переяславським полковником. Виконуючи важливі дипломатичні доручення Б. Хмельницького, він був, зокрема, у складі послів до Москви, що підписали Березневі статті 1654 року.
Не визнаний населенням Правобережжя, спираючись тільки на підтримку польської влади, Тетеря прагнув скористатись політичною ситуацією, що склалася того часу в Україні. З одного боку, він шукав союзників серед лівобережної старшини, а з другого — намагався заручитись підтримкою Запорожжя. У відповідь запорожці послали йому вельми промовистого листа. /424/
Звинувачуючи Тетерю у зраді, кошовий отаман Іван Іваненко-Величко від імені всього запорозького козацтва радив йому негайно відійти від Польщі і прилучитися до Росії. Інакше «ми, — писали запорожці, — покажемо тобі свою військову приязнь, таку ж саму, якою ми недавно відгукнулись в нашому листі до твого неприборканого шуряка, Юрася Хмельницького» 12.
Тетеря, ставши гетьманом, зробив усе, щоб усунути з політичної арени Івана Виговського, який, хоч і зрікся гетьманської булави, однак не полишав політичної діяльності. Він, як переказує Самойлович (майбутній гетьман) царському послу Бухвостову, за рекомендацією митрополита Тукальського вступив у таємні зв’язки із запорозькими старшинами Сірком і Сулимою, яким приписував зібратися з Військом Запорозьким і йти до нього 13.
Сулима, читаємо у Самовидця, «скупив немало голоти в Уманському повіті, оставивши Сірка, пішов до Лисянки, котрому Лисянка здалася і Ставище, де прийшов під Білу Церкву, беручися до боку Виговського. Але Чернецький з Маховським не дались їм скупити, того Сулимку (Сулиму) під Білою Церквою розгромили, де й Сулимка загинув, а потім і Виговського взяли, котрого Маховський полковник казав розстріляти, не дбаючи, що воєводою був» 14.
12 Лист запорожців від 15 листопада 1662 р. (Эварницкий Д. История запорожских казаков. Т. 2. С. 321 — 322).
13 Соловьев С. М. История России c древних времен. Кн. 6. С. 468.
14 Літопис Самовидця. К., 1971. С. 95.
Не остання роль у вбивстві Виговського належала Яну Казиміру, який пішов на це, не бажаючи сваритися з Тетерею і ворожими до Виговського козацькими полковниками. Отже, Виговського розстріляли як бунтівника проти Польщі (16 березня 1664 року), і це вже само по собі повинно зняти з нього клеймо зрадника. І взагалі не варто роздавати такі образливі ярлики українським діячам, які відчайдушно боронили права України в надзвичайно складних історичних умовах. Іван Виговський і четверо його братів — овруцький полковник Василь, биківський полковник Данило (одружений на дочці Б. Хмельницького), пінсько-турівський полковник Костянтин і посланець Хмельницького до Польщі та Росії Федір — усі свої сили віддали обороні рідного краю. Вже те, що Іван Виговський загинув від рук поляків, а два його брати Данило і Василь наклали головою в москов/425/ському полоні, свідчить, що і польський король, і московський цар бачили в них перш за все борців за незалежну Україну. А цього боялися однаково як один, так і другий.
Якщо на Лівобережжі царський уряд міг певною мірою впливати на хід подій через своїх воєвод, то на Запорожжі урядових гарнізонів не було. У зв’язку з цим навесні 1663 року Москва послала туди загін служивих людей чисельністю 500 чоловік на чолі з Гр. Косаговим 15. Офіційно завдання цього гарнізону полягало в тому, щоб разом із запорожцями та донськими козаками оберігати цей край від нападів татар. До того ж у російського уряду була ще й інша мета. Посилаючи Косагова на Запорожжя, він хотів одержувати через нього точну інформацію про тамтешні події і впливати на запорожців у потрібному напрямі 16.
З трагічних подій 1663 року почалася Руїна *, поступово поховавши попередні політичні досягнення визвольної боротьби в Україні.
Тільки влітку 1663 року російський уряд дозволив приступити до обрання нового гетьмана. На 17 червня того ж року в Ніжині було призначено раду. Сомко всіляко перешкоджав прибуттю на раду запорожців з Брюховецьким. Намагаючись викликати на Запорожжі голод, він не пропускав у низ Дніпра хур з харчами. Однак це йому не допомогло. Лівобережжя чекало на прихід запорожців. На призначений час до Ніжина прибули представник російського уряду князь Великогагін з почтом і чималим загоном війська (близько 8 тис. чоловік), Брюховецький із запорожцями, Сомко і Золотаренко із загонами городових козаків. Величезний простір був заповнений російськими вояками, козаками, міщанами і прибулим з околиць людом.
15 Акты ЮЗР. Т. 5. С. 135.
16 Я. Сомко, з свого боку, радив російському урядові надіслати на Запорожжя 10 тис. вояків. У такій спосіб, за його словами, одразу можна було досягти дві мети: «хана кримського у Криму втримати» і «Запорожжя буде міцне» (Акти ЮЗР. Т. 5. С. 94).
* Руїна — історична назва одного з найтяжчих періодів в історії України, що охоплює час гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича (1663 — 1687), затверджених російським урядом. Руїна характеризується повною вичерпаністю енергії і стомленістю народних мас у боротьбі за конструктивні національно-політичні та соціальні ідеали, а також безідейністю і зажерливістю більшості проводирів. Найбільш виразну картину цього трагічного часу дав М. Костомаров у монографії «Руїна».
На відміну від звичайних рад, де вирішальний голос належав старшині і де присутніми /426/були представники окремих козацьких полків, Ніжинська рада, на яку прибуло багато простих людей, стала називатися Чорною.
Значну більшість на Чорній раді становили запорожці і козацтво лівобережних полків, тобто ті, хто відстоював інтереси і настрої широких верств українського населення. Чорна рада оголосила гетьманом Брюховецького. Той позбавив посад і стратив цілий ряд старшин, передусім Сомка і Золотаренка та їх прибічників, конфіскував їхнє майно. Ставши гетьманом, Брюховецький почав роздавати посади, земельні володіння, гроші і всякі привілеї своїм прибічникам.
Усе це відбувалося в умовах тривалої війни Росії з Польщею. Король Ян Казимір мав намір пройти вогнем і мечем усе Лівобережжя — від Києва до Глухова і Новгород-Сіверська, з’єднатись там з литовськими військами і потім рушити на Москву. Взимку 1663 — 1664 років велике польське військо на чолі з королем вступило на Лівобережжя. З поляками йшов і правобережний гетьман Павло Тетеря. Разом з ним були козацькі полковники Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко 17. Обминувши такі великі міста, як Київ і Ніжин, де стояли сильні гарнізони, польсько-українське військо брало в облогу невеликі міста і містечка. Проте польське військо і українські козацькі полки не могли довго жити у злагоді, особливо коли дії відбувалися на українській території. Польська влада з підозрою ставилась до багатьох старшин, зокрема до такого відомого в минулому ворога Польщі, яким був Іван Богун. Нагода розправи з ним невдовзі трапилась. Під Глуховим поляки довідались, що він вів таємні переговори з Брюховецьким. Польовий військовий суд, що відбувся в Новгороді-Сіверському, виніс постанову про смертну кару, й Івана Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно 18. Так трагічно закінчилось життя славного козацького полковника, героя Хмельниччини, який став жертвою складних політичних умов розірваної на дві частини України.